Б

Бабин яр, Бісова баба, Шалена баба – історична місцевість, урочище, поселення на правобережжі Києва, між сучасними вулицями Фрунзе (колишня вул. Кирилівська), Дорогожицькою, вздовж вул. О. Теліги.

Прилягає до місцевостей Куренівка, Реп’яхів яр, від якого Бабин Яр відокремлений пагорбом, і Сирець. Перша документальна згадка, що збереглася, – копія документу 1401, в якому йдеться, що жінкашинкарка («баба») за прізвиськами Бісова баба, Шалена баба заповідала своє майно, розташоване неподалік Сирця, Домініканському монастирю.

Пізніше ця назва закріпилася за яром і всією місцевістю. 1647 тут згадано слобідку Романів міст (з часом зникла). У межах Києва – з 18 ст. Під час нацистської окупації Києва на території сучасного Сирецького парку в цій місцевості відбувалися масові страти громадян (див. ст. 329). На поч. 1950-х рр. у верхній частині Бабиного Яру було влаштовано штучну водойму (використовувалася під час виробництва цегли).

Прорив її дамби внаслідок сильної зливи і порушення технічних умов під час будівництва дамби призвели до відомої Куренівської трагедії 13 березня 1961, під час якої загинуло багато людей.

Після її ліквідації на цьому місці розплановано парк, по центру Бабиного Яру 1961 прокладено нову ділянку вул. Мельникова (між вулицями Оранжерейною та О. Теліги). Назву Бабин Яр до 1952 мала сусідня вул. Ольжича, що дало підставу окремим історикам для помилкових тверджень про існування історичного Бабиного Яру саме по її трасі (адже кінцева частина цієї вулиці також проходить через яр).

Лідія Пономаренко.

Багринова гора, Багринів – історична місцевість у південно-східній частині правобережжя Києва. Являє собою підвищення над Дніпром, що на півдні переходить у перешийок між ним і Голосіївським лісом. Фіксується на сучасних картах Києва як Багринова гора. Простягається вздовж вулиць Лисогірської і частини просп. Науки (з прилеглими вулицями і провулками).

Прилягає до місцевостей Лиса гора, Корчувате, Китаєве, Мишоловка і до Голосіївського лісу. Біля Багринової гори досліджено Корчуватський могильник зарубинецької культури пл. бл. 7 тис. кв. м (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.). Виявлено також пам’ятки пізньотрипільської доби, кістки мамонта. Походження назви невідоме. Як селище Багринів гора згадується ще за часів Київської Русі, коли воно було подароване київським князем Всеволодом Ярославичем Видубицькому монастирю. Володіння підтверджене 1504 грамотою митрополита Київського Йосипа ІІ Солтана. 1580 більшу частину Багринової гори було здано в оренду світським особам.

У складі Києва – з 1923, остаточно – з 1933. У східній частині місцевості (вулиці Лисогірська, Панорамна, Ракетна) в 1950-х рр. збудовано селище Багринів (одноповерхові приватні будинки), яке 1956 – 57 мало назву – селище Хрущова, з 1957 – селище Жовтневе. Назву вул. Багринова у 1924 – 52 мала сучасна вул. Адмірала Ушакова (у південній частині Багринової гори).

Лідія Пономаренко.

Байкова гай – історична місцевість. Був розташований на частині Байкова гори (звідси й назва).

В серед. 1870-х рр. купець С. Федоров і міщанин П. Тенхе орендували гай у Військово-інженерного відомства, обладнали й впорядкували його. 1877 орендатори одержали дозвіл від губернатора М. Гессе і Київської міської думи на проведення тут народних гулянь з музикою і фейєрверками. 1884 – 85 «з метою здешевлення і покращення хлібного продовольства військ КВО» Військово-інженерне відомство вирубало гай і побудувало на його місці зерно-сховище і сухарний завод. З 1881 ця територія входила до Либідської поліцейської частини Києва. Пізніше місцевість стала частиною Байкового цвинтаря. З 1918 – у складі Києва.

Михайло Рибаков.

Байкова гора – історична місцевість, підвищення над р. Либідь у південній частині Києва. Розташована між урочищем Протасів яр, вулицями М. Грінченка і Кіровоградською, посередині розрізана вул. Байковою (кол. Кладовищенська, Дьякова, Шмідта) на дві частини – Старий та Новий Байковий цвинтар. Прилягає до місцевостей Деміївка, Забайков’є, «Новоє Строєніє».

Назва з’явилася в серед. 19 ст., походить від забудованого в 1830-х рр. в її північній частині хутора генерала С. Байкова. Належала до території кол. Хотівської волості, Київського пов. Київської губ. 1833 на горі відкрито Байковий цвинтар. До його розширення частина гори служила місцем розташування військ. 1881 територію гори включено до Либідської поліцейської частини Києва, 1918 – до складу Києва.

Михайло Рибаков.

Байкова хутір – історична місцевість.

З поч. 1830-х рр. земельна ділянка, розташована між р. Либідь, Протасовим яром і горою (тепер – Байкова гора) належала герою війни 1812 – генералу С. Байкову. Складалася з двох частин: більшої – на правому березі р. Либідь, що входила до Київського пов., і меншої – на лівому березі Либеді (болотисті сіножаті) – в межах Києва. Загальна площа хутора з лісом і чагарником згодом досягла 62 десятин 571 кв. сажня. На хуторі розташовувалися житлові споруди, землянки, сараї (каретний і для худоби), льодовня, цегляна піч, лазня, колодязі, фруктовий сад, город, гумно. З хутора йшла дорога на Протасів яр. Хутір був влаштований на землі, призначеній місту під вигін, тому за користування землею С. Байков щорічно сплачував в казну 124 крб.

Після смерті власника (1848) його спадкоємець – племінник К. Байков відмовився від утримання хутора, тому 1851 царським указом хутір передано Військово-інженерному відомству. Спадкоємці С. Байкова (племінник і дві племінниці) одержали грошову компенсацію у 313 крб. 30 коп. 1881 територію хутора включено до Либідської поліцейської частини Києва, 1918 – до складу Києва. Байкова хутір став джерелом інших топонімів: Байкова гора, Байкова гай, Байкова яр, Байкова міст, вул. Байкова, Байковий цвинтар, Забайков’є.

Михайло Рибаков.

Байковий цвинтар – міський цвинтар на Байкова горі.

У зв’язку з будівництвом з 1831 нової фортеці на Печерську місцеві кладовища підпали під фортечну еспланаду і були ліквідовані. Місце для нового цвинтаря було обрано на височині за р. Либідь за пропозицією протоієрея П. Максимовича, ухваленою митрополитом Київським Євгенієм (Болховітіновим) і Київським цивільним губернатором Г. Лашкарьовим. У грудні 1833 спеціальна комісія відміряла місце для православного, лютеранського та католицького кладовищ.

Цвинтар мав спочатку кілька паралельних назв – Новостроєнський, Либідський, Димитрівський. Нова назва походить від Байкова гори і Байкова хутора, на якій розташоване кладовище.

Першим було розплановано т. зв. Старий Байковий цвинтар – ліворуч від сучасної вул. Байкова. Тут 1841 споруджено дерев’яну церкву св. Димитрія Ростовського, розібрану 1897. Навпроти 1876 закладено Новий Байковий цвинтар – праворуч вул. Байкова. 1884 – 89 на ньому збудовано церкву Вознесіння за проектом арх. В. Ніколаєва. З 1909 при храмі почала формуватися бібліотека, діяла змішана школа на 160 хлопчиків і 80 дівчаток. Того ж року кладовищенський священик Ф. Рябчинський проклав водогін, огородив нове кладовище кам’яним парканом, збудував кам’яну браму з церквою на другому поверсі, які прикрашають кладовище й тепер. Нове кладовище постійно розширювалося, прирізки землі здійснювалися 1879, 1889 (відведено землю для поховання військових), 1901, 1905, 1908, 1915. Територію цвинтаря разом з Байкова горою 1881 включено до Либідської поліцейської частини Києва, 1918 – до складу Києва.

Михайло Рибаков.

Батиєва гора, Батиєві могили – перерізаний байраками схил досить крутого підвищення над р. Либідь у південно-західній частині Києва між Кучминим і Протасовим ярами та Залізничним житловим масивом.

Основні вулиці – Кондукторська, Локомотивна, Привітна. Вперше зафіксована на картосхемах Києва 1861 і 1874 під назвою Батиєві могили (ймовірно, давньослов’янського походження, жодного зв’язку з ханом Батиєм, як це стверджують деякі дослідники, назва не має).

Є відомості про розкопки в цій місцевості, здійснені 1862 завідувачем музею старожитностей Київського університету Я. Волошинським. В «Опису Києва» М. Закревського (1868) місцевість описана як «купа курганів за Либіддю, поблизу Васильківського шляху, що має назву Батиєвих». У кін. 19 – на поч. 20 ст. тут збудовано селище слобідського типу. Місцевість належала Києво-Софійському митрополичому дому, в якого київські міщани орендували ділянки під забудову. На поч. 20 ст. – у складі Паньківської дачі (див. Паньківщина), 1908 відчужена у власність міста, 1910 остаточно включена до меж Києва.

Лідія Пономаренко.

Березняки – історична місцевість, житловий масив у лівобережній частині Києва. Простягається між Дніпром, залізницею і просп. Возз’єднання.

Головні магістралі – Дніпровська набережна, просп. П. Тичини, вулиці Серафимовича, Березняківська. Назва трапляється вперше 1733. Хутір «Зательбін Березняк», він же – хутір «Кухмістерська слобідка» зафіксований 1883 (1883 – 5 дворів, 1897 – 26 дворів і 138 жителів). Назва «Березняк» походить, очевидно, від березового гаю, що існував у цій місцевості. В центрі Березняків – урочище Тельбин, таку саму назву мали річка, затока й озеро. Під 1694 в архівних джерелах і літературі трапляються назви річки й озера: «Тельбін», «Телбін», «Тербін», «Телбин», «Телбен», «Тербина», «Тельбухино».

Походження назви невідомо, науковці вважають її неслов’янською. Сучасний дослідник А. Желєзний бачить у багатьох українських топонімах тюркський слід. Він звертає увагу на «рослинний» характер назв деяких лівобережних урочищ і поселень: Осокорки, Березняки, Вишеньки. За його версією, тюркське «тал» означає «верба», а «бин» – тисяча, тобто гідронім Талбин (Тельбин) – це «тисяча верб», що характеризує вигляд урочища в минулому. З опису р. Тельбин 1780 випливає, що вона витікала з р. Чорторий, текла на південь, далі через с. Кухмістерська слобідка і навпроти с. Позняки впадала в Дніпро. До 1903 Березняки входили до Броварської, 1903 – 23 – до Микільсько-Слобідської волості Остерського пов. Чернігівської губ. У складі Києва – з 1923, остаточно – з 1927.

Житловий масив забудований на місці хутора і Кухмістерської слобідки у 1960 – 70-х рр. Композиційне ядро масиву – парк зі спортивною зоною, спортивний манеж (1979).

Михайло Рибаков.

Берестове – історична місцевість на Печерську, селище, заміська резиденція великих київських князів. Розташовувалося на Печерському підвищенні від нинішньої пл. Слави й урочища Угорське на південь, включаючи сучасний парк Вічної Слави й верхню територію Києво-Печерської лаври.

Берестове отримало назву від навколишнього лісу, де переважали дерева породи берест. Археологічними дослідженнями у цій місцевості виявлено глиняний посуд корчуватського типу. Точної дати заснування селища («сельця») з теремом й підсобними будівлями в літописах не зазначено. Згадується в них у 10 – 12 ст. як заміська резиденція великих київських князів Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та ін. 1015 саме на Берестовому в своєму теремі помер князь Володимир Святославич. Село й князівські садиби в ньому не раз потерпали від набігів ворогів. 1095 було пограбовано й спалено під час нападу половецького хана Боняка, невдовзі відбудовано. Другий удар був нанесений всьому Києву монгольським військом 1240, після чого князівський терем більше не згадується, але невеличке сільце, очевидно, існувало до 1482, коли було пограбоване й спалене кримським ханом Менглі-Гіреєм, потім не відновлювалось. Від давньоруського часу тут збереглась у перебудованому вигляді церква Спаса на Берестові (див. ст. 505).

Лідія Пономаренко.

Берковець, Берков, Берківці, Бирківці, Бирковець, Бірковець – історична місцевість, селище на північно-західній околиці Києва. Прилягає до місцевостей Виноградар, Нивки, Святошин і Пуща-Водиця.

Головні вулиці – Стеценка та Газопровідна. Щодо походження назви місцевості існує кілька версій, жодну з яких остаточно не підтверджено: 1) від давньослов’янського слова «бірка» – пасовиська для овець (думка історика 19 ст. Л. Похилевича); 2) від того, що тут за часів середньовіччя проживав збирач мита (давньоруською – «бир», «біра», «бірюч», «борнич» – судовий пристав, або глашатай; «біра» – дощечка із зарубками для обліку розрахунків; «бір» – фортеця); 3) від індоєвропейського «бер» – рід, плем’я, а також – приносити, нести.

Вперше місцевість згадана 1240 під назвою Берков, коли грамотою князя Романа Галицького вона передавалась у володіння Києво-Печерській лаврі. У 16 ст. частина Берковця належала Домініканському монастирю, що розташовувався на Подолі в Києві. 1636 на Берковці згадується лише одне оподатковуване подвір’я («дим») і млин. 1666 київський полковник В. Дворецький передав старі дерева із бджолиними дуплами, що росли на Бирківській землі, в оренду подільським міщанам, а Бирківський бір – у володіння київському Братському Богоявленському монастирю. 1731 універсалом гетьмана Д. Апостола підтверджене право Київського магістрату на володіння Берківцями. 1900 на хуторі Берковець налічувався лише один двір і чотири жителі. На поч. 20 ст. місцевість входила до Білогородської волості Київського пов. Київської губ.

У складі Києва – з 1923. Тепер тут розташовані: селище (одноповерхова індивідуальна і багатоповерхова забудова), дачний масив, цвинтар, плодокомбінат тощо. Назву Берковець до 1941 мало с-ще Коцюбинське КиєвоСвятошинського р-ну.

Лідія Пономаренко.

Бессарабка – історична місцевість наприкінці вул. Хрещатик в районі пл. Бессарабської. З неї беруть початок вулиці Басейна, Круглоуніверситетська, Крутий узвіз, Червоноармійська, бульв. Т. Шевченка.

У 18 ст. тут існував цвинтар. У кін. 18 – на поч. 19 ст. поряд пролягав Васильківський тракт, звідки Великою Васильківською вулицею дорога вела на Васильків, у районі Бессарабки були шлагбаум Васильківської застави, кінна пошта з ямськими трійками.

Час появи топоніма «Бессарабка» достеменно невідомий. За однією з версій, назва походить від селян, що привозили сюди на ринок товар на продаж з Бессарабії (Молдова). За другою – у 1830 – 40-х рр. тут містилася стихійна біржа праці. У цій місцевості оселялися в теплу пору року люди, які наймалися на біржі чорноробами на будівництві, а з настанням холодів їхали в Бессарабію (версія історика П. Лебединцева). Паралельно з назвою «Бессарабська площа» в 19 ст. існували назви «Університетська бульварна площа», тому що через неї пролягав шлях з Печерська до університету і «Костянтинівська площа» – від фонтана «Костянтин» («Моряк»), який певний час (серед. 19 ст.) стояв у 10 сажнях від лінії Хрещатика. Кам’яний фонтан був збудований за проектом інж. Ф. Доната, вірогідно, на честь великого князя, сина російського імператора Миколи І – Костянтина Миколайовича (1827 – 92), який служив на флоті.

Такі фонтани були і на Європейській («Іван») і Царській («Потвора») площах. У кін. 1860-х рр. фонтани вже не діяли, і час від часу здавалися підряди та оголошувалися торги на їх ремонт.

1869 пл. Бессарабську перейменовано на пл. Б. Хмельницького. Назва не прижилася і в народі побутувала як «Бессарабська». За деякими даними, ім’я Б. Хмельницького площа неофіційно носила до 1888, офіційно ж назву «Бессарабська» їй повернуто за рішенням виконкому Київської міськради від 6 грудня 1944. Була головним київським ринком, пл. 3 тис. кв. сажнів. 1869 – 72 на площі розміщувався тимчасовий дерев’яний цирк Ж. Бретона, в якому виступали з трупами відомі антрепренери В. Сур, І. Соббот та ін. Зі зведенням будинку Міської думи на пл. Бессарабську переведено базар з Думської площі, її торговельне значення ще більше зросло (кін. 1870-х рр.). 1908 – 12 на місці ліквідованого базару збудовано Бессарабський критий ринок (див. ст. 9).

Михайло Рибаков.

Биківня – історична місцевість, селище на північно-східній околиці Києва між просп. Броварським та вул. Бобринецькою, а також уздовж вул. Радистів.

Більша частина селища розташована з лівого боку проспекту, значно менша – з правого. Походження назви не з’ясоване, за народною версією, колись це була заболочена місцевість і проїхати тут можна було тільки за допомогою биків. Вперше згадується 1859 як «хутір козачий при криниці», в якому було три двори, дев’ять жителів.

1882 – чотири двори, за описом 1896, «хутір Биківня міститься на власній землі козаків Броварської волості при поштовому тракті Бровари – Київ», за всеросійським переписом 1897 – чотири двори, 35 жителів. У 20 ст. селище значно збільшилося: 1917 – 23 двори, 124 жителі; 1923 – 207 жителів, 1926 – 48 володінь, 218 жителів, 1932 – 157, 1939 – 536 жителів. До 1923 хутір Биківня входив до Броварської волості Остерського пов. Чернігівської губ., 1923 – 30 – до Броварського р-ну Київського округу, 1930 – 37 – до Київської приміської смуги. Згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 жовтня 1938, Биківню включено до меж Києва. Сучасне планування селища – з 1950-х рр. Воно займає пл. 36 га. Населення на 1 січня 2007 становило 2830 чоловік. Трагічна сторінка в історії Биківні пов’язана із злочинами сталінського режиму і нацистських окупантів.

1936 – 41 у Дарницькому лісі за 1,5 км від с-ща Биківня таємно ховали жертв політичних репресій; 1941 – 43 – страчених окупантами радянських громадян. Виявлені й інші місця поховань.

1988 тут встановлено пам’ятний знак загиблим від рук окупантів, 1995 споруджено меморіал жертвам політичних репресій (див. ст. 334).

Михайло Рибаков.

Біличе поле – історична місцевість, урочище на межі Куренівки і Замковища. Вздовж вул. Білицької (в місцевості існує також пров. Білицький, назву пров. Білицький 2-й до 1953 мав пров. Парковий) і відділку Петрівської залізниці, що пролягає паралельно цій вулиці.

Назва – народного походження, існує версія, що від великої кількості білок, які водилися тут. Відоме з 2-ї пол. 19 ст. Тоді розпочалося житлове освоєння місцевості (малоповерхова приватна забудова, частина будинків 19 – поч. 20 ст. збереглась і донині).

Лідія Пономаренко.

Біличі – історична місцевість, селище, житловий масив біля Святошина, між проспектами Перемоги, Академіка Палладіна, вул. Булаховського і лісом.

Вперше згадуються в літопису як Буличі під 1161. Згідно з документом 1780, назва походить від власника села за прізвищем Білик. У 18 ст. належало Києво-Печерській лаврі. Через село проходив давній шлях на Тетерів, Іскоростень та Овруч. Тоді село з усіх боків було оточено лісом, мало навкруги 1,5 версти, завдовжки 0,5 версти, завширшки – 50 сажнів. Населення займалося хліборобством. Після секуляризації церковних земель 1786 селяни потрапили до категорії державних селян.

1756 тут зафіксовано вісім дворів, 1780 – 18 дворів та 128 жителів, 1828 – 30 дворів і 300 жителів, 1841 – майже 360 жителів. До села належали три хутора і млин. Зміни після реформ 1860-х рр. вплинули на зростання села. 1885 тут 425 жителів, через 10 років – 1022 і 93 двори. У цей час в селі – одна церква, церковно-парафіяльне училище, два млини, дві поштові станції. До його церковної громади належали також села Романівка та Стоянка. Розшарування населення у пореформений час спричинилися до збагачення селянської родини Фузиків – власників багатьох земель, хуторів, справжніх хазяїв села (один з Фузиків був головою волосного правління). 1797 – 1923 Біличі входили до Білогородської (тимчасово до Петропавлівсько-Борщагівської), потім – до Микільсько-Борщагівської волості Київського пов. Київської губ.

Перше включення Біличів до меж Києва відбулося 1923; тоді тут налічувалося 230 дворів і 1272 жителі, 1931 – 1719 жителів (разом зі станцією Біличі). В селі організовано колгосп «Перемога». Голодомор 1932 – 33 забрав бл. 250 жителів. На 1934 в Біличах – 352 господарства, в т. ч. 272 одноосібників, 49 жителів – київські робітники і службовці. 1923 – 27 село входило до Будаївського, 1927 – 30 – до Київського р-ну Київського округу, 1930 – 37 – до Київської приміської смуги, було центром Білицької сільради, куди, крім нього входили станція Біличі, хутори Вовча гора та Дігтярі, Святошинське лісництво (станом на 1931 – 438 господарств, 1969 жителів); 1937 – 66 – до Києво-Святошинського р-ну Київської обл. В лютому 1966 повторно включено до меж Києва. До початку масового знищення індивідуальної забудови у 1980-х рр. і побудови житлового масиву пл. селища складала 336 га, тут була 1 тис. дворів. Поряд розташований масив Новобіличі (забудований в 1930 – 50-х рр.).

Михайло Рибаков.

Біскупщина – історична місцевість у північній частині Подолу. Простягалася від Замкової гори в бік Оболоні, включаючи як заселену територію, так і сіножаті (приблизно між сучасними вулицями Спаською та Щекавицькою), узбережжя Дніпра й острів Біскупщину посеред нього (у 19 ст. поглинений річкою). Прилягає до місцевостей Кожум’яки, Плаське, Притика, Щекавиця, Рибальський півострів.

Назву офіційно затверджено 1602, коли грамотою польського короля Сигізмунда ці землі були вилучені у жителів Подолу і передані католицькому єпископу (біскупу). 1660 повернуті місту грамотою російського царя Олексія Михайловича. Існувала вул. Єпископська, що з’єднувала замок єпископа (розташовувався на горі поблизу Кожум’як) і житлову забудову Подолу, пролягала вздовж струмка Кудрявець. Вулиця проіснувала до пожежі на Подолі в 1811.

Лідія Пономаренко.

Богданів яр, Богданівський яр – історична місцевість, урочище. Межує з Залізничною колонією, Кадетським гаєм та Солом’янкою, пролягають вулиця і провулок Богданівські, вулиці Калінінградська, Стадіонна та Шовкуненка.

Відомий в офіційних документах і літературі з 19 ст. Точне походження назви не встановлено, певно, від імені землевласника або господаря садиби (першопоселенця). Після побудови у 1860 – 70-х рр. залізничного вокзалу на трасі Київ – Ковель біля яру почала утворюватися Залізнична колонія, а частина персоналу залізниці проживала на Солом’янці. Шлях від залізниці до Солом’янки проходив Богдановим яром. У кін. 19 – на поч. 20 ст. забудований приватними одноповерховими житловими будівлями, у 1970 – 80-х рр. – багатоповерховими житловими будинками. На поч. 20 ст. виникла вулиця, яка спочатку мала назву Лермонтовська, з 1928 – Богданівська. Праворуч від неї тепер – завод «Славутич».

Лідія Пономаренко.

Борзаків хутір, Борзаківщина, хутір Вільний – історична місцевість, поселення на південно-східній околиці правобережжя Києва, на сучасній трасі Київ – Дніпропетровськ, на території сучасного с-ща Чапаєвка, в районі будинків № 48 і 50 на вул. Бродівській.

Хутір заснований родиною церковних і державних діячів Борзаків (Борзаковських), звідси й назва. Під назвою «острів Козин» у 17 ст. за пожалуванням архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея (Плетенецького) хутір належав колишньому писарю Лаври, пізніше – священику лаврської церкви преп. Феодосія Печерського П. Борзаку. Пізніше перейшов у власність його спадкоємців, 1798 дістався колезькому секретареві Л. Борзаковському, який 1817 продав хутір дворянину Зелінському. Згадується 1840 як «хутір Борзаковський біля Пирогова». 1878 у ньому зафіксовані землевласники Іван, Едуард та Олена Зелінські (34 десятини), купець Д. Жуков (22 десятини), І. Нудьга (3 десятини). 1883 зафіксований як хутір Борзаків (4 десятини, 11 жителів). У 1920-х рр. – Борзаків хутір, він же хутір Вільний, що входив до Пирогівської сільради. 1926 у ньому було 24 господарства та 82 жителі.

Михайло Рибаков.

Боричів потік – струмок. Згадується у київському «Синопсисі» (1674) про поставлення кумира (язичницького бога) «на пригорку високому над потоком». Впадав у р. Глибочиця, під час забудови узгір’я був частково засипаний. Нині існує невеличкий струмок, який навіть не позначається на сучасних планах Києва. Іде з узгір’я Старого міста, на перетині сучасної вул. Сагайдачного засипаний й, очевидно, просочується до Дніпра під землею.

Певно, струмок дав назву вул. Боричів тік.

Лідія Пономаренко.

Боричів узвіз – історична місцевість у центральній частині Києва, вулиця. Ймовірно, є найдавнішою назвою Чортового беремища. Вірогідно, освоєний як район заселення ще до н. е.

Тут, на думку деяких дослідників, існував Борич град. Назва походить від давньослов’янських слів «борич», «бірич», «бірюч» – збирач мита, глашатай, що підтверджується існуванням митниці поблизу Хрещатицької брами Подільських укріплень (у районі сучасної пл. Поштової), до яких виходив цей шлях.

За літописом, саме на Боричевому узвозі полянський князь Кий заснував городище, яке дало початок Києву. Пізніше фігурував як узвіз Михайлівський (від назви Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, розташованого у верхній його частині) і Різдвяний (від церкви Різдва Христового на пл. Різдвяній – тепер пл. Поштова). Траса узвозу перед Подолом розгалужувалася – в бік пл. Поштової та в бік пл. Контрактової (по трасі нинішньої вул. Боричів тік). Сучасна вул. Боричів узвіз здобула свою назву 1869 як закріплення давньої народної назви, котра широко побутувала серед місцевого населення (раніше – вул. Трьохсвятительська).

Досить поширеною є версія про тотожність Боричевого й Андріївського узвозів, яка подекуди обгрунтовується тим, що схил вздовж траси фунікулера надто стрімкий, щоб його можна було здолати возом. При цьому не враховується те, що рельєф місцевості не раз змінювався (зокрема збільшувалась і стрімкість Боричевого узвозу як важливого оборонного об’єкта). На думку більшості дослідників, інша назва цієї місцевості – Чортове беремище – є варіантом назви Боричів.

Лідія Пономаренко.

Бортничі – історична місцевість, село на південно-східній околиці Києва.

Назва села походить від слова «борті» – дупла диких бджіл. На цій території виявлено стоянки первісних людей доби неоліту – 4 – 3 тис. до н. е., епохи міді – 3 тис. до н. е., бронзи – 2 тис. до н. е., раннього заліза – 4 – 3 ст. до н. е. та могильник зарубинецької культури (кін. 3 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.).

Бортничі згадуються вперше в документі 1508 – купчому записі про продаж бортної землі з селом толмачем (перекладачем) Салтаном Албієвичем Пустинно-Микільському монастирю (колишні землі напівкнязівські). Фіксуються в документах 1585 і 1598 про розмежування земель між Пустинно-Микільським та Печерським монастирями (село належало Пустинно-Микільському монастиреві). Є згадка про спорудження у ньому в 15 ст. храму Пресвятої Богородиці коштом монас-тиря. Право на володіння Бортничами 1689 та 1778 підтверджувалося російськими царями. 1786 Бортничі перейшли у казенну власність, у цей час Пустинно-Микільському монастиреві в селі належали: шинок, заїзний двір з хатами та будівлями, хутір Тростянецький з будівлями, пасікою, рибні лови та водяний млин на р. Млинна, озера Пласке, Піщане, Святище, сіножаті, орна земля – 20 ланів, 4 гаї.

Інтенсивне зростання села припадає на 19 ст. У 1766 тут проживало 156 жителів, 1859 – 159 дворів, 833 жителі; 1897 – 304 двори, 1524 жителі; 1917 – 487 і 2577. У 1892 відкрито сільське народне училище (55 учнів, 1900 – 75 учнів). В радянський час село зростало: 1923 – 2706 жителів, 1926 – 7778, а внаслідок колективізації 1931 населення зменшилося до 3124 жителів.

1902 – 03 Бортничі входили до Броварської, 1903 – 23 – до Микільсько-Слобідської волості Остерського пов. Чернігівської губ., 1923 – 27 – до Броварського, 1927 – 30 – до Київського р-ну Київського округу, 1930 – 37 – Київської приміської смуги. 1937 кілька місяців перебувало в складі Бориспільського р-ну Київської обл., 1937 – 41 – у складі Броварського р-ну, 1941, 1943 – 88 – Бориспільського р-ну, 1988 включено до складу Києва.

Михайло Рибаков.

Борщагівка – історична місцевість на території Святошинського р-ну Києва та Києво-Святошинського р-ну Київської обл.

На р. Желань – притоці р. Ірпінь у давнину розташовувалися хутори, населення яких постачало київським ченцям городину. Ці хутори, або землі, на яких вони були розташовані, мали назви: «Земля по річці Борщовці», «біля Борщовки поле», «Земля Праведницька, або Мильковщина», «Селище Химоновське над річкою Борщовкою» і т. ін.

Поступово землі під загальною назвою «Борщовка» переходили у власність київських монастирів, а із загальної назви утворилося п’ять Борщагівок – за числом володарів-монастирів: Михайлівська, Софійська, Микільська, Братська і Петропавлівська. Згодом ці маєтки перетворилися на села, найбільшим з яких була Борщагівка Петропавлівська.

Стосовно топоніму «Борщагівка» історик 19 ст. Л. Похилевич зробив висновок: «Борщагівкою названо… від того, що на ній (річці – М. Р.) були розташовані хутори, які постачали ченців городиною, для борщу необхідною». Але сучасні науковці вказують на те, що р. Борщагівка згадується раніше, ніж селище Борщагівка. На її берегах було багато рослин під назвою «борщівка». Це слово праслов’янського походження означало «кислий». Отже, від назви рослини утворилася назва річки, а від неї – назва поселення, а не навпаки.

За іншою думкою, назва річки походить від основи «борщаг», значення якої не з’ясоване. З періоду середньовіччя документів про Борщагівки збереглося мало. Це – підтверджувальні грамоти королів, князів, митрополитів монастирям на ці землі. В опису 1686 майже всі Борщагівки згадані як «пусті селища», ймовірно, спустошені після воєн в Україні 2-ї пол. 17 ст. На поч. 18 ст. у всіх Борщагівках налічувалося лише 22 двори.

Тільки з цього часу починається їх справжнє заселення. Населення займалося в основному городництвом, менше – хліборобством, розведенням дрібної худоби, промислів не було, сіяли жито, овес, просо, йшли на заробіток до Києва. Після секуляризації церковних земель 1786 селяни потрапили до казни і стали державними. У 19 ст. населення невпинно зростало, особливо в пореформений час: 1885 в усіх Борщагівках – 2223 жителі, 1890 – 3512, 1896 – 4218, 1913 – 5702.

До 1923 Борщагівки входили до Білогородської, потім – до Микільсько-Борщагівської волості Київського пов. Київської губ., 1923 – 27 – до Будаївського, 1927 – 30 – до Київського р-нів Київського округу, 1930 – 37 – до Київської приміської смуги, з 1937 – до Київського (Святошинського) р-ну Київської обл. 1932 у Борщагівках налічувалося 1242 господарства та 6719 жителів, п’ять городньо-молочних радгоспів з пл. 2707 га, які постачали продукцію до Києва. Під час голодомору 1933 у Біличах, Михайлівській, Микільській та Братській Бощагівках померло до 1 тис. жителів.

У кін. 1960-х рр. почалося будівництво Микільсько-Борщагівського житлового масиву пл. 423,5 га з житловим фондом 875,5 тис. кв. м і населенням 120 тис. жителів (ці показники вже давно перевищено). Офіційно с. Микільська Борщагівка включено до меж міста 30 серпня 1971. До Києва увійшли також села Братська та Михайлівська Борщагівки. Села Петропавлівська та Софійська Борщагівки – у складі Києво-Святошинського р-ну Київської обл.

Борщагівка Братська – історична місцевість, село. Була розташована між сучасними лінією залізниці Київ – Фастів і Кільцевою дорогою. Головні магістралі – вулиці Я. Качури, М. Трублаїні, Симиренка. За одними даними, 1633 козацький гетьман І. Петрижицький віддав Братському Богоявленському монастиреві в довічне володіння с-ще Борщагівка, яка одержала назву «Братська».

За іншими даними, за часів Речі Посполитої с. Борщагівка на р. Борщагівка належала церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього, потім – священикові М. Іванову (або Івановичу), а після його смерті з дозволу польського короля Владислава IV переуступлене 1638 Софронію, ігумену Братського монастиря. Це підтверджувалося королівськими грамотами 1640, 1650 і 1670. В опису 1686 згадане як «пусте селище», нове заселення почалося з поч. 18 ст. У цей час тут було чотири двори, 1756 – вісім, 1766 – 13. Населення складалося з селян, міщан, духівництва, солдатів. Жили переважно з городництва. До 1835 тут були гребля і млин; хутір з лісом, садом, ставком й альтанкою. В селі відпочивали ченці, влітку – студенти Київської духовної академії.

Борщагівка Микільська – історична місцевість, село на правому березі р. Борщагівка. У 19 ст. поблизу виявлено городище пл. 6 десятин. 1497 ці землі одержав від литовського великого князя Олександра київський Пустинно-Микільський монастир (звідки й назва). 1686 згадується як «пусте селище», у 18 ст. – як заселене. 1730 зафіксовано п’ять дворів, 1756 – 28, 1766 – 96. Під час секуляризації церковних земель 1786 у селі налічувалося 54 жителі, 1880 – 78, 1913 – 546. Населення жило переважно з городництва, хліборобство мало значно менше значення.

Біля Микільської Борщагівки в 19 ст. існували залишки артилерійської батареї, встановленої тут 1819 під час військових маневрів у присутності російського імператора Олександра І та генерал-фельдмаршала М. Барклая де Толлі. В радянський час село зростало: 1923 – 126 дворів, 591 житель; 1932 – 636 жителів. Городньо-молочний радгосп постачав продукти до Києва. Під час голодомору 1933 померло 270 жителів. По війні в селі працювали відділ радгоспу «Совки», завод хіміко-фармацевтичних препаратів і агро-хімічна насіннєва лабораторія.

До 1923 Борщагівка Микільська входила до Микільсько-Борщагівської волості Київського пов. Київської губ.; 1923 – 27 – до Будаївського, 1927 – 30 – до Київського р-нів Київського округу; 1930 – 37 – до Київської приміської смуги, з 1937 – у складі Києво-Святошинського р-ну Київської обл.; 1971 включена в межі Києва. Основна забудова житлового масиву під однойменною назвою здійснена 1966 – 77. Головні магістралі – просп. 50-річчя Жовтня, бульвари М. Кольцова, Р. Роллана, вул. Зодчих.

Борщагівка Михайлівська – історична місцевість, село. Пролягає між Братською Борщагівкою, житловим масивом Південна Борщагівка, промзоною, залізницями Київ – Коростень і Київ – Фастів.

Подарована Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирю (звідси й назва) київським князем Святополком (онуком Ярослава Мудрого) на поч. 12 ст. (деякі сучасні науковці заперечують цей акт і стверджують, що це пізніша вигадка ченців).

Перша і найдавніша з п’яти Борщагівок, що являла собою не тільки «землю Борщовську», але й селище, що зафіксовано в пізніших документах. Належність його монастиреві підтверджувалася грамотами польських королів і російських царів 1578, 1646, 1700 та ін. 1686 згадується як «пусте селище». Нове залюднення села почалось у 18 ст.: від двох хат на початку століття до 26 у 1723. У 1766 – 65 жителів, 219 голів худоби, основне заняття жителів – хліборобство. На час секуляризації церковних земель 1786 – 105 жителів.

У 19 ст. населення зростало, особливо після реформи 1861: 1880 – 117 жителів, 1895 – 53 двори і 541 житель, 1913 – 609 жителів. До 1923 село входило до Микільсько-Борщагівської волості Київського пов. Київської губ. 1923 у ньому налічувалося 160 дворів і 689 жителів, 1931 – 879 жителів. Як і інші Борщагівки, постачало до Києва молочно-городні продукти. Під час голодомору 1933 населення зменшилось майже на 300 чоловік. 1930 – 37 входило до Київської приміської смуги, з 1937 до включення в межі Києва на поч. 1970-х рр. – до Києво-Святошинського р-ну Київської обл. Тепер села не існує, його знесено в процесі забудови промислової зони і житлового масиву Південна Борщагівка.

Михайло Рибаков.

Буслівка – струмок, ліва притока р. Либідь. Починається від Бусової гори, протікає через Бусове поле. Від останнього й походить назва струмка. Вода в ньому вважалася цілющою, тепер забруднена промисловими стоками.

Лідія Пономаренко.

Бусова гора, Бусовиця – підвищення, історична місцевість у південно-східній частині правобережжя Києва на Печерську. Пролягає між ярами по трасі вулиць Кіквідзе, Професора Підвисоцького, Тимірязєвською та залізницею. Обіймає частину місцевостей Звіринець і Теличка, прилягає до Бусового поля. Від Бусової гори витікає струмок Буслівка.

Походження назви має кілька версій: 1) від імені антського вождя Буса (Божа, Бооса), підступно вбитого готами-завойовниками 375 разом із синами і воєначальниками, – Буса виманили з його укріплення, яке начебто розташовувалося на цій горі, для ведення переговорів; 2) від давньоукраїнського слова «бусенець» – мжичка: за версією мовознавця І. Желєзняк, тут місцеве населення молилося в суху погоду про дощ; 3) від назви птахів – долина, де тече струмок Буслівка, була заболоченою, тут водилися жаби та бусоли (лелеки), які ними живилися. Деякі дослідники вважають, що Бусова гора – це Лиса гора біля гирла р. Либідь.

Лідія Пономаренко.

Бусове поле – історична місцевість, низовина між Бусовою, Чорною і Дівич-горами. Перетинається річками Буслівкою і Либіддю, залізницею, вул. Кіквідзе і Залізничним шосе. Назва – від Бусової гори, р. Буслівка і низовинного характеру цієї місцевості. Забудоване з серед. 20 ст.

Лідія Пономаренко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2071 – 2075.