Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш
ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

Поховання в соборі

Софійський монастир і собор з давніх часів слугували усипальнею князів і вищого духівництва, а також місцем поховання подвижників православ’я. 1054 першим у соборі поховали Ярослава Мудрого, мармуровий саркофаг стоїть у східному торці північної внутрішньої галереї (нині – Свято-Володимирський вівтар).

Після смерті Ярослава до кін. 11 ст. існував своєрідний «мораторій» на поховання у Святій Софії інших князів, котрих могли лише відспівувати у головному храмі держави. Лише Всеволод Ярославич наважився порушити батьківський «мораторій» і створити у соборі усипальню власного роду. Ось чому у вуста Ярослава з ініціативи Всеволода було вкладено слова про особливу любов до нього батька. Літописець стверджує, що Ярослав заповів поховати Всеволода поруч із собою, чим «санкціонував» улаштування в соборі родової усипальні останнього.

Після Всеволодичів у соборі не ховали князів. Влаштування усипальні свого роду говорить про намір Всеволода закріпити за власною династією київський стіл. Цей намір усіляко намагалися реалізувати його нащадки.

У соборі було поховано кількох київських князів династії Всеволодовичів, могили яких не збереглися.

Всеволод Ярославич (у хрещенні Андрій; 1030 – 13 квітня 1093) – князь переяславський, ростово-суздальський, білозерський; князь смоленський; князь чернігівський; великий князь київський (1 січня – 15 липня 1077; 3 жовтня 1078 – 13 квітня 1093); син Ярослава Мудрого. Про поховання Всеволода (Андрія) у Святій Софії сповіщає графіті на південно-західному підбанному стовпі собору.

Ростислав Всеволодович (1070 – 26 травня 1093) князь переяславський; син Всеволода Ярославича від другої дружини Анни; брат Володимира Мономаха; загинув у битві з половцями під Треполем (Трипіллям) на р. Стугна. Смерть Ростислава настільки вразила киян, що відлуння цієї події знайшло відображення на стіні собору: на стовпі одного з вівтарів виявлено напис про його смерть.

Володимир Всеволодович Мономах (у хрещенні Василій; 1053 – 19 травня 1125) – князь ростовський; князь смоленський; князь чернігівський; князь переяславльський; великий князь київський (20 квітня 1113 – 19 травня 1125); один із найавторитетніших давньоруських політичних лідерів; старший син Всеволода Ярославича. У вівтарній частині собору Святої Софії зберігся автограф князя: «Господи, помози рабоу своемоу Василеви, грешникоу, помози емоу, Господи», над ним – напис грецькою мовою, в якому дванадцять разів повторюється ім’я Никифор, імовірно – митрополита Никифора, відомого церковно-політичного діяча тієї доби. Не виключено, що це автограф самого митрополита, котрий підкріплює молитву князя власним зверненням до Бога. За літописним повідомленням, Володимира Мономаха було поховано біля могили батька – Всеволода Ярославича. У центральній частині собору, на південно-західному підбанному стовпі (там, де міститься запис про поховання його батька) виявлено рештки напису про смерть Володимира. З іменем Володимира Всеволодовича традиційно пов’язують біломармурову гробницю, що стоїть під південною стіною приділу преподобних Антонія і Феодосія Печерських.

Тривалий час саркофаг використовувався як підставка під раку священномученика Макарія. Це довгий, вузький та низький мармуровий ящик (довж. – 2,37 м, шир. – 0,7 м, вис. – 0,49 м), прикрашений з лицьового боку різьбленим рельєфом. Автор композиції зобразив хризму (монограму Христа), вписану в круглий медальйон із стеблами, що відходять від нього і закінчуються гострими серцеподібними листками плюща. Аналогічні орнаментації можна знайти на терені всіх християнських країн упродовж 4 – 10 ст., зокрема в Сирії, пізньому Римі та Равенні.

В’ячеслав Володимирович (бл. 1083 – 1154) – князь смоленський; князь туровський; князь переяславський; князь пересопницький і дрогобузький; князь вишгородський; великий князь київський (8 травня 1151 – 10 грудня 1154); син Володимира Мономаха.

Напевно, князів ховали одного біля одного, хоча неможливо вказати точно, де у Софії містилася родова усипальня.

Імовірно, князь Всеволод був похований у склепі, залишки якого археолог М. Каргер виявив у північній внутрішній галереї собору на захід від гробниці Ярослава Мудрого. Тут знайдено два відрізки перегородки, яка проходила впоперек галереї й сполучала її північну та південну стіни. Ці відрізки, що лежать на 15 см нижче сучасного рівня підлоги, збереглися на вис. 20 см.

Судячи з того, що їх збудовано з плінфи на світло-рожевому цем’янковому розчині, і вони закривають нижню частину фресок стін, – це залишки давньоруського цегляного склепу, побудованого вже після основного розпису храму. Наступна доля князівських поховань невідома.

Крім світських володарів, у соборі Святої Софії ховали митрополитів Київських. Першим, відомим із літописів святителем, що упокоївся в соборі, був Кирило ІІ (помер 7 грудня 1280). Місце поховання владики визначено у південній внутрішній галереї.

1657 в соборі поховали митрополита Сильвестра (Косова); 1690 – митрополита Гедеона (Святополка-Четвертинського). У серед. 18 – 1-й чв.19 ст. у соборі здійснено сім поховань. У південній частині, під Свято-Успенським вівтарем (колишньою давньоруською зовнішньою галереєю), вірогідно, за Рафаїла (Заборовского) було влаштовано великий склеп, у якому один за одним спочили шість митрополитів – Рафаїл (Заборовський; 1747), Арсеній (Могилянський; 1770), Гавриїл (Кременецький; 1783), Самуїл (Миславський; 1796), Ієрофей (Малицький; 1799) та Серапіон Александровський (Логиновський; 1824).

Склеп являє собою прямокутне склепінчасте приміщення розмірами 6,0 × 4,5 м, вис. – 2,65 м, глибина входу – 2,0 м від рівня давньої підлоги. Зі склепу на південний фасад собору виходять дві продушини. Підлогу усипальні викладено з керамічних плиток розмірами 0,22 × 0,24 м, вхід до неї зроблено біля південної стіни внутрішньої південної галереї. В серед. 19 ст., під час ремонтно-реставраційних робіт, доступ туди перекрили чавунними плитами нової підлоги. Під час розкопок 1936 під керівництвом Т. Мовчанівського склеп знову відкрили. Тепер вхід закрито дерев’яними дверима і зверху перекрито лядою.

Поховання митрополитів у склепі розташовані під його східною й західною стінами: під східною – Рафаїла, Арсенія, Гавриїла; під західною – Самуїла, Ієрофея, Серапіона. Отже, спочатку митрополитів ховали під східною стіною, на якій висіла ікона Богоматері з Немовлям (нині зберігається у фондах заповідника). За свідченням Євгенія (Болховітінова), 1824 над домовинами митрополитів було зроблено надгробки. Під східною стіною кожне поховання має окремий цегляний надгробок (нині зацементовані), поховання під західною стіною об’єднано спільним перекриттям. Нині стіни склепу і надгробки побілено.

У 19 ст. в Софії Київській упокоїлися ще три представники вищого духівництва – протоієрей Іоанн (Леванда; 1814) і митрополити Євгеній (Болховітінов; 1837) та Платон (Городецький; 1891). Усі три поховання здійснено в колишній зовнішній північній галереї, яку на межі 17 – 18 ст. перебудовано на два вівтарі – східний Благовіщенський (пізніше – св. Іоанна Предтечі) і західний – собору св. Іоанна Предтечі (пізніше – Стрітенський). Поховання митрополита Платона було останнім у соборі Святої Софії.

Під час археологічних розкопок, проведених у 1930 – 50-х рр., у соборі виявлено численні невідомі поховання: в Апостольському вівтарі (західна частина південної зовнішньої галереї) – 11 поховань, у південній внутрішній галереї – 15, у Свято-Михайлівському вівтарі – 4, у нартексі (біля північної вежі) – 5, в західній частині центральної нави – 12, у Свято-Георгіївському вівтарі – 19, у вівтарі святих Іоакима і Анни – 2, в зовнішній північній галереї – 11. Усі погребіння були у глибоких грунтових ямах, здебільшого – у дерев’яних домовинах, окремі – у видовбаних колодах. Майже всі вони безінвентарні, лише в деяких виявлено хрестики, рештки шкіряного взуття, фрагменти зотлілої тканини і берести. Поховані чоловіки, жінки і діти лежали головою на захід (одиночні – на північ). Не виключено, що дехто з похованих згадується в поминальних написах-графіті на стінах собору.

У них називаються імена померлих софійських кліриків, здебільшого 13 – 14 ст. Наприклад, згадується смерть диякона Петра 1221, Захарія – 1285, ієрея Якима – в 14 або 15 ст. Датування графіті може побічно вказувати на час розширення і «демократизації» софійського некрополя за рахунок кліриків, їхніх родин та мирських осіб.

Австрійський дипломат 16 ст. Е. Лясота згадує поховання знаті у соборі, які, напевно, бачив у південному Свято-Михайлівському вівтарі – «гробницю княгині Юльці, матері Володимира», «гробницю, у якій в залізному гробі покоїться царська дочка». 1844, при влаштуванні нової чавунної підлоги, біля правого (південного) криласу під нею було виявлено заглиблення, що мало величину гробниці, в якому знайшли заплетену косу й волосяний головний убір; дехто з дослідників пов’язував цю знахідку з вищезгаданим похованням царської дочки. Дальша доля цих останків невідома. За свідченням дипломата, «в іншому приділі (Capellen), із зовнішнього боку церкви», імовірно, в східній частині північної зовнішньої галереї собору, містилася гробниця Іллі Моровлина (Муромця), мощі якого тепер покояться у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. У цій же каплиці, за словами Е. Лясоти, стояла ще цілою гробниця товариша Іллі Муромця.

У храмі знайшли вічний спочинок також інші давньоруські особи духовного сану, імена котрих до нашого часу не збереглись. Їхні останки археологи виявили під вівтарем преподобних Антонія і Феодосія Печерських, тобто під давньою південною внутрішньою галереєю. В науці висловлювалася думка про приналежність вказаних могил домонгольському часові, але грунтується вона лише на твердженні відомих дослідників Святої Софії 19 ст. – митрополита Євгенія (Болховітінова) і протоієрея П. Лебединцева. Останній наводить перелік похованих тут митрополитів: від домонгольської доби – Феопемпта (серед. 11 ст.) до Кирила ІІ (кін. 13 ст.).

Втім, цей список не має під собою жодного документального підгрунтя, за винятком літописної згадки про поховання Кирила ІІ у соборі. Названі автори писали, що перших київських митрополитів ховали у південно-східній частині собору під ризницею (Свято-Успенським вівтарем), де у 18 ст. влаштували велику митрополичу усипальню. Вони вважали, що могили пізніших владик відділено від давніх поховань глухою стіною. З числа знайдених особливо заслуговують на увагу два поховання під північною стіною південної внутрішньої галереї: схимника (за одягом) – у вівтарі й митрополита – у західній частині. Під час дослідження останнього було знайдено рештки шовкової гаптованої тканини із золотим і срібним сюжетним шитвом (зберігаються у фондах заповідника). Вірогідно, саме це поховання є місцем упокоєння Кирила ІІ.

1864 – 1913 при соборі Святої Софії діяло Свято-Володимирське братство, засноване у числі багатьох інших православних братств, що виникли в західних губерніях Російської імперії за підтримки держави. Їхня діяльність була спрямована на активну протидію впливу інших конфесій. Ці церковні організації мали завданням споруджувати нові церкви та впорядковувати старі, поширювати духовну освіту і християнську доброчинність тощо. Одним із перших 15 липня 1864 засновано братство в Києві, яке обрало своїм святим патроном князя Володимира – хрестителя Русі. Ініціатором його організації виступив митрополит Київський і Галицький Арсеній (Москвін).

Першим головою був кафедральний протоієрей собору Святої Софії Г. Крамарьов, у 1869 – 74 – письменник, історик, церковний просвітитель А. Муравйов. Перший почесний попечитель – митрополит Арсеній (Москвін), який пожертвував на потреби братства 300 крб. Братство проводило велику роботу з розширення в Київській єпархії мережі народних шкіл, церковно-парафіяльних бібліотек, забезпечення їх підручниками і книжками відповідного змісту, надавало допомогу нужденним.

Свято-Володимирське братство, на відміну від інших подібних товариств, постійно добровільно навертало до православної віри осіб іудейського сповідання. Великих зусиль доклав А. Муравйов, який не лише підготував і опублікував «Наставляння єврею, який наготовується до святого хрещення» (К., 1872), а й пожертвував власні кошти на заснування безплатного притулку для євреїв, які бажали охреститися. Долучився до цієї справи і кафедральний протоієрей Софійського собору П. Лебединцев. 1870 братство придбало садибу на розі вулиць Стрітенської і Стрілецької зі старим дерев’яним будинком, в якому і розмістився притулок. У 1880-х рр. і 1900 – 01 тут було споруджено нові будинки, куди з 1913 братство перемістило основну свою діяльність.

Братство виготовляло і поширювало серед населення сотні тисяч примірників книжок, брошур, листівок, влаштовувало читання, бесіди, вечори з питань віри, моралі, історії церкви та співбесіди для тих, хто виявляв сумніви в істинності православної віри, проводило різні місіонерські заходи. З ініціативи П. Лебединцева при братстві було засновано єпархіальну бібліотеку-читальню. Діяла і початкова братська школа для хлопчиків та дівчаток на зразок церковно-парафіяльної.

Свято-Володимирське братство, яке налічувало до 300 членів, мало значний вплив на духовне життя Києва і губернії. Його попечителями були митрополити Київські і Галицькі. Керівним органом була рада братства. Кошти складалися із пожертвувань, членських внесків (5 крб. на рік), щорічних субсидій Святійшого Синоду у 250 крб. (з 1871) і Київської міської управи – 300 крб. (з 1874). Збір коштів на підтримку діяльності братства здійснювався шляхом роздачі підписних листів на кожний храм Київської єпархії або приватним громадянам.

З кін. 19 ст. головою братства обирали одного з вікарних єпископів митрополита Київського і Галицького. У 1900-х рр. головували єпископ Уманський Агапіт (Вишневський), єпископ Чигиринський Павло (Преображенський), 1913 – 14 – єпископ Чигиринський Никодим (Кротков). Обов’язки заступника голови з 1911 виконував протоієрей Софійського собору М. Златоверховников. До складу товариства входили великі князі, архієреї, генерал-губернатори, архімандрити, настоятелі київських монастирів, священики, викладачі Київської духовної академії та ін. На поч. 20 ст. членами братства були настоятель Видубицького Свято-Михайлівського монастиря архімандрит Євлогій, останні намісники Києво-Печерської лаври архімандрити Антоній (Петрушевський) і Амвросій (Булгаков), професор Київської духовної академії В. Певницький, акад. архітектури В. Ніколаєв, купці Я. Бернер, Л. Чорнояров, тривалий час обов’язки скарбника виконував протоієрей собору Святої Софії М. Браїловський.

До складу останнього кліру Російської православної церкви у соборі Святої Софії, що діяв до червня 1919, входили: настоятель – протоієрей М. Златоверховников (проживав у будинку причту собору Святої Софії), ключар – протоієрей М. Браїловський, священики – протоієреї С. Трегубов і Г. Прозоров, протодиякон – М. Бистров, диякони – протоієреї В. Ожеговський і П. Попов, іподиякони – священик М. Ольшевський і диякон Н. Богородицький, псаломщики – священик І. Тарнавський і диякон І. Недзельницький, паламарі – диякони Ф. Гаркавенко і М. Баранов та ін.