М

Микільська слобідка – історична місцевість, село у західній частині лівобережжя Києва, на території житлового масиву Лівобережного (біля станції метро «Лівобережна»), між Дніпром, Русанівськими садами, Петрівською залізницею та Русанівським каналом.

Слобідка виникла в кін. 15 ст. Назва походить від її власника – Пустинно-Микільського монастиря, який 1506 купив тут землю у міщанина Митька Григоровича, 1508 – у «толмача Солтана Албеєва, дружини його Куньки та синів Івашка й Васька» та ін. 1689 царі Іоанн і Петро Олексійовичі та царівна Софія підтвердили монастиреві володіння цими землями. В серед. 19 ст. слобідка мала статус «села казенного при річці Чорториї», у кін. 19 ст. – «селище з казенних селян, інших приватних осіб на землі селянської сільської громади та поштовому торговому тракті при річці Русанівці й озері Святищі».

Заселена була селянами, торговцями, робітниками, які працювали на дарницьких і київських підприємствах (більша частина – робітники заводу «Арсенал»), ремісниками, кустарями, значна частина котрих займалася лозоплетінням. Вигідне розташування на шосе Київ – Бровари давало можливість вивозити продукцію через Ланцюговий міст до Києва.

Історичною подією стало 6 травня 1861, коли у Микільську слобідку привезли із Санкт-Петербурга труну з тілом Т. Шевченка. Коли було одержано дозвіл генералгубернатора І. Васильчикова на в’їзд до Києва, друзі й шанувальники поета випрягли коней, і самі везли повіз з труною через Ланцюговий міст у місто.

За реформою 1861 селяни одержали 1272 десятини 79 кв. сажнів землі, за яку сплачували викуп 63530 крб. у розстрочку на 70 років. За статистичними даними простежується зростання села: 1766 – 25 дворів, 216 жителів; 1859 – 76 і 359; 1897 – 296 і 3488; 1917 – 489 і 5567. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Микільській слобідці проживало 8113 жителів. В селі була церква св. Миколи Чудотворця, остання під такою назвою побудована 1880 (знесена 1961).

В ній 25 квітня 1910 відбулося вінчання А. Ахматової та М. Гумільова. В радянський час у слобідці було розгорнуто промислове будівництво. 1931 – 32 побудовано каніфольно-скипидарний завод, з 1935 на його території почалося будівництво заводу синтетичної камфори. 1937 виник Дарницький лісохімкомбінат. В адміністративному відношенні село входило 1802 – 1902 до Броварської волості Остерського пов. Чернігівської губ., 1903 – 23 – центр Микільсько-Слобідської волості того ж повіту і губернії. 1923 включено до складу Києва і в цьому ж році підпорядковано Броварському р-ну Київського округу, 1925 надано статус селища міського типу, 1927 остаточно включено до меж Києва. Тепер села не існує, в 1960 – 70-х рр. його територію забудовано новим житловим масивом, в якому прокладено вул. Микільсько-Слобідську (назва – з 1978).

Михайло Рибаков.

Милославщина – див. ст. Вигурівщина.

Мишоловка, Мишалівка, Мішалівка – історична місцевість, поселення у південно-східній частині правобережжя Києва.

Простягається по схилах довгого яру між Китаєве і Голосіївськими озерами. Головні магістралі – пров. Квітки-Основ’яненка, вулиці Ягідна, Закарпатська. Прилягає також до місцевостей Багринова гора (з півночі) і Пирогів (на півдні). Включає в себе місцевості Болгарський хутір (поблизу вул. С. Дуки) і Самбурки (вздовж пров. Самборського).

Вперше згадана 1618 як поселення Мішалівка, що належало Києво-Печерській лаврі (Свято-Троїцькому лікарняному монастирю при ній). Назва – від побудованого тут млина, куди з довколишніх сіл привозили перемелювати (мішати, змішувати) збіжжя. Назва Мишоловка фігурує з 18 ст. і виникла, ймовірно, внаслідок перекручення первісної назви Мішалівка. 1686 згадане як порожнє селище. 1756 у Мишоловці налічувалося 15 дворів, 1800 – 10 дворів і 127 жителів, 1854 – 20 дворів. У 19 ст. і до 1920 належала Свято-Троїцькому лікарняному монастирю Лаври.

1920 Мишоловка разом з хуторами Болгарським, Китаївським і Самбурським була націоналізована радянською владою і включена разом із цими поселеннями до Мишоловської сільради (існувала до 1933). У складі Києва – з 1923, того ж року ввійшла до Будаївського р-ну Київського округу, 1927 – 30 – у Київському р-ні, 1930 – 33 – Київській приміській смузі. З 1933 – остаточно в межах Києва. Під час Великої Вітчизняної війни через Мишоловку проходив передній край оборони Києва, село було повністю зруйноване. В 1940 – 50-х рр. наново сплановане, відбудоване і значно розширене. Назву вул. Мишоловська мали частина Наддніпрянського шосе (до 1958), вул. Квітки-Основ’яненка і Нікопольська; пров. Мишоловський – тепер провулки Квітки-Основ’яненка і Ремісничий (усі – до 1952).

Лідія Пономаренко.

Мостище – історична місцевість, село на правобережжі Києва, обабіч сучасної вул. Мостицької. Назва – від способу облаштування шляхів у заболоченій місцевості. Шлях мостили дерев’яними плахами або хмизом. Разом із Пріоркою вперше згадується 1640 в документі на землеволодіння. Тоді тут було 40 дворів. За відомостями 1654, село Мостище належало київському Братському Богоявленському монастирю. З 1923 – у складі Києва.

«Стара» частина Мостища (орієнтовно між сучасними вулицями Вишгородською, Н. Ужвій і просп. «Правди») сформувалась у серед. 19 ст. У 1930 – 50-х рр. розширено до початку угідь радгоспу «Нивки» (тепер північна околиця масиву Мостицького) й забудовано приватними одноповерховими будинками.

Стару забудову разом із усією історичною мережею вулиць і провулків ліквідовано 1983 – 85, на її місці зведено Мостицький житловий масив. Збереглася Покровська церква, споруджена 1902 – 06 (пров. Мостицький, 2; див. ст. 441). На масиві є вул. Мостицька.

Лідія Пономаренко.

Муромець острів, Муровець, Муром – острів на північній околиці Києва, між гирлом р. Десна й основним річищем Дніпра та його притоки Десенки.

Вбирає мікротопоніми: урочище і струмок Бобровня, озера Глибоке, Кільнище, Лопухувате, урочища Грузьке, Муравка, Ровча, Старик, Шитецьке (1898 зафіксовані на плані Києва як озера), урочище Нижнє Заріччя та ін.

Походження назви невідоме. Належав київському домініканському монастирю. 1613 грамотою польського короля право пожиттєвого користування островом надано київському городничому С. Вигурі. З 2-ї пол. 17 ст. належав київському магістрату як передмістя Києва. Це право підтверджено наказом 1706 гетьмана України І. Мазепи і грамотою 1710 російського царя Петра І. На поч. 20 ст. Муромець з’єднали з о. Трухановим в єдиний острів в районі Петрівської залізниці.

Тепер входить до складу парку Дружби народів (закладений 1972). Разом з Жуковим островом є невід’ємною складовою Дніпровського екологічного коридору, що існує відповідно до Законів України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000 – 2015 роки» (2000) та «Про екологічну мережу України» (2004).

Лідія Пономаренко.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 2088 – 2089.