Г

Галагани – історична місцевість, хутір. Були розташовані у 87-у кварталі 1-го Київського лісництва, між сучасними вул. Дружківською та лівим боком просп. Перемоги.

Мали трикутну конфігурацію. Хутір заснований у 1830-х рр. лісовими охоронцями, колишніми солдатами Іваном, Мусієм та Єгором Галаганами, які 1836 оселилися тут з родинами (звідси й назва). Тоді пл. хутора становила 3 десятини 1135 кв. сажнів, з усіх боків він був оточений лісом, тому орні землі та городи Галагани мали в інших місцях. Після ліквідації лісової охорони і нової люстрації на поч. 1870-х рр. земля, якою десятки років користувалися жителі хутора, була закріплена за ними, і вони одержали додаткові ділянки від ПетропавлівськоБорщагівської сільської громади (1896 – 5 дворів, 38 жителів; 1900 – 7 дворів, 35 жителів, землі 56 десятин). Адміністративно входили до Білогородської, потім – до Микільсько-Борщагівської волості Київського пов. Київської губ.

1921 хутір включено до меж Києва, за адміністративною реформою 1923 переведено до Петропавлівсько-Борщагівської сільради Будаївського р-ну Київського округу. 1928 повторно включено до меж Києва. 1926 тут було 12 господарств, 66 жителів, 1939 – 136 жителів. Територія Галаганів перебудовувалась і переплановувалась. У 1950 – 60х рр. в окремих документах фігурували як с-ще Верстато-заводське. Саме в той час були перетворені на житловий і промисловий район міста.

Михайло Рибаков.

Глибочиця, Глубочиця – річка, урочище у північній частині Києва. Урочище являє собою досить глибокий (звідси й назва) вузький яр, що пролягає по трасі вул. Глибочицької, з’єднуючи Лук’янівку, Кмитів яр, Кудрявець і Татарку із Копиревим кінцем, Кожум’яками, Щекавицею і Подолом.

Тут знайдено римські монети 3 – 4 ст. Річка (струмок) Глибочиця протікала цим яром, вбираючи в себе численні струмки-притоки, що утворили густу мережу прилеглих до Глибочиці ярів (у т. ч. Вовчий, Вознесенський і Чмелів яри, яр вздовж пров. Косогірного тощо), і, перетинаючи Поділ, впадала у р. Почайна. Поблизу Кожум’як у Глибочицю впадав струмок Киянка, що витікав з Кожум’як і Дегтярів, а поблизу Житнього ринку на Глибочиці стояв млин, позначений на плані Києва 1695. По р. Глибочиця до кін. 18 ст. пролягала північна межа Подолу, його оборонний вал, на неї виходила Воскресенська брама цього валу.

На межі 18 – 19 ст. русло нижньої течії Глибочиці було випрямлене та обваловане задля захисту довколишньої забудови від повені (звідси назва вулиць Верхній вал і Нижній вал). Ця місцевість здобула назву Канава, Канал, або Помийник, оскільки до неї викидалися відходи гончарного, шкіряного та іншого виробництва. Канаву взято в колектор у серед. 19 ст., верхню течію Глибочиці – у 1-й чверті 20 ст. Вул. Глибочицьку (паралельні назви – Глибочиця, Глибочицьке шосе) вперше занесено до загальних списків київських вулиць 1838.

Була заселена найбіднішими міщанами і забудована одно-, двоповерховими дерев’яними та глиняними будинками (знесені у 1960 – 80-х рр.), 1905 по ній прокладено трамвай. Існує також Глибочицький проїзд між вулицями Глибочицькою та Артема; раніше існували провулки Великий і Малий Глибочицькі (здобули цю назву 1869; пров. Великий Глибочицький у радянський час фігурував як Глибочицький, ліквідований у 1970-х рр.).

Лідія Пономаренко.

Голосіїв – історична місцевість, хутір, пустинь, житловий масив у південній частині Києва. Охоплює Голосіївський ліс і безпосередньо прилеглу до нього територію. Прилягає до місцевостей Багринова гора, Деміївка, Добрий шлях, Мишоловка, Пирогів, Теремки, Феофанія і Ширма. Включає мережу ставків, що півколами перетинають ліс з півдня на схід вздовж струмків Горіхуватського, Голосіївського та Жуківка.

Походження назви достеменно невідоме. На цій території виявлено археологічні матеріали пізньотрипільського часу. Вперше згадується 1541 як володіння Видубицького Свято-Михайлівського монастиря, згодом – Києво-Печерської лаври, 1617 – як її господарський хутір Голосіївський. 1631 архімандрит Лаври і митрополит Київський Петро (Могила) заснував тут Свято-Покровську пустинь Лаври (див. ст. 80), яка стала літньою резиденцією київських ієрархів. У грамоті російського царя Петра І про землеволодіння ця місцевість згадана як Черкащина. У 18 ст. фігурує як маєтність митрополитів Київських, у 1-й пол. 19 ст. – як хутір Палатницький та Яровці (таку ж назву має куток сусіднього с. Пирогів).

У 18 ст. тут було закладено великий лісопарк, що згодом набув назву Голосіївський ліс. Територія входила до Хотівської волості Київського пов. Київської губ., 1923 включена до меж Києва. Того ж року підпорядкована Мишоловській сільраді Будаївського р-ну Київського округу, 1927 – 30 входила до Київського р-ну Київського округу, 1930 – 33 – до Київської приміської смуги, з 1933 – у складі Києва.

У 20 ст. розпочалось інтенсивне освоєння місцевості як житлової, господарської та рекреаційної зони. У жовтні 1918 Міністерство освіти Української Держави виділило в Голосіївській лісовій дачі для новостворюваної Української АН територію під акліматизаційний парк і навчальний дендроботанічний сад, на базі яких у 1920-і рр. розпочато спорудження комплексу вищих навчальних закладів сільгосподарського профілю з мережею дослідних станцій (тепер – Національний аграрний університет; див ст. 495). 1928 закладено парк відпочинку.

У 1930-х рр. ліквідовано пустинь (1991 повернено церковній громаді). В 1930 – 40-х рр. за рахунок території Голосіївського лісу розширено забудову с. Мишоловка і сща Добрий шлях. 1952 – 58 збудовано Республіканську сільськогосподарську виставку (тепер – Національний комплекс «Експоцентр України»; див. ст. 70).

1957 поновлено Голосіївський парк культури і відпочинку (з 1965 – ім. М. Рильського), 1957 – 65 здійснено основну забудову Одеської автостради житлового масиву, який має неофіційну назву Голосіївський, 1969 засновано Музей народної архітектури та побуту України (див. ст. 297). У Голосієві існують вулиця, площа і провулок Голосіївські. Назву вул. Новоголосіївська первісно мали сучасні вулиці Блакитного і Закарпатська. Під паралельною назвою просп. Голосіївський (офіційно не затверджена) з поч. 1990-х рр. фігурує просп. 40-річчя Жовтня.

Лідія Пономаренко.

Гончарі-Кожум’яки – урочище, історична місцевість, поселення в історичному центрі Києва. Обіймає улоговину між горами Воловою, Дитинкою, Замковою та Старокиївською, вбирає в себе місцевості Гончарі, Дігтярі та Кожум’яки. Кожна з них дала назву відповідним вулицям у Гончарах-Кожум’яках. Прилягає також до місцевостей Верхнє місто, Копирів кінець, Глибочиця і до Андріївського узвозу. Головна магістраль – вул. Воздвиженська.

Здавна ця місцевість була перерізана струмками та ярами, характеризувалася високими грунтовими водами й оповзанням грунту з довколишніх схилів, що робило її малопридатною для постійного заселення; урочище перетинав струмок Киянка (Кудрявець), до якого впадало ще декілька струмків (у т. ч. той, що витікав з ярів вздовж вул. Гончарної та верхньої частини вул. Воздвиженської). Узбережжя Киянки, що згадується у «Слові о полку Ігоревім», правило за шлях від Подолу до Верхнього міста з часів Київської Русі. Початок сталого заселення і ремісничо-промислового освоєння Гончарів-Кожум’як почалося не раніше 12 ст. Але через велику кількість заболочених і вражених ерозією грунту місць заселення і забудова місцевості здійснювалися досить повільно й нерівномірно. На думку дослідника А. Чекановського, найраніше була освоєна територія попід Замковою горою, на стику Гончарного і Кожум’яцького ярів.

На цьому місці, поблизу будинку на вул. Воздвиженській, 25, розкопано залишки садиби 2-ї пол. 13 – 14 ст., що, за рядом тверджень, належала купцю, який вів торгівлю з Візантією або Близьким Сходом (виявлено кераміку із жовто-зеленою і темно-зеленою поливою, пелюсткове вістря стріли, цвяхи, фрагмент мідного браслета, сельджуцькі монети тощо). Інтенсивніше освоєння і реміснича спеціалізація району, що зумовило назви історичних місцевостей тут, припадає на пізнє середньовіччя: назва Кожум’яки фігурує з 17 ст., Гончарі й Дігтярі – з 18 ст.

До 19 ст. місцевість була заповнена не так житловими спорудами, як ремісничими майстернями, садами й городами, господарі яких жили на Подолі. В цей час уже сформувалась і мережа основних шляхів, що збереглися й донині (вул. Воздвиженська була з’єднана з Андріївським узвозом, імовірно, у 2-й пол. 18 ст.). У місцевості виявлено 15 гончарних горнів 17 – 18 ст. та різноманітні керамічні вироби, рештки жител, майстерень, монети, поховання (див. ст. 433.5). У кін. 18 ст. був обвалований і випрямлений струмок Киянка (з серед. 19 ст. – у колекторі).

Згідно з відомостями 1854, у Гончарській долині налічувалося 100 будинків. 1869 проведено топонімічну ревізію Гончарів-Кожум’як, під час якої підтверджено назви основних давніх вулиць, а також надано назву восьми «незначним провулкам» (зокрема, Глухому, Малодігтярному, Овчинному, Ремісничому, які вже не існують), а площа на перетині сучасних вулиць Воздвиженської, Кожум’яцької, Смирнова-Ласточкіна (тодішнього Вознесенського узвозу), Глибочицької, Верхнього і Нижнього валів здобула назву Кожум’яцької (тепер площа без назви). Стару забудову в Гончарах-Кожум’яках майже повністю знесено в 1980-ті рр., тепер здійснюється їх нова забудова.

Лідія Пономаренко.

Горенка, Горани, Горянка, Котур, Папірня – історична місцевість, урочище, річка, селище на північній околиці правобережжя Києва. Фактично є продовженням с-ща Пуща-Водиця (починається від лівого боку вул. Селянської).

Назва – народного походження, від особливостей рельєфу місцевості, перерізаного невеличкими ярами та узвишшями. Вперше згадане 1760 як урочище у володінні Києво-Межигірського монастиря, 1765 – як хутір (монастирське подвір’я) з населенням 21 чоловік, 1838 – як селище із сукновальнею на р. Горенка. Історик Л. Похилевич описав 1869 Горенку як селище на р. Котурка з населенням 189 чоловік, частину яких складали київські міщани, при цьому подав його під двома назвами – Горянка і Папірня.

За дослідженням філолога І. Желєзняк, слово «котор» – індоєвропейського походження й означає струмок, потік, канаву. Найчастіше Котур згадується в документах 16 – 19 ст., зокрема в грамоті польського короля Сигізмунда І річка фігурує як Котор і Горенка. 1923 місцевість включено в межі Києва, того ж року відокремлено від міста. Входила до Київської приміської смуги, з 1937 – у складі Києво-Святошинського р-ну Київської обл. У 1910 – 80-х рр. існували вулиця і провулок Горенські в Святошині, вул. Котурська – у с-щі Пуща-Водиця (ліквідовані під час перепланування районів).

Лідія Пономаренко.

Городець – історична місцевість на лівобережжі Києва, прилягає до масиву Вигурівщина-Троєщина, урочищ Городища, Моложі, Ситняки, о. Гнилуша.

У давньоруський час – укріплений пункт на лівому березі Чортория, проти о-ва Муромець, поряд із с. Милославичі (Вигурівщина), що відігравав велику роль у боротьбі князів за володіння Києвом. Згадується в літопису під 1026, 1078, 1097, 1098, 1110. У 1135 згорів під час пожежі. В 2-й пол. 15 ст. останній київський удільний князь Симеон (Семен) Олелькович (бл. 1420 – бл. 1470) знайшов на місці стародавнього Городця залишки вугілля та людські кістки. Він засипав усе глиною і збудував тут т. зв. замок («замочок»), який, вірогідно, зруйнований 1482 під час розорення Києва ордами кримського хана Менглі-Гірея. Поряд із замком був борок (сосновий ліс) пл. 2 кв. версти, де в 11 ст. розташовувалися князівські війська під час боротьби за Київ. На поч. 18 ст. ще зберігалися вали, що оточували городище.

Михайло Рибаков.

Грушки – історична місцевість, хутір. У західній частині Києва, між просп. Перемоги, вулицями М. Василенка, Виборзькою і Полковника Шутова. Прилягає до місцевостей Відрадного і Васильчиків.

Історія хутора Грушок простежується з 1869, коли Київська палата державного майна виділила місту для користування 14 земельних ділянок у цій місцевості. 14 десятин цієї землі купив 1871 київський дворянин Костянтин Грушко та його дружина Устина Грушко (звідси й назва місцевості).

Деякі ділянки 1877 придбав Д. Байдашников, який облаштував тут фруктовий сад, ставки, збудував цегельню і кам’яний житловий будинок. 1902 територію Грушок загальною пл. 76 десятин було передано військовому відомству в обмін на 38 десятин, які воно виділило під розбудову Київського політехнічного інституту (тепер – Національний технічний університет України «Київський полі-технічний інститут»; див. ст. 443). У цей же час хутір ліквідовано. 1921 його територію включено до складу Києва.

МихайлоРибаков.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2078 – 2079.