Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Мосціпанов Максим Климович

Максим Мосціпанов

Що цікавого для історика в особі скромного коропівського городничого, який багато років – і, мабуть, не в “гоголівському” стилі – пильнував градоначалія та благочинія в своєму рідному місті? Чи варто витягати з-під архівного пилу згадку про цього, нібито звичайного урядовця Новгородсіверського намісництва? Мабуть, таки варто. Бож недарма свого часу в “Киевской Старине” було присвячено йому невеличку замітку, яка так і потонула в цьому кладезі всякої української старовини. А те, що ми дуже мало знаємо про його життя, зовсім не значить, що воно було нецікавим.

Кар’єра Максима Мосціпанова не була звичайною. Батько його, Клим Корнійович, був син посполитого с.Подолова, Кролевецької сотні, підданого генеральної судіїної Чарнишової. Людина добре письменна, він був писарем Кролевецької сотні, а згодом дослужився до ранги бунчукового товариша (1781 р.) і мав за собою підданих 6 душ обох статей. З двох його синів [Клим Мосціпанов був одружений з Феодосією Іванівною Гладкою, донькою козака Ніженського полку (здасться, з м.Воронежу)] молодший Матвій був р. 1788 вахмистром Орденського Кирасирського полку. Старший, Максим Климович Мосціпанов, народився десь на початку 1740-тих років. Він дістав непогану освіту (можливо, в Чернігівському Колегіюмі).

Службу свою почав він р. 1759 в канцелярії Малоросійського Скарбу, військовим канцеляристом, і був там до 1763 року.

Але канцелярська праця не дуже вабила цю небуденну людину: Максима Мосціпанова цікавило інше. Року 1763 він, з дозволу гетьмана Кирила Розумовського, «определен в обученіе для націй малороссийской… (архітектури)” і 6.08.1763 р. став «архитектуры помощником», а з 1765 року був уже самостійним архітектом. Учителем Мосціпанова був визначний український архітект половини 18 століття – Андрій Квасов, учень Растреллі. В нього Максим Климович «обучился… арифметики, частию геометрии, копирования чертежей, снятия с малых ситуациев планов, фасадов и при произвождении практики у присмотру казенных работ прилежным оказывался и обходился добропорядочно», як атестував його Квасов на початку 1766 року (22.01).

Успіхи Мосціпанова звернули на себе увагу глухівських органів влади і самого Рум’янцева, і того ж року він був посланий “для докончания начатой им архитекторской науки” до славнозвісного московського архітекта Василя Баженова, “профессора и члена разных академіев”, першого віцепрезидента петербурзької Академії Мистецтв, який учився архітектури за кордоном, зокрема в Дюваля у Парижі, і р. 1761 склав при паризькій академії іспит на звання архітекта. Баженов скоро оцінив здібності Мосціпанова. В листопаді того ж 1766 року він писав Рум’янцеву, що Мосціпанов “особливою его к оной («архитекторской науке») склонностию и усердным прилежанием и в начальных пропорциях приобретенным знанием, заслуживает о себе рекомендаций”. Надсилаючи Рум’янцеву “зделанной им (Мосціпановим) по задачам в.с-ва (Румя’нцева) прожект”, Баженов писав: «Со всякою справедливостию… засвидетельствовать могу, что он, Мостипанов, подает хорошую надежду быть полезным в сем художестве отечеству» – і, підтримуючи клопотання Мосціпанова про надання йому «приличного его науке чина», просив «наградить его, как для содержания себя, так для покупки необходимо потребных к архитектуре книг и на инструменты с материалами, годовым достаточным жалованьем, что он совершенно в свое время отечеству заслужит».

Не знаємо, які були наслідки цих рекомендацій, але Мосціпанов працював у Баженова ще в вересні 1767 року. Як видно, молодий архітект (О.М.Лазаревський, автор замітки в “Киевской старине”, називає його «первым малороссійским архитектором») з захопленням віддався своїй справі. На жаль, не відомо докладніше, чи встиг він вийти на широкий шлях мистецької майстерности. Але маємо підстави думати, що не в одному будівництві того часу – і на Україні, і в Росії (в Москві) – він брав участь. Можливо, що в різних будовах (і репараціях) Квасова в Києві та Глухові, а також у маєтках Рум’янцева на Україні, залишився слід мистецького таланту Мосціпанова.

Але щось перебило мистецьку кар’єру українського архітекта. Можливо, що Мосціпанова потягло на Україну; можливо, що матеріяльні умови архітектурної праці не могли забезпечити його як слід; а ще треба сказати, що в очах тогочасного старшинського суспільства, яке щойно вилущилося з козацької, попівської, міщанської, ба навіть селянської шкаралупи, зайняття архітектурою, як професією, аж ніяк не могло імпонувати. А тут підійшла російсько-турецька війна, і наш архітект міняє перо військового канцеляриста на шаблю вояка. Року 1773 він дістав рангу поручника, а р. 1774 знаходився в штабі Рум’янцева, на посаді флігель-адьютанта «ранга капитанскаго». Військову службу він продовжує також після війни і р. 1779 дістає рангу секунд-майора. У жовтні 1781 року Мосціпанов, тоді “абшитований майор”, був призначений на коропівського городничого, а р. 1782 дістав рангу надвірного радника. Року 1787 він просив нагородити його орденом св. Володимира IV ступеня, але, здається, даремно. На посаді коропівського городничого Мосціпанов залишався довго, можливо, до кінця життя. Принаймні ще року 1797 колезький радник Максим Мосціпанов був городничим у Коропі. Останні роки Мосціпанова пройшли тихо в провінційному закугку. Мирно начальствував він над градом Коропом. Тут він і одружився з донькою коропчанина і коропівського казначея, колезького асесора Василя Лихошерстова – Марією, від якої мав кількох синів [Року 1788 за М.Мосціпановим рахувалося в Коропі і м.Нових Млинах 26 селян чоловічої статі і 21 селянка]. Помер він десь в останніх роках 18 або на початку 19 століття.

Не багата на факти біографія Максима Мосціпанова. Але вона викликає низку думок. Насамперед, чи справді з переходом на військову службу закінчилася мистецька діяльність Мосціпанова? Ми дуже мало знаємо про архітектурне і взагалі мистецьке життя на лівобережній Україні в другій половині 18 століття. Глухівське будівництво 1760-1770-тих років, в добу Малоросійської Колегії, церковне будівництво на Україні (особливо в Києві), яке пишним цвітом розцвіло в останні десятиліття вільного й багатого манастирського життя перед секуляризацією маєтків (1786 року), будування губерніяльних установ Лівобережжя в 1780-1790-тих рр., нарешті будівництво по великих маєтках української та російської знаті на Україні, – все це вимагало архітектурних сил і талантів.

Архітектурне будівництво на Лівобережній Україні того часу було пов’язане з блискучим розвитком імперської архітектури, що залишив чудові пам’ятки європейського мистецтва на російському ґрунті. Будови Растреллі, Камерона і Ґваренгі були й на Україні і вони мало чим поступаються перед найкращими творами цих великих мистців. Але було б величезною помилкою вважати, що вся архітектурна творчість на лівобережній Україні другої половини 18 століття йшла в річищі російського мистецтва. Цьому суперечить діяльність таких українських архітектурних осередків того часу, як, наприклад, Київської школи, що виросла в дусі традицій Готфріда Шеделя, в особі її найкращих представників – С.Ковніра та І.Григоровича-Барського. І безперечно, що були в той час і на лівобережній Україні українські архітекти, більші й менші таланти, що їх твори здебільшого не збереглись у вирі історії, а їхні імення загубилися в масі архівного матеріялу. Випадково знаємо, що відомий згодом харківський архітект Ярославський будував наприкінці 18 ст. губерніяльні установи в Новгороді-Сіверському. Знаємо також, що в той час у Глухові (а, мабуть, і в інших місцях Лівобережжя) працював український архітект Федір Савич.

Кілька слів про Ф.Савича, бо його біографія де в чому нагадує життєвий шлях Мосціпанова. Колезький канцелярист (також канцелярії Малоросійського Скарбу) Федір Савич, представник відомої старшинської фамілії, був року 1772, за наказом Рум’янцева, призначений учнем до Квасова «к науке архитектуры» – «по собственному моему произволенію», як згадував він пізніше в одній офіційній заяві. Під керівництвом Квасова Савич працював до 1778 року (ще на початку 1779 року він рахується « архитекторским учеником»). Він добре засвоїв теорію, але визнавав, що не досить знає практику.

Року 1778 Квасов подався до димісії і незабаром помер (до 1781 р.). Савичеві треба було (та й хотілося) їхати кінчати науку до Петербургу. Але бідність і родинні обставини (глибока старість і самотність матері) стали цьому на перешкоді. Отже бідолашний архітект змушений був просити (25.05.1778 р.) Рум’янцева увільнити його від тієї науки і призначити знову «к писменным делам» до Скарбової Канцелярії. Рум’янцев не дав на це згоди. Року 1779 Ф.Савич «за познания в архитектуре» дістав рангу військового товариша. Ще в 1780-тих роках він виконує низку архітектурних робіт, зокрема при добудові ним же розпочатої (1779 р.) соборної Свято-Троїцької церкви у Глухові (1782-1784 рр.) і, здається, при відбудові Глухова після страшної пожежі 7.08.1784 року. Але це були занадто вузькі рамки для молодого архітекта. Талант нидів у провінційних умовах, і кінець можна було передбачити. Савич, як і його старший колега Мосціпанов, змушений був перемінити архітектуру на звичайну кар’єру урядовця. Року 1782 він був призначений начальником столу Новгородсіверської казенної палати, р. 1784 дістав ранґу титулярного радника, а р. 1790 був асесором цієї палати. Дальша доля його нам невідома.

Можна думати, що під керівництвом такого талановитого майстра, як Андрій Квасов, на Лівобережній Україні в 1760-1770-тих роках творилася нова українська архітектурна школа, яку можемо умовно назвати глухівською; вплив її на архітектурне будівництво Лівобережної України другої половини і кінця 18 століття вимагає спеціяльного дослідження. Немає сумніву, що відставка Квасова р. 1778 завдала цій школі великого удару, хоч можливо, що вона, в особі учнів Квасова, продовжувала ще існувати і таким чином далі впливала на розвиток українського будівельного мистецтва.

Отже були тоді на лівобережній Україні свої українські архітекти, були, мабуть, і архітектурні таланти, тільки ми їх ще мало знаємо. Справді, хіба нам відомо, хто саме будував такий визначний пам’ятник українського клясицизму, як новгородсіверська “тріюмфальна” брама 1787 року? В ній настільки виразно помітний вплив баженовської школи, що можна припустити участь або самого великого майстра (до речі, зв’язаного з “новгородсіверцями”), або принаймні когось із його учнів (може, Львова?). І чи не довелося коропівському городничому, за наказом начальстьа (Рум'янцева) або на запрошення своїх новгородсіверських друзів, згадати “літа молодії” і науку Баженова та Квасова? Шкода, що досі не пощастило докопатися в архівах до імення автора цього чудового твору!

Але особа Максима Мосціпанова мусить цікавити не лише історика українського мистецтва. Дуже інтересні взагалі його зв’язки з В.Баженовим, його вчителем у науці архітектури. Річ у тім, що Баженов був близький до тих кіл, які вороже ставилися до політики Катерини II. Філософ і масон, пов’язаний дружніми стосунками з найчільнішими представниками російської ліберальної інтелігенції, великий прихильник цесаревича Павла Петровича, Баженов не міг не поділяти властивого цим колам дещо критичного ставлення до катерининської політики на Україні, а його персональні зв’язки з видатними діячами українського автономізму, зокрема з Г.А.Полетикою, свідчать про його політичні симпатії і разом з тим вказують на можливі джерела його інформацій про Україну. На нашу думку, Баженов близько стояв до тих пересправ, які, очевидно, мали місце між російською опозицією та українськими автономістами 1780-тих років і які були, так чи інакше, пов’язані з закордонною місією Василя Капніста 1791 року. У світлі цього постать учня Баженова, колишнього флігель-адьютанта Рум’янцева Максима Мосціпанова, що посідав доволі поважне місце серед українського суспільсгва Новгородсіверщини, набирає особливого інтересу.

Джерела та література:

1. Київський Центральний Архів стародавніх актів, фонди:

а) Малоросійської Колегії (Чернігівський відділ), 1778 р.,

6) Малоросійського генерал-губернатора по Новгородсіверському

намісництву (ч. 211), зокрема справа ч. 95;

в) Новгородсіверського Намісницького Правління (ч. 280), справи 1782,

1787, 1790, 1796 рр.

2. Б.Гринченко, Каталог Музея украинских древностей В.В.Тарновского, II, ст. 300 (ч. 478: про архітектора Максима Мосціпанова 1766 року).

3. П.Добровольский, Триумфальные Екатерининские ворота в г. Новгородсеверске. – “Черниговские губернские ведомости», 1902, 2877.

4. “Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН”, т. 13-14, с. 394 (про архітекта Ярославського).

5. (О.Лазаревський), Архитектор Мостипанов. «Киевская старина», 1902, том 76, кн. 4, «Документы, известия и заметки», с. 8 – 11.

6. А.Лазаревский, Малороссийские посполитые крестьяне, вид. II, Київ, 1908.

7. В.Лукомский и В.Модзалевский, Малороссийский гербовник, Спб., 1914.

8. “Опис Новгородсіверського Намісництва (1779-1781)”, К., 1931, с. 362, 395, 432.

9. «Списки черниговских дворян 1783 года», Черн., 1890.

10. “Черниговские губернские ведомости», 1888, 12 (Ф.Савич).

Джерело: Оглоблин О. Люди старої України та інші праці. – Острог: 2000 р., с. 166 – 172.