Охорона та дослідження собору

Після припинення діяльності церковної громади 1934 на території Софійського монастиря створено заповідник, до складу якого увійшли собор Святої Софії і дзвіниця. За статусом заповідник був філією Всеукраїнського музейного містечка, що діяв на території Києво-Печерської лаври. Офіційний наказ про створення філії з’явився 1935. У березні 1934 почався прийом майна від релігійної громади.

У квітні 1934 – липні 1937 заповідник очолював Скуленко Іван Михайлович (1901 – 91) – історик, випускник історико-філологічного факультету Київського ІНО (1925), співробітник Всеукраїнського музейного містечка. Робоче приміщення (одна кімната) директора і канцелярії було влаштовано з південного боку собору (тут і тепер вхід до собору). Мешкав на вул. Стрілецькій, 4.

12 червня 1937 заарештований за звинуваченням у «контрреволюційній троцькістській діяльності», засуджений на десять років виправно-трудових робіт (1939 звільнений). Під час роботи в заповіднику опублікував працю, в якій висвітлив хід реставраційних робіт у соборі.

5 травня 1934 підписано акт, що релігійна громада здала, а Музейне містечко прийняло у своє відання собор Святої Софії з усім майном і дзвіницю.

У тому ж році РНК УСРР виділила 250 тис. крб. на ремонт даху і тинькування стін храму. Навесні 1935 Софійський заповідник відкрився для відвідувачів. 1934 – 37 діяла комісія, створена для роботи з реставрації фресок і мозаїк, вивчення пам’яток, проведення археологічних розкопок, під головуванням мистецтвознавця І. Грабаря. Перше її засідання відбулося влітку 1934. До складу комісії входили Т. Мовчанівський, І. Моргілевський, І. Скуленко (заступник голови), В. Фролов, П. Юкін. У листопаді 1934 було складено попередні плани першочергових робіт: закріплення й очистка мозаїк, відкриття фресок, архітектурні дослідження та археологічні розкопки. Комісія збиралася один раз на рік, усі поточні питання її діяльності виконував І. Скуленко.

На поч. 1935 почалися реставраційні роботи в соборі. З приреченого на зруйнування Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря на другий поверх собору Святої Софії було перенесено і встановлено давньоруські фрески; перевезено архітектурні деталі Десятинної церкви і вівтарну стіну церкви св. Ірини. У соборі знято кафедру на лівому стовпі вгорі, яка, за словами І. Скуленка, була дуже стара і властива католицьким костьолам. Також знято центральне панікадило, здано до Держбанку срібні позолочені царські врата іконостаса. 1935 – 37 розібрано вісім високомистецьких барокових іконостасів роботи українських майстрів 17 – 18 ст., які за урядовим розпорядженням після зняття з них позолоти були знищені у листопаді 1937.

1934 – 36 у соборі проведено значні за обсягом археологічні дослідження, якими керував Мовчанівський Тодосій Миколайович (1899 – 1938) – археолог, музейний діяч, перший директор Бердичівського соціально-історичного музею (з 1925) та створеного на його основі Бердичівського державного історико-культурного заповідника (1928), заступник директора заповідника з наукової роботи (1928 – 32). З 1932 жив у Києві (корпус № 7 на території Всеукраїнського музейного містечка в Лаврі), науковий співробітник ВУАКу, секції історії матеріальної культури (з 1933), Інституту історії матеріальної культури ВУАН (з 1934). В останньому виконував обов’язки вченого секретаря, був завідувачем відділу слов’янської і давньоруської археології.

Провів розкопки в соборі Святої Софії: в північній та південній вежах, Свято-Володимирському та Свято-Михайлівському вівтарях, відкрив і дослідив поховання Ярослава Мудрого, митрополита Гедеона (Святополка-Четвертинського), знайшов склеп з похованнями митрополитів, виявив давні підлоги в соборі тощо. Також було знайдено поховання на подвір’ї на північ від храму. 1937 заарештований за звинуваченням в націоналізмі, 1938 розстріляний.

1938 – 39 у Богословському приділі було влаштовано виставку проектів архітектурних майстерень УРСР. Для неї переробили вікна 17 ст., замалювали увесь церковний живопис, настелили нову підлогу і встановили величезну гіпсову статую Й. Сталіна. Під час підготовки виставки фрески 11 ст. північно-західної вежі були значно подряпані. У цей час було перероблено Свято-Успенський приділ собору під канцелярію музею, де також зафарбували весь старовинний живопис, в т. ч. образ Божої Матері 18 ст. Свято-Преображенський і Свято-Вознесенський приділи було пристосовано під допоміжні музейні кімнати (кабінет та фотолабораторію). Задля цього там перебудували стелю, зафарбували стіни, зруйнували барокові іконостаси, змурували опалювальні груби з виводом бляшаних труб через вікна. Приміщення архієрейської бібліотеки на хорах і ризниці використовувалися для експонатів архітектурного музею – фотографій та рисунків храмів України, виставки фрагментів із розібраних київських храмів 11 – 12 ст.

У 1930-х рр усунено з роботи музейних працівників «першої хвилі», які прийшли на роботу у 1920-х рр. Нові працівники, які декларували налаштованість на виконання урядових директив, зокрема посилення антирелігійної й антицерковної пропаганди замість поглибленого вивчення старожитностей, виступали з критикою звільнених з роботи своїх попередників. 1937 пройшла нова чистка, новий погром музейних кадрів. Директор ВММ Н. Багрій був засуджений в листопаді 1937 на розстріл як керівник «викритого українського націоналістичного центру» та «терористичного угруповання» в музейному середовищі. За тією ж самою справою заарештовано директора Софійського філіалу – І. Скуленка, звинуваченого у зв язках з Н. Багрієм у «проведенні націоналістичної пропаганди», «шкідництві у музмістечку», в тім, що він «виживав радянські кадри з роботи» в Софійському музеї і «насаджував ворожі елементи».

Згідно з Постановою РНК УРСР за № 37 від 7 березня 1939, Софійський філіал ВММ перетворено на самостійний музей в системі Управління в справах мистецтв при РНК УРСР.

Заповідник очолювали: 1941 – 43 – Повстенко Олекса Іванович (1902 – 73) – архітектор, мистецтвознавець, доцент Харківського інженернобудівельного інституту (1929 – 34), архітектор Наркомату освіти УРСР (1935 – 41). За свідченнями очевидців, перед відступом із Києва у вересні 1941 більшовики планували замінувати і собор Святої Софії. Цього злочину не допустив О. Повстенко, переконавши військових, які завезли на територію заповідника вибухівку, повернути машину назад. 1943 емігрував, з 1950 жив у США, з 1959 – архітектор-проектувальник архітектурної майстерні Капітолію. Автор численних праць, присвячених історії українського мистецтва, архітектурним пам’яткам Києва, зокрема собору Святої Софії.

1944 – 49 – Говденко Георгій Гнатович (1909 – 83) – архітектор. Під час навчання на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту (закінчив 1937) працював у Всеукраїнському музейному містечку асистентом з реставрації та дослідження пам’яток архітектури (1934 – 37). З січня 1937 – старший науковий співробітник, згодом – завідувач архітектурного відділу, у травні 1939 – червні 1941 – заступник директора Софійського заповідника з наукової роботи.

Здійснив великий обсяг робіт з відновлення діяльності заповідника у повоєнний час, ремонту та реставрації споруд. На дзвіниці було відновлено хрест, який впав від удару блискавки 1943, у приміщеннях бурси і будинку митрополита влаштовано водяне опалення, реставровано браму Заборовського, розпочато капітальний ремонт будинку митрополита, даху Малої Софії, реставрацію дзвіниці. На соборі Святої Софії було закріплено хрести та зчищено маскувальну фарбу з центральних бань.

Одночасно викладав історію архітектури в Київському художньому інституті. 1949 – 72 – головний архітектор Київських науково-реставраційних майстерень.

1949 – 66 – Кресальний Микола Йосипович (1912 – 87) – архітектор, випускник Київського інженерно-будівельного інституту (1941). За нього 1950 було вперше складено генеральний план реставраційних робіт заповідника на 1951 – 55, почався процес відродження науково-дослідних і реставраційних робіт, започаткованих у 1920 – 30-х рр.

У 1950-х рр. в цілому було завершено реставрацію архітектурних пам’яток на території заповідника. Директор заповідника опублікував низку праць, зокрема присвячених пам’яткам заповідника, які стали вагомим внеском у розвиток вітчизняної історії архітектури та музеєзнавства. Разом з Ю. Асеєвим та В. Волковим створив макет-реконструкцію первісного вигляду собору Святої Софії, який експонується в нартексі. 1961 – 64 одночасно – заступник директора НДІ теорії й історії архітектури та будівельної техніки Академії будівництва й архітектури УРСР, в якому працював після звільнення з музею.

У повоєнний час розгорнулися широкомасштабні роботи з наукового вивчення Софії Київської, в яких брали участь відомі вчені. Серед них – історик, археолог С. Висоцький (1956 – 67 завідував відділом заповідника), дослідник графіті собору Святої Софії та інших київських храмів, першовідкривач слов’янських написів у соборі, один з авторів реконструкції Золотих воріт у Києві; археолог М. Каргер, який у 1939 – 40 і 1946 провів розкопки в соборі і на території заповідника; мистецтвознавець, чл.-кор. АН СРСР В. Лазарєв, який у 1950-х рр. здійснював загальне керівництво реставрацією живопису, тривалий час вивчав мозаїки і фрески собору, та ін.

Собор був свідком важливих змін у церковному житті України, пов’язаних з процесами т. зв. перебудови суспільства.

5 – 6 червня 1990 у Києві відбувся Всеукраїнський церковний собор, який ухвалив піднести УАПЦ до рівня патріархату й обрав митрополита Мстислава (Скрипника) першим патріархом Київським і всієї України-Руси.

25 – 26 червня 1992 скликано спільний Собор УПЦ і УАПЦ. Богослужіння відбулося в Святій Софії.

23 серпня 1992 в соборі Святої Софії відправлено літургію, присвячену Дню незалежності України.

21 – 24 жовтня 1993 у Святій Софії відбувся Всеукраїнський православний церковний собор, який вирішував питання обрання нового патріарха Київського і всієї України-Руси у зв’язку зі смертю Мстислава (Скрипника).

21 жовтня патріархом було обрано митрополита Чернігівського і Сумського Володимира (Романюка). Чин інтронізації новообраного патріарха здійснено в соборі Святої Софії 24 жовтня 1993.

Нині собор Святої Софії – у складі Національного заповідника «Софія Київська».