Живі полеглі або табір для військовополонених у Холмі

Пам’яті дідів та батьків, які не повернулися з фронту…

«В тутешньому таборі лежить біля 150 000 більшовицьких полонених. Звичайно не панькаємося з ними. Якщо змушені будуть залишитися тут на зиму, то половина з них вимре»

З листа німецького єфрейтора 14.10.1941 р.

Пролог

Старий княжий Холм, який виріс на високому крейдяному пагорбі, пам`ятає багато. Він бачив злети і падіння тутешніх слов’ян. Заснований Данилом Галицьким на межі земель Русі, він згодом перейшов до Польської корони. При цьому пізніше місту судилося стати одним з центрів українського громадського життя. Він дав нам М. Грушевського і саме поняття Холмщина. Проте пам’ятає Холм і інші часи – часи страху і плачу, часи масових вбивств під час другої світової війни. Тихі вулички Холма і до сьогодні зберігають пам’ять про страшний злочин, який чинили тут гітлерівці…

Та цю історію ми розпочнемо не тут, а на лівобережжі Дніпра, конкретніше – на берегах невеликої р. Трубіж, болотисті береги якої до меліорації дозволяли перейти її тільки у певних місцях. Був вересень 1941 р. На тому березі вже були гітлерівці. Закопавшись у землю, вони з панівних висот блокували будь-які спроби оточених підрозділів радянського Південно-Західного фронту вирватися з пастки. У результаті успішного просування на північному заході та південному сході від Києва німецькі війська замкнули оточення 3-х армій Південно-Західного фронту.

Німці беруть в полон червоноармійців

Кілька днів тут тривала бійня. Не маючи шансів вирватися з котла, радянські частини билися до останнього, вояки або загинули, або потрапили до полону. Ось як описувала ті дні очевидець Надія Іванченко (Мартиненко):

«..під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів (с. Борщів Баришівського району Київської обл.. – авт.)… Дійшли до села Борщі і попали у оточення. Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої наші намагалися прорватися…Але ж ми були в оточенні. Мені доводилося повзати під кулями і мінометним обстрілом та витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. Все, що там було до цього часу залишилося на моїй пам’яті.

В нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були вже пусті. Чим я могла допомогти пораненим? А я бачу кругом лежать люди та кричать: «Сестричко допоможи!». У того рука у того нога, у того голова. Я плачу, що не можу допомогти… Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а там було кілька своїх. Тож просила, якщо буду поранена, щоб мене тоді пристрелили. Бо то було страшно німці поранених пристрілювали. Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло на відстань і я знепритомніла. Ті, хто це бачив подумали, що вбита та мене залишили. А я була контужена. Ніхто мене не чіпав, лежить людина та й все. Але декому з моїх товаришів вдалося прорватися. А дехто загинув як герой..» (детальніше див. тут: ).

Пам’ятник у с. Борщів на березі р. Трубіж

Більшість же потрапила до полону. Тут під Києвом 1941-го чи під час катастрофи Харківського наступу () та Кримського фронту () у травні 1942-го німці взяли тисячі виснажених зневірених полонених. У вкрай вичерпаному на межі сил потрапили до полону у червні 1942 року і оборонці Севастополя ().

Останні оборонці Севастополя потрапляють до німецького полону, червень 1942 р.

Якби всі ці люди знали, що за полон на них чекає… Ця стаття про «живих-убитих» – військовополонених, що гинули в нелюдських умовах гітлерівського Шталагу № 319 у Холмі. У нашому описі ми будемо користуватися капітальною монографією Анджея Рибака «Шталаг 319 Міжнародний табір військовополонених в Холмі».

Монографія Анджея Рибака «Шталаг 319 Міжнародний табір військовополонених в Холмі»

Цю книгу подарував мені мій польський друг Кшиштоф Войцехівський – прочитавши її, я зрозумів, що тема одного з найбільших гітлерівських таборів для військовополонених практично не знана українському читачеві, а вказана монографія безумовно потребує перекладу. Слідом за її автором ми відправилися до Холма, щоб пошукати слідів про події 70-річної давнини…

Дорогою до таборів

Готуючись до війни з Радянським Союзом, передбачливі німці приготувалися до прийому військовополонених. Незважаючи на велику їх кількість вже у перші ж місяці війни, гітлерівці особливо не ламали собі голову як їх розмістять і прокормлять.

Група червоноармійців здається німцям під Уманню, липень 1941 р.

Вибраковка полонених починалася вже з моменту їх взяття до полону. Поранених червоноармійців як правило безжально добивали. У полонених відбирали теплі речі та взуття, їжу. Потім влаштовували довгі марші, під час яких всіх, хто відставав, пристрілювали.

Довгі марші для військовополонених ставали «маршами смерті»

На збірних пунктах, куди їх приганяли для відправки до таборів, полонені тривалий час утримувалися під голим небом без жодної медичної допомоги, без води і з мінімальним харчуванням. Це спричиняло нові і нові смерті.

Полонені червоноармійці, які потрапили до полону під Уманню влітку 1941 р. у глиняному кар’єрі цегельного заводу – сумновідомому як «Уманська яма»

А попереду був ще шлях до постійних таборів утримання – так званих Шталагів (від німецького Mannschaftsstammlager – головний табір для рядових та сержантів) на території Генерального губернаторства (окупованої Польщі) та Рейху. Спочатку полонених приганяли своїм ходом. Потім з просуванням фронту на схід почали довозити у нелюдських умовах, затрамбованих у товарні вагони як оселедці, чи у відкритих вугільних вагонах 80-100 осіб у кожному. За один рейс прибувало 1000-3000 полонених.

Транспорт радянських військовополонених у вугільних вагонах

Шталаг 319 та його підтабори

Що ж чекало тих, хто, не дивлячись на стільки можливостей загинути, таки добирався до Шталагів живим? Перші централізовані табори для радянських військовополонених німці створили поблизу полів битв та при залізничних лініях, що полегшувало б доставку полонених, у Білій Підляській, Холмі та Замості.

Схема розташування таборів для радянських військовополонених влітку 1941 р.

Рішення про утворення табору військовополонених у Холмі було прийнято 10 квітня 1941 р. у 5 військовому округу Вермахту, за два місяці перед атакою німців на СРСР. При цьому у травні Вермахт зайняв територію колишньої скляної фабрики при зустрічі вул. Окшовської (Okszowska) та Рампи Брестської (Rampa Brzeska). Тут в адміністративному будинку колишньої скляного заводу діяла комендатура табору, тут знаходилися комендант і його заступники. Перед приміщенням комендатури на щоглі розвивався прапор Рейху, на територію вели ворота, які цілодобово охоронялися.

У приміщенні контори колишньої фабрики скла знаходилася комендатура, що відала усіма таборами Шталагу 319

Всі інші об’єкти на території фабрики було пристосовано для потреб гарнізону табору. Табір було названо Stalag 319 Холм. Тут утримували не тільки рядових та сержантів, але й радянських офіцерів разом з генералами. Табір на території фабрики скла постав перший і виконував функцію головного, тому був позначений літерою А.

Табір оточувала огорожа з колючого дроту та сторожові вишки

Сам табір розташовувався на полях та ділянці садів місцевих селян. Він мав вигляд прямокутника площею 60 га і був поділений на дві частини: меншу адміністративну, що займала територію колишньої фабрики скла на вул. Рампа Брестська, та більшу для полонених на захід від попередньої.

Схема табору Шталаг 319А згідно Р. Петрушці

Об`єкти Шталагу 319А на сучасній мапі: 1. – німецька частина табору 319А на території гути скла «мира», 2 – брама табору у бік цвинтаря на ал. Приязні (позначено 4), 3 – німецька частина підтабору 319С на території колишнього бровару «Віст»

Перед перед атакою німців на СРСР тут було зроблено огорожу з колючого дроту. Навколо табору і у його кутах на відстані 250 м одна від одної було розставлено сторожові вежі. Навколо огорожі було зроблено дерев’яний поміст для німецьких вартівників, яким вони у супроводі собак обходили табір.

Німецькі вартівники з собаками обходили табір за периметром

Вночі всю територію освітлювали сильними прожекторами, як стаціонарними, так і рухомими.

Вночі табір освітлювали прожекторами

З метою підтримання «порядку» ціла територія табору була поділена на чотири поля ізольовані одне від одного колючим дротом. Розпалювати багаття було заборонено.

На першому етапі існування табору збудовано також бараки під кухні та лазарет, які були такими тільки за назвою. У перші три місяці війни полонені сиділи під голим небом, не зважаючи на погоду. Лише з осені 1941 р. у Шталагу 319А розпочато будівництво бараків-помешкань (біля 12 по 3 на кожне поле табору), кожний на 500 в’язнів, а також копати землянки (біля 160), у кожній з яких могло розміститися від 150 до 200 полонених. Посередині табору пробігала дорога, викладена дошками. Вздовж дороги знаходилися землянки, зібрані у сектори. Біля входу до кожного сектору знаходилася будка охорони. Пізніше постали також бараки для хворих, клозети, а також колодязі. Також тут були три пральні бараки, дезінфекційні комори (2 бараки), склад одягу (1 барак), шевська (1 барак) та майстерня (1 барак). До табору вели три брами: південна – з боку вул. Окшовської, східна – з боку фабрики скла та північна з боку Шталагу 319С.

Бараки для полонених у Шталагу 319А розпочали будувати лише з осені 1942 року. Підтабір же 319В їх ніколи так і не отримав

Табір 319 В виник пізніше. До закінчення його зведення радянських полонених, яких приганяли Грубешовським шосе, утримували на території т. з. Східних кошар (територія передвоєнного Окружного військового шпиталю, наразі комплекс складів та офісів).

Територія Східних кошар між вул. Грубешовською (Hrubieszowska) та кс. Зиґфріда Березецького (ksiedza Zygfrida Berezeckiego)

Колишня церква та давній будинок на території колишніх Східних кошар, де початково утримували радянських військовополонених

Іншу частину в’язнили на території костьолу Розіслання Апостолів на вул. Люблінській. При цьому навколо цієї території на вул. Люблінській (Lubelska), Львівській (Lwowska), Реформацькій (Reformacka) та кол. 3 травня, тепер Підвальної (3 Maja, obecne Podwalna) ходили озброєні охоронці. Комендатура табору містилася у будинку учительської семінарії.

Терен суч. скверу у Костелу Розіслання Апостолів у Холмі, обмежений вул. Люблінською (Lubelska), Львівською (Lwowska), Реформатською (Reformacka) та кол. 3 травня, тепер Підвальною (3 Maja, obecne Podwalna), на території якого тимчасово перетримували полонених майбутнього Шталагу 319В

Учительська семінарія, де знаходилася комендатура тимчасового табору попередника Шталагу 319В на вул. Реформацькій

Територія першого табору (1) та учительська семінарія (2) на суч. мапі Холма

Новий табір організовано на полях поміж вулицями Львівською (Lwowska), Войцлавіцькою (Wojcalwicka), Базилянами (Bziliany) та Катовською (Katowska) на площі 85,95 га. При цьому німецькі солдати обгородили його огорожею з колючого дроту висотою 2,5 м, а також звели 8 сторожових веж. Вони мали висоту біля 4 м і на кожній знаходився вартівник з кулеметом та сильним прожектором. Вежі було поставлено на відстані 300-500 м. Трохи пізніше звели кухонні бараки.

Територія табору 319 В була перш за все обнесена огорожею з колючого дроту

До території табору вели дві брами: одна з боку вул. Львівської, а друга – з боку вулиці Войцлавіцької. Брама від львівської була дерев’яна з двох половинок. На ній висіли прапори зі свастикою та був напис «Lager». Німці дуже боялися втечі в’язнів. Біля брами охоронці чергували цілодобово. На території табору знаходилися спеціальні приміщення, де чергували цілодобово готові відділи, а територію табору постійно обходили численні патрулі.

На рівні сучасних будинків кварталу Костюшко починалось відділення для полонених Шталагу 319В

Після цього в’язні були спрямовані до новозбудованого табору, що був розташований на абсолютно відкритій поверхні полів та мав вигляд трапеції. Він складався з двох частин: відділення для полонених та німецької частини. Перша своєю чергою складалася з чотирьох полів з неправильними абрисами, які були позначені літерами від А до D. Окремі поля для полонених були додатково обгороджені колючим дротом.

Схема підтабору Шталаг 319В

Сучасний стан місцевості де знаходився Шталаг 319В: 1 – терен, де знаходилася німецька частина табору, 2 – вулиця Полянецька (колишня головна вулиця табору), 3 – місце розташування пам’ятника табору та інформаційного стенда, 4 – місце колишнього лазарету під табору 319В, 5 – цвинтар жертв під табору, 6 – «Пательня» у лісі Борек

Через територію табору проходила центральна дорога – суч. вул. Полянецька (Polanecka).

Вул. Полянецька у Холмі тут проходила головна дорога Шталагу 319В

На території поля А знаходилися приміщення табірної поліції та 114-ть пронумерованих землянок.

На території поля А, де були землянки, тепер знаходиться квартал ім. Костюшки

Поле B містило 251 пронумеровану землянку. Поле D, що знаходилося біля вул. Войславицької, було без землянок і було місцем сортування новоприбулих. Тут також знаходилися так звані «штрафні» сектори, де тримали перед розстрілом чи голодною смертю полонених, яких вважали небезпечними.

Поле D підтабору 319В було місцем сортування новоприбулих

Поле С знаходилося у південно-східній частині табору і містило 10 великих наметів поблизу головної дороги табору та 64 менші намети, розставлені чотирма рядами по 16 у кожному. Між полями С та D розташовувалося по 3 кухонні бараки та сторожові пости. Біля 175 м на схід від табору знаходився лазарет. Тут зраз розташований комунальний цвинтар на вул. Мостицького (Moscickiego). Сюди входило 18 бараків та землянок, у тому числі, 4 бараки для заразнохворих. 4 бараки були відведені під кухню. Тут же розташовувалася сторожове приміщення для охорони лазарету.

Комунальний цвинтар на вул. Мостицького (Moscickiego), на території якого розташовувався лазарет Шталагу 319В

Друга частина табору – німецька, лежала у вільній смузі між вул. Львівською та власне табором військовополонених. Та смуга мала довжину 300х100 м. Тут було збудовано 15 бараків, в яких знаходилися, між іншим, комендатура, кошари для гарнізону табору, кухня, їдальня, приміщення для чергового підрозділу варти, адміністрація, бухгалтерія, а також склади знарядь праці.

Суч. супермаркет Альберт, на місці якого знаходилися бараки німецької частини Шталагу 319В

Шталаг 319С належить до тих таборів, про які збереглися лише окремі та часом суперечливі дані. Цей третій підтабір Шталагу 319 був локалізований на північ від вул. Рампа Брестська у 150 м на схід від головного табору 319А (див. схему об’єктів Сталагу 319А, позначено 3). Його побудову німці розпочали на зламі червня та липня 1941 р. Територія табору мала вигляд прямокутника, оточеного подвійною огорожею з колючого дроту. На рогах об’єкту збудовано шестиметрові сторожові вежі з кулеметами та прожекторами.

На сторожових вежах знаходилися кулемети та прожектори

Брама табору та сторожове приміщення знаходилися у 10 м від вул. Рампа Брестська, на території колишньої пивоварні «Віст». В 1942 р. тут збудовано у два ряди біля 50 бараків, які мали 20 м довжини та 8 м ширини.

Шталаг 319С знаходився на території колишньої пивоварні «Віст», сучасне фото та схема розміщення

Бараки були оббиті тонкими дошками та перед морозами не берегли. З обох торців були входи і пічки. У бараках знаходилися багатоповерхові нари. Посередині табору пробігла головна дорога, викладена дошками. У центрі знаходилася кухня, склад продуктів, а також стройовий плац. Під час перебування італійських інтернованих військовиків тут також діяла пральня та дезінфекційна кабіна.

Терен колишнього підтабору 319С, сучасний стан

Окрім того, до Шталагу 319 відносилися раніш описаний нами Шталаг 319D у Жмуді (див. детальніше тут), Шталаг 319E у Влодаві, а також робітничі відділи у Жулині, Грубешові та Замості (Шталаг 319Z).

Доставка полонених

Перші військовополонені потрапили до Шталагу 319 вже 22 червня 1941 р. Спочатку їх приганяли пішими колонами, а від липня привозили на станцію «Холм-Головний» товарними вагонами. Імовірно, усі транспорти полонених тоді реєструвалися. Та у зв’язку зі знищенням канцелярії табору до нас дійшли лише поодинокі рапорти.

Перших полонених переганяють через річку Сян до Ярослава, 22 червня 1941 р.

Зокрема збереглися такі записи про доставку полонених:

«2 червня прибуло до табору в Холмі 1500 полонених. Переважно солдати з битви за Керч. Два рази одвшивлені. Одяг за винятком взяття в порядку. 75% в віку біля 40 років».

«4 червня прибуло до Холма 2295 та 5 червня 1018 полонених з України, 90 % перебувало в полоні вже 8 місяців, 40 % недокормлених, 10 % з битви за Харків та Керч. 70 % в віку від 19 до 30 років, інші до 45 років. Одяг старших полонених поганий. Часто складається з порваного цивільного одягу. Їх поведінка є недисциплінована. Одяг пізніших полонених є кращим, дисципліна теж».

Німці беруть до полону більше сотні тисяч червоноармійців у катастрофічних для Кримського фронту боях за Керч. Травень 1942 р.

«8 липня прибуло до Холму 2893 військовополонених. Стан здоров’я добрий, стан одягу поганий. 60 % без плащів. Взуття вибракуване, 30 % без чобіт, 60 хворих на дизентерію».

Згідно свідчень одного зі свідків розвантаження транспорту виглядало так:

«Певна група німців підійшла до вагонів і по відриванню дошок, якими були забиті двері вагону – відкрито двері вагону. Радянським полоненим дано наказ, щоб виходили з вагонів. Полоненим що виходили не вдавалося втриматися на ногах, видно було страшну втому. Бачив, що з вагону вийшло принаймні 80 полонених. Полоненим тоді наказано винести з вагону тіла загиблих товаришів, а також тих які вже власними силами пересуватися не могли. Тих, яких винесли було принаймні 20. Полоненим наказали йти поміж двома рядами німців в бік брами табору. Коли вони проходили їх лічили та били дерев’яними палками, підганяючи щоб швидше йшли. Кількість в’язнів, що вийшли з вагону та тих які були винесені свідчила про те, що не могли вони в вагоні ні сидіти, могли тільки стояти пригнані один до одного.

Розвантаження полонених відбувалося тут, на залізничній платформі станції Холм-Головний

Вигляд полонених показував, що вони мусили довго їхати в вагоні, а забезпечення вагону в вигляд оббитих дротом вікон та забитих дошками дверей, свідчили що від моменту завантаження до моменту вивантаження не отримували вони жодної їжі та води, а також не мали можливості справляти свої фізіологічні потреби поза вагоном. Кожний наступний вагон був «розвантажений» описаним способом. При цьому при відкритті деяких вагонів люди з них не виходили. І тільки тоді коли німці, тих що стояли ближче до дверей починали бити їх своїми дерев’яними палками, полонені помалу починали виповзати з вагонів. Припускаю, що той транспорт який я бачив включав біля 1000 полонених».

Для того, щоб змусити полонених виповзти з вагонів, їх били дерев’яними палками

Селекція небажаних

Основною причиною жорстокого ставлення до радянських військовополонених була нацистська теорія расової неповноцінності слов’ян, зокрема радянських, які сприймалися нацистами як «маса расово-неповноцінних, тупих людей». Расова ненависть гітлерівців посилювалася ще антагонізмом до комунізму. Гітлер на нараді вищого командного складу Вермахту 30 березня 1941 р. заявляв: «Комуніст ніколи не був і ніколи не стане нашим товаришем. Мова йде про боротьбу на знищення. Якщо ми не будемо так дивитися, то, хоча ми й розіб’ємо ворога, через 30 років знову виникне комуністична небезпека….Комісари і особи, що належать до ГПУ, є злочинцями, і з ними слід чинити як зі злочинцями».

Політичні комісари вважалися основою більшовизму у Червоній Армії, носіями ідеології, ворожої націонал-соціалізму, і не визнавалися за солдатів. Тому після полону їх рекомендувалося розстрілювати. Проте всі частини німецької армії та адміністрація таборів отримали інструкції виявляти та ліквідувати не тільки політробітників, але і всіх представників влади та місцевої адміністрації, інтелігенції, а також євреїв.

Виявлення небажаних у Шталагу 319

Всіх, хто підпадав під вищевизначені категорії, розстрілювали у лісі Борек, що знаходився на південний схід від Шталагу 319В. Екзекуції здійснювали спеціальні ейнзацгрупи та вояки Вермахту з гарнізону табору.

Ліс Борек став місцем страти «небажаних»

ЖИТТЯ В’ЯЗНІВ

Необхідно зауважити, що перші два роки свого існування Шталаг 319, як і інші створені біля колишнього кордону з СРСР табори, фактично був табором смерті. Створені тут умови були такими, що після двох місяців утримання під відкритим небом у голодному стані організм людини не витримував. Важке становище радянських військовослужбовців у нацистському полоні гітлерівське керівництво виправдовувало тим, що СРСР не визнав Гаазьку конвенцію і Декларацію 1907 р. про закони сухопутної війни, а також не підписав Женевську конвенцію 1929 р., що визначала правовий статус військовополонених, хоча ця конвенція була підписана 47 країнами. Насправді, Гаазьку конвенцію підписала Російська Імперія, а Женевська конвенція регламентувала відносини до військовополонених незалежно від того, підписала їх країна конвенцію чи ні.

Вид на підтабір 319В зі сходу

Фатальне значення для полонених мало також рішення німецького керівництва про те, що їх харчування може відбуватися виключно за рахунок ресурсів місцевого населення. Це призвело до страшного планового голоду. У перший період існування табору полонений одержував на день лише 500 калорій. Через два місяці це означало гарантовану смерть. Окрім того, застосування нечищених чи морожених овочів, холодної та брудної води для приготування їжі, призводило до захворювань, що половинили полонених.

На табірній дієті полонені швидко втрачали сили, а згодом помирали

Окрім того, німці від початку існування табору не дбали про умови утримання полонених. Спочатку німці вважали, що не потрібні навіть барків, а тільки землянки, потім погодилися на переповнені браки на 300 або 1200 людей. Та і таке рішення було прийнято лише у вересні, коли вже не було часу на їх побудову перед холодами. Тож, військовополонені зустріли зиму як прийдеться чи під голим небом, чи в ямах-землянках, чи у наметах, тому смертність була масовою. Хоча потім ситуація дещо покращилася, Шталаг 319В до кінця існування табору не мав бараків, а лише землянки та намети. Трагічною була ситуація в’язнів взимку, коли вони грілися лише власними тілами в убогих землянках без підстилки з забороною розводити багаття.

Зовнішній вигляд радянських військовополонених був жалюгідним

У таборах панували антисанітарні умови, бруд та воші. Зважаючи на це, вибухали епідемії тифу. Можливості викупатися та випрати речі практично не було. Трохи кращою ситуація була в італійських інтернованих офіцерів у таборі С, чим потім користувались і радянські військовополонені.

Важкою була ситуація зі справлянням фізіологічних потреб. У таборі А для цього був спеціальний барак, до якого стояли довжелезні черги. Влаштований він був так, що слабкі та хворі в’язні дуже часто падали і тонули у клоачних ямах. Подібною була ситуація і у таборі В, де треба було балансувати на жердинах над клоачним ровом на виду у всіх. Користуватися цими «туалетами» можна було лише у визначені години, що було справжнім пеклом для хворих на дизентерію. Створення антисанітарних умов було ще одним способом, який використовувала табірна адміністрація для «природного» скорочення числа полонених.

Жахливою була ситуація з одягом. До таборів, як вже вказувалося, полонені часто прибували у самій гімнастерці. Часто у них відбирали навіть те, що вони мали, тож, від холоду вони намагалися рятуватися паперовими мішками з-під цементу…Загиблих німці обдирали з одягу і часто давали той одяг іншим полоненим, що додатково сприяло поширенню інфекцій.

На спинах одягу німці малювали радянським військовополоненим позначку SU – «Soviet Union»

Щодо надання лікарської допомоги, то формально табір мав свою службу охорони здоров’я, що підпорядковувалася коменданту табору. Певну допомогу вони надавали. Так, відомо, що протягом місяця поранені та хворі військовополонені направлялися до шпиталю св. Миколая на вул. Грубешівській (Hrubieszowska). У документах шпиталю зафіксовано, що на лікування поступали, головним чином, поранені українці, росіяни, поляки та представники інших національностей. Цей шпиталь у той час був українським. Та коштів на лікування полонених у нього не вистачало. У кінці витрати на лікування полонених тут взяв на себе Вермахт. Лікарями шпиталю св. Миколая, які найчастіше опікувалися пораненими з табору, були др. Степан Кучер, др. Володимир Прокопович, др. Володимир Женець і др. Роман Копач. Всі вони були хірургами даного шпиталю.

З липня 1941 р. припинено надсилання полонених до цього шпиталю. У таборах Шталагу 319 організовуються свої шпиталі, дуже слабкі, де німецькі лікарі керують в’язнями-лікарями з Червоної Армії, а хворі знаходяться у практично не придатних для лікування умовах. Таким був шпиталь табору А, що проіснував до 1944 р. і не користувався популярністю у полонених, бо вони вважали, що тих, хто туди приходить, добивають спеціальними ін’єкціями.

Лазарет табору B знаходився на території сучасного комунального кладовища на вул. Мостицького (Moscickiego). Цей шпиталь міг вмістити біля 700 хворих. Як і попередній, він, імовірно, був створений німцями лише для відводу очей, бо практично жодної допомоги надати не міг. В’язні ж влучно називали його «викінчальнею».

У кінці 1941 року у таборі 319В вибухла епідемія тифу. Щоденно гинуло 50-100 осіб. При цьому єдиними способами боротьби з нею було ізолювання помираючих та спалювання землянок разом з вмираючими там людьми. Епідемія лютувала до восени 1942 року і унесла стільки життів, що німці планували замкнути цей табір.

Німецька адміністрація таборів панічно боялася втечі в’язнів. Солдати Вермахту постійно отримували інструкції про те, що: «більшовицький Солдат вихований політично. Кожен німець є його смертельним ворогом. Для більшовика кожен спосіб боротьби є добрим: стріляння з-за паркану, саботаж, підпал, пропаганда, що має на меті розклад ворожої армії зсередини, вбивства. Належить рахуватися з тим, що військовополонені отримали також вказівки щодо діяльності в полоні. Зважаючи на це вартівники мають дотримуватися трьох принципів: крайня чуйність, найвища обережність та крайня недовіра».

Чуйність найвища обережність – гасла німецької охорони. Варто додати ще безжальність…

Зважаючи на це, у таборах було прийнято цілий ряд заходів безпеки. Про деякі ми вже згадували, описуючи облаштування таборів. Проте доходило до того, що, щоб в’язні не втекли, їм вдягали замість взуття такі дерев’яні бути, які спадали навіть при швидкому марші.

Для продавлення волі в’язнів до опору у таборі було введено жорстку дисципліну та систему моторошних покарань. Так, за розпалення багаття та інші провини полонених притягли до т. з. кари стовпчика. Вона полягала у тому, що в’язня прив’язували до стовпа огорожі табору на пальцях, а під шию зав’язували ремінь. Коли в’язень втрачав сили і сповзав, то душився.

Так виглядала так звана кара стовпчика

Усі в’язні від рядового до генерала примушувалися німцями до важкої роботи. Так, колони в’язнів, що налічували сотні осіб, займалися переноскою великих дощок з відстані приблизно 4 км з кошар на вул. Люблінській (Lubelska), де знаходилися військові склади.

Інші в’язні переносили бетонні тротуарні плити з Холмського бетонного заводу на вул. Шпитальній (Szpitalna). Переноска тих плит була справжнім пеклом для схудлих та хворих людей. З тих плит викладено дорогу вздовж зовнішнього краю табірної огорожі, якою пересувалися охоронці. Інші полонені тягали великі військові вози, завантажені вугіллям, бетонними трубами та ін. Часто на верху возів лежали тіла тих, хто помер чи остаточно вибився з сил.

Розташування деяких об’єктів на суч. мапі Холма: 1 –давній шпиталь по вул. Грубешівській, 2 – кошари по вул. Люблінській, 3 – цегельня при вул. Шпитальній (імовірно тут був бетонний завод), 4 –вул. Бидгоська, 5 – вул. Старостинська, 6 – сходи до Ліцею № IV, 7 – місце страт поляків в Кумовій Долині

В’язні також копали канали при меліорації р. Угорки, вирізали дернину для обкладання її русла.

Меліороване русло р. Угорки в Холмі

Під час робіт німці зазвичай били, а інколи навіть вбивали в’язнів. Втім, були і й цілком інші охоронці: «кожного дня роздавали в’язня дві пачки цигарок. Коли втягав запаковані два кусні хліба. То один з’їдав сам. А другий віддавав в’язням. То були цілком інші люди. Не бувало щоб хтось з них ударив полоненого». Численні в’язні працювали на розвантаженні вантажів на станції Холм. У жовтні 1942 р. полонені працювали над будівництвом вул. Бидгоської (Bydgoska). В 1943 р. будували вул. Старостинську (Starostinska).

Вул. Старостинська в Холмі, яку будували військовополонені

Полонені були використовувані також при зведенні сходів на території суч. Загальноосвітнього ліцею № IV. Тут також поховано останки одного або двох в’язнів, які померли під час роботи з виснаження.

Сходи до Загальноосвітнього ліцею № IV

Полонених змушували до важкої і монотонної праці

Ситуація дещо покращилася лише на поч. 1944 р. у зв’язку з браком робочої сили внаслідок вимирання полонених, а також тим, що все більше гітлерівських солдатів опинялось у радянському полоні. Так, при розвантаженні вугілля 1944 р. їх вже так не пильнували. Тож, можна було отримати передачу від місцевих мешканців. Окрім того, полонені мали можливість викупатися та випрати одяг.

Радянські полонені по-різному зносили випробування. Наведемо уривок зі спогадів Ю. Апеля, що стосується Шталагу 319А: «Він же нічого цього не робив, лежав на спині і вередував. То йому не так санітар поставив казанок з баландою, то його не так понесли на парашу, то його треба укрити, то розкрити, то просто так слині розпустить. Старшина йому завжди баланду зачерпував з дна, приносив додатково хліб – то півпайкі, а то й більше – вже не знаю, може, і своє віддавав йому. Коротше, я просто ненавидів цього Толика за те, що він не хотів сам боротися за своє життя, за те, що з’їдав марно те, що іншого могло б врятувати, за те, що вів він себе як сама соплива хламідомонада. Я бачив, такий тут не може вижити, просто не має права. Старшина ж дуже старався його врятувати, незважаючи на те, що у цього Толіка вже було повне черево рідини.

Табірна землянка

А Коля Пихтєєв вмирав тихо, не завдаючи нікому ніяких турбот. Коли я прибув до табору «А» і пересувався в основному на чотирьох, він уже ходив, а потім якось ослаб, став міняти свій літр баланди на шматочок м’яса вагою 1-2 грами з тими, кому ці шматочки траплялися, потім перестав їсти і пайку хліба, весь висох, але не плакав і не скаржився, і так само тихо і спокійно в одне звичайне сіре ранок не прокинувся.

Саша Слюсарєв і Коля Александров потроху видужували, тільки Коля почорнів обличчям. Щоки у нього до непристойності запали, і став він схожий не на гномика, а на якусь маленьку і нещасну мавпочку. З Колею долі судилося ще півроку вести нас поруч».

Спроби допомогти в'язням

Місцеві мешканці намагалися допомогти в’язням, розкладаючи продукти шляхом їх пересування з табору на роботи і навпаки, або кидаючи їх через огорожу.

Здислава Корнелюк дитиною кидала продукти в’язням Шталагу через колючий дріт

При цьому люди смертельно ризикували, бо були випадки, коли німецькі конвоїри забивали на смерть людей, які намагалися щось передати полоненим.

Долучилися до допомоги в’язням і громадські організації. Зокрема Холмській повітовій опікунській раді під керівництвом Ірени Гняздовської вдалося спочатку надати усілякого роду допомогу, а потім поступово (до лютого 1942 р.) витягнути з-за дротів майже усіх поляків, які потрапили до табору, як солдати радянського війська, або як примусові робітники на оборонних роботах у прикордонній смузі.

Лонгін Окунь розкладав хліб шляхом полонених на працю

Від самого початку до допомоги українським військовополоненим намагався долучитися Український допомоговий комітет у Холмі. При цьому було організовано збір продуктів від українських селян з навколишніх сіл та теплих речей від українських мешканців Холма. Як згадував один з організаторів тих подій: «Під’їхали ми возами під табір (Сталаг 319В – авт.), але німці нас відігнали прикладами і не допустили до жодної допомоги для наших жертв. Пізніше полонені почали вмирати. Поширювалася дизентерія, вони не мали жодної лікарської допомоги та вмирали як мухи. Ми нічого не могли зробити і це мене психічно викінчувало». Загалом з приводу діяльності українських організацій на користь полонених виразно бракує інформації.

Дуже важливою була допомога місцевого населення тим полоненим, які наважилися на втечу.

Полонені з західноєвропейських країн

Окрім радянських військовополонених, у Шталагу 319 перебували також полонені британські вояки (головним чином євреї з Палестини), французькі та кілька бельгійських військовополонених. Після ж відлучення Італії від Рейху 1943 р. тут також утримувалися інтерновані італійські військові.

Меморіальна таблиця на честь італійських військовополонених на кладовищі Шталагу 319В поблизу лісу Борек

З вересня до кінця жовтня 1943 р. було взято до полону біля 725 000 італійських солдат та офіцерів. Частина італійських офіцерів потрапила до Шталагу 319, зокрема, підтабору С. Умови їх утримання загалом були трохи кращими, ніж у радянських полонених.

Капітан Помпіліо Асте – автор щоденника написаного у таборі 319С

Окрім того, німці проводили агітацію серед італійців на поновлення служби Рейху. Окрім того, з Італії приїжджали прихильники Муссоліні та агітували полонених переходити на німецький бік. Італійці ж у більшості своїй мали вже досить тої війни, погоджувалися лише нечисленні особи. Цих німці називали «ветеранами» і давали їм привілеї до вільного переміщення у місті включно. Частина італійських офіцерів на підставі положень міжнародного права відмовлялася працювати. Тож, німці брутально морили їх голодом, а частину офіцерів (біля 8000 осіб), які відмовилися співпрацювати, розстріляли у тому самому лісі Борек.

Фото італійських ветеранів під час відкриття меморіальної таблиці італійським жертвам Шталагу 1989 р.

Опір та колоборація

Незважаючи на надзвичайно важкий стан, полонені наважувалися на різні форми опору. Найбільш поширеною була втеча. І хоча багато втікачів гинуло при втечі, а зловлених розстрілювала на місці поліція чи служба безпеки без слідства і суду за звинуваченням у контактах з партизанами, до листопада 1941 р. з території Німеччини втекло 5 тис., а з Генерального Губернаторства – 12 тис. полонених. Втікали полонені і з Шталагу 319. Цьому сприяла як наявність серед військовополонених людей твердих, готових на випробування, так і антинімецьке переконання та готовність до допомоги з боку місцевого населення.

Доведені до відчаю полонені втікали, не зважаючи на смертельну небезпеку

Так, зимою 1941-42 рр. доведені до краю голодом, холодом та биттям радянські військовополонені наважуються на масову втечу. До втечі кидаються одразу біля 1000 осіб. Вночі вони рвуть дроти огорожі і кидаються у розсип. І хоча німецький гарнізон застрелив значну частину втікачів, але 500 полоненим вдалося втекти і вони пішли до великих лісових комплексів у напрямку на південний захід від Холму. Там їм допомогли мешканці навколишніх сіл. Успіх цієї групи призвів до того, що незважаючи на великий ризик бути вбитим, втечі продовжувалися. Були і численні індивідуальні втечі з місць праці, разом з тілами загиблих товаришів і іншими способами. Коротше кажучи, слід підсумувати, що далеко не всі хотіли вмирати як бидло.

Генерал Григорій Моєсеєвич Зусманович – в’язень табору 319А на переломі 1942/43 рр. Керівник руху опору у таборі та організатор втеч полонених

Полонені, які втекли з таборів, найчастіше створювали невеликі партизанські загони. Так, у серпні 1942 р. під час одного з «маршів смерті» з Холму до Красногоставу втік капітан Василь Володін, який невдовзі зустрів групу таких самих полонених і створив з них партизанський загін. Створені з в’язнів партизанські загони найчастіше завдяки польським підпільникам з Батальйонів Хлопських та Армії Людової (підпільні організації лівого спрямування) переходили Буг та поповнювали радянські партизанські з’єднання на Волині. Подекуди вони намагалися пробиватися аж до лінії фронту.

Наявні відомості про те, що частина полонених, як українців, так і інших національностей, поповнила лави УПА. Так, польські джерела вказують, що радянські військовополонені поповнили, зокрема, так званий «Інтернаціональний легіон» УПА.

Ще однією формою опору була культурна діяльність – нелегальне святкування радянських свят тощо. Зокрема, збереглися спогади про групу радянських санітарок, які висловлювали свій протест німцям співом патріотичних радянських пісень…

Санітарка Віра Павлівна Баранова з Москви на зламі 1943/44 рр. була в’язнем табору 319А у Холмі

Та окрім опору поширеною була і колоборація. Частина в’язнів для того, щоб вижити, а інша у зв`язку зі своїми індивідуальними рисами, погоджувалася служити у табірній поліції. При цьому табірна адміністрація вміло використовувала суперечності поміж представниками різних народів у складі радянського війська, щоб рекрутувати достатню кількість «добровільних» помічників. Окрім того, серед полонених відшукували агентів для застосування як у межах табору, так і в інших місцях. Зважаючи на значні втрати Вермахту на фронті, військовополонених часто використовували у допоміжних частинах як саперів, водіїв, працівників тилу тощо. Дехто з них використав цю можливість для того, щоб втекти.

Німці активно використовували радянських військовополонених для допоміжної служби на фронті

Окрім того, колоборанти поповнювали формації для спеціальних завдань (т. з. Wachmnnschaften), для яких відбирали добровольців з числа полонених, які погоджувалися робити за німців найбруднішу роботу. Їх підготовка тривала у спеціальному таборі у приміщеннях колишнього цукрового заводу у Травниках. Потім вони допомагали знищувати людей у концтаборах. З тих, хто служив у цих частинах, насправді мало хто наважився втекти у той час, коли Німеччина знаходилася на вершині своєї могутності.

Гімлер під час відвідин навчального табору у Травниках

Сучасний вигляд цукровні у Травниках, де містився навчальний табір та приміщення його комендатури

Місця останнього спочинку

У зв’язку з тим, що система таборів Шталагу 319 перетворила Холм на суцільну територію смерті, навколо з’явилися місця масового поховання полонених. Найбільшу смертність зафіксовано на зламі 1941-1942 рр., коли усі табори, що належали до Шталагу, охопила епідемія тифу та дизентерії. Вважається, що через Шталаг 319 у Холмі пройшло біля 250 000 полонених, з яких 90 000 загинуло.

Кожен ранок тіла померлих виносилися перед землянки, де лежали декілька годин, перш ніж за ними приходили поховальні команди. На платформі, яку рухали чотири коні, під ескортом вартового тіла вивозили на цвинтар. Під час епідемії лежали стоси по кілька сотень тіл. Від 6 до 16 години на цвинтарі вивозили 5-6 возів з полеглими.

5-6 возів з тілами на день курсувало з таборів на цвинтар

Один з цвинтарів для підтаборів 319 А та 319 С знаходиться біля будинків Холмського депо на алеї Пшиязні (Al. Przyjazni) (раніше – вул. Окшовська). Згідно протоколу обстеження 1945 р., територія табору охоплювала 1 га і поховано на ньому було 40 тис. людей. На основі свідчень німецького військовика, що був комендантом шпиталю у підтаборі А кількість загиблих 1941-1944 р. налічує 120 тис. чоловік.

Вул. Калинова (Kalinowa) у Холмі. Тут знаходилася одна з брам табору, з якої вивозили мертвих для поховання на цвинтарі при ал. Приязні

Цвинтар був віддалений від головної брами табору на 150 м і мав вигляд прямокутника 90х70 м, з дорогою у центрі. У могилах 20х2 м було поховано 2-3 тис. людей. Тут також були поховані вищі радянські офіцери-лікарі. Під час скидання тіл траплялися випадки поховання людей живцем. В 1954 р. цвинтар було приведено у порядок, а 1961 р. відкрито обеліск з написом «Жертвам варварського злочину вчиненого гітлерівцями в таборі військовополонених в Окшові в 1941-1944 р. на 200 тис. військовополонених та громадян польських, радянських, югославських, французьких, італійських…Честь їх пам’яті. Громада Холмщини, Холм, вересень 1961 р.».

Цвинтар військовополонених на алеї Приязні (Al. Przyjazni)

За результатами ексгумаційних праць пораховано, що на цьому цвинтарі спочиває близько 59 тис. людей.

Ексгумаційні праці на цвинтарі на алеї Приязні (Al. Przyjazni)

Другий цвинтар військовополонених розташований у південно-східній частині міста, на відстані біля 100 м на схід від комунального цвинтаря на вул. Мостицького, на краю лісу Борек. Тут німці ховали загиблих військовополонених з підтабору 319В. До 1947 року тут впорядковано 86 братських могил, в яких поховано близько 26 тис. осіб.

Цвинтар Шталагу 319В на вул. Войцлавицькій наразі і по ексгумації

Ще один цвинтар розташований при філії Шталагу 319D у Жмуді, про нього ми вже детально розповідали (див. тут).

Окрім цвинтарів у Холмі є ще одне місце поховання в’язнів. Всередині лісу Борек проходили старти так званих «небажаних». Їх розстрілювали і заковували тут у братських могилах. Загалом у лісі спочиває до 5000 радянських військовополонених та біля 1000 розстріляних італійських полонених. Перед евакуацією табору у рамах затирання слідів злочину всередині лісу було зведено печі для спалювання решток та спеціальні млини для перемелювання кісток. Тут працювали євреї з концтабору Майданек. Коли з боку «Пательні» – (польською – «сковорода») вперше потягнуло смердючим димом, всі мешканці Холма зрозуміли, що там спалюються людські тіла. Згідно свідченням вцілілого члена команди Юзефа Стердинера спалювані тіла радянських військовополонених були у гімнастерках, зв’язані руками по п’ять. Деякі з них були поховані заживо, про що свідчили відкриті роти та відсутність пошкоджень на тілі. Загалом, згідно дослідження А. Рибака, тут було спалено 4-5 тис. тіл радянських військовополонених, біля 100 євреїв, розстріляних на території Сталагу 319В у рамах ліквідації Холмського гетто, біля 2000 заангажованих поляків, а також біля 1000 італійських офіцерів.

Дорога смерті до Холмської «Пательні»

Після закінчення робіт всі споруди на Пательні були висаджені у повітря, а радянські війська, які увійшли до Холма, застали тут лише землю, перемішану з попелом, до якої були заткнуті зрізані сосни.

В 1984 р. на Пательні було встановлено скромний монумент «Замордованим гітлерівцями військовополоненим а також людності польській та інших народів. Громада міста Холма в 40-річчя ПНР, Холм, 1.9.1984».

Пам’ятник на «Пательні»

Ліквідація таборів

Процес ліквідації Шталагу 319 розпочався ще під кінець 1943 р., коли значну кількість полонених, які перебували у хорошій фізичній формі, вивезли до Німеччини як робочу силу. По мірі вивезення полонених табір зменшували у розмірі, переносили огорожі та розбирали землянки. Загалом табір діяв до квітня 1944 р., а 15 травня з Холма до Скерневіць під Варшавою перевезено останніх полонених. У Холмі ж на базі колишнього Шталагу 319А діяв проміжний табір (Dulag 121).

Скерневіце, де діяв Шталаг 319 після евакуації

Табір у Скірневицях зводився впродовж березня-квітня 1944 р. на вул. Белянській (Bielańska,) поблизу від лісопилки на площі 0,7 га. Спочатку тут збудовано примітивні землянки, а потім 3 бараки для полонених розміром 30х7 м. У віллі, розташованій неподалік, містилася комендатура і вартівня. Втекти звідси було важко, табір стерегли солдати Вермахту та гестапівці. Умови життя були дуже важкими. Панувала величезна смертність. Померлих вночі вивозили і ховали у розташованому поблизу лісі. Окрім важких умов харчування в’язнів мордували важкою працею над зведенням фортифікаційних рубежів над р. Равкою. Табір існував до серпня 1944 р., коли в’язнів евакуйовано у західному напрямку. До січня 1945 р. у таборі утримували варшавських повстанців, партизанів та польських військовополонених з 1-ї армії Війська Польського.

Затирання слідів злочину

Для того, щоб приховати розміри своєї злочинної діяльності, комендатура табору у перші місяці його існування взагалі не вела звітності загибелі в’язнів. А 1944 р. усі акти канцелярії табору були знищені. Окрім того, як ми вже вказували, спеціальна Зондеркоманада 1005 євреїв з Майданку на обгородженій території Пательні у лісі Борек знищувала тіла похованих тут розстріляних радянських військовополонених, італійських солдат та євреїв. Було також спалено рештки розстріляних на Кумовій горі поляків.

Кумова гора – місце розстрілу польської інтелігенції з Холма

Після визволення Холма радянськими військами місцеве населення розібрало те, що залишилось від табору: дошки від бараків та землянок. Колодязі, які були на території табору, були розібрані та засипані, бо не могли бути використані. Адже там було повно решток в’язнів. Поле, де знаходилися землянки, було розорано та засіяне.

Було засипано землянки і на території табору В, а його терен розорано. Бараки ж табору С пішли на будівельні матеріали місцевим мешканцям.

Зусиллями польських ентузіастів у Холмі підтримуються у належному стані цвинтарі сталагу на вул. Окшовській та біля лісу Борек.

Вказівник місця старт жертв гітлеризму так званої «Пательні»

Виготовлено та встановлено вказівники, що скеровують людей до цих місць та «Пательні». Окрім того, на території колишнього підтабору 319В (на терені середньої школи) встановлено пам’ятник та інформаційний щит, присвячений існуванню табору та пам’яті його жертв.

Пам’ятник та інформаційний щит на території колишнього табору 319В

Замість епілогу

Тисячі радянських військовополонених – результат «блискучого» таланту «вождя всіх часів та народів» та його полководців тоді були приречені на загибель. А тим, хто вижив, звільнення від німців довгоочікуваної волі не принесло. Адже, згідно думці Сталіна, вони порушили наказ № 270 від 16 серпня 1941 р., яким вони були прирівняні до зрадників, незважаючи на свою поведінку у полоні. Зважаючи на це, полонених потім допитували у фільтраційних таборах і часто засуджували на багаторічні терміни ув’язнення у таборах ДУТАБу.

Багатьох полонених на Батьківщині чекали довгі роки ДУТАБу та дискримінації

Ті, хто пережив їх, були звільнені лише після смерті Сталіна і були довгий час дискриміновані у Росії аж до 1995 р., згідно указу Б. Єльцина з нагоди 50-річчя закінчення війни…

Наразі на загибель приречена й пам’ять про них. Адже поза окремими ентузіастами з Польщі, дослідженнями яких ми користувалися при написанні цієї статті, вони вже нікому не потрібні.

Анджей Рибак – автор дослідження історії Сталагу 319 у Холмі

Це зокрема стосується і сотень тисяч українців, які були призвані до Червоної армії. Адже з боку українських патріотичних сил про них можуть згадати може лише як про чергові жертви сталінського стилю війни, а ліві українські політичні об’єднання для реалізації свого популізму мають достатньо можливостей і на теренах України. І виходить, що ми можемо спокійно забути про сотні тисяч наших земляків, які не дуже яскраво вписуються до популярних історичних концепцій.

З іншого боку, інформація про трагічну долю радянських військовополонених доповнює картину глобальної катастрофи, якою була Друга світова війна. Вона дозволяє не виправдати, але зрозуміти поведінку багатьох червоноармійців 1945 р. на території Третього Рейху, про що зараз так модно стало говорити в Європі. Вона значно збільшує ту ціну, яку заплатили тоді народи СРСР за конфлікт радянського та німецького гегемонів.

Переконані, що пора вже відійти від бурного святкування Дня Перемоги з випивкою та закускою під гаслом «ми всіх перемогли» та пафосними передачами про червоний прапор над Рейхстагом, а перейти до вшанування цього дня, як дня пам’яті всіх тих, хто віддав за цю перемогу життя. І якщо вшановуючи пам’ять тих, хто поліг за волю України, тих, хто заплатив за перемогу над гітлерівцями, ви не оминатимете військовополонених, ми будемо вважати, що ця статті досягла мети. Може, хоч би тоді їх сірі тіні на хвилю стануть не такими похмурими…

Висловлюємо подяку К. Войцеховському, Р. Ясинському, Л. Костецькій, без всебічної допомоги яких ця стаття не побачила би світ.

У статті використано монографію Rybak A. H. Stalag 319 Midzynarodowy oboz Jenecki w Chelme w latach 1941-1944. – Chelm. – 2009. – 367 p., а також наступні джерела:

Мемуары. Юрий Апель. «Доходяга. Воспоминания бывшего пехотинца и военнопленного.» (Гл.10-Гл.14):

Парнікоза Іван НІАМ “Київська фортеця”

Вперше опубліковано: