Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

Загальні праці

2008 р. Сумний день у Пирогові

Дата: 30.05.2008

В будь-якій країні світу жителі тим більше гордяться своєю батьківщиною, чим більше цікавого можуть показати гостям. У нас також для цього нібито все є – з давніх-давен Україна була високодуховною державою. Зрештою, є й привід – проведення в 2012 році чемпіонату Європи з футболу. Позавчора Віктор Ющенко, перебуваючи з візитом в Канаді, висловив впевненість, що Україна достойно прийме футбольний чемпіонат. «Для цього треба підтримати змагання фінансово, а також створити належну туристичну, спортивну та транспортну інфраструктуру», – заявив Віктор Ющенко під час бізнес-форуму в Торонто.

Але перейти від слова до діла – не так просто. Це знають ті, кому лягло на плечі завдання «створити належну туристичну інфраструктуру», особливо – при такій підтримці держави, яку нині ми маємо. Яскравий приклад – Музей народної архітектури та побуту НАН України у Пирогові, що під Києвом, де зібрано понад 200 історичних експонатів з усіх областей. Це – справжня перлина української духовності, але, на жаль, вигляд у неї – що раз, то гірший…

Нещодавно на адресу «Дня» надійшов лист, у якому наші читачі скаржаться, що музей опинився у такому жалюгідному стані: більшість експонатів потребують реконструкції, харчова інфраструктура майже відсутня, транспортна стоянка біля центрального входу неупорядкована, туалетів удень навіть iз ліхтарем не знайдеш, на території музею немає ніяких пояснювальних стендів, та й доїхати до музею не стало простіше.

Що вже говорити про інші музеї України, якщо навіть тут національна спадщина знаходиться в плачевному стані. Може, причина у марнотратстві чи у тому, що не вміємо й не хочемо дбати про національні цінності?..

«На Великдень цього року ми з дружиною вирішили поїхати до Пирогова, адже це – Етнографічний центр України, – пишуть до редакції наші читачі з Ірпеня Світлана та Михайло Фалагашвілі. – Дух перехоплювало від місцевості навкруги Пирогова. Народу була сила- силенна. Все це налаштовувало на гарний настрій, але, побувши цілий день в Етнографічному музеї, прийшли до висновку, що дуже далеко іще Пирогову до дійсно національного етнокультурного центру України.

Транспорт. Як відомо, дістатися до Пирогова можна (хто не має власного автo) або тролейбусом №11 від ст. метро «Либідська», а далі (близько 1,5 км пішки), або маршруткою. Чотири роки тому (останніх відвідин етнографічного центру) ми діставалися до Пирогова точнісінько так незручно, як і на цей раз. Мабуть, було б доцільніше тролейбусну лінію маршруту №11 продовжити і пустити мимо музею по кільцю…

Стоянка маршрутних таксі біля центрального входу в музей не упорядкована і не облаштована, розкладу руху нема. Ще десь за кілометр до головних воріт Етноцентру обочину і прилеглі поля вщент забили приватні автівки, залишаючи посередині вузький проїзд рівно на одну машину, дорожня розмітка відсутня, тротуар для пішоходів (уже не кажу про велосипедні доріжки) відсутній. Стоянка автомобілів безкоштовна, тому «парковка» хаотична і безсистемна. А чому? На наше переконання, стоянка приватного транспорту тут повинна бути платною, вже не говорячи про необхідність її упорядкування. Це ж додаткові кошти, яких, певно, не вистачає для підтримання в належному стані великого господарства.

Квиткова каса на вході до Етноцентру – єдина, тож черга бажаючих потрапити величезна (декілька сот осіб). Люди резонно обурюються. Вхідний квиток для дорослих – 15 грн. (не враховуючи пільгової категорії). Ціна відверто здивувала. Ми за кордоном бували в багатьох подібних закладах, але там ціни набагато солідніші. В Пирогові (мабуть, на думку функціонерів) ціна квитка відповідає сервісу та експонатам, які очікують екскурсантів. А вони, на жаль, вельми обмежені, недолугі та відверто куці. Навіть те, що експонується, не має привабливого вигляду.

Заходимо на територію. Велика карта – схема Етноцентру (виконана в манері чеканки), якій, мабуть, років більше, ніж мені з дружиною літ разом (а ми ж з нею літні люди, пенсіонери). Ніяких пояснювальних стендів, що собою являє Пирогів, про історію створення та виникнення його, які задачі, перспективи розвитку, місячні програми культурної діяльності, визначні меценати-спонсори, маршрути екскурсій по Етноцентру тощо (хоча б так, як у дендропарку ім. Гришка).

Це ж Український Етнокультурний центр, тут повинен панувати український дух, то, певно, що вже на вході мала б звучати українська національна фольклорна музика з демонстрацією народних ансамблів на величезних плазмових телеекранах, а якщо зважити, що був Великдень, то відповідні сюжети. Та де там!.. Замість цього стоять якась жіночка (правда, в національному строї) та хлопчина (теж у національному строї), пропонують компакт дискинемовби національної музики.

Кажу «немовби», бо навіть немає можливості переглянути та прослухати ці компакти. Ба, хлопчина інколи робить спробу щось затягти українське. Враження жалюгідне і гнітюче!.. Це в наш час – час технічного прогресу і комп’ютерної техніки…

Сунемо далі. Вітряків же в Пирогові… старалися, мабуть з усієї неньки-України позбирали-позвозили. То добре. Правда, багато з вітряків підперті дрючками, щоб не попадали (час іде, а реконструювати та ремонтувати, мабуть, немає за що. Та чомусь нікому не спаде на думку зробити хоч один млин-вітряк діючим, щоб він молов борошно, та й екскурсія з паном «мірошником» була б незабутньою, особливо для малечі.

А екскурсантам в якості презента – по кілограму – два змеленого на цьому млині борошна для приготування найвідоміших національних страв – вареників та млинців (звичайно ж, не безкоштовно), а можливо, й створити умови екскурсантам приготувати тут же ці страви по старовинним рецептам під наглядом спеціалістів. От була б подія, скільки спогадів, можливо, на все життя! Благо в Пирогові вітру вистачає, і вони майже постійно тут дмуть…

Практично відсутні буклети, значки, сюжетні набори мальовничих карток про Пирогів, предмети національної народної творчості, прапорці, інший туристичний «реманент», який ішов би тут «на ура». Можна було б розробити спеціальний знак-символ Пирогова, продавати різноманітні кепки, теніски тощо. Звичайно ж, це ціла індустрія, яка повинна діяти в Українському Етнографічному центрі, але вона б дала можливість заробляти такі потрібні кошти… На жаль, немає нічого подібного. Не хочемо (чи не можемо?) заробляти на туризмі гроші, які просто під ногами лежать…

Крута дорога в’ється між сільськими садибами, клунями, сажами, обійстями. Певно, кожна з них має якусь історію, характеризує побут наших предків і, безумовно, цікава допитливим сучасникам. Але інформація про це просто відсутня, а повинна ж бути двома мовами (українською і англійською), небагато, два- три речення. Адже таку екскурсію можна порівняти з екскурсією в звичайному музеї, де при переході з однієї зали до іншої обов’язково є анотація того, що експонується. Для Пирогова чомусь зробили виняток…

Створюється враження – позвозили з різних регіоні України старовинні хатинки та різні допоміжні приміщення, огородили їх тинами – парканами і забули зробити головне – вдихнути у все це народний дух. І стоять вони тут сьогодні невідомо для чого, виглядаючи сиротами…

Через свою інвалідність маю певні туалетні проблеми. Побачив указівник, прямую у вказаному напрямку… зачинено. Скільки вже говорено про цю проблему. Це ж так нас принижувати! Як у тому анекдоті – «у нас туалет везде». Шановні керівники Етноцентру, якщо не знаєте, як вирішити подібну проблему, з’їздіть у Кам’янець-Подільський, в старовинну фортецю на річці Смотрич, і подивіться, як там це вирішено (я вже не говорю про Туреччину чи Єгипет, де подібної проблеми просто не існує).

На мою думку, туалети необхідно було б установити вже біля кінцевої зупинки тролейбуса № 11 (щоб не перетворювати прилеглий лісовий масив у суцільний туалет), також – біля центрального входу й на території.

Нарешті вийшли на величезну галявину, яка знаходиться в оточенні мальовничих зелених пагорбів із традиційними вже вітряками. Посередині немов «виписаний» невеличкий гайок із беріз. Дерев’яні столики, стільці, за якими можна відпочити та перекусити… Певно, на цій галявині відбуваються якісь тематичні дійства. Поруч – декілька закладів харчування. Хотілося б більшого різноманіття меню, але то вже, мабуть, мрії – забаганки екскурсанта. Хоч упевнений – тут «неоране поле» для пропозицій (мені пригадався угорський Балатон – теж своєрідний етнографічний центр Угорщини – і як там вирішуються подібні питання).

На превеликий жаль, Пирогів сьогодні у цьому плані не витримує ніякого порівняння з угорським Балатоном. Адже можна було б тут створити цілу харчову інфраструктуру національної кухні, але, як завжди, нам чогось не вистачає… Тут же таким собі подіумом з почорнілих дрючків «височить» імпровізована сцена (як була чотири роки тому занедбаною, такою й залишилася). На моє переконання, демонструвати таку «сцену» Українському Етнографічному центру – просто ганьба!

Незчулися ми, як збіг час, тож зморені повернули на вихід. Усе ж цілюща природа Пирогова, його незбагненна енергетика підкорили нас своїми чарами. Але відсутність цивілізованого підходу до прийому туристів дуже дисонувала з природою. Тож будемо чекати, коли у наших функціонерів і можновладців з’явиться бажання і розуміння того, як перетворити Пирогів в перлину України та створити в ньому повноцінний Етнокультурний центр, який був би таким не тільки за назвою, а й за суттю.

Світлана та Михайло Фалагашвілі, пенсіонери (Ірпінь)

Коментарі

Тамара Василенко, директор Музею народної архітектури та побуту НАН України:

– Наразі він фінансується Національною академією наук, а нещодавно у нього з’явився спонсор, поки що єдиний, – фонд «Розвиток України». Саме від них і залежить, чи збережеться унікальна перлина нашої культури для наступних поколінь. У музеї розпочаті роботи щодо покращення інфраструктури музею: триває облаштування туалетів, кас, екскурсійних бюро, приміщення охорони, стендів, харчових та сувенірних кіосків.

Також біля входу з’явиться місце для паркувань автомобілів, аби вони не виїжджали на поле та на дороги музейної території. Нині готується вся необхідна документація і до середини 2009 року ми плануємо повністю реконструювати музей. У цьому нам допомагає фонд «Розвиток України», поки що єдиний наш спонсор, який цього року виділив 15 мільйонів гривень на реставрацію музею.

Оскільки музей підпорядкований Національній академії наук (починаючи з 2005 року), деякі кошти на реконструкцію ми отримуємо і від неї – цього року тут виділили три мільйони гривень. Ці кошти підуть на реставраційні роботи та огорожу. Щодо видавничої діяльності музею, ми намагаємося на свята видавати певні буклети, брошури, які роздаємо відвідувачам безкоштовно, але цього замало, аби задовольнити інтерес людей в інформації про музей.

Виготовлення інформаційних матеріалів, проведення свят, запрошення народних колективів на традиційні святкування у Пирогові – усе це входить у вартість квитка до музею (нині він коштує 15 гривень для дорослих і 4 гривні для дітей).

До переліку реставраційних робіт також входить реконструкція дев’яти вітряків за кошти фонду «Розвиток України», а також кілька вітряків за державні гроші. Нині ми дозволяємо заходити лише до одного вітряка, якщо відремонтують решту – відвідувачі заходитимуть і туди. Оскільки тут знаходиться багато цікавого та складного обладнання, про його призначення розповідатимуть екскурсоводи.

Досі залишається невирішеною проблема транспортної розв’язки: до музею можна доїхати тільки тролейбусом № 11. Щоб вирішити цю проблему, ми надіслали до Київської міської державної адміністрації листа з проханням збільшити кількість маршрутів до музею, але він так і лишився без відповіді. Пізніше ми звернулися до дирекції маршрутки № 172, що виїжджає з Ленінградської площі, аби музей могли відвідувати жителі з лівого берегу Києва.

Наразі ця маршрутка приїздить до музею тільки у вихідні, а цього недостатньо, тим паче починається літній сезон, коли наплив відвідувачів значно збільшується. Тому ми повністю погоджуємося із скаргами киян щодо відсутності транспорту до музею.

Щоб музей у Пирогові став справжнім етнокультурним центром України, треба не тільки вкласти у нього значні кошти, а й зуміти дочекатися, коли вони перетворять його у справжню казку. Тож раджу запастися терпінням і працівникам музею, і відвідувачам, адже незабаром інфраструктура музею все-таки покращиться і задовольнятиме усі вимоги візитерів.

Неля Куковальська, директор Національного заповідника «Софія Київська»:

– У жодній країні світу музеї не можуть повноцінно існувати лише за рахунок коштів держави – завжди потрібна підтримка і фінансова допомога меценатів. Нині навіть найбільші музеї світу, приміром, Лувр, Прадо, музеї Лондона, фінансуються за самостійно зароблені кошти і за рахунок меценатів. Здебільшого меценати – це ті, хто має у собі віру та бажання віддати частину власних коштів на розвиток музею.

Так, бюджет всесвітньо відомого Лувру становить 19 мільйонів євро на рік, з них 60% – це кошти держави, які потрібні на утримання музею, реставраційні роботи, науково-освітні програми. Частину коштів вони заробляють самі (10-15%), це досить непоганий прибуток, враховуючи те, що щороку Лувр відвідують мільйони туристів. Решта музейного бюджету формується меценатами та спонсорами. В Україні теж повинна існувати така система, але для цього треба дуже багато зробити, у першу чергу збільшити бюджетне фінансування.

Наприклад, коштів, які виділяє держава для «Софії Київської», вистачає для того, щоб виконати лише 50% реставраційних програм. Меценати з року в рік дають нам кошти, але ця фінансова допомога непостійна і щоразу її сума різна, тому розраховувати тільки на спонсорство досить ризиковано.

Найчастіше меценати допомагають музеям у плані наукових розробок, публікацій, реставрації певних об’єктів тощо. Щоб залучитися їх підтримкою, у «Софії Київській» час від часу влаштовуються спеціальні прийоми для меценатів, їхні імена записані на спеціальній дошці пошани, про них розповідають відвідувачам. Але ще потрібен стимул від держави, і це найважливіше.

Потрібно прийняти хоча б закон про меценатство, як це зробили в ряді європейських країн. В Україні проект цього закону існує, але уже багато років безрезультатно розглядається у Верховній Раді. На щастя, нещодавно впровадили День меценатів, який святкується у першу неділю грудня. Це вже непоганий плюс для розвитку та стимулювання меценатства. Але щоб музеї розвивалися на повну силу, повинна існувати співпраця держави та благодійників.

Джерело: «День»

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 277

Модифіковано : 22.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.