Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

Пророцький ряд (1,87: 6,79 м)

Нижній регістр розписів південної стіни складається із зображень дванадцяти постатей. Ремонти храму лишили на них найпомітніший слід. Ноги збереглися лише в двох постатях – пророків Даниїла та Якова, закомпонованих в південно-західніп частині. Біля дверей під час ремонту пошкодили, відтявши до колін, нижні частини всієї центральної групи пророків, а вся східна частина, що прилягає до олтаря, виявилася безцеремонно замальованою тими ж орнаментами, якими зіпсовано північну стіну. Німби й аркатурні півкола вціліли фрагментарно. Ідейно пророць-кий ряд пов’язаний із зображенням богоматері Печерськсї, він передає пророкування про Христа й богоматір.

На українських і російських іконостасах пророцький чин зображувався в останньому верхньому ряду разом з центральною іконою «Богоматері» («Знаменіє»). Окрім іконостаса, ця ж ідея часто підкреслювалася на Україні в намісних іконах богоматері (одигитрії XVI ст.). Як і на іконостасах, кількість пророків на іконах була неоднаковою. Іноді в їхньому ряду вміщалися Іоаким і Анна. За вцілілими фрагментами – в Потеличі їх дванадцять – важко чимось обгрунтувати думку, що пророцький ряд продовжувався в олтар.

Створюючи перший горизонтальний ярус, пророки підкреслюють ієратичне значення центральної композиції. Кожна постать закомпоно-вана у вузький простір арочного вирізу, на зразок апостольського ряду в деісусному чині іконостаса. Рельєфна рама іконостаса XVII ст., звичайно, фізично розриває зв’язок між апостолами, створюючи дещо одноманітний ритм вертикальних, підірваних одна від одної постатей. В Потелнчі художник прагне об’єднати пророків, порушивши монотонність колонади. Ліві руки пророків з атрибутами перетинають колони, находять на них, а розміщені віялом згортки в правицях (ліві нахилені ліворуч, праві – праворуч) – створюють декоративне співзвуччя, яке допомагає сприймати постаті разом. У порівнянні з експресивними й динамічними позами пророків і мудреців на багатьох іконах богоматері XVI ст., в розписах постаті спокійні й статичні. Вони не мають енергійного пророцького жесту, що надає образові патетичності. І хоч кожна постать повернута в три чверті до центра, зв’язок між зображеннями не порушує ритмічності аркатууи, необхідної майстрові для організації інтер’єра храму. Колористичним рефреном були й втрачені нині жовті німби навколо голів.

Костюми пророків – мантії, гіматії, хітони – сірі й темно-червоні, чітко читаються на блакитному тлі. Майстер уникав живописної ліпки складок, він їх прорисовував чорною лінією, прагнучи до максимально узагальнених форм, до великих площин кольору, які добре читалися в живописному ансамблі.

Святодухівські майстри в образах пророків не зрадили свого демократичного ідеалу людини. Всі персонажі, незважаючи на їхнє високе міфологічне значення, переосмислені. У них зворушливі обличчя – народний майстер по-своєму уявляв мудреця: він у нього добрий, простий і доступний, як у житті. Хоч у пророків майже в усіх однакові носи, образи різноманітні за типажем: митець збільшував і зменшував їм очі, іноді підіймав одну брову, ледь змінював поворот голови. Його діди (Давид) мають простий селянський вигляд. Соломон трохи схожий на казкового підлітка, в Даниїлові відчувається захоплена зосередженість, а в Якові – розгублена безпорадність. Незважаючи на всю символічність пророцького чину, майстер явно опускав традиційний зміст образів. В його біблійних персонажах потелицький гончар бачив не таємничого святого, наділеного надлюдською, що йде од самого бога, мудрістю, а близьку йому й зрозумілу людину.

Д. С Лихачов відзначав, що поява звичайної пересічної людини – «побутової особистоті», – характерна риса російської літератури XVII ст. – тієї демократичної літератури, котра протиставила себе феодальній.

«Новий літературний герой – невідомий, нічим в історичному житті країни не помітний, який привертає увагу тільки тим, що читач міг в ньому пізнавати багатьох, між ними іноді ії себе самого, – цікавий, іншими словами, своєю характерністю для епохи. Його становище на щаблях феодальних відносин не визначає засобу його зображення» [Лихачев Д. С. Человек в литературе древней Руси. Л., Изд-во АН СССР, 1958, с. 124].

В українському малярстві ми схильні бачити також вплив народних смаків і народного фольклорного розуміння образу людини. Релігійне малярство лімітувало художника, воно не давало йому можливості відвести, абстрагувати зображений персонаж від легенди, міфу, переказу, потрібного і дуже необхідного українцям в ту пору боротьби. Та він сміливо поривав з недосяжним святим, уподібнюючи його до таких, як сам, звеличуючи тим самим просту людину, того селянина п ремісника, який вирішував долю історії. Оцією безпосередньою чарівністю образів і ваблять розписи дерев’яних храмів.