Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

1968 р. По Україні

Г. Н. Логвин

Тепер лишається відвідати село (в XVII – XVIII ст. воно було містом) Потелич у долині річки Телиці, від якої походить і назва оселі. В 16, а особливо 17 ст. Потелич являв собою важливий осередок торгівле та виробництва: тут існували цехи, найбільшим з яких був гончарський. Колись у місті були ратуша, ринок з цікавою забудовою та кілька дерев яних храмів, з яких збереглася тільки церква св. Духа на околиці села (в урочищі «Гончари»).

На невеликому пагорбі, на тлі високої гори, теж в оточенні старих лип, видно тридільну споруду з двома верхами. Висока гора, немов колосальна театральна куліса, здіймається позад церкви, утворюючи для неї ефектне тло, а три величезні стави віддзеркалюють їх. Прекрасне місце обрали потелицькі ремісники! Чим ближче підходити до нього, тим у сильнішому ракурсі видніється церква. А якщо спинитися біля підніжжя, то вона майже ховається за пагорбом, на краях якого стоять дві іграшкові каплички з керамічними полив’яними кульками в завершенні, виблискуючи на сонці. Коли ж піднятися вище, храм поступово виступає з-за пагорба і широким низьким опасанням ніби манить зайти під його затінок. Та ось ми вже підійшли до самої церкви. Вхід у неї вистелений величезними кам’яними брилами, помітно стертими за триста п’ятдесят років.

Якесь особливе почуття виникає, коли ноги ступають на ці стародавні камені і переступають поріг дверей, густо вкритих шрамами, немов обличчя старого козака, латаних і перелатаних, з кованими накладками, з химерними завісами. Вони ведуть наче в інший світ – світ стародавнього мистецтва. Зайдемо сюди і подивимось, що тут на нас чекає. Підлога повільним пандусом піднімається в напрямі іконостаса і вже цим психологічно підготовляє глядача до сприйняття інтер’єра. Пройшовши поглядом низький виріз у стіні бабинця, ми опиняємося в середній, первісно єдиній бані, з квадратним пірамідальним, архаїчної форми верхом з одним заломом. Поступово, коли очі після яскравого сонця призвичаюються до обстановки, починає вимальовуватися в усіх подробицях інтер’єр. Стіни його, крім пізніше переробленого верха, розмальовані.

Тутешні розписи за своїм народним характером, декоративністю, гуманістичним змістом займають виняткове місце в українському живописі першої половини XVII ст. Вони виконані коло 1620 р., в бурхливу епоху козацько-селянських повстань, у полум’ї яких гартувалася національна самосвідомість, визрівали високі ідеї боротьби за свободу і гідність людини.

Однак не треба забувати, що панівною ідеологією в тодішньому суспільстві була релігія; тому не раз прагнення зберегти духовну свободу проявлялось у формі боротьби за релігійну самобутність. Ось чому сюжети, які відображали страждання за віру і переконання, набули в той час поширення в українському мистецтві. Найбільш популярними серед них є «Страсті» та «Оплакування»; останнє було таке улюблене, що його гравірували на посуді, гаптували на ризах і спеціальних пеленах – «плащаницях».

У боротьбі за національну незалежність громадські й культурні діячі того періоду дедалі частіше вдаються до здобутків своїх предків і. до минулого. У проповідях, літературних творах, мистецтві підкреслюється нерозривний зв язок тодішньої епохи з героїчними часами X – XIII ст. У 1621 р. київський митрополит Іов Борецький, великий прихильник Москви, писав, що

«козаки це те плем’я славного народу руського.., що воювали грецьке царство морем Чорним і суходолом, вони з того ж покоління воїнів, які за Олега, монарха роського воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися у віру християнську».

На стінах Потелича знайшли місце і патетичні сцени «Страстей», і ніжно-ліричне «Оплакування», і «Монархи роські» – князі Володимир та Ольга, і святі Антоній і Феодосій із заступницею за «народ малоросійський» – «Богородицею Печерською». На північній стіні, добре освітленій, зображені «Страсті», на західній – князі Володимир і Ольга, які чимало сприяли звеличенню Русі. На південній стіні вміщені великофігурні зображення «Печерської богоматері» та Антонія і Феодосія, обіч яких – Ілля та Авраам з Ісааком (можливо, за бажанням ктиторів, священиків цієї церкви – Іллі Процика та Ісаака, які, можливо, брали діяльну участь у спорудженні храму).

У бабинці написано «Оплакування» – сюжет, очевидно, близький українським жінкам; тоді не було жодної сім’ї, що не зазнала б тяжких втрат.

Палітра потелицьких майстрів небагата на кольори: вона обмежується синьою – частіше для тла, рідше – для одежі, червоно-коричневою, цегляного тону та білою і (дуже мало) смарагдово-зеленою фарбами. Але цими засобами вони зуміли створити урочисту кольорову симфонію. Точним ударом пензля відтворюють і тіло, що лежить на сліпучо-білому покривалі, і постать богоматері та присутніх біля неї, що схилилися в німому горі, а ридання Марії Магдалини виявляють тільки ледве помітно скривлені уста та біла хустка, піднесена до очей. Не менш гостро дано характеристику фарисеїв. Зображені святі схожі на українських дідів або парубків, а міста подібні до тих, які можна було тоді бачити на Україні з баштами, високими дахами і фронтонами. Життєвість, тепле почуття, якими позначені розписи в Потеличі, роблять їх важливою пам’яткою українського мистецтва.

Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 252 – 255.