У – Ц

Угорське – див. Аскольдова могила на Угорському.

Феофанія – історична місцевість, селище на південній околиці Києва.

Прилягає до місцевостей Голосіїв, Теремки і Пирогів. Вперше місцевість згадується як Лазарівщина в Іпатіївському літопису під 1113 у запису про смерть ігумені Лазарівського жіночого монастиря. Існує також науково не підтверджена версія, що назва місцевості походить від імені благочестивого старця Лазаря, який тримав тут пасіку.

1471 також згадується як Лазарівщина, що була володінням київського тіуна (розпорядника) Ходики. Згодом – хутір Лазарівка. У 16 ст. належала Києво-Печерській лаврі, в 17 – 18 ст. – Київській митрополії. Грамотою митрополита Київського Сильвестра (Косова) Лазарівщину передано у довічне володіння домовому митрополичому уряднику М. Шахравському. Відтоді в 17 – 18 ст. місцевість фігурує також під назвою Шахравщина. Після смерті М. Шахравського – власність Софійського монастиря. Після секуляризації 1786 територія перейшла в казну.

1802 вікарій Київської єпархії і настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, єпископ Феофан (Шиянов) одержав Лазарівщину для спорудження позаміської архієрейської резиденції – дачі. 1802 – 03 він побудував тут храм в пам’ять Чуда архістратига Михаїла в Колосах (не зберігся, 2004 реконструйований). 1803 митрополит Київський Гавриїл (Банулеско-Бодоні) благословив називати Лазарівщину Феофанією на честь єпископа Феофана.

Багато зробив для благоустрою місцевості вікарій Київської єпархії в 1836 – 41 і настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, єпископ Інокентій (Борисов). З 1861 з ініціативи єпископа Серафима (Аретинського) у Феофанії почалася розбудова чоловічого монастиря. Тут було побудовано храми Всіх Святих та Володимирської ікони Божої Матері, архієрейський будинок, келії для ченців, трапезну, готелі для прочан, господарські споруди, прокладено водогін тощо. До поч. 20 ст.

Феофанія була монастирським хутором при заміській дачі настоятеля Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Згідно з рішенням Святійшого Синоду від 13 липня 1901, її перетворено на чоловічий гуртожитний скит, приписаний до Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Однак обитель існувала власним коштом. 1 червня 1914 тут було освячено новий соборний храм в ім’я великомученика і цілителя Пантелеймона (арх. Є. Єрмаков).

26 лютого 1915 скит перетворено на самостійний чоловічий гуртожитний монастир, який одержав назву Феофаніївський Свято-Пантелеймонівський.

1879 у Феофанії проживало 46 ченців, 1896 – 70, 1900 – 91. На поч. 20 ст. всієї землі було 163 десятини 1180 сажнів. У радянський час у Феофанії створено птахо-молочний радгосп (1923 – 97 працівників). У 1930 – 50-х рр. були закриті і зруйновані церкви Всіх Святих і Володимирської ікони Божої Матері. Головний собор св. Пантелеймона повністю спотворили, зрізавши бані.

Після Великої Вітчизняної війни на цій території розміщувалися підрозділи Інституту механіки та Інституту енергетики АН УРСР. В останньому працював видатний вчений у галузі обчислювальної техніки С. Лебедєв, ім’ям якого названо вулицю у Феофанії. Тут були розміщені також Республіканська клінічна лікарня, інститути мікробіології і вірусології, молекулярної біології та генетики, клітинної біології і генної інженерії, метрології та стандартизації, теоретичної фізики, школа-інтернат, санаторій тощо.

До 1923 територія входила до Хотівської волості Київського пов. Київської губ., у 1920-х рр. – до Київського р-ну Київського округу, до Будаївського р-ну, Хотівської сільради, у 1930 – 37 – до Київської приміської смуги, з 1937 – до Київського (Свято-шинського) р-ну Київської обл. На хуторі Феофанія Хотівської сільради 1939 мешкало 800 жителів. З 1957 – у складі Києва. 1990 частину Феофанії з напівзруйнованими будівлями монастиря передано Українській православній церкві для утворення жіночої обителі – Свято-Пантелеймонівського монастиря, який провів великий обсяг ремонтно-реставраційних та відновлювальних робіт (див. ст. 529).

Михайло Рибаков.

Хоривиця – див. ст. Замкова гора.

Хрести – історична місцевість на Печерську між вулицями Січневого повстання, Суворова та Московською. Прилягає до місцевостей Аскольдова могила, Берестове, Васильківські рогатки, Клов, Ніжинська слобода, Печерський базар і Собача тропа.

Назва походить від наявного тут перехрестя доріг: на Поділ та Старий Київ, до Києво-Печерської лаври, до Наводницької переправи та в напрямку м. Васильків, на якому в давнину ставили капличку з іконою або хрест. За доби середньовіччя ця територія була власністю Пустинно-Микільського монастиря та Києво-Печерської лаври. Початок освоєння як житлового та ділового району припадає на 2-у пол. 18 ст., після вилучення церковних земель у казенну власність. У 2-й пол. 18 – на поч. 19 ст.

Хрести згадуються як цивільне поселення, забудоване переважно одноповерховими будинками, яке мало шість «проїзних» та вісім «малих» вулиць. 1785 у ньому налічувалося бл. 500 жителів. У 1830-х рр. в процесі будівництва Печерської (Миколаївської) фортеці було наново розплановане. Тоді сформувалася мережа вулиць і провулків, яка існує дотепер, і Хрести як окреме поселення припинили існування. Тут частково збереглася забудова 19 – поч. 20 ст. Назву пров. Хрестовий до 1940 мала нинішня вул. М. Гайцана.

Лідія Пономаренко.

Хрещатик – історичні місцевості в правобережному Києві, центральна вулиця міста. Хрещатиком спочатку було названо місцевість, якою йшли кияни під час хрещення за наказом київського князя Володимира Святославича, а також яр, де протікав струмок і було озерце, в якому охрещено дітей князя.

Вулиця понад р. Почайна одержала назву Велика Хрещатицька, або просто Хрещатик, яр зі струмком – Хрещатий яр та Хрещатицький струмок. У цьому ярі біля підніжжя Володимирської гірки 1808 відкрито пам’ятник Хрещенню Русі за проектом арх. А. Меленського, який з часом одержав назву – колона Магдебурзькому праву (див. ст. 222). Вся прилегла до яру місцевість понад Дніпром називалася Хрещатиком.

Почайна в роки хрещення впадала трохи нижче Хрещатого яру. Нова вул. Театральна, яка виникла у 19 ст. в долині між Старим Києвом та Печерськом (стародавнє Перевісище), мала неофіційну назву Хрещатик (від близькості до Хрещатого яру). Офіційно цю назву розбудованій і збільшеній вулиці присвоєно 1869 (див. ст. 544). А щоб не було плутанини, подільську вул. Хрещатик названо Набережно-Хрещатицькою.

Лідія Пономаренко.

Церковщина – історична місцевість на південній околиці правобережного Києва, на правому боці шосе Київ – Обухів.

Територія освоєна людиною з глибокої давнини. Тут знайдено могильник і поселення тшинецької культури (15 – 12 ст. до н. е.), трипільське поселення софійського типу (серед. 3 тис. до н. е.), поховання скіфської доби (7 – 3 ст. до н. е.), могильник зарубинецької культури (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.).

Відома з часів Київської Русі, пов’язана з Гнилецьким печерним монастирем 11 – 16 ст., рештки якого розташовані в комплексі урочищ Гнилеччина (Гнилець), Гадючий яр (Гадюча балка) і Церковщина. Ансамбль монастиря складається з двох печерних комплексів (в урочищах Гнилеччина і Гадючий яр) та залишків наземних монастирських будівель (урочище Церковщина) (див. ст. 77). Виникнення тут монастиря Різдва Богородиці, заснованого в кін. 11 – на поч. 12 ст., пов’язують з діяльністю преп. Феодосія Печерського. Гнилецький монастир був центром заміського господарства Києво-Печерської лаври, в 12 – 13 ст. існував як наземний, а після монгольської навали – знову як печерний (до 16 ст. включно). Зруйнований під час одного з монгольських набігів, монастир у 17 – 18 ст. перебував у запустінні.

Монастир вперше згадується 1504, в грамоті митрополита Київського Йосипа Солтана. Після Лаври Гнилеччина належала Київському митрополичому дому (Софійському монастирю), Видубицькому Свято-Михайлівському монастирю, княжні Корецькій, знову Видубицькому монастирю, з 1786 – казні.

Назва Гнилеччина (Гнилець) походить, за однією версією, від гнилої, болотної води. Друга версія належить історику П. Лашкарьову, який вважав, що назва Гнилець є помилковою, вірніша назва – Глинець, утворена від глиняних покладів у цій місцевості, що давало змогу розгорнути тут у давнину гончарне і цегляне виробництво. На користь цього тлумачення свідчить і місцевий мікротопонім Калнин (Колнин) луг, від давньоруського «кал» – глина. Церковщина – народна назва місцевості, що об’єднує всі три урочища.

Назва утворилася після того, як 1831 настоятель київського Братського Богоявленського монастиря Інокентій (Борисов) випадково відкрив у Гнилеччині стародавню печеру (завдовжки 200 м) і рештки мурованої церковної споруди домонгольського періоду (11 – 12 ст.). 1833 Церковщина стала власністю Братського Богоявленського монастиря, зусиллями якого печеру впорядковано, 1835 відбудовано обитель. З 1900 поблизу Гнилецьких печер розбудовувався новий монастир – «Скит Пречистої». На стародавньому церковищі було споруджено храм Різдва Пречистої Богородиці (не зберігся), поблизу печер – храм в ім’я св. Миколи Мірлікійського (не був добудований), розширено й освячено печерний храм в ім’я преп. Феодосія Печерського. Скит існував до 1925.

В радянський час у місцевості організовано зону позбавлення волі – «Колонію Церковщина» (1923 – 105 жителів), 1926 – радгосп «Церковщина» (80 робітників), 1932 – 101 житель. До 1923 Церковщина та прилеглі урочища адміністративно входили до Хотівської волості, Київського пов. Київської губ., 1923 – 30 – до Хотівського, згодом – Київського р-нів Київського округу, 1930 – 37 – до Київської приміської смуги, 1937 – 57 – до Києво-Святошинського р-ну Київської обл. В межах Київа – з 1957.

У 1950-х рр. на території урочищ розташовано санаторний заклад МВС УРСР (тепер – лікарня МВС України). З поч. 1990-х рр. печерний комплекс перебуває у віданні Музею історії міста Києва, співробітники якого досліджують пам’ятку. Церковну опіку над святинями Церковщини здійснює Голосіївська Свято-Покровська пустинь. 2001 їй передано недобудований храм св. Миколи, що тоді ж одержав статус скита Голосіївської обителі.

Михайло Рибаков.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2100 – 2101.