Д

Дарниця – історична місцевість на лівому березі Дніпра обабіч залізниці, річка. Назва поширилася на все лівобережжя Києва, яка поділяється на Дарницю Стару (ліворуч залізниці) і Дарницю Нову (праворуч). Дарниця Стара – історична місцевість у районі сучасних вулиць Празької і частково Алма-Атинської, ліворуч від сучасної колії залізниці.

В документах 1506, 1509, 1516 згадується назва р. Дарниця раніше однойменного поселення. У 18 ст. йдеться вже про хутір Дарницький, розташований, вірогідно, в районі сучасної вул. Празької, де її перетинає брудний струмок – канава, що залишилася від колишньої р. Дарниця. За даними 1766, на хуторі був один двір, дві хати, одна комора. Жили мельник з дружиною і два робітники. До 1786 ці землі належали київському Пустинно-Микільському монастиреві. 1859 у «хуторі казенному при озері Дарницькому» зафіксовано також один двір.

Станом на 1897 тут налічувалося десять дворів, 12 жителів; 1917 – 290 дворів, 2007 жителів; 1923 – 2711 жителів; 1932 – 407 дворів, 5056 жителів. У 1860-х рр. будувалася залізниця Курськ – Київ, яка в грудні 1868 дійшла до Броварів, у серпні 1869 стала до ладу дільниця Бровари – Лівий берег. Саме тоді в Дарниці Старій з’явився перший залізничний об’єкт – «Роз’їзд № 12».

На поч. 20 ст. тут було п’ять вулиць. Одна з них – вул. Бориспільська (сучасна вул. Празька) перетинала залізницю і по Бориспільському шляху (сучасна вул. Бориспільська) йшла до м. Бориспіль. Походження назви Дарниця достеменно не відоме, ймовірно від слова «дар». За версією дослідника А. Желєзного, назва поселення походить від назви р. Дарниця. В деяких тюркських мовах поняття «річка» виражено словом «даріа» (Аму-Дар’я – Мати річка). Дарниця Нова.

На землях, що належали київському Пустинно-Микільському монастиреві праворуч від залізниці, 1896 виникло дачне селище Нова Дарниця (на відміну від Старої Дарниці – більш давньої частини), коли 43 особи взяли в оренду 80 ділянок пл. бл. 800 кв. сажнів кожна. З часом тут проклали 12 широких, прямих вулиць. На той час це була суха, здорова місцевість, з піщаним грунтом і чудовим великим лісом. 1897 забудовано 40 ділянок, 1898 – майже 60, цього ж року нарізали ще 80 ділянок. Сполучення з містом здійснювалося дачними поїздами. Купалися дачники або в купальнях, або в Дніпрі, до якого ходили спеціальні дачні поїзди.

В селищі з’явилися церква св. Феодосія (зруйнована в 1950-х рр.), аптека, пошта, буфет, телефон, парк, залізничний театр тощо. За даними 1909, у селищі налічувалося 134 дачні ділянки, 1901 – 917 жителів, 1917 – 153 володіння і 3003 жителя. Зростання селища і побудова залізниці Київ – Полтава (введена в експлуатацію 1902) привели до змін в залізничному господарстві. З 15 червня 1896 Дарниця Нова – пункт зупинки для поїздів, 1900 закінчено будівництво вокзалу, 1905 дозволено операції з перевезення вантажів і багажу, 1915 дільниця ст. Дарниця – Київ ІІ стала залізничним вузлом. У радянський час зростання продовжувалося. 1932 – 242 володіння і 3178 жителів, 1939 – 11674 жителя.

Перетворення Дарниці на великий промисловий район Києва відбулося в роки довоєнних п’ятирічок, коли було побудовано Дарницький вагоноремонтний завод (ДВРЗ), Рембазу № 7, завод «Вулкан» (Регенератно-гумовий завод), Хімфармзавод, Дарницький шовковий комбінат, комбінат штучного волокна, Лісохімкомбінат, Авторемзавод та інші підприємства, загалом – до 20. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Старій та Новій Дарниці проживало 75 – 85 тис. жителів у 18 населених пунктах. В адміністративному відношенні вони до 1903 входили до складу Броварської, 1903 – 23 – до Микільсько-Слобідської волості Остерського пов. Чернігівської губ. 1923 включені до Броварського р-ну Київського округу і одночасно до меж Києва, тому адміністративний статус був невпорядкований. 1927 їх остаточно приєднано до Києва, 1935 утворено Дарницький рн міста, до складу якого включено 18 населених пунктів лівобережжя, 1969 від нього відокремлено Дніпровський р-н, 1987 – Ватутінський і Харківський. Під час Великої Вітчизняної війни Дарниця була повністю зруйнована.

На київському лівобережжі існують Дарницький р-н, озеро Дарницьке, бульв. Дарницький, вул. Ново-Дарницька, ДВРЗ, залізнична станція «Дарниця», станція метрополітену «Дарниця», Дарницький ринок.

Михайло Рибаков.

Дарницький (Київський) артилерійський полігон – історична місцевість. Розташовувався з лівого боку шосе Київ – Бровари, на сьомій версті від Києва, в двох верстах від Дніпра, на території на схід і північ від с. Микільська слобідка, на місці сучасних житлових масивів Лісового, Водопарку і частково Троєщини.

Полігон створено за розпорядженням російського царя Олександра ІІ від 15 січня 1868 (крім головного артполігону держави в Санкт-Петербурзі, кожний військовий округ мав свій полігон). Для Дарницького полігону казна відвела 94 лісові ділянки Микільської лісової дачі Остерського пов., Остерського 2-го лісництва. 19 вересня 1869 відбулися відкриті торги на вирубаний з корінням ліс для підготовки т. з. учбового поля.

Артполігон – стрільбище для дослідної артилерійської стрільби. На полігоні проводилися артилерійські дослідні дії: випробування балістичних властивостей снарядів і загалом вибухівки, запалювальних, освітлювальних, підйомних, перевізних і механічних пристроїв, які застосовувалися в артилерії; випробування заводських, арсенальних, лабораторних та інших виробів і нових видів вибухівки; складання шляхом дослідів правил для лабораторних робіт у польовій, осаджувальній та фортечній артилерії; складання і дослідна перевірка інструкцій, табелів, відомостей, що мають відношення до артилерії тощо.

Полігон вступив в експлуатацію 1870. Його площа дорівнювала восьми кв. верст, 1888 розширена до 32 кв. верст. Станом на 1896 на полігоні розташовувалися 22 артилерійські батареї і військові лазарети, загалом 4320 солдатів і офіцерів. Під час приєднання до Києва цієї території (1923) артполігон займав пл. 1567 десятин. У січневі дні 1918 вогнем артилерії з Дарницького артполігону більшовицьких військ, що під проводом М. Муравйова наступали на Київ, було пошкоджено будівлі кількох монастирів і церков, зруйновано і пошкоджено багато житлових і громадських споруд. У радянський час на полігоні проводилися святкові артилерійські салюти на честь знаменних дат.

Існував до початку Великої Вітчизняної війни.

Михайло Рибаков.

Дача Кульженка – див. ст. Кинь-Грусть.

Деміївка – історична місцевість, село, житлові мікрорайони у південній частині Києва, між залізницею Київ – Чернігів – Клов – Полтава, вул. Кіровоградською, Совськими ставками, вулицями Майкопською, Козацькою, Васильківською (обабіч її між пл. Голосіївською та вул. Сумською), Голосіївською, Ковельською, Ціолковського, Малокитаївською та Великою Китаївською.

Основні магістралі – проспекти 40-річчя Жовтня (до пл. Голосіївської), Науки (до вул. Малокитаївської), Червонозоряний (до вул. Мистецької), вулиці Васильківська (до вул. Сумської) і Кіровоградська (до вул. Монтажників). Прилягає до місцевостей Багринова гора, Голосіїв, Добрий шлях, Забайков’є, «Новоє Строєніє», Саперна слобідка, Цимбалів яр, Чорна гора і Ширма.

Відома з часів середньовіччя як Либідська земля (пролягає вздовж правого боку р. Либідь), що належала Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирю. Право на володіння підтверджене 1576 грамотою князя К. Острозького. 1817 фігурує як поселення Верхня (Вища) Либідь, яким володіла Києво-Печерська лавра, згодом – як два поселення: Верхня Либідь і Нижня (Нижча) Либідь. Сучасну назву вперше зафіксовано на карті Києва 1830 – етнографом Де ля Флізом – «село Нижня Либідь Деміївка» (походження назви і точне місце розташування цього села не встановлені). На той час тут налічувалося десять хат і 54 жителя.

В серед. 19 ст. назва Деміївка закріплюється за всією місцевістю. Її інтенсивний економічний розвиток і розбудова спостерігались у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. Спорудження тут цукрово-рафінадного заводу (1868 – 70, тепер – Київська кондитерська фабрика «Рошен»; див. ст. 556), снарядного і пивоварного заводів, залізничної станції «Київ-ІІ» (тепер «Київ-Московський») зумовило перетворення Деміївки на велике робітниче селище, де 1914 налічувалися 41 вулиця і провулки та пл. Базарна (тепер – пл. Московська).

Найстаріша його частина забудована між сучасними просп. 40-річчя Жовтня (обабіч) і вул. Голосіївською, у 1880 – 90-х рр. освоєно район вулиць Совської (тепер частина просп. Червонозоряного), Козацької та Фрометівської, у 1910-х рр. – вул. Васильківської (до пров. Коломийського). У 19 ст. Деміївка належала до Хотівської волості Київського пов. Київської губ. З 1918 – у межах Києва. 1918 – 21 існував Деміївський р-н міста. Із серед. 1920-х до поч. 1960-х рр. мала офіційну назву Сталінка (на честь Й. Сталіна).

1958 – 80 проведено масштабну реконструкцію, під час якої знесено більшу частину історичної, переважно малоповерхової садибної забудови і зведено три багатоповерхові житлові мікрорайони – Деміївський (1978 – 81; вздовж лівого боку вул. Деміївської, між заводом «Харчомаш» і вул. М. Стельмаха), мікрорайони між просп. 40-річчя Жовтня та вул. Голосіївською (основна споруда – Національна бібліотека ім. В. Вернадського НАН України) й обабіч просп. Науки. На Деміївці існують вул. і пров. Деміївські та улоговина Деміївський яр (інші назви – Красний, Червоний яр). Назви «Деміївська» первісно мали сучасні вулиці Волзька, Ізюмська і пров. Кіровоградський (на сусідньому Забайков’ї), вул. Оскольська в 1920 – 30-х рр. мала назву Новодеміївська.

На Деміївці збереглася церква Вознесіння Христового (просп. 40-річчя Жовтня, 54), де 25 липня 1907 брали шлюб поетеса Леся Українка і музикознавець, фольклорист К. Квітка (див. ст. 71).

Лідія Пономаренко.

Деренувата нива – історична місцевість на Печерську. Простягається паралельно Добрій ниві між сучасними площами Арсенальною та Слави, вул. Січневого повстання і початком Дніпрових схилів (поблизу Аскольдової могили і Провалля). Назва походить, ймовірно, від слова «дерено», засвідчуючи те, що місцевість у давнину була зарослою деревами та кущами.

1518 передана київським підкоморієм (урядовцем, який проводив межування, наділення земель, у разі суперечок проводив судове слідство) Андрієм Немиричем Пустинно-Микільському монастирю разом із Довгою, Клинуватою та Пласкою нивами і Теремищем (володіння підтверджене польським королем Сигізмундом ІІ Августом). 1751 секуляризована і передана військовому відомству, після чого забудована.

Лідія Пономаренко.

Дитинка, Клинець – гора, історична місцевість в історичному центрі Києва.

«Розрізає» Гончарі-Кожум’яки з півдня і сходу, Дігтярі з півночі. Являє собою клиноподібний відріг Старокиївської гори (звідси її давня народна назва Клинець). Прилягає також до Верхнього міста (Старого Києва).

За часів Київської Русі входила до складу центральної укріпленої частини Києва – дитинця, звідки походить її назва. На Дитинці виявлено поселення 7 – 1-ї пол. 12 ст. і могильник кін. 10 – 11 ст., 2-ї пол. 12 – 13 ст. (див. ст. 449). Тепер – заповідна зона. Прохід на Дитинку – через провулки Десятинний і Киянівський, вул. Велику Житомирську.

Лідія Пономаренко.

Дігтярі, Діхтярі, Дехтярі, хутір Діхтяренка – історична місцевість, поселення у західній частині Києва між Петрівською залізницею і вул. Бауманською. Головні вулиці – Магістральна, Толбухіна, Черкаська. Прилягає до місцевостей – хуторів Волейка, Васильчиків і Нивка.

Місцевість згадується з 17 ст. За археологічними даними, її назва могла утворитися в давньоруський час, коли тут селилися ремісникидігтярі. Хутір з такою назвою виник 1819, коли тут оселився селянин Василь Дігтяренко з родиною, який одержав землю від сільської громади с. Біличі.

Хутір дістав назву Дігтярі (Діхтярі, Діхтяренка), тому що більшість його жителів мала прізвище Дігтяренко. Також згадується як урочище Вершина Сирця (тобто верхня течія струмка Сирця, що нині протікає вздовж Петрівської залізниці). 1868 хутір розширився на 26 десятин за рахунок частини урочища Хмелівщини, в ньому налічувалося 27 жителів. 1896 – п’ять дворів та 75 жителів, 1900 – 12 дворів, 72 жителі. Сучасне планування остаточно склалося 1912 – 13, до нашого часу збереглися лише окремі зразки одноповерхової індивідуальної забудови 1-ї третини 20 ст. У 19 – на поч. 20 ст. адміністративно хутір послідовно входив до Петропавлівсько-Борщагівської, Білогородської, Микільсько-Борщагівської волостей Київського пов. Київської губ.

В межах Києва – з 1923. Тимчасово 1923 – 30 входив до Будаївського р-ну Київського округу, 1930 – 37 – до Київської приміської смуги. 1923 налічувалося 26 господарств, 147 жителів; 1931 – 42 господарства та 154 жителі, землі 45,86 га. 1939 – 279 жителів.

Михайло Рибаков.

Дніпровський узвіз – див. ст. Спаський узвіз.

Довга нива – історична місцевість на Печерську. Містилася поблизу Пустинно-Микільського монастиря, вірогідно, простягалася паралельно Дніпру на плато від сучасної пл. Слави в бік пл. Арсенальної і Хрещатика. Назва походить від довжини та первісного використання під орне поле.

Перша згадка – в запису київського підкоморія Андрія Немирича від 17 квітня 1517 про віддачу цих земель біля брами Пустинно-Микільського монастиря, що належали Печерському монастирю, саме Пустинно-Микільській обителі. У серед. 18 ст. Довгу ниву передали під казенну забудову з щорічною виплатою по 300 крб. за збиток монастирю. За даними 1751, тут було заселено військовими нижчих чинів 47 дворів.

Лідія Пономаренко.

Долобське, Дулебське, Довбичка, Долбичка, Долобецьке – історична місцевість по обидва боки Долобецької протоки Дніпра, охоплює частину узбережжя Труханового і Долобецького островів (поблизу станції метро «Гідропарк»).

До наших днів збереглася назва урочища Довбичка (Долбичка). Назва – від слова «долбня», «долбений човен», тобто із суцільного куска дерева.

Урочище та озеро Долобське згадуються в літопису під 1101, 1103, 1111, 1151 у зв’язку з важливими подіями в історії Київської Русі. Тут збиралися князі на військові наради, на яких приймалися рішення про походи на половців. Є згадка про Долобське у літопису під 1180, коли герой «Слова о полку Ігоревім» – князь Ігор був розбитий у Долобському киянами. Часто Долобське (Долобецьке) згадується в пізніших документах (1534, 1641, 1645, 1691) у зв’язку з боротьбою між ченцями Пустинно-Микільського монастиря та київського магістрату за острів Труханів, а також – у документах 18 – 19 ст. Науковці вважають, що озерами в давнину називали водойми, що утворилися внаслідок блукання русел річок. Такі старі русла називають «стариками».

Літописне озеро Долобське (не збереглось) й було таким «стариком». Тепер у Долобському – популярна пляжна місцевість Довбичка. Південна частина о. Долобецьке, що успадкував назву урочища Долобське, входить до зони масового відпочинку «Гідропарк».

Михайло Рибаков.

Дорогожичі – історична місцевість у північній частині Києва. Щодо її місцеположення існують дві версії: 1) в районі сучасної пл. Лук’янівської та вул. Мельникова (між колишніми річкою Глибочицею і струмком Скоморохом, верхів’я якого припадало на початок вулиць Дегтерьовської та Білоруської); 2) поблизу Кирилівської церкви та Бабиного Яру.

Є різні думки і щодо походження назви: місце, де сходилися дороги на Київ; від словосполучення «дорого жити». Жодна з них не має наукового обгрунтування. Дорогожичі згадувалися в давньоруських літописах з 980. Являли митницю із земляним укріпленням.

У Києві є вул. Дорогожицька (до 1961 – частина вул. Лагерної), яка сполучає Лук’янівку і Сирець. Назву вул. Дорогожицька (Велика Дорогожицька) 1869 – 22 і 1944 – 57 мала теперішня вул. Мельникова (в пояснювальній записці Міської думи від 1839 про надання їй назви «Дорогожицька» місцеположення давніх Дорогожичів зазначено саме на території Лук’янів-ки, де навіть збереглися рештки його укріплень). Назву вул. Мала Дорогожицька до 1912 мала частина сучасної вул. Герцена між вул. Овруцькою і Реп’яховим яром (Загоровщиною).

Лідія Пономаренко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2079 – 2081.