Т

Татарка – історична місцевість. Щодо місця її розташування існує кілька версій, найпоширенішими є такі: вузьке звивисте плато над Кирилівськими висотами між Загоровщиною (вул. Макарівська) і Щекавицею включно; вздовж вул. Татарської та прилеглих кварталів (вул. Печенізька, Половецька, Підгірна й О. Шмідта). Така неоднозначність визначення меж зумовлена тим, що Татарка ніколи не була самостійним топографічним об’єктом із визначеним поселенським статусом.

Прилягає до місцевостей Лук’янівка, Глибочиця, Вовчий яр, Юрковиця, Богуславщина і Кмитів яр, включає мікротопоніми Нова поляна і Стара поляна. Територія Татарки освоєна людиною з глибокої давнини, про що свідчать знайдені на вул. Татарській залишки поселення трипільської культури. Назва має народне походження – від нижньогородських татар, які оселилися тут (понад 60 сімей) у 1840-х рр.

Вони були переважно миловарами і торговцями (точне місце розселення не встановлено), згодом переселилися на Поділ в район Житнього ринку (ймовірно, попід схили гори Щекавиці). Сучасне розпланування вулиць та масова забудова здійснювалися з 1860-х рр. (у постанові про найменування вулиць від 1869 Татарка фігурує як частина Лук’янівки, а вул. Половецька до 1869 мала назву вул. Загородня Лук’янівська).

Про Татарку часто згадувалося в 1910-х рр. у зв’язку з т. зв. справою Бейліса (її основні свідки і сам М. Бейліс жили на сучасній вул. О. Шмідта; тоді – вул. Верхньоюрківська; їхні будинки знесено у 1970 – 80-х рр.). Стару, переважно одно-, двоповерхову регулярну та садибну забудову на Татарці майже повністю ліквідовано протягом 1960 – 80-х рр. Тепер у районі Татарської, Печенізької та прилеглих вулиць – багатоповерхова житлова забудова. По нагірній частині вул. Лук’янівської і території пролягання колишньої вул. Чмелів яр у серед. 1980-х рр. зведено Лук’янівський житловий масив.

Лідія Пономаренко.

Теличка – історична місцевість на правому березі Дніпра. Включає Нижню та Верхню Телички.

Нижня Теличка, розташована між Дніпром, лінією залізниці, Дарницьким залізничним і Південним мостами, виникла нанизу на правому березі Дніпра. При будівництві Дарницького залізничного моста 1868 – 70 природні умови місцевості правого берега (вузький прохід між горою і річкою) не давали можливості прокласти останній відрізок залізниці Курськ – Київ від моста до вокзалу Київ-І. Тоді спорудили дамбу і за допомогою водовідвідної труби викачали воду з Дніпровської затоки, що являла собою частину старого русла Дніпра й Либеді. Затока поступово перетворилася на великий піщаний простір пл. 103 десятини 780 кв. сажнів із заростями лози. Тут утворився вигін для випасання худоби, звідси й назва місцевості.

На поч. 20 ст. тут виникли деревообробні та цегельні заводи купця А. Горенштейна, Києво-Печерської лаври тощо. Тепер це суцільна промзона, район вулиць Промислової, Будіндустрії, Баренбойма.

Місцевість вище, на горі, одержала назву Верхня Теличка. Це територія між Національним ботанічним садом ім. М. Гришка НАН України та вул. Кіквідзе, сучасні вулиці Тимірязєвська, Звіринецька, Соловцова, Буслівська та ін. Назву Теличка мало також озеро на Нижній Теличці.

Михайло Рибаков.

Теремки – історична місцевість, селище, житловий масив на південній околиці Києва. Головні магістралі – просп. Академіка Глушкова та вул. Академіка Заболотного. Прилягає до місцевостей Голосіїв, Жуляни, Феофанія, селищ Новосілки і Чабани (обидва – у Києво-Святошинському р-ні Київської обл.).

Є відомості про заселення цієї місцевості за кам’яної доби. На Теремках, поблизу іподрому, виявлено залишки давньоруського селища 11 – 12 ст. (житлові споруди, зразки кераміки, скляні браслети). Під назвою Теремки і подібними до неї назвами за часів Київської Русі фігурували місцевості, де розташовувалися князівські або боярські садиби з будинками-теремами. Вперше київські Теремки згадані як урочище Теремець в Іпатіївському літопису під 1150. Під такою самою назвою зафіксовані 1593 в «Описі маєтностей Київської митрополії» як садиба («дворець»), що належала Києво-Печерській лаврі, в царській грамоті 1694 – як володіння київського Братського Богоявленського монастиря.

1804 зареєстровані як хутір із пасікою (182 вулики). З 1867 належали Софійському кафедральному собору. Фігурували також під назвою Софійська дача. У складі Києва – з 1938.

Сучасні Теремки забудовуються з 1979, включають житлові масиви Теремки-І (вздовж правого боку вул. Академіка Заболотного до с-ща Феофанія і вздовж лівого боку просп. Академіка Глушкова до лісу), Теремки-ІІ (вздовж правого боку Кільцевої дороги між іподромом і с-щем Жуляни; головні вулиці – В. Касіяна, Лятошинського), т. зв. житлові квартали Кібцентру (між просп. Академіка Глушкова і вул. Теремківською), селище з одноповерховою індивідуальною забудовою (вздовж вул. Чабанівської), іподром, Льодовий стадіон, ряд науково-дослідних установ. Існують вул. Теремківська на Теремках-І і пров. Теремківський на Олександрівській слобідці.

Лідія Пономаренко.

Торговище, Торжище – історична місцевість. Джерела трактують назву як велику торговельну площу. Літописи фіксують у Києві вісім торговельних площ. Деякі з них можна локалізувати.

Торговище, або Торжище Подільське – район Житнього ринку, обмежений з півночі та заходу Старокиївськими висотами. На ньому стояла церква Успіння Богородиці Пирогощі (див. ст. 433.10). Одна з версій походження її назви – від слів «пирос» (збіжжя, хліб) та «гоща» (гість, купець). Відомо, що храми з такою назвою зводилися на торговельних площах, і в них, крім звичайних, правили службу за успіх у торговельних справах. Торжище на Подолі не раз згадується в літописах у зв’язку з різними подіями та проведенням тут віча. Зокрема, 1068 тут відбувалося віче у зв’язку з повстанням проти князя Ізяслава Ярославича. 1147 на Торжище було кинуто забитого повсталими киянами князя Ігоря Ольговича (згодом перенесено в церву св. Михаїла). У 15 ст. біля підніжжя Киселівки та Щекавиці концентрувався продаж збіжжя, круп та інших харчових продуктів. У районі, де пізніше виник Гостиний двір, утворився товчок, на якому торгували дрібним крамом. В 17 ст. Житній торг розміщувався поміж Петропавлівським та Флорівським монастирями. Після пожежі на Подолі 1811 Житній ринок повністю відокремився від товчка.

Площа навколо фонтана «Самсон» з кін. 18 ст. називалася Контрактовою (див. ст. 226), 1869 одержала назву Олександрівської (до 1919). Пл. Житньоторзьку у 1970-х рр. реконструйовано, на її частині споруджено критий ринок. Велике Торговище було за часів Київської Русі (очевидно, й раніше) біля гирла р. Почайна, правої притоки Дніпра, в районі сучасної пл. Поштової.

Контури прибережної смуги в цій місцевості внаслідок знищення р. Почайна, зведення, згодом знесення земляних укріплень значно змінились, але, очевидно, тут було значне за розмірами Торговище. В 11 – 12 ст. існували й інші торговельні площі в Києві, які сьогодні локалізувати важко. Вони могли бути поряд із Софійським монастирем, на Печерську поблизу Києво-Печерської лаври або Пустинно-Микільського монастиря. Незначних розмірів торговельна площа поблизу Десятинної церкви мала народну назву Бабин торжок.

Лідія Пономаренко.

Троєщина – історична місцевість, поселення, житловий масив на північній околиці лівобережжя Києва, між річищем Дніпра, Десенкою і південно-західним кордоном житлового масиву Вигурівщина – Троєщина в бік р. Десна.

На цій території знайдено археологічні матеріали доби неоліту, бронзи, трипільської культури, досліджено городище і посад 11 – 13 ст. (див. ст. 87).

У 15 ст. тут існував замок останнього київського удільного князя Симеона (Семена) Олельковича (бл. 1420 – бл. 1470), завдяки чому ця місцевість, разом із сусідньою Вигурівщиною, здобула назву Городець, або Олелькове городище. 1492 фігурує як с. Чотанове, яке разом із с. Милославичі (майбутня Вигурівщина), озерами Бихча і Вереща були пожалувані київському дрібному шляхтичу В. Жереб’ятичу грамотою великого литовського князя Олександра Казимировича. У 16 ст. ця місцевість вже згадується під назвою «Чурилівщина», «грунт Троїцький», у документах 17 ст. (1667, 1680) – «Троєщина» («Троєсчина», «Троєтчина»). Назва села походить, ймовірно, від його власника – Свято-Троїцького лікарняного монастиря Києво-Печерської лаври.

Церква в селі мала назву Святої Трійці.

Центром господарського життя на Троєщині був господарський двір, що належав Києво-Печерському монастирю. З 1786, після секуляризації церковних земель, село перейшло у державне володіння. Населення Троєщини складалося переважно з кріпаків («посполитих») та невеликої кількості ремісників, гончарів і ткачів. Основні заняття – скотарство, рибальство та лозоплетіння.

За реформою 1861 селяни Троєщини і Вигурівщини мали виплачувати за одержану землю викуп у 3326 крб. 71 коп. з розстрочкою на 70 років. Реформи 1860 – 70-х рр. спричинилися до великих змін: значно збільшилася кількість населення (1766 – 28 дворів та 265 жителів, 1859 – 68 і 411, 1897 – 202 і 1042, 1917 – 260 і 1531), розширилися зв’язки з міськими ринками, більших обсягів досяг промисел – лозоплетіння, продукція якого направлялася на продаж у Київ поштовим трактом Троєщина – Вигурівщина – Микільська Слобідка – Броварське шосе – Ланцюговий міст – Київ. На Троєщині відкрилися перші навчальні заклади – сільське народне училище (1886) із щорічним утриманням від земства (до 500 крб.). 1877 через часті повені село перенесли в глиб території за кілька кілометрів від Дніпра. 1802 – 1902 входило до Броварської, 1903 – 23 – Микільсько-Слобідської волостей Остерського пов. Чернігівської губ., 1923 – 27 – до Броварського, 1927 – 30 – до Київського р-нів Київського округу, 1930 – 37 – до Київської приміської смуги, 1937 – 88 – до Броварського р-ну Київської обл. Станом на 1939 в селі налічувалося 436 дворів і 2099 жителів. 1958 Троєщину і Вигурівщину об’єднано в один населений пункт під назвою Троєщина. 1988 її включено до складу Києва як окреме селище (зберегло цей статус донині).

На цей час у ньому було бл. 700 домоволодінь і 3600 жителів. Житловий масив, який почали зводити на намивних землях 1981, мав назву Троєщина, з 1987 – Вигурівщина – Троєщина.

1991 – 97 на масиві зведено Свято-Троїцький собор.

Михайло Рибаков.

Труханів острів – острів, історична місцевість. На півночі з’єднується з о. Муромець. До спорудження дамби був відокремлений від нього протокою Пробитець. З півночі омивався Десною, з заходу – Дніпром, зі сходу – Чорториєм.

Походження назви остаточно не з’ясоване. Можливо, вона походить від імені Трухан (в Україні є села з назвою Труханів). Версія походження назви від імені половецького хана Тугорхана не підтверджена джерелами. За версією дослідника А. Желєзного, назва острова обумовлена його статусом нейтральної території, вільної від влади київської адміністрації і сплати податків. Тому тут зупинялися іноземні гості і посли, проводилися зустрічі і переговори удільних князів. Назва такої нейтральної території тюркською звучить як «тархан», «тарханка» – територія, звідси Тарханний острів, в народній обробці – Труханний чи Труханів острів. Вперше згадується в 15 ст. Під назвами «острів Туханів», «острів Тухонів» і «острів Трухонів» згадується в грамотах польських королів та київських воєвод 1510, 1534, 1566 та інших років.

Археологічні знахідки свідчать, що тут у 2 – 1 ст. до н. е. були поселення. Пізніше через острів проходив давній Києво-Чернігівський шлях. У 16 ст. на острові була споруда, яку називали «палац». Найімовірніше, це було заміське подвір’я. Великі литовські князі, польські королі та київські воєводи дарували або дозволяли користуватись островом то Пустинно-Микільському монастиреві, то київському магістрату, тому між ними точилася боротьба за нього. На поч. 17 ст. острів повернено місту, що не раз підтверджено грамотами російського царя Петра І, гетьмана України І. Мазепи та ін.

Отже, острів належав Києву з 16 ст., у 19 ст. входив до складу Остерського пов. Чернігівської губ., але належав місту під назвою «Друга частина дачі села Вигурівщини з селами». 1889 острів включено до меж Києва (до Подільської поліцейської дільниці). В цей час територія островів Труханів і Муромець складала 1400 десятин 910 кв. сажнів. Заселення Труханового острова пов’язане з початком промислового будівництва на ньому.

До 1856 острів використовувався тільки як сіножаті, які здавалися в оренду з правом продовження терміну контракту. 1856 вперше 8 десятин землі віддано в оренду під будову парового млина. 1858 виникло Перше Товариство пароплавства по Дніпру, 1870 воно збудувало тут майстерні, в затоці Старик – елінг для ремонту пароплавів тощо. Зростала кількість робітників, які жили у Києві, а працювали на острові. З 1874 почалося захоплення ділянок без дозволу міста і безпланове, хаотичне житлове будівництво. 1884 на острові вже було 16 будинків, 9 хат, 32 землянки з населенням 297 чоловік (дворян – 3, селян – 189, міщан – 96, іноземців – 9).

Будівництво поширилося з 1885, коли місто відвело 3 десятини 360 кв. сажнів для Першого Товариства пароплавства по Дніпру. Острівні луки 1874 було поділено на 20 ділянок, які здавалися в оренду. В наступні роки нові ділянки орендувалися для різних потреб і різними закладами: Яхт-клубом, парком «Ермітаж», Другим Товариством пароплавства по Дніпру (з 1892), ПівденноРосійським машинобудівним заводом та ін. Селище зростало, було прокладено вулиці, базарну площу, споруджено двокласну школу на 150 учнів, церкву св. Єлизавети (1909) тощо. 1910 тут відкрито науковий заклад – Дніпровську біологічну станцію. 1905 населення острова досягло 540 жителів.

1907 Міська дума дозволила здавати землю в оренду на 36 років і побудувати на острові робітниче селище, після чого кількість населення значно зросла, 1910 тут налічувалося 3,5 тис. жителів. 1913 острів перейменовано на Олексіївський, але назва не прижилася. 1918 обладнано міський пляж. У радянський час мешканці, як і раніше, будували житло на палях, тому що острів щорічно заливало. За переписом населення 1939, тут проживало 4800 чоловік. 27 вересня 1943 під час окупації Києва робітниче селище було повністю спалене нацистами. 1989 на острові встановлено пам’ятний знак спаленому селищу (див. ст. 335). Після війни заселення не проводилось, острів перетворено на зону відпочинку. З містом зв’язаний пішохідним Парковим мостом, спорудженим 1957 (див. ст. 277).

Михайло Рибаков.

Турець – струмок на Подолі. Був лівою притокою р. Глибочиця, а після перепланування Подолу в 1-й третині 19 ст. впадав у Київську гавань. Версії щодо походження назви: від капища тура – священної тварини слов’ян-язичників, тюркського «тур» – жити (з половецької), джерело (з татарської).

Одна з перших згадок про улоговину Турця належить до 1764. Тепер струмка не існує. Турець дав назву вул. Туровській на Подолі (назву затверджено 1869).

Лідія Пономаренко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2098 – 2100.