Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

1968 р. По Україні

Г. Н. Логвин

Про Софійський собор в літописі за 1037 рік є така звістка: «Заложи Ярослав город великий Київ, у того ж града суть Золоті ворота; заложи же і церкву Святия Софія, митрополью і по сім же церкву і на Золотих воротях, святої Богородиці Благовіщення, по сім святого Юрія монастир і святої Орини». Тепер після досліджень написів – графіті в соборі виявляється, що його будівництво і оздоблення тривало близько п’ятнадцяти років – з 1037 по 1051.

При Ярославі Мудрому Київська держава досягла найбільшої могутності й зеніту слави. Важкі й напружені війни лишилися позаду; головну увагу Ярослав приділив державному і культурному будівництву. На Русі з’являються видатні державні діячі, проповідники, письменники. «Слово о законе и благодати», очевидно, виголошене митрополитом Іларіоном на освяченні Софійського собору, пройняте гордістю за свою батьківщину, яка стала в ряд світових держав, князі якої «прослили в странах многих», бо «княжили вони не в худій і невідомій землі, а в руській, відомій і слишимій всіма конці землі».

Головна тема «Слова» – місце Русі серед народів світу, звеличення її сили, краси і слави. Глибоке за змістом і блискуче за формою «Слово» могло з’явитися тільки на грунті високої культури: «не невідущим бо пишеться, але надто насищенним книжної мудрості». І саме спорудження храму колосальних розмірів стало можливим тільки завдяки зростанню матеріальних і технічних засобів і тому, що на Русі були свої власні будівельники й художники, які змогли створити такий грандіозний ансамбль, як Софія й ще три дещо менші храми, кілька мурованих брам з церквою Благовіщення на Золотих воротах.

Татаро-монгольська навала знищила їх, і тільки Софійський собор ось уже понад дев’ятсот років підносить свої золоті глави над містом. Обійдемо навкруги собору і подивимось, як вправно скомпоновано його маси. Чим ближче підходиш до нього, тим більшим він стає, ніби виростаючи з землі. Щоб уявити собі первісний вигляд цього храму, треба в думці зняти шість крайніх з півдня й півночі бань, побудованих наприкінці XVII ст., і тоді лишиться тринадцять бань (відповідно до числа апостолів на чолі з Христом).

Храм має п’ять нефів, що закінчуються зі сходу напівкруглими апсидами, і оточений внутрішньою двоповерховою галереєю і зовнішньою – одноповерховою. У подовжньому і поперечному напрямах простір собору в плані членується хрещатими опорними стовпами, які несуть за допомогою підпружних арок та парусів тринадцять бань і систему склепінь. Будівля відзначається архітектурно-конструктивною логікою. Опорним стовпам відповідають зовні плоскі лопатки-пілястри, а просторам нефів – арочні, або позакомарні, як колись їх називали, завершення фасадів. Уся композиція мас позначена ритмом, контрастом, грою вертикальних і горизонтальних ліній, прямолінійних і криволінійних форм. Ритмічне чергування арочних отворів галерей повторюється ритмом ніш-арочок над ними і підхоплюється ритмом вікон, що об’єднується величним повільним розміреним ритмом арок-закомар. Чим ближче до центра мас, тим більше силует споруди підноситься уступами так, що вся маса храму вписується в чотиригранну піраміду, у вершині якої міститься центральна баня. З якого боку не стояти біля храму, завжди відчутно цей ритм – і в горизонтальному напрямі, де в перспективі біжать пілястра за пілястрою, отвір за отвором, арка за аркою, і у вертикальному, де один над одним підносяться горизонтальні шиферні карнизи, арочні отвори та ніші аж до завершення бань. Ритм і є тим мистецьким засобом, який справляє враження могутності й сили. Він не тільки чарує, але й створює враження збільшених розмірів споруди. Кількісний елемент, поряд з ритмом, належав до найсильніших мистецьких засобів у стародавній архітектурі. Але самий лише нескінченний ритм, без контрастів, без зіставлень, зробив би композицію дуже одноманітною.

Будівник Софії уникнув цього: він зіставив різні формою, розміром і силуетом архітектурні маси та їх деталі, чим надав споруді дивної музикально довершеної гармонії. Цей храм повинен був справляти величезне враження. В усій Європі жодна споруда XI ст. не могла зрівнятися з Київською Софією. Довжина її (без апсид) дорівнює 37, а ширина – 55 метрам.

Обійшовши собор навкруги, зайдемо в самий храм. Глядача, який пройде зовнішню галерею і вступить у внутрішню, полонять велич і складність інтер єра. Впадають в око арочні отвори, що при русі весь час міняють у перспективі свою форму, і тому архітектура здається ніби живою. Світлі й темні отвори змінюють один одного; за рядами стовпів і арок першого плану видніється в напівтемряві другий, а далі ледь-ледь вимальовується, потопаючи у пітьмі, решта приміщень, поєднаних арками в єдине ціле. І тільки коли переступиш другий поріг, який відділяє внутрішню галерею від храму, відкривається центральний хрещатий підкупольний простір, увесь залитий світлом, що плине через широкі вікна центральної бані. Завдяки контрасту між низенькими напівтемними рядами арок галерей та бічних нефів і єдиним простором досягається надзвичайний ефект.

Інтер єр побудований за тими ж принципами, що й екстер’єр. Нефи поділені в подовжньому і поперечному напрямах рядами хрещатих стовпів, що дає можливість зодчому розгортати анфілади приміщень в обох цих напрямах. Простір їх ніби затиснутий між хрещатими стовпами; вони позбавлені яскравого світла. Над першим ярусом приміщень розташовані хори, які охоплюють центральний підкупольний простір з трьох боків. Вони світлі і просторі. Майстер досяг цього тим, що згрупував бані по чотири між раменами нефа і трансепта, а їх підкупольні простори об’єднав в одне приміщення дуже простою і дотепною конструкцією, при якій підпружні арки чотирьох суміжних бань спираються на один пучковий стовп у центрі. Таким способом на північній і південній частинах хорів одержано два великих зали з пучковим стовпом посередині. Вони призначалися для жіночої і чоловічої половин сім’ї князя і найближчих придворних. Тут, можливо, відбувалися прийоми іноземних послів та інші придворні церемонії.

Щоб відчути всю досконалість інтер’єра, треба пройтись по собору, зайти в рамена підбанного простору і подивитись через двохярусні потрійні арки на центральну баню, а потім перевести погляд на хори. Тоді особливо будуть відчутні розміри храму, тридцятиметрова висота центральної бані, що дорівнює майже десятиповерховому сучасному будинкові. В інтер’єрі собору теж у всьому бачимо гру ліній і контраст. Лінії хрещатих стовпів, що линуть угору, протиставляються криволінійним абрисам арок, низькі приміщення під хорами – високим і світлим хорам над ними, бічні приміщення – відкритому до зеніту центральному підбанному просторові. Коли переводити погляд, лінії теж увесь час ніби рухаються, перетинаються в зовсім несподіваних і гострих комбінаціях. Ритм, контраст, кількісне нагромадження – головні мистецькі засоби в композиції інтер’єра. І проповідь митрополита Іларіона, і епічний лад «Повести временных лет», і композиція інтер’єра собору побудовані за одними мистецькими законами: для них характерні епічний розмах, лаконізм і простота засобів та ритмічні повтори.

Архітектурі органічно відповідають живопис і мозаїки, що підпорядковані тому ж ідейному задумові, – звеличити свою державу, свій народ, хоч і користуючись ще релігійним оформленням. Мозаїки і фрески суцільним килимом огортають стіни, склепіння і стовпи храму. їх площинний характер підсилює враження монументальності споруди; вони виступають у певній гармонії. Як центральна баня панує над усім простором храму, так і мозаїчне зображення в його зеніті панує над фресками і мозаїками. Архітектурні засоби вираження доповнює мозаїчний живопис. У мозаїчних та фрескових зображеннях теж додержано, так би мовити, субординації. Нижче вседержителя в простінках підбанника вміщені мозаїчні зображення дванадцяти апостолів, у парусах – чотири євангелісти, а на підпружних арках у медальйонах – сорок мучеників. На тріумфальній арці вівтаря – картина благовіщення, в апсиді – зображення святителів церкви і «Євхаристії», а над ними панує монументальний образ богоматері Оранти в молитовній позі; це так звана нерушима стіна. Як зі сходу над бічними апсидами панує центральна, так і серед мозаїк домінує Оранта. її постать має заввишки майже 6 метрів. На золотому мозаїчному увігнутому тлі навколо Оранти завжди видно сяйво.

Під Орантою – символічна композиція – «Євхаристія»; Христос у композиції повторений двічі: ліворуч від глядача він подає хліб – символ свого тіла, а праворуч – вино – символ крові. Всі постаті зображені на умовному золотому тлі і в одноманітних ритмічних рухах. «Євхаристія» відзначається дуже тонко дібраною колористичною гамою світлих блакитних, рожевих і зеленуватих кольорів. Силуети постатей окреслені темною контурною лінією. Під «Євхаристією» – святителі церкви з архідияконами. Імпозантність фігур досягнута тим, що всі вони зображені в фас. Кожний персонаж наділений узагальненою, але дуже виразною характеристикою. Колористичне моделювання облич і одежі відзначається м’якими переходами. Кожний з образів – і добрий, лагідний Григорій богослов, і Іоанн Златоуст з сухим фанатичним обличчям, і енергійний Василій Великий – запам’ятовується.

Для мозаїк, як і для фресок, характерна гармонія загального і конкретного, цілого і деталей. Майстер вміє поєднати лаконізм силуету, узагальнену форму з деталізацією. З цього погляду показовими є «Благовіщення» і особливо «Деісус», в якому вражає висока художня досконалість образу богоматері. її бліде, трохи похилене обличчя майже строгого античного овалу, з великими сумними очима зворушливе і чарівне. Цей образ за довершеністю колористичної гами, класичною строгою красою належить до найкращих образів богоматері у світовому мистецтві.

Решта храму була оздоблена фресками, матова пастельна поверхня яких контрастувала з м’яким блиском мозаїк і добре гармоніювала з площинами стін.

Важко переоцінити художню вартість софійських фресок і мозаїк. Можна уявити собі, яке велике враження вони справляли в давнину на вчорашніх язичників! їх велике значення в тому, що в них вперше у нашому мистецтві відображуються поряд з героїчними інтимні зворушливі почуття – любов, материнство, відданість. Тут відкрилися двері в глибокий і складний світ людини. Художні особливості цих утворів згодом розвинуться в мистецтві XII – XIII ст. і ляжуть в основу самобутніх національних художніх шкіл трьох братніх народів – російського, українського і білоруського.

Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 19 – 32.