Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

Частина 8. Братовбивство

Присвячується 150-тій річниці з дня народження М. Грушевського

«Тільки в перших днях польської акції в атакованих в цей час 14 селах вбито 681 українського цивільного мешканця (які відомі з прізвища), з чого 234 в Сагрині і колонії Сагринь, 137 в Шиховицях, 186 в Ласкові».

М. Зайончковський, Українське підпілля на Люблінщині, 2015 р.

Втративши у 1939 р. свою державу, поляки не змірилися з планами українців на реанімацію своєї культури.

Як пише М. Зайончковський: «протягом усього періоду війни українські народовці, націоналісти і комуністи вважалися поляками «зрадниками» та «саботажниками», які служили німцям чи совітам. Пізніші події мали тільки переконати в цьому загал польського суспільства, яке з 1939 р. бачило ворога в усіх українцях. Ворога тим більш грізного, бо внутрішнього, – через що, як задається, більш ненависного від обох агресорів (окупантів)».

Польське підпілля почало переслідування лідерів українського національного руху, не гребуючи їх фізичною ліквідацією. В 1942 р. німці остаточно стравили українців та поляків під час примусового виселення поляків з Замойщини. 1943 р. внаслідок одвічної суперечки за західноукраїнські землі боївки УПА на Волині та місцеві селяни розпочали антипольські акції спрямовані на ліквідацію польських сіл та знищення польських слідів. В свою чергу польське підпілля відчуваючи свою силу на Холмщині та Надсянні почало нищити та палити українські села. Спалахнула справжня війна, фронт якої пройшов на півдні Холмщини по р. Солокія та Розточчю. Регулярні бойові дії з обох боків супроводжувалися винищенням мирного населення. Зрозуміло, що нічим добрим ця війна закінчитися не могла. Ця наша подорож буде сумним оглядом місць розбрату – грізної перестороги на майбутнє.

***

Першим об’єктом цієї подорожі стане пам’ятник т.зв. Волинській різанині 1943 р. у Холмі в сквері 27-ї Волинської дивізії АК. Терор (військові злочини), який вчинила УПА по відношенню до цивільного польського населення на Волині, польські історики пов’язують з впливом купки агітаторів ОУН з Галичини. В результаті ніби то такої агітації дійшло до масштабної трагедії та численних військових злочинів з боку УПА. Українська сторона стверджує що мав місце неконтрольований вихід агресії у відповідь на накопичені в попередній історичний період кривди, а також терор польського підпілля проти українського національного руху на Холмщині під час окупації. Жертвою антипольських акцій УПА на Волині з усунення шкідливих для українського підпілля польських центрів стало переважно польське цивільне населення.

Ми не будемо в рамках цієї розвідки обговорювати причини Волинських подій 1943-44 рр. Зауважимо лише, що обидві сторони конфлікту добивалися нейтралізації впливів іншої національної спільноти на даній території і боролися за адміністративну приналежність українських етнічних земель або до Польщі, або до України. Обидва боки мали плани виселень, які в одному випадку мали призвести до нейтралізації свідомого українського (передвоєнні польські плани), або польського (плани УЦК очолюваного В. Кубійовичем) контингенту. Зауважимо і те, що ще до початку другої світової війни польський уряд сам заплямував свої руки укладами з Гітлером (відносно Тешинської Сілезії), а також фашистською Угорщиною Міклоша Хорті (спільні дії проти Карпатської України та винищення військовополонених січовиків на Верецькому перевалі). Тож, не лише українці, але і поляки, в разі потреби вдавалися до співпраці з фашистськими режимами. Як згадують свідки, після поділу Чехословаччини в Польщі декларовано: “Разом з німцями будемо здобувати колонії!”

Проте темою нашої розвідки є Холмщина. В контексті дискусії про причини Волинської різанини важливе місце займає саме оцінка подій на Холмщині в 1942 р. – навесні 1943 р. Цьому навіть було присвячено спеціальну зустріч українських та польських істориків в Черкасах восени 2017 р. Однією із найцікавіших була доповідь Мирослава Іваника з Торонто, який говорив про випадки вбивств українців польськими підпільниками на Холмщині. Польські дослідники намагаються або замовчати антиукраїнські виступи на Холмщині, або пов’язати їх виключно з терором німців або радянських партизан. Зокрема, М. Зайончковський, намагаючись спростувати український тезис про першість антиукраїнських репресій поляків на Холмщині, стверджує що в розпаленні терору на Холмщині були винні радянські партизани і німці, які проводили проти українців каральні акції. Згідно даним УЦК в 1941-44 рр. німецькі репресії коштували життя біля 430 українців. Проблема полягає в тому, що в тих приймала участь польська грантова поліція – колоборантське формування з поляків. Саме цю обставину українці, на думку автора, могли сприймати як участь поляків. М. Зайончковський згадує також про війну доносів до німців, яку розпочали між собою українці та поляки. В той же час, українські автори вказують, що ця гра доносів призвела до винищення свідомого українства руками німців та їх польських прибічників на Холмщині. Відповідно українці віддячували полякам (до німців дотягнутися не могли) тією ж монетою.

16 червня 1942 р. група колишніх українських офіцерів армії УНР створила перше на Холмщині невелике (20 осіб збройне формування для захисту українських інституцій від польського терору – Холмський легіон самооборони (ХЛС). Його садиба розташовувалася в Грубешові (де саме поки не встановлено). Найбільший розквіт даної формації, над розбудовою якої працювали мельниківці, прийшовся на літо 1943 р. В цей час його відділи формуються в інших місцевостях Холмщини, зокрема в Терногороді (Tarnogrod). Організатором української самооборони в Терногороді був Володимир Дармохвал. До речі саме він заснував після еміграції до США культовий ресторан Веселка на Манхеттені.

Через 2 місяці 6 серпня штаб цієї формації у Грубешеві був атакований польськими підпільниками. Влітку 1942 р. протистояння між українцями та поляками переросло в збройні сутички. Терористичні акції польського підпілля були спрямовані проти української інтелігенції, духовенства, мирного населення українських сіл і мали на меті залякати холмщаків. Звичайно терор виправдовували «боротьбою з зрадниками та колоборантами».

У 1942 р. на Холмщині посилилися польські репресії як по відношенню українців, так і поляків, підозрюваних о співпрацю з окупантом. Г. Мотика на підставі доступної документації вказує, що в 1942 р. в цілому Люблінському дистрикті з рук польського підпілля загинуло 30 українців. Поряд з цим М. Ясяк, посилаючись на українські архівні відомості, стверджує, що в цей час було вбито біля 400 українців. Автор вказує, що не викликає сумнівів, що усі вищевказані люди загинули від польських підпільників, проте не вважає то організованим терором. Часто причиною вбивств української інтелігенції була їх співпраця з німцями. Часто то була їх сліпа відповідальність за працю, яку проводила українська інтелігенція серед простого народу. Також були випадки особистої помсти. Занотовано також факти цілеспрямованого вбивства ОУН-івців.

До загострення польсько-українського конфлікту дійшло внаслідок німецької депортаційної акції на Замойщині восени 1942 р. В цей час в рамках проби реалізації генерального плану «Схід» німці розпочали створення району німецької колонізації в околиці Замостя. Відвідаємо ринок неодноразово згадуваного в наших попередніх мандрівках містечка Білгорай. Розташований тут парафіальний костел є свідком тих подій. Саме тут німці кілька днів утримували схоплених по селах в рамках «Замойської акції» поляків.

Проте самим полякам маловідомо, що в цей же час виселяли й українців, зселяючи на їх місце німецьких колоністів. Українців (загалом 11-15 тис.) же розселювали на місце поляків по периферії німецьких поселень. Ці українці мали створювати охоронну смугу для німецьких колоністів проти польських партизан з Сольської пущі і водночас сприяти зтравлюванню обох народів на пожиток німців. При цьому насильно переселені українці стали подвійною жертвою як німців, так і поляків.

Для додаткової ескалації польсько-українських стосунків в цих виселеннях німці у випадку поляків застосовували українську поліцію, яка початково створювалася для самооборони українців. У випадку ж виселення українців окупанти посилали польську гранатову поліцію.

До ідеї використання в даній акції українців німці вдалися під впливом спроб діячів УЦК, перш за все В. Кубійовича, добитися розмежування польських та українських земель на Холмщині. Координатор переселень в УЦК в Кракові повідомляв що німці оселяють українців як оборонний вал. Вплинути на німців щоб цього не допустити не вдалося. Більше того німці оголосили, що сама акція виселення пов’язана з пропозиціями УЦК на виділення чисто українських та чисто-польських територій і німці на неї просто погодилися. Таким чином, німці перекладали відповідальність за акцію на українців.

В лютому 1943 р. голова УЦК В. Кубійович, загалом схвалюючи виселення поляків з українських етнічних земель, одночасно звертав увагу гітлерівської влади на ті кривди, які понесло українське населення в результаті цієї акції. А влітку 1943 р. негативно оцінив переселення українських селян з Грубешівського повіту в район Білгораю.

Ті, хто демонізує в цій ситуації В. Кубійовича забувають що навіть в сучасній Польщі депортаційна акція «Вісла» знаходить все більше схвалення, зо огляду на те що вона дозволила остаточно вирішити «українське питання». В чисельних терадах, що демонізують В. Кубійовича також не згадується, що завдяки йому допомогу від УЦК поряд у українськими дітьми отримували і польські діти.

Відвідаємо Замостя тут в районі в’язниці по вул. Окшеї розташовувався перехідний табір, куди німці звозили людей виловлених в рамках Замойської акції.

Виселення українців з Замойського округу розпочалося 27 листопада 1942 р. Протягом не цілого місяця (до 21 грудня) виселено 1,8 тис. родин (понад 7 тис. осіб), які мали бути оселені в гімнах Грабовець (Grabowiec), Білополе (Bialopole), Дубенка (Dubienka) та Ухані (Uchanie) в Грубешівському окрузі. Вони були під ескортом допоміжної поліції (польські джерела стверджують – що української) виселені до українських сіл на терені Грубешівського округу, які мали виконувати роль тимчасових таборів. Відповідальність над опікою над переселенцями німці доручили Українському допомоговому комітету в Грубешові. Описи українських свідків свідчать, що виселення розпочали зимою, а оселення в Грубешівському раніше вивезення звідти поляків (депортацію поляків звідси німці розпочали 13 січня 1943 р.). «Зима 1942/1943 була холодна, раніше звичайного випав сніг – писав у своїх спогадах комендант самооборони (Після смерті Я. Войнаровського) Юрій Лукащук. – Грубешівський УДК готувався до прийняття бідолашних та розселення їх між українцями. Приготування однак належним чином закінчені не були, коли певного ранку на кордоні повіту з’явилися виселені. На залишення господарства німці давали годину часу. Нещасні хапали що було під рукою, завантажували на вози і поспіхом втікали з власних осель. А в кого не було коня той брав на руки дітей та йшов по снігу в слід за колонною в бік Грубешова. Мороз першого дня сягав 25 градусів, тож багато дітей по дорозі замерзло. Штаб Української самооборони взяв на себе обов’язок допомоги потерпілим. У селах на трасі було організовано пункти харчування, було гаряче молоко для замерзлих дітей та старших осіб (…) В українських селах хати були переповнені, на одну особу припадало не більше 2м2, розпочалися хвороби, які спустошували населення. Санітарної опіки майже не було, а окупант не звертав на це уваги».

А ось як це ж виселення задує і Іван Фур:

«Переселенці мали право забрати з собою весь рухомий скарб, окрім господарських знарядь та худоби (корови, свині, кури). Фольксдойчі використовували таке розпорядження і часто нападали озброєні на такі транспорти, випрягали коней та грабували речі переселенців (саме це заперечує присутність в колонах української поліції – авт.). Опіку над тими переселенцями передано УДК і вони були розміщені в гмінах Молодятичі (Molodiatycze), Вербковичі (Werbkowice) і Монятичі (Moniatycze). Поляків з Грубешівського повіту розпочали виселяти на захід в січні 1943 р. і тоді виселено усіх поляків з Уханів (Uchania), Розкошувки (Rozkoszowki) і Волі Уханської (Woli Uchanskiej), а на їх місце оселено українські родини, які виселено з Замойського повіту».

Загалом, під час переселення постраждало 11-15 тис. селян українців з чого 300-500 потрапило до табору в Замості разом з поляками.

Польське підпілля разом з радянськими партизанами чинили збройний опір акції. Німці однак не відмовилися від свого задуму і, посиливши свої сили частинами вермахту, провели в червні-серпні 1943 р. пацифікаційно-депоратційну операцію «Вервольф». Під час цієї акції виселено 60 тис. осіб з 171 сіл. В тій масі виселених, знову опинилися і українці, яких німці переселяли, головним чином, до Білгорайського округу, що як вже вказувалося мало захистити німецьких колоністів з боку Сольської пущі – головної бази радянських та польських партизан. З документів, які надходили до Українського Центрального комітету з Любельського дистрикту стає зрозумілим, що під час обох етапів виселення німці депортували з з Замойського повіту 21 тис. українських селян. При цьому, частину з них переселено до нових господарств, а іншим не надано нічого. Не дивлячись на попередні заяви влади, кілька сотень українських родин повернулися до Грубешівського повіту, які люди позбавлені власної землі і засобів для утримання, вони знайшли притулок у місцевих українців. Станом на кінець вересня 1943 р. в Замойському повіті і місті Замості мандрували 247 родин, які не мали ані даху над головою, ані засобів для існування.

Зрештою доля багатьох родин, які заселили в польські господарства не була кращою. Адже вони ставали подвійними жертвами, як з боку німців, що їх висилили, так і колишніх господарів, які втекли під час переселенчої акції до лісу. Тепер же за допомогою партизан вони намагалися вигнати українців. Окрім того траплялися і напади у суто грабіжницьких цілях. В багатьох випадках такий тиск на українських переселенців був успішним. Прикладом цього може бути Білгорайський округ в якому з 6 тис. переселених українців (головним чином в селах, які знаходилися на південь від Танви) 4 тис. ще перед 1943 р. втекло назад до Замойського округу. Як читаємо в одному з документів УЦК, вони воліли наражатися на кару з боку німців, ніж кожної ночі очікувати на напади, грабунки та побиття. Однак на теренах, які були охоплені переселеннями в найбільшому масштабі “напади, грабунки та побиття” мали місце в Грубешівському повіті, де вже в кінці січня 1943 р. почалися атаки на українських діячів пов’язаних з місцевим УДК та Українською самообороною, які всупереч своїм бажанням були втягнуті німцями до співучасті у розгрібання наслідків виселення українських селян.

img-18

От як описує тодішню ситуацію Ю. Лукащук: «На початку 1943 р. німці почали виселяти польських колоністів з деяких сіл Грубешівщини. Українська самооборона, скориставшись з присутності пустих хат, почала оселювати там виселених. (…) УДК не мав можливості допомогти збіднілим людям у всіх їх потребах, тож люди почали проявляти власну ініціативу. З того часу Українська самооборона стала єдиним оборонцем покривджених. Усі кривди та знущання, вчинені з осені 1939 р. українці приписували виключно новому окупанту, натомість поляки, які допомагали німцям кривдити українців, те нещастя, яке спало на них у зв’язку з переселеннями, приписували виключно українцям і почали відверту боротьбу».

Щоправда у 1941-42 рр. робилися спроби перемовин між представниками українського та польського підпілля. Проте обидві сторони не мали нічого, що могли б запропонувати один одному. Адже єдиною суттєвою причиною ворожнечі був діаметрально протилежний погляд на приналежність земель Холмщини і усієї Західної України. Відвідаємо невеличке с. Лабуні під Замостям. Тут в господі Юліана Грибовського відбулася дуже важлива зустріч. Представник ОУН Леонід Лапінський «Зенон» зустрівся тут представником АК Яном Туровським. Мова йшла про шляхи утримання від взаємних актів ворожнечі в умовах німецьких провокацій. Нажаль, домовленості досягнути не вдалося, адже наступний контакт урвався – німці виселили це село.

img-32

Протистояння між обома партизанськими силами посилював також той факт, що поляки співпрацювали з відділами радянських партизан. Вони вірили в можливість домовитися з совєтами щодо незалежної Польщі. В той же час в околицях Холма та Грубешова в 1943 р. загони радянських партизанів, не ризикуючи вступати у бій з німцями, здійснювали терористичні напади на представників місцевої української адміністрації. Від радянських партизан не відставали і польські підпільники. У датованому 30 березня 1943 р. рапорті з розвідки ситуації відносно виселень на Замойщині здійсненої Кедивом (організаційним відділом Головного командування АК, відповідальним за диверсії та саботаж), серед постулатів, які стосувалися військових дій знаходимо формулювання: акція щодо постійного турбування та дезорганізації спрямована проти новонаселених колоністів і українців, фізичне та моральне виснаження новонаселених німців та українців. Предмет атаки: колоністи, фольксдойчі та українські ватажки.

Німецька та радянська провокація дала страшні наслідки. Край став ареною кривавої боротьби. При цьому українці і поляки в ній згадують переважно про свої власні жертви. З цього моменту вже не можливо сказати хто що зробив першим, а хто другим, та і сенсу особливого встановлювати це немає.

Жертвами терору, розв’язаного окупантами, були як поляки, так і українці. Протистояли одне одному польське підпілля і українська “самооборона”. Адже боївок УПА в цей час на Холмщині ще не було. У січні 1943 р. загинув працівник УДК в Грубешові, а одночасно член штабу Самооборони Тимофій Стахурський.

img-13

На початку 1943 р. польсько-українська війна не припинялася на Холмщині. Це, зрозуміло не радувало ані українське, ані польське цивільне населення. У березні представники Українського допомогового комітету в Грубешеві ініціювали переговори з польською стороною, представленою керівником Польського допомогового комітету доктором Кульчицьким. Успіх перемовин було зведено нанівець після демонстративного замаху 19 березня 1943 р. польського підпілля на голову УДК у Грубешеві адвоката Миколу Струтинського. Смертельно поранений польськими терористами, він помер у лікарні 21 березня. А вже наступного дня група польських підпільників чисельністю 18 осіб атакувала будинок члена УДК і командира самооборонного відділу полковника Якова Гальчевського-Войнаровського. Досвідчений військовик понад годину тримав оборону своєї домівки, але врешті був застрілений. Прошите кулями тіло витягли на подвір’я й порубали. За іншими дежерелами останній бій Яків гальчевський провів у приміщенні школи у с. Пересоловичі (Peresolowice). Фотографії цієї школи розмістив у своєму блогу О. Білецький.

img-14

Яків Войнаровський у 1918-20 р. командир різних частин УНР. 1920-25 рр.-командував Подільською повстанською групою УНР. (Отаман «Орел»). 1925 р. – відійшов з боями на територію Польщі. З 1930-го року контрактовий майор Польського війська. Під час німецько-польської війни 1939 року (Вереснева кампанія) – командир польського батальйону «Бродниця». В 1942-43 рр. командир Грубешівської української самооборони. В своєму «Воєнному нотатнику» Войнароський писав: «Волею долі, чи якогось фатального непорозуміння, я став командантом тих польських і білоруських простих душ і мушу їх заспокоювати, що все дістануть, але сам у те сам не вірю. Пощо мені — українцеві цей тягар за чужу, напевно програну справу? Що за іронія? Родину моєї дружини переслідують поляки на Холмщині, за мною ходять по п’ятах «двійкарі», а ліньові вищі команданти доручили мені батальйон рятувати Польщу. Хіба на те, щоб вона до решти повалила церкви наші на Холмщині? Я є тим поважним (бо батальйонним) чинником, який рятуватиме від заглади Польщу — на те хіба, щоб вона пізніше всім своїм внутрішнім апаратом всіх без винятку українців нагаєм перегнала під сутану польських фанатичних ксьондзів-єзуїтів?»

img-33

img-34

Наказ на ліквідацію Войнаровського віддав комендант Грубешівського району АК поручник Антоній Рихель (Ангел) (Antoni Rychel “Aniol”). В польській літературі Войнаровський згадується як «кривавий війт» – причина загибелі місцевої польської інтелігенції.

img-15

У перші місяці 1943 р. вбито близько ста українців, більшість із них – відомі діячі громади. «Від стихійних терористично-грабункових акцій, – читаємо про це у звіті українського підпілля за весну 1943 р., – польські партизани перейшли до планової акції вбивання всіх чільніших представників української інтелігенції. Про замітніші випадки вбивств подає раз у раз легальна преса. Спостерігалися численні випадки вирізування польськими бандитами цілих українських родин. Майже всі українські діячі дістають від польської організації листи з погрозами й зазивами покинути свої пости. Поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі є доволі підозріла. Раз ідуть на руку полякам, то знову стають ніби по стороні українців».

Навесні 1943 р. польське підпілля масово поширювало серед українських активістів погрози з вимогою виїхати геть із теренів Холмщини. «Наші люди на Томашівщині, — інформував керівництво представник УДК у Замості Роман Перфецький, — одержали… коло двох тижнів погрози, що коли в найближчому часі не покинуть своїх постів праці і не заберуться зовсім, то будуть через бандитів, а радше через польську підпільну організацію, зліквідовані». Очевидно, дехто з них, дослухаючись до погроз, тікав, інші залишалися і часто ставали жертвами нападів. За інформацією українського підпілля, від серпня 1942-го до серпня 1943-го на Холмщині загалом вбито 543 українці.

Згідно до інформації польського дослідника Роберта Зентка, автора статті Конфлікт польсько-український на Холмщині та Південному Підляшші під час німецької окупації (Konflikt polsko-ukraiski na Chelmszczynie i Poudniowym Podlasiu w okresie okupacji niemieckiej (Rocznik Chelmski, t. 7, 2001 r.) перша акція спрямована не в “українських проводирів”, а в ціле село мала місце вже в лютому 1943 р. Метою атаки підрозділу АК стало українське село Стрільці (Strzelce) гміна Білополе, Грубешівського повіту, яке було спалено. Нажаль, дані про вбитих відсутні. Наказ на проведення акції і її організацію дав вже знайомий нам Антоній Рихель. На честь цього героя наявні аж 9 пам’ятних знаків на Холмщині.

25 квітня 1943 р. польське підпілля поширило листівку із погрозами українцям за участь української поліції в німецьких каральних операціях проти поляків. Підпільники застерігали, що за кожне спалене польське село «буде спалено два українських села, за кожного вбитого поляка — два українці». Проте лише погрозами не обійшлося. На думку Ґжеґожа Мотики, навесні, точніше у травні 1943 р., польське підпілля тут уперше застосувало принцип збірної відповідальності щодо українців: «Тоді спалено 59 українських господарств в Моложові (Molozow) і 70 і у вищезгадуваних Стрільцях (Strzelce). Згідно з різними даними, вбито від 50 до 70 цивільних». Села атакував відділ АК в складі 500 бойовиків під командуванням Ф. Кракєвіча. В 1944 р. згідно наказу Головного коменданту Армії Крайової цей «герой» був відзначений хрестом Вертуті Мілітарі V класу.

Ще одне село, спалене в той же день, 26 травня, не назване польським істориком, — Тугані (Tuchanie). Тут було вбито 6 і поранено 3 мешканців та знищено 23 господарства. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Результатом польських акцій, крім убитих та поранених людей і спалених забудов, стало те, що 642 особи з перелічених трьох сіл опинилися в статусі біженців. «Убивано здебільшого чоловіків, — читаємо про це в повідомленні УДК. — всі, що врятувалися, є голі, босі та без харчів».

Загалом, у травні – на початку червня 1943 р. тільки на Замойщині вбито 30 осіб. Ось звіт лише про одну добу, який показує ситуацію на цьому терені: «Уночі з 30 на 31 травня ц. р. замордовано в селі Підгайцях Лащівської волості солтиса цієї громади Євгена Паншету і молочарського організатора Кирила Бурачка. Цієї ж ночі в селі Стенятичі Лащівської волості замордовано працівника ОСУК в Томашеві Василя Дзірбу, а крім того ще три особи: Івана Свіра, Михайла Свіра і Хведора Гвоздяка. Цієї ж ночі замордовано в селі Наброжі Лащівської волості 4 українських родини — всього 16 осіб, а в селі Гошке Лащівської волості — 1 особу».

Місцеві керівники УДК почали бити на сполох і звертатися до німецької влади з проханням про допомогу. При цьому висували звинувачення на адресу польської поліції щодо її підтримки антиукраїнських акцій. У листі керівника Володавської делегатури комітету Івана Сосенка від березня 1943 р. зазначено: «До мене масово звертається місцеве українське населення в справі уможливлення йому самооборони. При тому висувається пропозиція покликання до Лащева української поліції і уможливлення на випадок алярму роздачі довіреним людям резервового оружжя для боротьби з бандами. З дня на день має влада більше доказів на це, що бандитизм організовують поляки. Польська поліція цей бандитизм толєрує, і доки на наших теренах буде польська поліція, доти не може бути мови про успішну боротьбу з бандитизмом».

img-16

У звіті УДК із Замостя ситуація в травні 1943 р. описана так: «Загальне положення на терені нашого повіту, спеціально під оглядом особистої безпеки, значно погіршилося. Найбільше під цим оглядом загроженими є терени Тишовецької делегатури, де всі, хто в цей чи інший спосіб має якесь відношення до нашого національного життя, не чується особисто безпечним. Всі працівники нашої делегатури, як рівно ж і мужі довір’я по селах, є змушені ночувати, а радше переводити ніч, бо про спання нема мови, поза домом, бо вдома бояться нападів польських терористичних банд».

Під час ліквідації українських активістів убивці часом заявляли, що виконують вироки від імені Речі Посполитої. «28 о годині 10 вечором, — читаємо в одному зі звітів УДК з Володави, — прийшла польська банда до Горостити волості Кривоверба, скликала людей і заявила: “Ми, польська організація терористична, від імені Жечипосполитої закликаємо населення вступити в наші ряди, хто не ступить — буде спалений, а ті, що з німцями співпрацюють, — будуть убиті».

27 липня 1943 р. як вже зазначалося вище польська боївка напала на село Буковину (Bukowina). Майже всі хати спалили, при цьому вбито 12 осіб і поранено 4 (за іншими даними поляки вбили тут 10 осіб, 7 тяжко поранили, спалили 31 господарство).

Часом польське підпілля поширювало листівки, якими намагалися залякати всіх українців, змусивши їх покинути власні села. В одній із таких летючок читаємо: «Зайдо гайдамацька! Винесіться, пси українські, з польської землі, бо застрілимо тебе, як пса. Відхочеться тобі і твоїм побратимам України на польській землі. Застерігаємо перший і останній раз».

За інформацією УДК із Замостя, протягом березня-вересня 1943 р. на цих теренах було вбито 44 українських активісти — солтиси, війти, мужі довір’я, діячі українських кооперативів. Серед убитих — 4 православних священики. 1943 р. гоніння на українських священиків, започатковані торік, тривали. Детальну інформацію в «Меморіалі про переслідування польськими бандитами православного духовенства на Холмщині і Підляшші» подав архієпископ Іларіон: протягом 1943 р. здійснено напади на 150 парафій, 9 священиків і 8 дяків було вбито. «Дня 6 травня ц. р. польська банда, — писав Іларіон, — напала на дім настоятеля парафії в Наброжі, Заміського повіту, священика Сергія Захарчука й у страшний спосіб його замордувала. Поклавши о. Захарчука на підлозі горілиць, бандити били його ногами й кольбами та люфами крісів. Це катування тривало довший час. Залишивши непритомного о. Захарчука на підлозі, бандити пішли до домової церкви, що містилася в тому самому домі, спрофанували її /…/. Виходячи з помешкання, бандити стрілили один раз у голову о. Захарчука, що лежав непритомний на підлозі /…/. Дня 27-го жовтня польська банда, якою керували польські офіцери, доконала нападу на парафію Молодятичі Грубешівського повіту /…/. Дев’ятимісячну дитину місцевого війта польський бандит розбив головою об підлогу, добиваючи нещасне дитя кольбою по голові, двох інших дітей 2 і 5 літ поляки замордували в жорстокий спосіб у їхньому ліжку. Під час цього нападу жорстоко замордовано й старого дяка місцевої парафії Семена Ярошевича. Дня 28 жовтня польська терористична банда під час нападу на Грабовець Грубешівського повіту у страшний спосіб замордувала настоятеля Грабовецької парафії протоієрея Павла Швайку і його дружину. Тіла забитих були дуже змасакровані (покалічені. — авт.) — матушка Іванна Швайка майже вся була поколота ножами, руки та ноги в неї поламані, живіт порізаний. Нещасна жінка вмерла від відпливу крови, а не від смертельної рани. Сам настоятель, крім ран на тілі, мав рани стрілів. Перед убивством його в жорстокий спосіб бандити мучили й катували».

Img-17

На думку Іларіона, польське підпілля зосередило свою увагу на вбивствах священиків тому, що на той момент, після втечі чи вбивств багатьох активістів, вони залишилися практично єдиними виразниками українського життя в терені.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Канонізовано було наступних священників:

Отець протопросвітер Василь Мартиш (Тератин, 4 травня 1945 р.);

Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна (Грабовець, 28 серпня 1943 р.);

Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);

Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944 р.);

Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);

Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);

Монах Ігнатій (монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Деяке пригасання конфлікту на Холмщині спостерігається на кінець весни – літо 1943 р. Новий спалах пов’язаний із двома чинниками: німецькою каральною операцією, яка супроводжувала завершальний акт розпочатих ще попереднього року переселень, та появою інформації про антипольські акції УПА та українських селян на Волині. 4 серпня 1943 р. Головне командування АК видало наказ про початок терористичних акцій у відповідь на німецьку пацифікацію. Ним було передбачено атаки на відділи, які брали участь у каральних операціях, а також знищення сіл, мешканці яких брали участь в німецьких акціях, зокрема переселенні. У наказі українців не згадувано, проте, зважаючи на те, що саме їх часто поселяли в колишні польські села, вони опинилися у епіцентрі атак.

img-39

Польські «патріоти» звичайно ставлять питання так: було за що, адже усі вбиті співпрацювали з окупантом та настроювали українців проти Польщі, і на погибель для поляків. Організовували депортації шляхом переселення українців та поляків. Але давайте подумаємо, що буде якщо таку саму логіку застосувати до польських жертв волинської різанини?

Під співпрацею українців з окупантом, окрім культурного відродження дуже часто витягається спроба В. Кубійовича добитися реалізації розмежування між поляками та українцями. При цьому як ми вже вказували замовчуються подібні польські передвоєні плани, а також те, що український план передбачав переселення українців з окремих островів на етнічно-польській території на головні українські етнічні терени (тобто фактично деукраїнізацію етнічно-польських теренів). Таким чином УЦК пробував повернути назад більш ніж 600 річну історію цих земель.

Img-24

Польські партизани ліквідували і українців з руху УНР, які закликали не колоборувати з німцями, наприклад, колишнього сенатора з Підляшшя Івана Пастернака. Адже для польських партизанів усі, хто не був задіяний в польську справу були колоборантами.

img-2

Зрозуміло, що українці не перебирали в способах віддячити. В одному з польських джерел читаємо: «Ліквідація українських ватажків підпільною Польщею дала різним елементам можливість нападів та грабунків українців. Шукаючи реваншу українці масово вступають до СС. Це мало місце в місцевості Жулин (Zulin) гміни Павлів (Pawlow) повіту Холм, де ціла українська молодь зголосилася до СС та передала гестапо список людей, які належали до АК, що викликало арешт 160 осіб».

З осені 1943 р. у відповідь на терор поляків ОУН в Грубешівському повіті розвивається мережа самооборони – УНС. Її пости організовуються у Бересці (Beresc), Вербковичах (Werbkowicy), Сагрині (Sahryn), Шиховицях (Szychowicy), Ласкові (Laskow), Угринові (Uhrynow), Потуржині (Poturzyn). До зими 1943/44 р. на Закерзонні ще не було боївок ОУН. Проте в перших місяцях 1944 р. крім двох боївок СБ почали створюватися і бойові групи ОУН.

У середині березня 1944 р. у Бродиці (Brodzica) біля Грубешова була сформована перша на Холмщині сотня УПА – понад 120 стрільців. Боївка об’єднала членів УНС з Холмського району ОУН. Її керівництво взяв на себе Маріан Лукашевич «Ягода». В околицях Цешанова постала перша сотня Івана Шпонтяка «Залізняка» – уродженця Закарпаття.

Нажаль, обидва боки волинської суперечки не розглядають детальніше німецький та радянський сліди в розігріванні цієї трагедії. Тисячі вцілілих по погромам поляків в 1943–1944 рр. шукало притулку за Бугом. В самому Холмі було тоді неспокійно. Ходили чутки про зброю, яку знайдено в окружній спілці українських кооперативів, тутешньому УДК, а навіть про те що архієпископ Ілларіон «посвятив ножі» чи теж про отруєння в українському шпиталі кількох десятків поранених поляків з Волині. В 1943 р. у Холмі та околиці ОУН відзначила вбивства та побиття українців. Наприклад в Ліпниках вбито п’ять українців, в Рейовці – наступних п’ять. На залізничній станції в Холмі побито чотирьох духовних, один з яких помер.

img-25

21 вересня 1943 р. – в найчорніший для українців на Холмщині місяць на Холмській гірці під охороною чоти СС з Травнік відбулася храмова урочистість. Не треба мабуть згадувати в якій атмосфері вона відбулася.

Українські діячі на Холмщині розуміли можливі наслідки помсти поляків за Волинь. УЦК навіть запропонував фінансову допомогу біженцям з Волині, які польське представництво відкинуло.

Проте в січні 1944 р. не дійшло до поважніших злочинів чи конфронтації з обох сторін (поодинокі жертви з обох боків були на сумлінні відповідного підпілля). На початку 1944 р. на Холмщині утворено дві боївки СБ УПА, ОУН розширила свою організаційну сітку, в тому числі створюючи сільські самооборони. Пізніше на Холмщину увійшли сотні УПА. Це вже загрожувало майбутній польськості цих земель. Тож, дійшло до взаємних сутичок, в яких українська сторона виборола перевагу.

img-26

Відвідаємо вулицю Басая «Рися» в Грубешові В лютому 1944 р. українські частини вели запеклі бої саме з партизанами Басая Рися. Але цей польський підпільник, відзначений поляками хрестом Віртуті Мілтарі, і його головорізи відзначилися не успішними бойовими операціями, а кривавими акціями проти цивільного населення. Імовірно саме українці в били його в 1945 р. в Крилові (Krylow), де тепер стоїть йому пам’ятник.

img-27

У березні 1944 р. польське підпілля провело масштабну антиукраїнську операцію, що увійшла в історію під назвою «Грубешівська революція». Назва була використана польською стороною як збірне означення репресивних, відплатних заходів проти українського населення Грубешівського повіту. Її ініціатором був комендант Армії Крайової на Грубешівщині Мар’ян Голембйовський, згодом один з найпалкіших прихильників польсько-української співпраці, учасник переговорів з УПА.

Протягом 10-11 березня польські підрозділи атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Вереoин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Поляки як і раніше на Холмщині застосовували принцип колективної відповідальності – тобто вбивали усіх хто трапився під руку. Спогади очевидців про тутешні звірства поляків дзеркально повторюють свідчення самих поляків з Волині: «Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.»

img-28

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім’ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

img-31

Учасник подій, поручник АК Станіслав Ксьонжек-»Вирва» згадував про весняну акцію 1944 р.: «Наше військо було дуже добре озброєне і забезпечене. Командували ним самі передвоєнні офіцери. Наша мета була спалити та знищити все по Буг і Солокію, щоби не було знаку й сліду, бо, як сказав наш один офіцер на відправі, «або перестати боротьбу, або змобілізувати більше війська і вдарити, бо зуб за зуб, хата за хату, село за село принесе тільки більші втрати для поляків. По тій запланованій акції ми щойно думали розкинути летючки, закликаючи українців до згоди». Дивна логіка, чи не так? Антиукраїнські акції весни 1944 р. – або простими словами військові злочини – на Холмщині мали не випадковий, а плановий характер. Вони були елементом операції польського підпілля та спроб заблокувати поширення впливів ОУН та УПА. Грубешівська революція мала на меті відрізати Холмщину від Галичини, не допустити таким чином поширення ареалу українського руху на територію, де також проживало корінне українське населення.

img-29

Пам’ятник на братській могилі помордованих в Сагрині українців. Тих, хто здійснив злочин не вказано. Натомість точної інформації щодо жертв та вбивць домагаються самі поляки на Волині

Пацифікація українського села Бересть (Beresc) 21 березня 1944 р. супроводжувалася винищенням усього його населення, яке ветерани АК (в пацифікації брали учать Томашовські, Білгорайські та Замойські відділи) не стидаючись на камеру називають акцією. Про винищення цивільного населення під претекстом запобіжних акцій відкрито розповідають її учасники в документальному фільмі присвяченому Замойському повстанню.

img-22

img-23

Виявляється, що аргументація учасників проведення цієї безпрецедентно брутальної акції нічим не відрізнялася від українського пояснення причин акції на Волині. Потрібно визнати, що у польському суспільстві досі панують подвійні стандарти по відношенню до своїх партизанських ватажків та героїв та ватажків своїх супротивників. Польські правдолюби стурбовані тим, що в Україні вулиці називані іменами командирів УПА, які на думку польських істориків причетні до Волинської трагедії. В той же час це не зважає їм вважати героями людей, які заплямували свої руки кров’ю цивільних українців, словаків чи литовців. Свідчення цього ми без проблем знайдемо в мережі. Так, у польській Вікіпедії можна прочитати про знищення з Турковичі наступне: «Вночі з 9 на 10 березня 1944 р. українська частина села була спацифікована відділом АК під керівництвом Маріяна Пілярського „Грома”. Вбито в цей час щонайменше 19 осіб (стільки відомо за іменами), серед них 7 жінок i 1 дитина». А як при цьому підходять до п. Пілярського в Польщі. В статті на Вікепедії присвяченій йому дізнаємося: «В 2007 – Президент РП Лех Качинський відзначив посмертно Маріяна Пілярського Командорським хрестом ордену відродження Польщі за великі заслуги для Польщі».

img-30

Українські жертви польського терору у Верховинах, 06.06.1945 р. за (Зайончковський, 2016)

Відкриємо статтю про знищення с. Верховини. Читаємо: «В відділ „Сірого” біля. 1/3 становили колишні солдати 27 Волинської дивізії АК, близькі яких пали жертвами волинської різанини і які брали участь в польських відплатних акціях на Волині напала на Верховини. 23 червня 1945 р. газета НСЗ, „Щербець”, визнала, що злочин в Верховинах виконав відділ НСЗ. На сторінках газети було вказано, що то був акт боротьби з „гайдамацьким паразитом”, і вказувалося на можливість в разі потреби наступних таких акцій. Солдати „Сірого” залишили село, після чого повернулися та вчинили тут злочин на українському населенні жертвами якого пало 196 осіб». А в іншій статті читаємо як сприймають п. Сірого в Польщі: «В 1992 р. посмертно відзначений Президентом Речипосполитої Хрестом національного збройного чину i Партизанського чину». А скільки вулиць площ в Польщі носить назву 27-дивізії піхоти АК, або НСЗ?

img-20

img-21

Пам’ятник на братській могилі помордованих в Верховинах українців. На пам’ятнику їх названо «православними мешканцями» та не вказано що різанини здійснив відділ геройської в свідомості поляків партизанки Народових сил Збройних. Натомість точної інформації щодо жертв та вбивць домагаються самі поляки на Волині

Після такого підходу абсолютно не зрозуміло звідки береться в польських політиків та кресовяків нахабство висувати претензії до України, яка називає іменами своїх підпільників вулиці замість попередніх радянських діячів?

Геноцид (саме таке визначення воліють уживати наразі польські політики і віддані ним «науковці»), який почали здійснювати польські підрозділи викликав миттєву реакцію українців. До винищення поляків перейшли усі підрозділи українців на службі у німців та самооборони. 9 квітня 1944 р. на католицький Великдень рушає кривавий український наступ під Посадовом. Українсько-польська війна перейшла в фазу відвертих військових операцій. Українці відкинули поляків з півдня Грубешівщини. Запалали польські села. Винищувались їх мешканці, які не встигли втекти. Спеціально знищувались також шляхетські двори.

img-35

img-36

img-19

21 травня 1944 р. українські частини спробували захопити Наріль. В околицях містечка розгорілася запекла битва з АК. Після невдачі українців, 2 червня 1944 р. до атаки в свою чергу пішли поляки. Польський наступ прийшовся на села Ульгувек (Ulhowek) та Речиця (Rzeczyca). Запеклі бої на польсько-українському фронті, який перетнув Холмщину будуть тривати до приходу сюди німецько-радянського фронту і не принесуть перевагу жодній стороні. Натомість вони супроводжуватимуться численними жертвами, як серед вояків так і серед мирного населення. Розбурханий окупантами конфлікт, дав страшні плоди. Взаємна ненависть представників обох народів, які вважали Холмщину своєю сягнула апогею. Як покаже подальша історія, усі принесені жертви виявилися марними. Питання приналежності Холмщини остаточно вирішуватиме Сталін.

img-37

Символічна могила вояка 27-ї волинської дивізії АК, який загинув на Волині в боях з УПА, Холм, цвинтар на вул. Львівській

***

В цій сумній але повчальній подорожі ми намагалися розібратися чому вибухнула хвиля братовбивства на Холмщині під час німецької окупації. Ми оглянули численні сліди трагедії, яка розігрувалася на цих землях. Трагедії пов’язаної з егоїзмом, стравлюванням, заздрістю – негативними якостями яких вистачає в кожного народу. Дана мандрівка напевне не була для вас приємною. Автор на це аж ніяк не сподівався. Проте демонстрація усього жаху тодішнього братовбивства, в якому важко шукати героїв та катів, наших і їх, важко знайти хто був першим, адже історичні кривди на цих прикордонних землях накопичувалися, як ми показали в попередніх частинах століттями. Експерименти над тутешніми людьми щодо їх визнання, мови та звичаїв закінчилися розгулом насилля в період війни та брутальної окупації. В розгулі цієї ненависті загинуло українське відродження на Холмщині та Південному Підляшші, проте з закінченням німецької окупації українців чекали нові випробування (Наступну частину див.)

Дивіться також:

Цикл Польські сліди в Києві.

Цикл Гданськ для українця

Цикл Краків для українця

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Цикл Холм та Холмщина – подорож для українця

Цикл Познань для українця

Літопис українського Підляшшя в пам’ятках одного села

Замойські прикордонні зустрічі – українські акценти Замостя

Український Сімферополь – наше місце в місті над Салгиром

Використані джерела:

Холм – заходи в пам’ять про Волинську різанину

Марш Волині в Холмі

Німецька виселенча операція на Замойщині

За що загинули українці? – пояснення польських праворадикалів причин польського терору проти українців на Холмщині на початку 1943 р.

Акція виселення на Замойщині – український аспект

Замойське повстання

Кондрач Я. Холм: етнокультурна специфіка міста новітньої доби, вплив на неї депортацій 40-х років XX століття // Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість

Польський погляд на терор польського підпілля проти українських діячів на Холмщині

V зустріч істориків Польщі та України в справі Холмщини 1942-44 рр. в Черкасах

Zajaczkowski M. Pod znakiem krola daniela OUN-B i UPA na LubelszyzneUkrainske podziemie na Lubelszyznie w okrese okupacji niemeckiej 1939-1944. – Lublim Warzawa-ISP PAN, IPN- 2015. – 504 s.

Польський терор на Холмщині

Басай (Рись) – пам’ятник в Крилові

Польський терор на Холмщині

с. н.с. Національного історико-архітектурного музею «Київська Фортеця»

Іван Парнікоза

Київ,

17.02.2018 р.