Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

К

Кадетський гай, Шулявський гай – історична місцевість, лісопарк, струмок на Солом’янці.

Відомий з 1720-х рр. як Шулявський гай, насаджений після заснування на правому березі р. Либідь Шульжинського подвір’я Софійського монастиря (див. ст. Шулявка). З кін. 18 ст. мав назву Архієрейський гай – від влаштованої тут на поч. 18 ст. архієпископом Київським і Галицьким у 1722 – 30 Варлаамом (Ванатовичем) літньої резиденції, служив місцем весняних рекреацій студентів Києво-Могилянської академії.

1847 місцевість перейшла у казенне володіння. 1857 одержала назву Кадетський гай – від спорудженого тут 1849 – 57 Володимирського кадетського корпусу (див. ст. 73). Невдовзі гай перетворено на великий та гарно облаштований міський парк. 1918 – 20 більшу частину парку вирубано на дрова, «вивільнену» територію згодом забудовано. Частина гаю, що збереглася, являє лісопарк між вул. Уманською та залізницею Київ – Фастів. Первісно охоплював територію між сучасними залізницею Київ – Фастів, просп. Повітрофлотським та бульв. Чоколівським. Назву Кадетський гай нині мають струмок, що перетинає лісопарк (права притока р. Либідь), і вулиця в розташованому неподалік т. зв. Турецькому селищі.

Лідія Пономаренко.

Казенні дачі – історична місцевість, дачне селище у західній частині Києва між сучасними просп. Перемоги, вулицями Виборзькою, Гарматною та Академіка Янгеля. Прилягає до місцевості Шулявки.

Історія місцевості простежується з 1854, коли Київська палата державного майна виділила тут 28 ділянок заможним верствам населення (дворянам, купецтву, підприємцям, чиновництву, науковцям, військовим). 1856 російський цар Олександр ІІ санкціонував початок забудови селища. Від того часу утвердилася й назва Казенні дачі, що складалися з чотирьох дачних ліній. Тривалий час вони мали назви: Перша Дачна (потім – пров. Смоленський і вул. Г. Корольової; ліквідована); Друга Дачна (тепер вул. Смоленська), Третя Дачна (нині вул. Металістів), Четверта Дачна (вул. Виборзька).

Найбільш презентабельною вважалася дача «Сан-Сусі» на Першій Дачній лінії, що належала подружжю Шеделів. Остаточно селище забудоване в 1860 – 70-х рр. З 1880-х рр. його територія поступово поглиналася новозбудованим механічним заводом Я. Гретера і Д. Криванека (почав діяти 1882, майбутній завод «Більшовик»). Один із власників Я. Гретер, швейцарський підданий, володів на Казенних дачах двома ділянками, на яких і почав розгортати майбутнє виробництво.

На поч. 20 ст. дачі обіймали пл. 78 десятин, налічували 50 садиб, у 1908 – 53 садиби (114 будинків). 1911 на Другій Дачній лінії почала діяти перша в Україні фабрика грамплатівок Г.-І. Іїндржишека й Е. Гессе (не збереглась). Поступово селище втрачало дачний вигляд і в кін. 19 ст. перетворилося на типову міську околицю. Деякий час навіть побутувала назва «Колишні Казенні дачі». У межах Києва – з 1914.

Тепер – житловий і промисловий район Києва. Рештки забудови 19 – поч. 20 ст. (між пров. Польовим і вул. Індустріальною) ліквідовано на поч. 1980-х рр.

Михайло Рибаков.

Караваєві дачі – історичні місцевості на Печерську і Шулявці. Назву одержали від власника – Караваєва Володимира Опанасовича (1811 – 92) – хірурга й офтальмолога, професора Київського університету, почесного громадянина Києва.

Караваєві дачі (Печерські) – були розташовані у південно-східній частині Звіринця, поблизу кінцевої частини сучасної вул. Тимірязєвської, над залізничною зупинкою «Київ ІІІ». Прилягали до Верхньої Телички, Святоозерської слобідки і Бусової гори. 1860 – 75 були в оренді у В. Караваєва, який дав їм назву «Прибережна відрада» (через близькість до Дніпра). Навіть після передачі дачі новому орендарю паралельно з її новою назвою «Хутір М. Горащенка» деякий час побутували назви «Караваєвські дачі», «Караваєвщина».

Поселення ліквідоване в 1930-х рр. під час розпланування Центрального ботанічного саду АН УРСР (тепер – Національний ботанічний сад ім. М. Гришка НАН України), на території якого воно опинилося. Тут існували вул. і пров. Печерсько-Караваєвські.

Караваєві Дачі (Шулявські) – у західній частині Києва. Складаються із «старих» Караваєвих дач (їх межі пролягають по вулицях Гарматній і Комбайнерів, залізниці та вул. Мамина-Сибіряка) і Новокараваєвих дач (між вул. Комбайнерів, просп. Відрадним, вул. Пост-Волинською і залізницею). Територія прилягає до місцевостей Шулявка, Казенні дачі, Відрадне. Місцевість була заселена з глибокої давнини, тут виявлено пізньопалеолітичну стоянку, на вул. Гарматній – поселення 10 – 13 ст. У серед. 19 ст. у кінцевій частині сучасної вул. Борщагівської існував «Деревний розсадник», що здійснював продаж населенню оранжерейних рослин, саджанців фруктових і паркових дерев та кущів.

1865 з метою зросійщення західних губерній (Київ входив в одну з цих дев’яти губерній) імператор Олександр ІІ затвердив «Інструкцію про порядок продажу казенних земель в західних губерніях» (тому ці землі звалися також «інструкційними»). Нею надавалося право купівлі землі тільки особам російського походження, з дозволу царя і на пільгових умовах. 1872 розсадник пл. 42,68 десятин було продано проф. В. Караваєву за 1086 крб. з розстрочкою оплати на 20 років. Згодом до цієї землі власник приєднав колишню «Гімназійну земельну ділянку», придбану ним у Військової гімназії (Кадетського корпусу), після чого загальна площа маєтку сягнула 63 десятини.

Після смерті В. Караваєва 32 десятини володіння, що перейшли у спадок його дочці О. Колчак, були поділені на 238 ділянок і, починаючи з 1903, розпродані. До 1908 на цьому місці виросло селище, яке здобуло назву Караваєві дачі. Первісно воно розташовувалося в межах сучасних вулиць Борщагівської, Ніжинської, Лебедєва-Кумача і Генерала Тупикова, потім стрімко розросталося в бік залізниці, Шулявки і Казенних дач. 1911 тут налічувалося 323 садиби, 296 будинків, 5 тис. жителів.

У 1920-х рр. «старі» Караваєві дачі розбудовано до залізниці, у 1940 – 50-х рр. зведено Новокараваєві дачі. Індивідуальна одноповерхова забудова «старих» Караваєвих дач збереглася лише острівцями. Основну її частину знесено в 1960 – 80-х рр., натомість зведено багатоповерхові житлові будинки, підприємства, навчальні корпуси і гуртожитки Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» тощо.

Караваєві дачі належали до Петропавлівсько-Борщагівської волості Київського пов. Київської губ. У межах Києва – з 1914. Назва широко побутує в цьому районі Києва до сьогодні. На Шулявці існує залізнична станція «Караваєві дачі», вул. Професора Караваєва (до 1962 – вул. Малозалізнична).

Михайло Рибаков.

Карпилівка – історична місцевість між горами Щекавицею та Юрковицею (Лисою).

Походження назви документально не встановлено. За формою топонім може походити від імені Карпо. Згадується в документах 17 – 18 ст.

1637 місцевістю володів Кирилівський монастир. Остання згадка як «подвір’я Карпилівка» належить до 1765. На планах 20 ст. не позначалась.

Лідія Пономаренко.

Катеринівка – історична місцевість, селище на західній околиці правобережжя Києва, вздовж лівого боку Брест-Литовського шосе. Головна магістраль – вул. К. Герасименка.

Історія місцевості простежується з 1895, коли на прохання голови Київського благодійного товариства – графині С. Ігнатьєвої йому було передано в користування 10 десятин землі в цій місцевості. 1905 тут було закладено дачне селище (планування і частина забудови збереглися до наших днів). Спочатку фігурувала під назвою Сулимівські дачі, оскільки тут відпочивали вихованки Сулимівського пансіону, яким опікувалося товариство.

1906 одержала назву Катеринівка – на пошанування Катерини Клейгельс – дружини Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора М. Клейгельса (назву дано за дозволом імператриці Марії Федорівни). 1912 у селищі налічувалося 35 дачних ділянок. У складі Києва – з 1923. У 1938 перейменоване на с-ще Жовтневе, однак ця назва на практиці не узвичаїлася. Назву Катеринівська мали до 1961 вулиці К. Герасименка, М. Чалого, М. Максимовича.

Михайло Рибаков.

Кинь-Грусть, Дача Кульженка – історична місцевість, колишня заміська дача у північній частині правобережжя Києва, довкола пл. Т. Шевченка (до 1959 мала назву пл. Кинь-Грусть). Прилягає до місцевостей Пріорка, Коноплянка, с-ща Шевченка, Мінського житлового масиву.

Походження назви місцевості, за переказами, пов’язане з перебуванням у Києві російської імператриці Катерини ІІ, яка, проїжджаючи 1787 тут, сказала нібито князю Г. Потьомкіну: «Кинь грусть!». На той час місцевість належала графу Г. Кушелеву-Безбородьку (включала хутір, ліс, ставки), згодом – його спадкоємцям, у 1-й третині 19 ст. – полковнику М. Бегічеву, з 1838 – П. і М. Лукашевичам, які звели великий будинок, насадили унікальний фруктовий сад, утримували власний кріпацький оркестр, котрий давав публічні концерти.

1867 площа садиби дорівнювала 36 десятинам 1066 кв. сажням, тут були розміщені оранжереї, теплиці і велика бальна зала. У межах Києва – з 1833. Є відомості, що ця садиба в різний час належала також київському віце-губернатору П. Селецькому, графу О. Бобринському та ін.

У кін. 19 ст. її придбав Кульженко Стефан Васильович (1836 – 1906) – видавець, меценат української культури, після чого місцевість почала фігурувати під назвою «Дача Кульженка». Тут він побудував будинки для робітників власної друкарні, влітку відпочивав і сам. Ділянки також здавали в найм й давали прибуток. За радянського часу територія Кинь-Грусті була передана сільгосптресту, тут містився будинок відпочинку друкарів, з 1928 – санаторій хворих на сухоти. У кін. 1950-х рр. тут розпочато зведення Вишгородського, з 1970 – Мінського житлових масивів.

Михайло Рибаков.

Китаєве, Китаїв – історична місцевість у південно-східній частині правобережжя Києва. Місцевість перерізає підковоподібна западина із ланцюгом озер. Прилягає до місцевостей Корчувате, Мишоловка, Болгарський хутір. Основні вулиці – Китаївська, Червонопрапорна, просп. Науки (останні дві частково).

Територія освоєна людиною з глибокої давнини, тут, зокрема, знайдено зразки кераміки залізного віку. На думку деяких дослідників (у т. ч. М. Максимовича) Китаєве тотожне літописному Пересічину, що згадується в Іпатіївському літописі під 1154 і 1161.

Походження назви – від збудованого тут у 9 ст. давньоруського городища, що розміщувалося на височині між ланцюгом озер і сучасною вул. Червонопрапорною (тюркське «китай» – укріплення, стіна). Археологічними дослідженнями виявлено археологічний комплекс 9 – 13 ст., який включає городище (зруйноване 1240, пізніше тут створено печерний монастир); курганний могильник, що складається з трьох груп (налічував бл. 400 насипів, досліджено бл. 30), і поселення (див ст. 216).

За деякими твердженнями, поселення у Китаєве з’явилося не пізніше 8 ст., а Китаївські печери були прориті в 6 – 7 ст. і належали грецькій факторії Кіос, але поновлені в 11 ст. для створення православного печерного монастиря. Сучасні дослідники вважають, що Китаївську пустинь, підпорядковану Києво-Печерській лаврі, створено в 16 ст. (див. ст. 215). Її основна забудова, на відміну від городища, яке на той час вже не існувало, розташована з протилежного, північно-західного берега озерного ланцюга. 1716 коштом київського генерал-губернатора Д. Голіцина в пустині було зведено дерев’яну церкву св. Сергія Радонезького, трапезну і келії. З часом дерев’яні споруди замінено кам’яними. 1767 зведено Свято-Троїцьку церкву (арх. С. Ковнір).

1829 – 32 споруджено надбрамну дзвіницю (ймовірно, за проектом арх. А. Меленського). За положенням 1786, Китаївська пустинь мала перетворитися на притулок для лаврських ченців похилого віку і містити загальнолаврський цвинтар. Водночас тут було розгорнуто й інтенсивну господарську діяльність – рибне господарство, садівництво, збудовано свічковий завод, а на свято св. Трійці влаштовувався ярмарок. 1853 Китаївську пустинь перейменовано на Свято-Троїцьку. Тут розвивався і житловий сектор.

Для джерел 19 – поч. 20 ст. властиве суперечливе, дещо розширене визначення територіальних меж місцевості: вона фігурує і як частина с. Мишоловка, і як така, що включає в себе значну частину сусіднього Корчуватого (1912 до її території зараховано вул. Набережну, що належить до Корчуватого, хутір Коник і місцевість Попове поле). 1920 майно Китаївського хутора конфісковано на користь сільради с. Мишоловка. 1925 Китаєве ще фігурує як окреме село, в якому організовано сільгоспкооператив «Огородник», 1937 – як хутір, на території якого створено будинок інвалідів.

Надалі як поселення із самостійним статусом Китаєве не згадується. Китаївську пустинь за радянської влади ліквідовано, її споруди використовувалися не за призначенням, більшу частину цвинтаря зруйновано. 1993 монастир відновлено як Китаївський пустинницький скит Української православної церкви.

Лідія Пономаренко.

Киянка (річка) – див. ст. Гончарі-Кожум’яки, Кудрявець.

Клинець – див. ст. Дитинка.

Клов – історична місцевість, урочище, струмок на Печерську, вздовж і обабіч Кловського яру. Прилягає до місцевостей Хрести, Липки, Собача тропа, Соколиний ріг.

Назва, на думку мовознавця І. Желєзняк, походить від індоєвропейського слова «клов» – вода, волога, потік. За версією В. Дригалкіна, назва виникла ще в праслов’янський період від індоєвропейського кореня «кlou» і означає «чистий», «чистити», «омивати». В науковій літературі трапляються й інші пояснення – від праслов’янських слів «кусок дерева», «колода», «спиляний пень»; від польського «klo» – вирубка, де стирчить багато пнів. Струмок Клов починався, ймовірно, на території теперішнього заводу «Арсенал» і протікав по трасі сучасних вулиць Мечникова, Прозоровської та Фізкультури до р. Либідь, в яку впадав з лівого боку.

Вперше згаданий у давньоруських літописах 11 – 12 ст., зокрема, як струмок Клов і монастир св. Стефана на Клові (заснований бл. 1078, зруйнований 1240 ордами хана Батия). Залишки монастиря розкопано на вул. Шовковичній, 27 (див. ст. 219). На карті Києва 1695 урочище Клов позначене як «боєрак Печерський». У серед. 17 ст. на Липках споруджено Кловський палац (тепер – вул. П. Орлика, 8; див. ст. 220).

У 1-й пол. 19 ст. розпочалося освоєння Кловського яру, де як продовження вул. Інститутської виникла вул. Кловський узвіз. У 1830-х рр. поблизу його лівого боку (на території теперішнього стадіону заводу «Арсенал») з протипожежною метою на струмку Клов був утворений Кловський басейн, а через струмок прокладено Кловський міст (не збереглись). У 1870 – 80-х рр. обабіч узвозу існували городи, сади Дружиніна, Новикова, Струса. Назву вул. Кловська до 1985 мала теперішня вул. Гусовського (від вул. Кутузова до Кловського узвозу), відома з кін. 18 ст.

Михайло Рибаков.

Кловський яр – один із трьох ярів, що оточували урочище Клов, Липки й Двірцеву частину Києва (назви двох інших – Басейний і Хрещатицький).

Ця частина Києва, як і весь Печерськ, належала Військово-інженерному відомству. Кловський яр (сучасний Кловський узвіз) перетворено у проїжджу дорогу як продовження вул. Інститутської в 1850 – 52. Його було впорядковано, забруковано, 1856 обсаджено тополями. В 1870 – 80-х рр. з дозволу військового відомства пустирі обабіч узвозу перетворили на суцільні сади, городи й парники. Тут були сад Дружиніна, на місці якого в кін. 19 – на поч. 20 ст. забудовано садибу Київського відділення Попечительства імператриці Марії Олександрівни про сліпих (див. ст. 481), сади Струса (з 1878) та Новикова й ін.

Михайло Рибаков.

Кмитів яр – історична місцевість, урочище. Після великої повені Дніпра 1845 на височину Лук’янівки стало переселятися багато жителів Подолу та Оболоні. Бідний люд селився не тільки на рівній місцевості, а й в ярах, можливо, щоб ховатися від північних вітрів.

Так виникли Лук’янівські урочища: Вовчий яр, Кмитів яр, Чмелів яр, Чорний яр та ін. Назва урочища походить від дворянина С. Кмити, який 1829 купив землю на Лук’янівці, та його сина – губернського секретаря Г. Кмити, засновника хутора Кмити, що був розташований поряд із вул. Дорогожицькою (тоді вул. Загородня). Хутір являв собою землю пл. 3 дес. 765 сажнів, ліс, сад з 50 деревами та житлове приміщення. Після смерті Г. Кмити почалася боротьба за хутір між спадкоємцями: його братами і сестрами, з одного боку, та опікунами його малолітнього сина – з другого. 1861 хутір дістався Ф. Кмиті.

Він був розташований між вулицями Дорогожицькою, Глибочицькою та Половецькою. 1881 тут зафіксовано вже 11 садиб, 1901 – 26, 1916 – 37. Одна із земельних ділянок належала братам Чоколовим. З 1880 хутір орендував, 1881 купив колекціонер і міський діяч Т. Кибальчич. Назва вул. Кмитів яр виникла, вірогідно, в 1870-х рр., тепер її не існує, вулицю включено до території заводу ім. Артема і забудована заводськими приміщеннями.

Михайло Рибаков.

Княжий затон – історична місцевість на Позняках, одна із заток Дніпра на лівобережжі. В часи Київського князівства використовувалася для відстою князівських човнів. Поступово замулилася, заросла бур’яном і кущами. Назва збереглася в усній передачі й була зафіксована на планах 17 – 18 ст. Для збереження історичної пам’яті одну з нових вулиць на Позняках у цій місцевості названо 1994 Княжим Затоном.

Лідія Пономаренко.

Козине болото – історична місцевість у центрі Києва. Її межі збігаються з сучасним Майданом Незалежності. Прилягає до місцевостей Липки, Михайлівська гора, Перевісище, Євсейкова долина, Піски. Відоме з часів Київської Русі.

Болото утворилося на місці озера, яке ще існувало на поч. 13 ст. Це відбулося через те, що потоки грунту змивалися вниз з північних висот – т. зв. Гори. Під час закладання фундаментів будинку Київської думи тут було виявлено прошарок піску, характерного для озер.

Назва – народного походження, від того, що в цій топкій місцевості можна було випасати лише кіз. Через Козине болото пролягав Іванівський шлях з Печерська до Старого Києва, з півночі до нього підходили Старокиївські укріплення. Через Лядську браму в системі цих укріплень 6 грудня 1240 орди хана Батия вдерлися до Києва. Освоєння місцевості почалося в 1-й третині 19 ст. (план забудови складений 1784 – 86), її назва побутувала до 1830-х рр., коли на місці колишнього водоймища було облаштовано міську площу і розпочато забудову.

Площа мала назви Хрещатицька, 1878 – 1919 – Думська, з 1919 – Радянська, з 1935 – Калініна, з 1977 – Жовтневої революції, з 1991 – Майдан Незалежності.

Лідія Пономаренко.

Конча-Заспа – історична місцевість на південно-східній околиці правобережжя Києва: між с-щем Чапаєвка, Дніпропетровським шосе, Дніпром і межею міста. Прилягає також до місцевостей Борзаків хутір і Церковщина. Північно-західним краєм Конча-Заспи протікає р. Віта. Серед мікротопонімів місцевості – урочище Козинка, Мриги, острів Ольгин.

Назва походить від розташованих у цій місцевості озера та урочища Заспа (синонім озера або затоки на річці, мілководного озера в річковій заплаві) і урочища Конча (означає поросле очеретом та іншою болотяною рослинністю або напівпосохле й пересипане піском річище).

Вперше місцевість згадується у 16 ст. як Конча, або Глушець, 1607 – озеро та урочище Заспа, що були володінням Видубицького Свято-Михайлівського монастиря (судовий позов ігумена цього монастиря Іоасафа (Биковського) на княжну Корецьку за пограбування її підданими Заспи і Кального лугу). Влітку 1651 біля Заспи козаки Б. Хмельницького розгромили військо литовського гетьмана Я. Радзивілла. 1772 Конча згадується як урочище в Трипільському бору Київського полку.

У записках митрополита Київського Серапіона Александровського (Логиновського) за 1804 згадується дача Заспа й озеро Заспа, надзвичайно багате на рибу. Від того часу Конча-Заспа (остаточно ця назва входить до обігу з поч. 20 ст.) фігурує як велика відпочинкова зона з унікальним дубовим гаєм, що у дорадянський час належала Видубицькому Свято-Михайлівському і жіночому Введенському монастирям, частково – царській родині. 1930 – 37 Конча-Заспа входила до Київської при-міської смуги, 1937 – 57 – до Києво-Святошинського р-ну Київської обл. У межах Києва – з 1957.

Тепер Конча-Заспа, площа якої становить 5309 га, включає дачі, будинки відпочинку, лісовий заповідник, що відзначається багатством деревних і чагарникових порід, великою кількістю мальовничих водойм у заплаві Дніпра.

Лідія Пономаренко.

Копирів кінець – історична місцевість у північно-західній частині історичного центру Києва, схил підвищення між вулицями Артема, Кудрявською, Глибочицькою, Кожум’яцькою, Дігтярною і пл. Львівською. Основна магістраль – вул. Смирнова-Ласточкіна. Прилягає до місцевостей Кудрявець, Глибочиця, Кожум’яки, Дігтярі і Верхнє місто. Включає мікротопоніми Волова гора, Косогірка (по трасі пров. Косогірного) і Вознесенський яр (по трасі вул. Петрівської).

Походження назви невідоме (у деяких джерелах фігурує як Копир’єв кінець). У 10 – 13 ст. був густонаселеним ремісничо-торговельним посадом Києва, оточеним дерев’яною стіною та ровом (див. ст. 228). Згадується в літописах 1121 у зв’язку із початком спорудження тут церкви св. Іоанна, 1140 – у зв’язку із міжусобною ворожнечею князів В’ячеслава і Всеволода, який підпалив споруди на Копиревому кінці, 1147 зафіксовано поховання у монастирі св. Симеона вбитого киянами князя Ігоря, чиї останки 1150 були перевезені до Чернігова. У кін. 12 ст. тут існував т. зв. Новий двір – резиденція київського князя Святослава Всеволодовича. Від часу навали військ Батия Копирів кінець як самостійне поселення припинив існування.

Нове освоєння місцевості почалося на поч. 18 ст., коли була зведена церква Вознесіння Христового (1718 – 1879) і сформована теперішня мережа вулиць. Найстаріші будинки – 2-ї пол. 19 ст., основну частину забудови 19 – поч. 20 ст. знесено в 1970 – 80-х рр.

Лідія Пономаренко.

Корчувате – історична місцевість, селище на південно-східній околиці Києва, по обидва боки Столичного шосе (до пров. Охотського), між Дніпром і вул. Червонопрапорною. Прилягає до місцевостей Теличка, Жуків острів, Пирогів, Китаєве, Багринова гора й Покіл.

Назва – від давньоруського «корч» – пень, кущ. Територія освоювалася людьми, ймовірно, з 5 – 3 тис. до н. е., про що свідчать виявлені тут матеріали трипільської культури. 1937 на межі Корчуватого та Багринової гори відкрито Корчуватський могильник доби зарубинецької культури (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.).

Тривалий час хутір Корчувате був у володінні Видубицького Свято-Михайлівського монастиря, у кін. 18 ст. вилучений у казенне володіння. Від серед. 19 ст. став центром цегельного виробництва. 1856 цегельні були здані в оренду приватним особам терміном на 10 років. Невдовзі на корчуватських цегельнях вироблялося до 2 млн. штук цегли на рік, а з облаштованої на Дніпрі біля Корчуватого пристані 1859 – 62 щорічно відвантажувалося до 42860 пудів цегли. У межах Києва – з 1923, у 1920-і рр. входило до Хотівського, потім – до Будаївського р-нів, 1927 – 33 – до Київського р-ну Київського округу. У серпні 1933 остаточно включене до складу Києва. У 1980-х рр. на частині колишньої приватної, первісно – дачної забудови зведено житловий масив Корчуватський (між вулицями Плещеєва і Новопирогівською). Існують вул. і пров. Корчуватські та вул. Новокорчуватська в сусідньому с-щі Мишоловка.

Лідія Пономаренко.

Котур річка – див. ст. Горенка.

Красний двір – історична місцевість на території Звіринця, на північно-східній околиці Національного ботанічного саду ім. М. Гришка НАН України, на мисі вис. бл. 70 м над рівнем Дніпра. Заснований князем Всеволодом Ярославичем ще в той час, коли він посідав переяславський престол.

Назва, надана самим князем, відбиває мальовничість цієї околиці стародавнього міста, оскільки слово «красний» означало «чудовий», «красивий». Місцевість з такою назвою згадується в літопису під 1096, коли половецький хан Боняк напав на околиці Києва, пограбував і спалив позаміську князівську резиденцію. Через деякий час її було відбудовано й оточено оборонними спорудами. 1150 тут перебував князь Юрій Долгорукий, в якого були погані стосунки з киянами, й ті після його смерті 1157 пограбували його двір.

Археологічними дослідженнями на цій території виявлено городище 11 – 13 ст. (див. ст. 86).

Лідія Пономаренко.

Крістерова гірка, хутір Крістера – історична місцевість у північній частині правобережжя Києва. У місцевості Вітряні гори на території агрофірми – ВАТ «Троянда» (вул. Вишгородська, 45; у радянський час – радгосп квітково-декоративних культур «Троянда»). У межах Києва – з 1833.

Назва – від прізвища Вільгельма-Готліба Крістера (1812 – 90: на Київщині – з 1838) – німецького підприємця, який 1848 придбав ці землі у князя В. Естергазі і 1850 створив фірму «Садівництво та насіннєве господарство "В. Крістер"». Маючи багатопрофільну специфіку (садова шкілка дерев, овочів та квітів; молочне, рибне і виноробне виробництво; пасіка; акліматизація винограду), господарство стало школою для багатьох садівників України. Мало філії на Нивках та в інших районах Києва.

Засновника фірми було поховано на території його садівництва. Справу батька продовжили його сини: Крістер Едмунд Вільгельмович (1854 – 92) та Крістер Юлій Вільгельмович (1848 – 1916) – член садової комісії Міської думи, потомствений почесний громадянин міста (обидва поховані на Лютеранській дільниці Нового Байкового цвинтаря). 1900 садівництво «В. Крістер» мало 128 десятин землі, 5 млн. саджанців. Головна контора, склад та садівництво містилися на Пріорці та Куренівці, магазини – на Хрещатику та вул. Інститутській.

На поч. 20 ст. фірма щорічно продавала близько 150 тис. саджанців фруктових та декоративних дерев. У радянський час садівництво було націоналізоване. На поч. 1920-х рр. Крістерова гірка належала «Київлісу», який спорудив тут будинки відпочинку, на орендній землі (38 десятин) було створено зразкове господарство (город, сад, оранжереї, насіннєве господарство, виноградник), у шести ставках розводили рибу. З 1925 тут містилися Друга дитяча трудова колонія, перетворена 1929 на «Агрофілію» № 3 київського дитячого містечка «Ленінськ», де майже 100 дітей здобували трудові навички. Тепер Крістерова гірка має статус природоохоронної зони. 2006 схвалено проект її благоустрою (створення англійського парку, майданчиків відпочинку), будівництво житлового комплексу агрофірми – ВАТ «Троянда».

Михайло Рибаков.

Кудрявець – історична місцевість, струмок, узгір’я у північній частині правобережжя Києва між вулицями Артема, Пимоненка, Глибочицькою, Кожум’яцькою, Дегтярною та пл. Львівською (в ширшому розумінні до Кудрявця входять також вулиці Обсерваторна, Воровського). Прилягає до місцевостей Солдатська слобідка, Лук’янівка, Глибочиця, Кожум’яки, Дігтярі. Вбирає в себе місцевості Вознесенський яр (вул. Петрівська), Волова гора, Копирів кінець, Косогірка (пров. Косогірний).

Струмок Кудрявець (тепер у колекторі) протікав урочищами Дігтярі та Кожум’яки, був правою притокою р. Глибочиця. Його паралельна назва – Киянка (звідси й назва пров. Киянівського, що пролягає біля його витоків). Точні джерела походження назви не виявлені. Одна з версій – від дерев і чагарників, які мальовничо «кудрявились» у цьому колишньому передмісті Києва. На Кудрявці та прилеглих місцевостях виявлено ряд пам’яток давньої матеріальної культури, зокрема, візантійські монети 5 ст. Кудрявець під такою ж назвою (зокрема, в різний час згадуються Кудрявські гори, урочище, слобода, палац тощо) фігурує з поч. 16 ст. Був у володінні шляхтича А. Янкевича, у 1559 придбаний Свято-Михайлівським Золотоверхим монастирем, 1570 указом польського короля Сигізмунда ІІ Августа Кудрявець (очевидно, його частина) переданий в користування київському Пустинно-Микільському монастирю.

1602 свої ниви на Кудрявці заповідав Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирю київський міщанин В. Черевчея. 1730 цьому монастирю належало тут дев’ять садиб, Софійському монастирю – 31 садиба. 1737 за розпорядженням російського фельдмаршала Б.-Х. Мініха через Кудрявець було проведено оборонні укріплення (простягалися від Оболоні до Старого Києва і Подолу). 1756 існувала слобода Нижній Кудрявець (12 дворів), що належала полковому обозному Гадяцькому. В 1760-х рр. існувала слобода Верхній Кудрявець. У кін. 18 ст. слобода Кудрявець була в підпорядкуванні Київського магістрату.

На поч. 19 ст. на Кудрявці в колишньому митрополичому палаці (у 15 – серед. 17 ст. – палац католицького єпископа) облаштовано міську лікарню, 1841 – 45 збудовано астрономічну обсерваторію Київського університету, 1889 розпочалося будівництво Покровського жіночого монастиря. Сучасне планування Кудрявця розроблене і затверджене 1836, на той же час припадає і початок його інтенсивної забудови. Тепер – житловий, промисловий і культурний мікрорайон міста, в якому значною мірою збереглася забудова кін. 19 – поч. 20 ст. На Кудрявці існують Кудрявські вулиця й узвіз. Назву вул. Кудрявська до 1908 мала вул. Полтавська; назву вул. Бульварно-Кудрявська до 1919 – вул. Воровського.

Лідія Пономаренко.

Куликове – історична місцевість, селище на лівобережжі Києва між вулицями Курнатовського, І. Микитенка, Братиславською та лісопосадкою. Прилягає до місцевостей Вигурівщина та Воскресенська слобідка.

Назва – народного походження, ймовірно, від великої кількості куликів, які водилися в цій низовинній місцевості. Згадується 1571 як долина Куликове, 1616 і 1764 – як селище. У межах Києва – з 1920-х рр. У 1970 – 80-х рр. приватну забудову знесено, на частині території колишнього селища, у трикутнику між вулицями Курнатовського, С. Стальського та лісом 1980 – 82 збудовано житловий масив Куликове (загальна пл. – 16,2 га).

Лідія Пономаренко.

Куренівка – історична місцевість, поселення у північній частині правобережжя Києва. Історичні межі – по Петрівській залізниці, вул. Тульчинській, територіях стадіону «Спартак» і Кирилівської церкви, вулиць Захаріївській та Шполянській і Куренівського цвинтаря. Включає мікротопоніми: Антифеєвка, урочище Копилів (по трасі вул. Копилівської), Шполянка (по трасі вул. Шполянської та на захід від неї вздовж вулиць Рилеєва, Верболозної, Тагільської та Фруктової) тощо. Прилягає до місцевостей Бабин Яр і Реп’яхів яр, Кирилівські висоти, Татарка, Сирець, Біличе поле, Пріорка, Забара, Оболонь і Пласке.

В ширшому розумінні під Куренівкою розуміють всю низовинну територію київського правобережжя між Подолом і Пріоркою, а також місцевість Біличе поле на узгір’ї (вздовж та обабіч вул. Білицької).

Була заселена від часів кам’яної доби, особливо територія, що прилягає до Кирилівської церкви (перетин вулиць О. Теліги і Фрунзе, початок урочища Бабин Яр): 1845 тут знайдено бл. 200 східних монет (від 765 до 1254), 1875 – залишки первісної стоянки (в одній з печер), серед яких були мушлі, камінь для розбивання кісток, викарбувана на камені голова барана, дошка із зображенням руки та ін. 1876 історик В. Антонович виявив тут 20 печер общинно-родової доби (до 1,8 м завдовжки і понад 1 м завширшки), які дослідник вважав найбільшою серед відомих йому житлових систем на узбережжях Дніпра. 1887 тут знайдено скарб із 350 римських монет.

Назва Куренівка (а також Кореневка, Куренівщина, Коренівщина, Коренювщина) вживається з серед. 17 ст. Найпоширеніша версія щодо її походження – від куренів, які ставив тут місцевий козацький гарнізон. За того ж часу Куренівка утверджується як передмістя Києва із забудовою сільського типу.

1630 тут налічувалося 200 хат, її населенню було дозволено збудувати православну церкву. За часу Руїни (2-а пол. 17 ст.) поселення занепало, 1723 у ньому налічувалося лише 19 дворів, 1736 – 36 дворів. У 18 ст. належало київському магістрату. Інтенсивна розбудова селища, його поступове перетворення на робітниче передмістя Києва відбувалося в 19 – на поч. 20 ст.

у зв’язку з розгортанням діяльності промислових підприємств на Куренівці і в Пласкому (цукровий, шкі-ряний заводи тощо). У складі Києва – з 1834. У 1935 на Куренівці зруйновано церкву святих Петра і Павла (вул. Сирецька), 1965 – церкву св. Пантелеймона (поблизу теперішнього трамвайного депо).

1961 внаслідок прориву греблі у водоймищі над Бабиним Яром було затоплено і зруйновано всю стару забудову Бабиного Яру та значної частини Куренівки між вулицями Фрунзе, О. Теліги, Новокостянтинівською і Тульчинською. Після масового знесення одно-, двоповерхових будинків у 1970 – 80-х рр. забудова Куренівки 19 – поч. 20 ст. збереглася лише «острівцями» (вулиці Валківська, Сирецька, Шполянська, провулки Петропавлівський, Подільський та деякі ін.). У сучасній забудові переважають промислові споруди і багатоповерхові житлові будинки. На Куренівці існують: Куренівські вулиця (до 1955 – Троїцька, 1955 – 61 – Донбаська), провулок (до 1955 – Луговий, у 19 ст. згадувався також як Олексіївський, 1955 – 61 – Донбаський) і парк «Куренівський» (до 1992 – парк ім. М. Фрунзе). Назву вул. Куренівська до 1935 мав відрізок вул. Фрунзе між Подільським узвозом і пл. Фрунзе.

Лідія Пономаренко.

Курячий брід – струмок на Пріорці, ліва притока р. Сирець. Починався в Сукачовому яру між Замковищем і Мостищем, перетинав передмістя Пріорку із заходу на південний схід.

Біля сучасних вулиць П. Дегтяренка і Шахтарської в Курячий брід впадав струмок Западинський. Назва – від мілководності струмка. На Пріорці існували однойменні вулиця і провулок, що прилучалися до струмка (з 1952 – вулиця і провулок Боровиковського, провулок ліквідовано у 1980-х рр. після перепланування мікрорайону).

Лідія Пономаренко.

Кухмістерська слобідка – історична місцевість, село на лівому березі Дніпра поряд з о. Тельбин на Березняках.

Володіння Києво-Печерської лаври, згадується під 1720 у грамоті російського царя Петра І Лаврі. Можливо, село виникло в 17 ст. В одному з документів 1780 йдеться, що ця місцевість перебувала «у віданні лаврських кухмістрів», тобто кухарів. Богомольці, йдучи до Лаври, збирались у слободі, де їх годували лаврські кухарі, тобто населення слобідки обслуговувало потреби лаврської кухні. В селі була церква Трьох Святителів, яка з часом прийшла у ветхість, 1888 тут збудовано новий храм Різдва Богородиці, при ній – парафіяльну школу. В 1880 – 90-х рр.

у слобідці виникли перші промислові підприємства в лівобережній частині Києва – кілька тартаків, шпалопросочувальний завод Б. Гуревича та Ю. Рютгерса, шкірообробний завод І. Шнеля. Частина населення працювала на цих підприємствах, а більшість займалася тваринництвом, рибальством і лозоплетінням. За реформою 1861 селяни одержали 823 десятини 160 кв. сажнів землі за викуп у 46 243 крб. з виплатою в розстрочку на 70 років. Про динаміку зростання села свідчать статистичні дані: 1723 – 14 дворів, 1766 – 38 дворів і 201 житель, 1859 відповідно – 35 і 189, 1897 – 45 і 477, 1917 – 410 і 3416, 1939 – 1771 житель. При селі був хутір Кухмістерська слобідка, пізніше відомий як Зательбин Березняк (назва зустрічається з 1883). Тоді в хуторі налічувалося 5 дворів.

Оз. Тельбин (таку ж назву мали річка і затока) відділяло хутір від села.

Адміністративно місцевість входила 1802 – 1902 до Броварської, 1903 – 23 – до Микільсько-Слобідської волості Остерського пов. Чернігівської губ. 1923 включено до складу Києва і в цьому ж році – до Броварського р-ну Київського округу. 1927 остаточно включено до складу Києва. Село і хутір припинили існування з розбудовою у 2-й пол. 1960 – 1-й пол. 1970-х рр. житлового масиву Березняки.

Михайло Рибаков.

Кучмин яр – історична місцевість на правобережжі Києва, обмежена сучасними вулицями Урицького, Кавказькою, Механізаторів, Кудряшова, у нижній частині – Солом’янським парком.

Згідно з «Уложенням» 1649 російського царя Олексія Михайловича, «Межовою інструкцією» 1766 Катерини ІІ, Указом Сенату 1834, Київ мав одержати землі під випас худоби. Тільки 1858 місту передано 898,3 із належних 9 тис. десятин. Площа їх охоплювала територію від Забайков’я до перетину Старо-Житомирського шляху з Брест-Литовським шосе і простягалася до 10 км завдовжки і 1 – 2 км завширшки. До 1858 тут на пл. 18 десятин (Солом’янка, Протасів і Кучмин яри, урочище «Під Байкова горою») проживало 68 осіб, з них у Кучминому яру – 36.

Закон забороняв будувати житло на вигонах, однак у 1850 – 60-х рр. почалося їх справжнє заселення. Населення збільшувалося за рахунок переселенців, в яких відібрали землі під залізниці Київ – Балта та Київ – Курськ, відставних солдатів, робітників, ремісників, тих, хто хотів завести власне господарство. Селилися переважно в ярах і балках, а не на узвишшях, ймовірно, для захисту від північних вітрів. Жителі захоплювали землі самовільно, без офіційного оформлення, пізніше – за терміновими угодами та контрактами на забудову. Так на цих землях виникли поселення Саперна слобідка, Солом’янка, Богданів, Кучмин, Мокрий та Протасів яри, урочище «Під Байкова горою» та ін.

Назва Кучмин яр походить від першопоселенців з прізвищами Кучма і Кучменко, вона поширювалася короткий час у кін. 1850-х рр. на всю Солом’янку. Відомо, що ділянку землі одержав тут 1861 селянин Кучма, пізніше – селяни с. Совки М. Кучменко – 2,08 десятин, С. Кучменко – 1,75 десятин та ін. За люстрацією 1895, у Кучминому яру та на Верхній Солом’янці було 146 дворів, 346 жителів, 24 десятин 2206 кв. сажнів землі, за яку мешканці сплачували викуп 791 крб. до 1 січня 1913. На поч. 20 ст. в Кучминому яру – 62 домоволодіння, 1911 у Кучминому та Протасовому ярах – до 5 тис. жителів.

На поч. 20 ст. жителі Солом’янки вели тривалу боротьбу з Київською міською думою за дозвіл на утворення на території Солом’янки незалежного від Києва міста «Олександрія». Боротьба закінчилася 1910 указом царя Миколи ІІ про включення Солом’янки з усіма урочищами до складу Києва. Всю стару забудову знищено тут у 1960 – 70-х рр. під час забудови місцевості новими багатоповерховими будинками. Через яр протікала р. Мокра. 1986 у місцевості було створено ландшафтний парк, для якого вирубано частину дерев, переплановано схили яру, зроблено сходинки вниз, що призвело до порушення природних підземних джерел, перший виток річки взято в трубу і побудовано каскад басейнів, з яких діє лише один.

Михайло Рибаков.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2083 – 2087.