Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Пімсти смерть великих лицарів.

Загальні праці

2009 р. Що робити з музеєм у Пирогові

Дата: 12.05.2009

Оскільки ситуація навколо Музею народної архітектури та побуту України (більш відомий як Музей у Пирогові) набуває скандального забарвлення, і в даному контексті згадується моє ім’я, хочу сказати пару слів з цього приводу.

По-перше, я безмежно вдячний усім, хто висловився на мою підтримку. Сприймаю це як схвалення того, що було зроблено спільно з однодумцями і в Музеї, і на фестивалі «Країна мрій» тощо.

Але, по-друге, я не хочу, щоб останні події в Музеї і навколо нього сприймалися в площині «як працевлаштувати Долю». Думаю, не знайдеться людина, яка зможе звинуватити мене в тому, що я колись тримався за посади і ставив власні інтереси над інтересами справи.

От про справу і поговоримо.

Немертві душі

Музеї народної культури, серед яких по праву чільне місце посідає Музей в Пирогові, мають свою особливість. Народна культура – це живий організм, який має свій початок, але й досі через віки і тисячоліття продовжує розвиватися. Через неї ми тримаємо зв’язок з поколіннями наших предків і шукаємо відповіді на питання «хто ми» у цьому світі. Тому не можна подавати життя народу, тим більше – СВОГО НАРОДУ – як щось мертве, муміфіковане. Не можна просто вдягнути на манекен вишиванку і розповісти про неї, як про давньоєгипетський артефакт в Британському музеї.

На всіх континентах люди йдуть у подібні музеї, щоб побачити автентичні предмети минулих століть в контексті сучасності і живої культури. Реалізовано це може бути по-різному. В деяких музеях можна побачити своєрідні комуни, які «живуть» у певному історичному часі і повністю реконструюють елементи побуту: житло, костюм, ремесла, обряди тощо. Таке собі поєднання реаліті-шоу та «машини часу». Частіше традиція передається і успадковується шляхом залучення глядачів-учасників на конкретні заходи: концерти народних колективів, обрядові дійства, народні свята, майстер-класи ремісників, тощо.

Але в будь-якому разі повноцінна участь, «занурення» у процес для пересічного глядача завжди вважається більш цікавим і корисним, ніж дистанційне споглядання мовчазних залишків минувшини. Погодьтеся, зробити один горщик власноруч для багатьох з нас не менш цікавіше, ніж побачити тисячу, виготовлених професійним гончарем. Тоді, після набуття власного «досвіду», кожний музейний експонат ти «вивчаєш» очима і серцем.

Музей народної архітектури є справді унікальною скарбницею народною культури, тому що він 1) має надзвичайно багату колекцію оригінальних пам’яток (понад 300 пам’яток архітектури, починаючи з 16 ст., які бездоганно вписані у природний ландшафт, близько 70 000 одиниць зберігання у фондах), 2) став місцем, навколо якого гуртуються носії живої традиції: автентичні фольклорні колективи та народні майстри.

Найкращим свідчення значущості Музею є реакція іноземних фахівців. Коли вони розуміють, що млини і хати в експозиції – не реконструйовані макети, а СПРАВЖНІ речі, а учасники ярмарку майстрів не найняті актори, а люди, що заробляють своїм ремеслом на життя, їх охоплює змішане почуття заздрості і захоплення. Бо вони більше звикли до прикладів, коли, скажімо у Єгипті туристів везуть знайомитись з побутом бедуїнів, але в «селищі» виявляється, що серед 20 «мешканців», лише один бедуїн, решта – аніматори.

Нам не треба нічого вигадувати, домислювати про унікальність, неповторність і багатство української культури. Адже зібрані і наочно представлені тисячі незаперечних свідчень цього, які, до того ж, мають чіткий і незаперечний зв’язок із сьогоденням. Все це є заслугою кількох поколінь фахівців, які, долаючи різноманітні перешкоди, дбайливо розбудовували Музей. Завдяки цьому поєднанню він реально впливає на збереження і відродження народних традицій. Наведу лише один приклад з власного досвіду.

14 років тому розпочався проект під назвою «Традиційна українська іграшка та лялька». На першій виставці було представлено лише кілька десятків іграшок, які по крихтах вдалося зібрати в музейних фондах.

На минулорічній, 9-й виставці, яка за традицією проходила на Різдвяні свята в Національному музеї Тараса Шевченка, було представлено вже понад 1000 іграшок, які були зроблені сучасним майстрами, але в традиційній техніці.

За лічені роки десятки майстрів, які раніше ніколи не займалися іграшкою, беручи участь у музейних ярмарках, почали українську традиційну іграшку розшукувати, вивчати, самостійно досліджувати і робити. І все більше молодих батьків прагнуть знайти своїм дітям іграшки, якими бавилися їхні прабабусі, з натуральних матеріалів (до речі, такі іграшки всіляко пропагуються і найбільш «просунутими» педагогічними системами). Вони формують попит для майстрів, створюють «культурну індустрію».

В такій спосіб народна культура входить до повсякденного життя та має реальне має продовження ( практично в кожній родині батьки разом з дитиною можуть самостійно виготовити ту чи іншу народну іграшку). І цього не може зробити жоден науковий інститут чи жоден архів. Тому місією Музею народної архітектури є збереження, відродження і розвиток народних традицій на основі автентичних пам’яток.

Відповідно маємо кілька пріоритетних напрямків роботи. Це: 1) збереження і примноження колекції (наукова реставрація пам’яток, проведення експедицій, дослідження та опис експонатів, взаємодія з майстрами); 2) популяризація культурної спадщини (виставки, ярмарки, концерти, фестивалі, майстер-класи, публікації, фільми тощо). Звичайно, кожен напрямок розкладається на низку конкретних завдань. Але головне кредо Музею має бути таким – зібрати, зберегти, вивчити, щоб показати людям.

У цьому полягає відмінність музеїв від архівів чи науково-дослідних інститутів, які концентруються на вивченні об’єктів. Якщо музей – особливо Музей народної культури – не вважає головним завданням роботу з громадою, з відвідувачами, він перетворюється на схованку старожитностей, а музейні працівники – на «плюшкіних».

Про природу конфлікту

Не буду вдаватися у деталі майнових конфліктів навколо Музею. Дійсно він постійно потерпає від зазіхань різних ділків, які намагаються захопити охороні зони, щоб забудувати їх розважальними закладами. Дійсно, є купа формальних питань з землею, які з боями і не без втрат доводиться долати у Київраді. Є проблеми з фінансування, є багато іншого…

У протистоянні цим викликам колектив Музею діяв спільно з Академією наук. Бо з 2005 року Музей знаходиться у системі НАН України. Безпосередньо Музеєм опікується директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського академік Ганна Скрипник.

Але саме з Ганною Аркадіївною виник світоглядний конфлікт, який в підсумку призвів до мого звільнення.

Суть проблеми в тому, що Ганна Скрипник бачить Музей як невід’ємну частину свого Інституту – звичайний підрозділ, яким вона може керувати на власний розсуд. Якщо б це відбувалося з врахуванням інтересів Музею – не було б проблеми. Але, на жаль, її намагання втиснути Музей в «прокрустове ложе» підрозділу ІМФЕ фактично призводять до того, що Музей втрачає свою сутність.

Формальним критерієм оцінювання роботи академічної наукової установи, якою зараз вважається Музей, є кількість наукових публікацій, підготовлених співробітниками, а не успішні експедиції, кількість відвідувачів (яка щоразу збільшується), не кількість нових експонатів, не кількість велелюдних заходів. Отже, навіть, якщо музей зачинить свої двері для людей, але при цьому його співробітники підготують на кілька наукових статей більше, ніж попереднього року, робота Музею вважатиметься успішною.

В академічній установі не прийнятні, не потрібні такі форми роботи як концерти народних колективів, виставки, ярмарки народних майстрів, фестивалі тощо. Вони стають необов’язковими. І це не пусті слова. Наприкінці 2008 р. під гаслом «свята заважають займатися наукою» було прийнято рішення скоротити в Музеї до мінімуму традиційні заходи, залишити тільки два ярмарки народних майстрів і ще лічені події.

Під «скорочення» потрапили свято Масниці (яке в цьому році відвідали понад 20 тис. осіб), популярні серед киян та гостей міста День гончаря, День коваля, День вишивальниці і ткалі тощо. Кожне з цих свят відвідують від 7 до 15 тис. осіб. З боєм вдалося це рішення відмінити…

Такі рішенні приймаються (і неодмінно прийматимуться надалі) не тому, що Академія погана, просто академічні вчені займаються трошки іншою роботою, ніж музейні працівники. А керівники академічних інститутів не хочуть на це зважити і розмежувати специфіку діяльності чисто наукового закладу і музейного.

Наприклад, науковець-фольклорист в системі НАН має провести експедицію, зібрати зразки фольклору (наприклад, пісні) і опублікувати наукове дослідження. Фольклорист же в Музеї народної архітектури, записавши в експедиції пісні і здійснивши науковий аналіз, передає їх народному колективу, який використовує їх у своїй творчості, популяризує під час святкових заходів, видає диски тощо.

Чи візьмемо питання гончарства. Академічний вчений може блискуче дослідити, скажімо, регіональні особливості українського гончарства і видати книгу, а музейний працівник не тільки збере зразки, так само проведе їх науковий аналіз, але й сприятиме розвитку ремесла, працюватиме з майстрами, поширюватиме свої дослідження серед тисяч співвітчизників через майстер-класи, ярмарки, статті, фільми, тощо.

Це не означає, що автор применшує значення науки в музеї. Навпаки, без наукового аналізу музеї перетворилися б на щось на кшталт антикварних магазинів або «діснейлендів» де головне – не дотримання історичної правди і пошук знань, а розважальний, атрактивний ефект. Але музейна наука відрізняється від академічної, вона має бути зорієнтована на практичні потреби конкретного музейного закладу, на опрацювання його колекції, розбудову експозиції, відродження традицій тощо. Різні форми наукової роботи важливі, але вони мають свої пріоритети.

І коли колектив Музею починав ставити питання, що він повинен мати певну автономію у визначенні своїх пріоритетів, що треба враховувати його специфіку, це наражалося на активний спротив Ганни Аркадіївни. Наочний приклад – Музей впродовж року не може затвердити новий Статут, бо його обов’язково має погодити науковий куратор – пані Скрипник. А вона не погоджує.

Бо Указом Президента Музею надано статус «національного», а це передбачає, що Музей повинен мати набагато більше прав, ніж підрозділ Інституту. Якщо ці права (згідно законодавства) закріпити у Статуті, то можливості впливу на діяльність Музею зменшаться. А без Статуту неможливо на практиці реалізувати усі норми та переваги музею у статусі «національного».

Таким чином, через позицію шановної Ганни Аркадіївни заблоковане рішення Президента, а Музей вже рік несе втрати, бо юридичне набуття статусу «національного» означало б автоматичне підвищення зарплат співробітникам, краще фінансування музейних потреб тощо.

Небажання «давати волю» Музею проявлялося і в досить показових дрібницях. Два роки тому Музей захотів створити у своєму складі сектор, який би займався видавництвом путівників, книжок тощо. Г. А. Скрипник не дозволила провести відповідну зміну штатного розкладу, мотивуючи тим, що у складі ІМФЕ вже є такий відділ, мовляв, будете користуватися його послугами. Але проблема в тому, що Інститут не може ні реалізовувати ні, навіть, дарувати книжки, буклети. Їх можна видати, але не можна розповсюдити.

Через це дві збірки музейних праць, виданих ІМФЕ (чим так пишається Ганна Аркадіївна), а також багато серйозних монографій, підготовлених її Інститутом, в прямому сенсі їдять миші на складах. Так сама історія з буклетом Музею. Він, начебто виданий, але придбати його ніхто не може, рекламувати музей він ніколи не буде…

Музей перебуває у складі НАН України 4 роки. За цей час відбулося багато всього. Але системних проривів в суто науковій роботі, чим мала б безпосередньо опікуватися пані науковий куратор, не сталося. Музейними співробітниками підготовлено кілька ґрунтовних досліджень, кілька десятків статей, але науковою установою в академічному розумінні Музей не став: в ньому працює лише один кандидат наук, що неприпустимо мало для наукового закладу.

Натомість робота з публікою розгортається, колекція поповнюється. Також почалася більш системна і масштабна робота з реставрації музейних пам’яток (велику допомогу для цього надав, зокрема, Фонд «Розвиток України»): і млинів, і ікон, і тканини тощо. Це можна легко довести і перевірити. Я з впевненістю про це говорю, бо саме мені як заступнику директора було доручено координувати реставраційну, виставкову та масову роботу.

Про «страсті». В Інтернеті вже з’явилося кілька публікацій з інтерпретацією процесу призначення нового директора Музею. В підсумку ним став відомий вчений Павло Федака, який багато років працював заступником з наукової роботи в Закарпатському краєзнавчому музеї.

Призначення нового директора поки що, на жаль, не можна назвати стабільним, оскільки відомо, що попередній директор Музею Микола Ходаківський, якого було звільнено восени 2006 р. після низки пожеж на території Музею, поновлений на посаді рішенням Верховного Суду. Отже, керівництву НАНУ доведеться вирішувати правову колізію.

Можливо, саме ці юридичні обставини призвели до загостреної реакції Ганни Скрипник, яка наполягла на терміновому «обранні» П. М. Федаки директором замість виконуючої обов’язки Тамари Василенко. Фактично виборів нового директора не відбулося. На зборах частини наукового колективу Музею Ганна Аркадіївна поставила нас перед фактом – «оце новий директор, його рекомендовано ІМФЕ, Інститут цю кандидатуру вже підтримав, погоджуйтесь».

Коли я заявив про свою окрему позицію (не проти П. Федаки, а проти способу, в який поводяться з Музеєм), це було сприйнято як гіпотетичну загрозу, що я можу висунути свою кандидатуру на посаду директора. А за наявності кількох кандидатів буде потрібно проводити справжні вибори з невідомим результатом. Тому особисто Ганна Скрипник доклала всіх зусиль, щоб створити умови, за яких я був змушений звільнитися. Не хочу вдавадися в подробиці, але якщо не припиниться поширення різноманітних пліток і відвертих наклепів на мене, буду змушений відповісти.

Важко спрогнозувати, як працюватиме на посаді директора Павло Федака. Можу лише щиро побажати йому успіхів, оскільки залишаюся небайдужим до Музею і розумію, наскільки це складна ділянка. Його попередній досвід свідчить, що він є плідним науковцем – автором кількох сотень наукових і науково-популярних праць. Через кілька місяців буде зрозуміло, чи виявиться він так само успішним організатором-господарником, бо Музей народної архітектури – це величезний об’єкт, де лише наукового хисту замало.

Про майбутнє

Додаткової нестабільності у становище Музею вносить той факт, що зараз триває дискусія, чи залишати його у системі НАНУ, чи передати у відання Міністерства культури і туризму (з відповідним клопотанням до Президента НАНУ академіка Б. Є. Патона звернувся міністр культури В.В. Вовкун). Це питання має розглядати Президія НАНУ за підсумками роботи спеціальної комісії.

Аргумент, щоб залишити: перебування у системі НАН теоретично створює умови для розвитку музейної науки і поглиблення знань про народну культуру.

Аргумент, щоб передати: за чотири роки у складі НАН Музей не реалізувався як академічна наукова установа, плюс у складі МКТ він зможе краще розкритися як установа зі статусом «національної», в першу чергу, у сфері популяризації народної культури, що не заперечує проведення наукових досліджень.

З цього приводу хотілося б зауважити таке. В жодному разі не можна протиставляти Академію Міністерству чи навпаки. Виходячи з інтересів Музею, тобто з інтересів збереження найбагатшої скарбниці народної культури, кожна з цих установ може за певних умов допомогти. Музей може реалізуватися у будь-якому відомстві. Адже його потенціал – фантастичний. Головне – щоб він зберіг право самостійно визначати напрямок свого розвитку, а не підкорювався чиїмсь амбіціям.

Про найбільш прогнозований напрямок розвитку Музею у складі НАН, тобто ІМФЕ, було написано вище. Це поступове перетворення на напівзакритий науковий заклад на правах відділу. До речі, вже зараз точаться розмови про те, що в Музеї треба скоротити виставковий відділ, бо виставки (!) – це непрофільна діяльність.

Перспективи у МКТ складно оцінити, оскільки відомо, що потреби відомства фінансуються за залишковим принципом. Тим не менш, Музей опиниться в єдиній системі з іншими скансенами (які знаходяться у Переяславі, Чернівцях, Ужгороді, Львові тощо). Не виключено, що зробивши Музей у Пирогові «першим серед рівних» у цій системі, вдасться досягти кумулятивного ефекту і централізовано вирішити низку проблем, які є спільними для всіх цих установ. В першу чергу йдеться про створення спеціалізованої організації, яка б займалася науковою реставрацією пам’яток, що знаходяться просто неба. Така структура діяла в радянські часи і довела свою ефективність.

Так само можна буде повернутися до ідеї розвитку системи скансенів в інших регіонах України. Адже зараз «найсхідніший» серед великих скансенів знаходиться у Переяславі Київської області. Вже років 20 ніяк не може постати Музей народної архітектури і побуту Слобідської України на Харківщині. Цю ідею давно намагається втілити «батько» Музею в Пирогові академік Петро Тронько. Набуває розголосу проект створення музею просто неба у Криму. Зміна підпорядкування «головного скансена» може надати додаткового імпульсу цьому процесу, який має призвести до збалансування системи музеїв просто неба в масштабах держави.

Сам Музей народної архітектури має великі плани щодо розвитку експозиції. Наприклад, мало хто знає, але саме в цьому Музеї зберігаються кілька десятків зрубів середньовічних будівель, які були знайдені під час археологічних розкопок, зокрема, у місті Києві. Розгорнувши археологічну експозицію, Музей зможе показати історію народної архітектури майже за 1000 років.

Питання в одному – чи вдасться отримати під це земельну ділянку перед в’їздом до Музею, яку вже, начебто, комусь продано. Крім цього у Музеї в розібраному вигляді зберігається кілька унікальних хат (зокрема, хата 19 століття з розписами, яку я привіз з експедиції ще на початку 1990-х рр.). Їх досі не вдалось встановити через брак коштів.

Отже, на мою думку, генеральною лінією діяльності Музею має стати розвиток просвітницької роботи (через розбудову експозиції, розширення публічних заходів, видавничі проекти, вдосконалення інфраструктури для туристів), яка має ґрунтуватися на міцній науковій базі (наукова реставрація, вивчення колекції).

Приймаючи рішення про майбутнє Музею, слід виходити з цих пріоритетів. Тоді Музей завжди залишатиметься актуальним і надалі успішно виконуватиме роль джерела, яке живитиме культурні процеси по всій Україні.

Олексій Доля, етнограф, екс-заступник директора

Музею народної архітектури та побуту України

Джерело: “Музейний простір України”

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 320

Модифіковано : 22.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.