Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави

Богдан Хмельницький

?

Вовчок Марко

Розмір зображення: 736:1034 піксел

Вовчок Марко [справжнє прізвище – Вілінська Марія Олександрівна; інші псевдоніми – Я.Канонин, Украинка; 10(22).12.1833 р., маєток Єкатерининське, поблизу нинішнього с.Казаки Єлецького р-ну Липецької. обл. – 28.07(10.08).1907 р., х.Долинськ, тепер у межах м.Нальчика] – українська і російська письменниця революційно-демократичного напряму.

Батько – О.О.Вілінський був армійським офіцером, мати – П.П.Данилова походила із збіднілого дворянського роду. В 1846 – 1848 рр. виховувалася у приватному пансіоні в Харкові. Потім оселилася в Орлі в сім’ї багатої тітки К.Мардовінової, де познайомилася з відомими культурними діячами, письменниками, знавцями фольклору – П.Якушкіним, П.Киреєвським, М.Лєсковим та О.Марковичем, який з 1847 р. відбував в Орлі заслання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. В 1851 р. В. одружилася з ним і виїхала на Україну. Жила в Чернігові (1851 – 1853 рр.), у Києві (1853 – 1855 рр.), Немирові Вінниччині (1855 – 1858 рр.). В атмосфері вільнодумних настроїв оточення, безпосереднього спілкування з українським народом, а також під впливом його фольклору, творів Т.Шевченка, М.Некрасова, М.Салтикова-Щедріна та інших передових письменників формувалися антикріпосницькі, революційно-демократичні погляди В.

На початку 1859 р. жила в Петербурзі, перебувала в товаристві Т.Шевченка, І.Тургенева та багатьох інших діячів української й російської літератури, культури. На пам’ять про першу зустріч з письменницею Т.Шевченко написав вірш «Марку Вовчку» (1859 р.). Протягом 1859 – 1867 рр. жила за кордоном: спершу в Німеччині (Дрезден, Гейдельберг), а з 1860 р. – в Парижі. Тут зустрічалася з О.Герценом, М.Добролюбовим, І.Тургенєвим, Л.Толстим, Д.Менделєєвим, І.Сєченовим, В.Боткіним, О.Бородіним, М.Бакуніним та іншими російськими письменниками, вченими, митцями й політичними емігрантами. Брала діяльну участь у поширенні в Росії видань О.Герцена, передала до редакції «Колокола» ряд матеріалів від таємних кореспондентів з Росії та України. Підтримувала дружні стосунки з чеським революційним поетом Й.В.Фрічем, учасниками польського повстання 1863 – 1864 рр. Е.Желіговським і Й.Лелевелем. Знайома була також з широким колом французьких літераторів (П.Меріме, Жюлем Верном та іншими), митців (П.Віардо) і вчених, зокрема тих, які групувалися навколо «Маgаsin d’Education et de Récréation» («Журнал виховання та розваги»). Багато років В. входила до складу редколегії цього журналу, надрукувала в ньому 9 казок і оповідань, дружила з його видавцем П.Ж.Сталем (Етцелем).

Після повернення в Росію (1867 р.) В. разом з Д.Писарєвим [він помер в 1866 р.], М.Некрасовим, М.Салтиковим-Щедріним та іншими письменниками брала участь у виданні журналу «Отечественные виписки». У 1871 – 1872 рр. видавала за своєю редакцією журнал «Переводы лучших иностранных писателей», навколо якого об’єднала значну кількість жінок-перекладачів. У 1878 р. В. виїхала з Петербурга, жила в Ставрополі, Абрау-Дюрсо, Новоросійську, в селах Кубані, в містечку Богуславі та с.Хохітві на Київщині, в Саратові, в Долинську під Нальчиком.

Наприкінці 1857 р. у Петербурзі за редакцією П.Куліша вийшли «Народні оповідання» В., в яких глибоко реалістично показано страждання українського народу, загострення класових суперечностей між селянами і поміщиками, надії на визволення. В центрі уваги автора була доля жінки-селянки, найбільш приниженої і зневаженої в суспільстві. В ряді оповідань збірки на перший план виступають реальні драматичні конфлікти між селянами і кріпосниками («Горпина», «Одарка», «Козачка»), в оповіданнях романтично-баладного плану розробляються родинно-побутові мотиви в дусі укр. нар. пісень і казок («Свекруха», «Чумак», «Сон»), зображуються вольові, горді характери часів козацтва («Данило Гурч», «Максим Гримач»); наголошується на соціальних причинах важких побут, конфліктів. У своїх оповіданнях – «ліро-епічних поемах в прозі» [Білецький О.І. Зібрання праць, т. 2, с. 177. К., 1965] В. створила привабливі типи героїв з народного середовища, розкрила їхнє непереборне прагнення до волі, майстерно показала залежність характеру і поведінки персонажів від соціальних обставин. Демократизм і народність оповіді, музикальність і лаконізм фрази, сатирично-викривальні інтонації «Народних оповідань» більшою чи меншою мірою були сприйняті українськими прозаїками [18]60-х рр. як ідейно-естетичний урок.

В 1859 окремим виданням вийшли «Украинские народные рассказы» у перекладі і з передмовою І.Тургенева, а також «Рассказы из народного русского быта». В оповіданнях «Надежа», «Маша», «Игрушечка», «Саша» та інших перед читачем поставали образи російських селянок, їхня висока людська гідність, відраза до рабства, прагнення до волі. Новаторство письменниці в російських оповіданнях виявилося в посиленні індивідуалізації характерів, у майстерному змалюванні складних психологічних конфліктів.

Спрямовані проти основ кріпосницької системи оповідання В. стали визначним явищем української і російської літератур. Вони були високо оцінені Т.Шевченком, О.Герценом, М.Чернишевським, М.Добролюбовим, Д.Писарєвим та іншими. М.Добролюбов відзначив антикріпосницьке спрямування творчості письменниці. «Народні оповідання» В. мали величезний революціонізуючий вплив на визвольний рух, особливо на Україні, на розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу, його культури, літератури і літературної мови.

Соціальна повість «Інститутка» (1860), присвячена Т.Шевченку, доповнює цикл творів В. з українського народного життя. В ній викриття кріпосницької дійсності набуло особливої сили, ширшою і розмаїтішою стала галерея народних образів, рельєфніше окреслені людські індивідуальності. І.Франко зазначив, що цей твір проникає «найглибше в суть кріпацького лихоліття» і належить до «найкращих перед нашої літератури» [Зібрання творів, т. 26, с. 354]. В 1860 р. повість вийшла в журналі «Отечественные записки» в перекладі І.Тургенева.

У 1862 р. вийшла друга збірка «Народних оповідань» В., де вміщено психологічну повість «Три долі» та оповідання «Не до пари», «Ледащиця», «Два сини» і «Чари». Ці твори, дуже близькі до оповідань першої збірки, відзначалися глибшим розкриттям психології героїв, більшою увагою до морально-етичних проблем.

За кордоном В., за давнім побажанням Т.Шевченка, написала ряд творів, які назвала казками: «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» (1863 р.), «Невільничка» (1865 р.), «Кармелюк» (1865 р.). Тоді ж письменниця розпочала історичну повість «Сава Чалий». В історичному минулому увагу В. привертала насамперед боротьба народних мас проти іноземних загарбників та панівних верхів. Вона створила також цикл нарисів-репортажів «Листи з Парижа», де показала трагічну долю людей соціального дна. У зображенні картин і явищ народного життя творчість В. набувала романтичного пафосу, як це виразно видно, зокрема, в історичній повісті «Маруся» (1871 р.).

У ряді романів і повістей – «Червонный король» (1859 р.), «Тюлевая баба» (1861 р.), «Жили да были три сестры» (1861 р.), «Глухой городок» (1862 р.) та інших – В., продовжуючи гоголівські критично-реалістичні традиції, часто з використанням засобів сатири й гумору, показувала тупість, обмеженість, духовну злиденність провінційного панства, викривала антинар. суть буржуазного лібералізму. В романі «Живая душа» (1868 р.), повісті «Тёплое гнёздышко» (1873 р.), романі «В глуши» (1875 р.) відобразила характери і настрої різних класів і соціальних груп російського суспільства пореформеної доби. Фальшивим уболівальникам за народні інтереси вона протиставила образи нових, революційно настроєних людей, які, не лякаючись труднощів і жорстоких переслідувань з боку царизму, наполегливо шукали шляхів до кращого життя для трудящих.

Особливе місце в спадщині В. посідає антиклерикальний роман «Записки причетника» (1869 – 1870 рр.), де викривається реакційна роль релігії, церкви та її служителів. У 1874 р. вийшла збірка сатиричних творів В. «Сказки и быль», змістом близьких до казок М.Салтикова-Щедріна.

Багато зробила В. для вітчизняної культури як перекладач і видавець. Перекладала з німецької, французької, англійської, польської літератур (твори Еркмана-Шатріана, Жюля Верна, Г.К.Андерсена, Дж.Грінвуда, Б.Пруса та ін.). Разом з Д.Писарєвим переклала рос. мовою «Життя тварин» А.Брема і «Походження людини» Ч.Дарвіна. Живучи в Парижі, написала ряд творів французькою мовою для дітей та юнацтва, у співавторстві з П.Ж.Сталем створила повість «Слизький шлях» (1871 р.).

Добре знаючи український фольклор і мову, В. використала у своїй творчості багато пісень, казок, легенд. У 1865 р. разом з німецьким композитором Е.Мертке упорядкувала збірник «Двісті українських пісень», записаних з її голосу. Друком вийшов лише перший зошит, у якому вміщено 25 записів. На початку 900-х рр. написала казки «Чортова пригода» і «Як Хапко солоду відрікся», чисту й багату мову яких відзначив І.Франко.

Вже з другої половини 19 ст. твори В. стали широко відомі за кордоном, де перекладалися чеською, словенською, польською, болгарською, сербо-хорватською, угорською, французькою, німецькою і датською мовами. Повість «Маруся» в інтерпретації П.Ж.Сталя стала класичним твором французької дитячої літератури, витримала майже двадцять видань. У світовій літературі про селянство, особливо про тяжку долю трудящої жінки-селянки в умовах кріпосницької системи творам В. належить чільне місце. Діяльність В. сприяла розширенню і зміцненню контактів української літератури з літературами інших європейських народів.

У Нальчику, де минули останні місяці життя письменниці, є будинок-музей Марка Вовчка і бібліотека її імені, споруджено пам’ятник (1978 р.), садиба оголошена літературно-меморіальним заповідником. На Україні створено музеї В. у Немирові Вінницької обл. і в Богуславі Київської обл. Життя В. стало темою роману О.Іваненко «Марія» (1973 р.).

Твори:

Полное собрание сочинений. – Саратов: 1896 – 1899 гг., тт. 1 – 7.

Твори. – К.: 1964 – 1967 рр., тт. 1 – 7.

Твори. – К.: 1983 р., тт. 1 – 2.

Російський переклад – Собрание сочинений. – М.: 1957 г., тт. 1 – 3.

Література:

Добролюбов Н.А. Черты для характеристики русского простонародья. – В кн.: Добролюбов Н.А. Собрание сочинений, т. 3. М., 1952 г.;

Писарев Д.И. Народные украинские рассказы Марко Вовчка. – В кн.: Писарев Д. И. Полное собрание сочинений, т. 1. СПБ. 1909 г.;

Писарев Д.И. Мысли по поводу сочинений Марко Вовчка. – В кн.: Писарев Д.И. Полное собрание сочинений, т. 1. Дополнительный выпуск. СПБ. 1909 г.

Герцен А.И. «Библиотека» – дочь Сенковского. – В кн.: Герцен А.И. Собрание сочинений, т. 14. М., 1958 г.

Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка. – В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982 р.

Марко Вовчок. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. – К.: 1981 р.

Марко Вовчок в критиці. Збірник статей. – К.: 1955 р.

Марко Вовчок. Статті, дослідження. – К.: 1957 р.

Засенко О. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. – К.: 1964 р.

Хоменко Б.В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. – К.: 1977 р.

Крутікова Н.Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). – К.: 1965 р.

Листи до Марка Вовчка, т. 1-2. – К.: 1984 р.

Лобач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – К.: 1983 р.;

Брандіс Є.П. Марко Вовчок. – К.: 1975 р.

Марко Вовчок. Статті і дослідження. – К.: 1985 р.

Недзвідський А.В. Марко Вовчок. Семінарій. – К.: 1981 р.

Дорошкевич О.К. «Народні оповідання» Марка Вовчка – том 1 (1858). – В кн.: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури 19 ст. К., 1986 р.

Дорошкевич О.К. «Народні оповідання» – том 2 (1862). – В кн.: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури 19 ст. К., 1986 р.

Лобач-Жученко Б.Б. Марко Вовчок. – К.: 1987 р.

Иваненко О.Д. Мария. – М.: 1985 г.

Ільницька Л.І., Лобач-Жученко Б.Б. Марко Вовчок у колі сучасників. Бібліографічний покажчик. – Львів: 1983 р.

О.Є.Засенко.

Джерело: Українська літературна енциклопедія. – К.: 1988 р., т. 1, с. 341 – 343.

Вовчок Марко – літературний псевдонім Марії Олександрівниі Вілінської (1833 – 1907 рр.) – української і російської письменниці революційно-демократичного напрямку, життя і творчість якої були пов’язані з Черніговом і Чернігівщиною. Народилася в с.Єкатерининське (тепер Єлецького району Липецької обл.). У 1845 – 1848 рр. виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Потім жила в Орлі.

У 1851 р. одружилася з О.В.Марковичем і виїхала з ним на Україну. В 1851-1853 рр. жила в Чернігові. Допомагала чоловікові збирати народну творчість, іноді Марковичі виїжджали для збирання фольклорних матеріалів у села Чернігівщини і Полтавщини. Зокрема, вони побували в с.Сорокошичі (тепер Козелецького району), Борзні, Конотопі, Прилуках, Ніжині. Дещо з своїх записів Марковичі передали українському поетові, фольклористу і видавцю А.Л.Метлинському. У виданому ним збірнику «Народні південно-російські пісні» (К., 1854) вміщено пісні «Ой Морозе, Морозенку, праведний козаче» і «Не так тая Україна, ой як молода дівчина» – за підписом М.О.Марковичевої. Фольклористична діяльність допомагала Марії Олександрівні глибше пізнати народне життя і сприяла вивченню української мови безпосередньо з народних уст.

Навесні 1853 р. Марковичі переїхали до Києва, а в серпні – вересні 1854 рр. вони знову на Чернігівщині. Жили у Качанівці в маєтку В.В.Тарновського. Ця подорож принесла Марку Вовчку багато нових вражень і спостережень над кріпосницькою дійсністю. Записуючи від селян народні пісні, прислів’я, приказки, вона чула від них скарги на тяжке підневільне життя, слухала розповіді про знущання панів та підпанків, про гірку долю кріпачок. Про це письменниця згадує в нотатці до незакінченої повісті «Гайдамаки». Ці матеріали вона використала в інших своїх творах.

У 1857 р. в Петербурзі вийшли друком «Народні оповідання Марка Вовчка» (російський переклад І.С.Тургенєва, 1859). Вони дістали високу оцінку представників революційно-демократичної думки – Т.Г.Шевченка, М.О.Добролюбова, О.І.Герцена, І.С.Тургенєва. І пізніше Марко Вовчок підтримувала зв’язки з Чернігівщиною. З листів О.І.Герцена відомо, що письменниця передала видавцеві «Колокола» ряд матеріалів від своїх кореспондентів з Росії, у т.ч. замітку «З Чернігова» («Колокол», 1860, 15.01). Одним з таких кореспондентів був учитель математики у гімназії народник І.П.Дорошенко.

Джерело: Чернігівщина: енциклопедичний довідник. – К.: 1990 р., с. 132.