Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації.

Стінопис Потелича

«Богоматір Печерська з Антонієм і Феодосієм» і «Успіння богоматері»

Як уже мовилось, стрижневими сюжетами центральної частини церкви, розміщеними на південній і північній стінах, є «Богоматір Печерська з Антонієм і Феодосієм» і «Успіння». Для них відведено найбільше місця, вони виділяються в ансамблі своїми розмірами і, безперечно, несуть велике ідейне навантаження. Як і все, з чого складаються потелицькі розписи, ці зображення мали глибоке внутрішнє обгрунтування, їхня ідейна суть, що набула символічного значення, очевидно, стала доступною кожному і не потребувала додаткових коментарів. Ясно, що такі сюжети, як «Успіння богоматері» і «Богоматір Печерська» поєднані між собою і зв’язані з Києвом [Успенський собор з храмовою іконою «Успіння богоматері» і «Богоматір Печерська» – реліквії Києво-Печерської лаври]. В них уособлювалися київські святині, ними визначалася велич Києва, який став ідейним центром національно-визвольної боротьби.

«Мать городов русских» – Київ не втрачав свого символічного ореолу навіть тоді, коли лежав у руїнах і з труднощами налагоджував господарське життя. Польський латинський поет Себастіан Фабіан Кленович згадав у своїй поемі поширену в XVI ст. легенду про те, що руїни Києва не що інше, як зруйнований Іліон. Він писав:

«Ти, Києве, часто на власній спині відчуваєш кару татарську і часто сам відбиваєш цих носіїв колчанів. Часто ворог підступає до твоїх стін і юрби дикунів мчать полями твоїми. Орач із зброєю в руках засіває і жне ннву, при боці у нього тугий колчан із стрілами, хлібороби ціною крові звозять жниво додому і звезене багатство захищають, проливаючи кров» [Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское возрождение и славянские литературы. М., Изд-во АН СССР, 1903, с. 285].

Цілком зрозуміле бажання відновити колишню славу Києва, що відбилася в організації Київського братства, коли до його членів записалося все військо Запорізьке на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. До слави Києва ревниво ставилась уся українська інтелігенція, вона добровільно зосередилася на початку XVII ст. в Києві – Київській братській школі, друкарні, Києво-Печерській лаврі. Починаючи з 20-х років XVII ст., імпульсивний російський ринок допоміг Києву повернути його економічний потенціал. Ідейні прапори Києва замайоріли над всією Україною, і їхніми образотворчими символами стали «Успіння богоматері» і «Богоматір Печерська» в честь непохитної «великої» лаврської церкви, що вистояла проти унії. їх ми бачимо на більшості вихідних аркушів, титулів книг Києво-Печерської друкарні.

Характерним випробуваним демагогічним прийомом, до якого вдавалося духівництво, було поширення легенд про чудеса Печерської богоматері. Митрополит Петро Могила колекціонував чудеса [Записки Петра Могилы. – Архив Юго-Западной России, ч. I, т. VII. К, 1887, стор. 49 – 132], а віра в них була наївна і сліпа. Цю містичну схильність до чудес, «якусь необхідність в чудесах на кожному кроці» відзначав Іван Франко. Він писав, що «чудеса перестали бути привілеєм вибраних і святих, тепер трохи не кожний міг бачити, а то й творити їх» [Франко І. Іван Вишенський і його твори. Львів, 1895, с. 229]. «В таких бурхливих часах легенди ростуть, як гриби» [Франко І. Студії над українськими народними піснями. – «Записки наукового товариства ім. Шевченка», т. XCIV, кн. II, Львів, 1910, с. 45].

Тому чудеса «ортодоксальних» святинь, що пропагувалися літературою ft церквою, приймалися беззастережно і охоче бралися на озброєння, тим більше, що протестанти їх ретельно відхиляли. У 1627 році, коли Петро Могила став на чолі Києво-Печерської лаври, він запровадив щотижневе почитания Богоматері Печерської: «Молебное песнопение в честь пресвятой богородицы по случаю чудесного избавления Печерской обители от нашествия ляхов и молебен об умирении церкви» [Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила, т. 1, с. 383]. Як бачимо, це урочисте стояння («неседальное молитвы» – «акафист») набирало типового для того часу політичного присмаку. Його не позбавлені й написані в Лаврі твори, видані лаврською друкарнею [акафісти виходять з друку в 1625, 1629, 1663 і в ін. роках]. В них прославляється богоматір найбільше як захисниця воєнних звитяг. Богоматір сама страхає і вражає ворогів, а це дуже важливо для людей XVII ст. Більше того, автори, анітрохи не соромлячись, відверто визнають, що ця здатність богоматері і є причиною

«Теды Акафісту утворення», «иж и теперь, – мовиться далі, – человек христианской покожие живущий многих неприятелей а праве окрушников має, от которых преследованый будучи без особливой бозской помочи им жадным словом опертися… А што есть цель на том местцу, жебы звитязство над неприятельми внутрными и позверховными дарованіи нас противко им узброяти, змоцняты и посиляти рация» [Акафист Благовещению Иисусу Сладчайшему и Успению пресвятыя Богородицы. Київ, друк. Печерської лаври, 1625].

Богоматір Печерська в .молитві, яку написав сам Петро Могила, зображується як сила, що врятувала «обитель свою от враги», а тому і наперед у неї просять порятунку від «прещения врагов и єресей нахождения», от «лестная учения всех еретик…» от «нашествия иноплеменних и междоусобныя рати…» [Записки Петра Могилы. – Архив Юго-Западной России, ч. I, т. VII. К, 1887, с. 165 – 166].

Поряд з богоматір’ю особливе значення надається пам’яті про Атонія і Феодосія, їм також приписуються участь у врятуванні Печерської обітелі від «нашестя ляцького войська» [там же, с. 167]. Петро Могила складає особливі молитви, заклопотаний бажанням не тільки прославити Київ ділами, але й максимально поширити містичну славу його. Цим можна пояснити подібну дивовижну «модернізацію» святих. Антоній і Феодосій таким чином отримали нові характеристики, що не завжди відповідають традиційним. Антоній і Феодосій переставали служить ідеалам аскетизму й чернецтва. Відхід від аскетизму був типовим для цієї епохи [Іван Вишенський щиро обурювався, що «Ныне же во граде, глаголет, проповедь не возбраняется, которую не отбегает, але множит потреба…» «Аж глаголет пан Юрко, – яко пустыня только себя спасает, а не других» (Архив Юго-Западной России, ч. I, VII, с. 31)].

Іконографію Богоматері Печерської на Русі можна простежити, починаючи з XI ст. Одним з найдавніших зображень вважають мініатюру Трирського псалтиря («Кодекса Гертруди») – 1078 – 1087, в якому іконографічний тип богоматері ще повністю залежить від свого візантійського прототипу. («Кіпрської богоматері») [Кондаков Н. П. Иконография богоматери, т. II, Пг. 1916, с. 316 – 356; Сычев Н. П. Искусство средневековой Руси. – История искусства всех времен и народов. Кн. 4, Л., изд. Сойкина, 1929, с. 206; Лазарев В. Н. Живопись и скульптура Киевской Руси. – История русского искусства, т. I. М., Изд-во АН СССР, 1953, с. 229 – 230; Свирин А. Н. Искусство книги древней Руси XI – XVII вв. М., «Искусство», 1965, с. 58 – 59]. Київська редакція цієї композиції являла собою зображення богоматері, що сидить на престолі з немовлям, а біля неї стоять Антоній з Феодосієм. Як гадають дослідники, вона виникла на рубежі XI – XII ст. В іконі так званої Богоматері Печерської-Свенської вони схильні бачити список загубленого варіанту київського оригіналу, що належав пензлеві легендарного Алімпія [Антонова В. И., Мнева П. Е. Каталог древнерусской живописи. Государственная Третьяковская галлерея. Опыт историко-.художественной классификации, т. I – II. М., «Искусство», 1963, с 76 – 77; Лазарев В. Н. Живопись и скульптура Киевской Руси. – История русского искусства, т. I. М., Изд-во АН СССР, 1953, с. 224]. Посилення ролі монастирів і особливо славетного Печерського в Києві у кінці XI ст., складання Печерського патерика, житія Антонія й Феодосія під час князювання Володимира Мономаха цілком пояснюють причини виникнення нової локальної іконографії, що підносила міжнародне значення Києва. До нас не дійшли українські ікони Богоматері Печерської XIV – XVI ст. Більшість відомих пам’яток належить до XVII – XVIII ст. Коли Київ відновлював свою колишню славу, тип Богоматері Печерської знову набув великого поширення. Улюбленими образами стали й Антонім та Феодосій. Вони в найрізноманітніших варіантах композицій уособлювали Київ і його святиню. Живопис і особливо гравюри київського друку знали їх багато: Антоній і Феодосій з Успенським собором, Антоній і Феодосій з одною із церков над печерами, з «Успінням», і т. д.

[Анфологион с богом содержав церковную службу избранных святых на весь год. По чину восточнаго благочестиа исправлено и по всему истинне от греческаго преведено… Київ, друк. Печерської лаври, 1619;

Иоанн Златоуст. Иже в святых отца нашего Иоанна Злато-устаго, архиепископа Константинополскаго Беседы на деяния святых апостол. Київ, друк. Печерської лаври. 1624;

Служебник. Київ, друк. Печерської лаври, 1629;

Тератургима, Київ, друк. Печерської лаври, 1638]

Ідея єдності українських земель, виражена двома композиціями («Успінням» і «Богоматір’ю Печерською») в потелицьких розписах, багатозначна. «Успіння» – сюжет, який мислився в ряду звичних завчених символів; вони цілком вкладалися в ерудицію потелицького прихожанина, що досить поверхово розбирався в релігійній софістиці. «Успіння» було традиційним східнослов’янським празником. Після прославленого київського храму Успіння майже у всіх древньоруських князівствах головними соборами стають Успенські [М. Ільїн вважає, що першим Успенським храмом на Русі була ще Десятинна церква (Ильин М. О наименовании Десятинной церкви. – «Советская археология», 1965, № 2, стор. 266 – 268)]. Львівські братчики, що утверджували свій національний авторитет у Львові, заповненому польськими костьолами й монастирями, у 1591 році присвячують свою монументальну церкву з величною вежею-дзвіницею празнпку Успіння. Композицію «Успіння» подибуємо тому не лише на київських, але й на львівських фортах. «Успіння», зображене на стіні потелицької церкви, в ансамблі з «Богоматір’ю Печерською», ніби йшло від Києва, і в той же час асоціювалось зі Львовом. Київ 20-х років XVII ст., прославляючи свої реліквії, не забував і про празник Успіння: писались спеціальні гімни, друкувалась одна з перших київських станкових гравюр із зображенням «Успіння», естамп, що набув найширшої популярності не тільки на Україні, але і в Росії [Нельговський Ю. П. Скульптура та різьблення другої половини XVI – першої половини XVII століття. – Історія українського мистецтва в шести томах, т. II. К, вид. УРЕ, 1967, с. 5].

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 465

Модифіковано : 26.11.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.