Культура України кінця XVI – першої половини XVII ст.
Людмила Міляєва
Друга половина XVI – перша половина XVII ст. – одна із самих напружених епох в історії України. У цей період в єдиний міцний вузол були зв’язані антифеодальна боротьба і боротьба за утвердження своєї народності, охорона своїх кордонів і своєї національної гідності. Прискорений політичний пульс часу викликав підвищений темп культурного життя, що привело до небаченого розвитку духовних сил народу. З його гущі вийшли легендарні герої й полководці, вчені-просвітителі, письменники. В цей час серед народу культивувалися високі моральні якості, між якими чільне місце належало мужності, патріотизмові й самовідданості.
Соціально-економічні та політичні фактори, що діяли на Україні в другій половині XVI – першій половині XVII ст., являли собою досить складну картину. Після Люблінської унії (1569) проведена інкорпорація до складу Польщі земель Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини завершила процес утворення польсько-литовської держави. Річ Посполита в XVI ст. була могутньою військовою країною. Бюджет її будувався на прибутках від поміщицько-кріпосницького визискування селянства й придушування міст. «Оперта на кріпосництві дворянська демократія в тому вигляді, в якому вона існувала в Польщі.., є однією з найпримітивніших суспільних форм і цілком природно переростає далі в розвинуту феодальну ієрархію…», – характеризував феодальну Польщу Ф. Енгельс [Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині. – Маркс К і Енгельс Ф. Твори. Вид. друге, т. 7, с. 375].
Українські міста, які на Правобережжі до середини XVI ст. досягли певного піднесення в зв’язку з розширенням ринків, перестали розвиватися, оскільки наприкінці XVI ст. почався застій міського виробництва. В них хиріли паростки капіталістичних відносин, падало значення міського ринку, задушеного панщиною та кріпосництвом селянського господарства. Шляхта монополізувала зовнішню торгівлю, витискаючи з неї міщан, що втратили колишні економічні позиції. Мита й шляхетні привілеї утруднили збут товарів, а егоїстична політика магнатства, звузивши внутрішній ринок, погіршувала становище міських ремісників. Колосальні землеволодіння польської та української шляхти, наче павутинням, вкривали українську землю, позбавляючи ремісничий і селянський люд елементарних умов до існування. Торгівля хлібом збільшувала вартість землі. Наслідком цього була експансія на схід України – на малозаселені тоді Подніпров’я і Брацлавщину. Експлуатація набирала наприкінці XVI ст. все безсоромніших форм, зубожувались польські й українські селяни. Кріпосництво, узаконене офіційними статутами, призводило до масової втечі селян в «козацтво», його лави на кінець XVI – початок XVII ст. набагато зросли. Козацтво зміцніло, воно вже було серйозною силою у воєнному й політичному відношенні. Його центром у пониззі Дніпра стала Запорізька Січ – надійна опора українців. На Лівобережжі, й особливо в Києві, козацтво перетворювалось на таку військову організацію, яка вже могла очолити народні маси. Це викликало цілком виправдані побоювання польського уряду.
«Козацька сваволя, – писав король, – так розвинулась, що (козаки) організовують собі удільну державу… Вся Україна їм підвладна. Шляхтич у домі своєму не вільний. В містах і містечках королівських все управління, вся влада в руках козаків, захоплюють юрисдикцію, закони видають» [Історія Української РСР, т. I. К, Вид-во АН УРСР. 1953, с. 187]
Незважаючи на постійне прагнення польського уряду послабити козацтво, воно зростало й мужніло тим активніше, чим жорстокішим був наступ на українців.
Феодальна система, панівна в країні, спиралася на сили войовничого католицизму, надійних союзників у агресії проти українського, білоруського та російського народів. Нестримний соціальний гніт супроводжували національно-релігійні утиски. Вони породжували протест, який на кінець століття сколихнув увесь народ. Закипіла вся Україна. її історія – це ланцюг сутичок з феодалами, народних повстань, боротьби за збереження людських і національних прав, нескінченних воєн. Чим розлюченіше наступала польська феодально-католицька реакція, тим усвідомленішою була протидія, тим згуртованішим виявлявся народ, тим організованішими і чіткішими ставали форми національного утвердження.
Запроваджену Брестським собором 1596 року церковну унію більшість українців сприйняла як найглибшу образу почуттів, як замах на існування української народності. Вони затаврували відступників – те духовенство й панство, ту феодальну верхівку, що зрадили народ.
«Погляди ж тепер оком и пслухай слухом, – каже «Острожский клирик», автор «Отписа», – чого есе своею, плачю и рыданий годою, згодом наброили. Не есть тот град, не есть место, где бы есте плачю и рыданиа, стогнаниа и слез отеческиа… людей и душ не наполнили. От различного вздыханья голосов и болезни народов сердечный крик… всю вселенную наполнил» [Отпис на лист, в бозе велебного отца Ипатия володимирского и бе-рестейского епископа до яснеосвецоного княжати Костентина Ост-розского воеводы Киевского… Острог, близько 1598].
Агресивний характер унії, розрахованої на духовне поневолення українського народу, змусив дуже серйозно поставитись до ідеологічної боротьби. З кінця XVI ст. унія позначилась на всьому політичному житті України. В XVI ст. міщанство у зв’язку з наступом феодалізму втрачало порівняно недавно здобуті економічні позиції. Воно позбавлялося її елементарних політичних прав.
Українське бюргерство становило досить численне соціальне середовище, в якому було розвинене почуття класової солідарності. Це почуття виховувалося міськими умовами, завдяки яким концентрувалися цехові та соціально-економічні інтереси міщан. Міщани рано почали захищати свої класові права гуртом. Національні утиски, що часто позначалися й на матеріальному становищі бюргера, привчали його до парламентської боротьби у формі депутацій, петицій, скарг, протестацій.
Релігійні утиски стимулювали об’єднання бюргерства в релігійні братства, їхня мережа в XVI ст. розрослася не лише в межах України, вона охопила Білорусію та Литву, контакт з якими був активний і безпосередній [Анушкин А. Во славном месте Виленском. М., «Искусство», 1962, с 87 – 89]. Під кінець XVI ст. життя братств набуло патріотичного та політичного забарвлення. В ньому знайшла своє відображення національно-політнчна й соціальна боротьба. Братства виросли у впливові організації, і серед них особливого значення набуло найстарше на Україні Львівське [Зубрицкий Д. Летопись Львовского Ставропигиального братства. Львів, 1926], що одержало в 1586 році юридичні права – грамоту патріарха антиохійського Іоакима, а в 1593 році – Ставропігію [Юбилейное издание в память 300-летнего основания Львовского Ставропигийского братства, т. I. Львов, 1886, с. 1 – 2; Iсаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI – XVIII ст. К., «Наукова думка», 1966, с. 23 – 32]. Остання давала право на релігійну автономію, на існування позацерковної ієрархії, що було особливо важливо в роки гуртування національних сил. Діяльність братства наприкінці XVI ст. стала дуже різнобічною, вона, незважаючи на всю її релігійну пристрасність, включала в себе те, що на той час межувало з вільнодумством. Ідеологи братства добре розуміли, що завдання політичної боротьби стали ширшими і вимагали продуманої, гнучкої та багатогранної програми, яка б відповідала складним вимогам часу. Пліч-о-пліч із Львівським братством до 30-х років XVII ст. діяло Віденське братство.
З 1615 року ідеологічним центром України стає Київ, разом із знаменитим Київським братством, куди ввійшло військо Запорізьке. Ринок, що на початку XVII ст. перемістився на схід, політичні іі торгові зв’язки з Москвою, які особливо зросли після розгрому Московською Руссю польсько-литовської інтервенції, сприяли відродженню міста. Київ знову ставав столицею, йому була відведена провідна організаторська роль.
Україна та Білорусія дуже тісно були зв’язані між собою в боротьбі за національні права. Приклади патріотичних починань таких міст, як Львів, а потім Вільно, Київ, надихнули й інші міста України та Білорусії. І, мабуть, найсуттєвішим у братському рухові, найдалекогляднішим і найпрогресивнішим була просвітна діяльність, iii з перших же років братчики приділяли особливу увагу.
Організація школи в кожному із братств вважалася головною метою, першорядною і важливою. І великі, і малі братства у Львові й Києві, на Галичині й Поділлі клопоталися про відкриття шкіл.
Незважаючи на релігійну орієнтацію шкіл і друкарень, які було при них організовано, очевидним і незаперечним є цілком усвідомлене прагнення до освіти, що охопило українців і білорусів. Запалені бажанням об’єднати свій народ, вони добре розуміли наскільки важлива й конче потрібна освіта.
У Львівському виданні «Бесід Іоанна Златоуста» 1609 року вміщено вірші про виховання дітей, де особливо акцентується увага на значенні та користі науки:
«…С котрой як з жродла все доброе походит:
II крез ню человек человеком ся находит…»
[Возняк М. Історія української літератури, ч. І, т. II, т. III. Накладом товариства «Просвіта». Львів, 1921, с. 80].
Хоча релігійна боротьба в значній мірі заіімала тогочасні уми і засобом насадження православної релігії було відновлення церков, монастирів, лунали тверезі, радикальні судження про перевагу школи над церквою. Не можуть не дивувати прямолінійні висловлювання ректора Київської братської школи (1620 – 1624 pp.), вихідця Академії Замостя Касіяна Саковича. Він заявляв, що «В декотрих місцях тепер потрібніші школи, ніж численність церков». «Буває так, що в одному місті є де-сять-п’ятнадцять церков, а школи жодної» [Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, Казань, 1898, с. 402]. Подібні твердження свідчать про зміни, що відбулися в українському суспільстві, про певну емансипацію особливості, що далеко не беззастережно підкоряла свої загальнолюдські і громадянські інтереси релігійним.
На початку XVII ст. розширюються шкільні програми. З труднощами, часом переборюючи серйозний опір з боку основної маси духівництва, вводиться, поряд з грецькою, латинська мова, необхідна в той час кожній освіченій людині.
«Які перуни, які блискавки і громи гримілії над нами тоді – не можна описати чорнилами, – писав ректор Київської братської школи Сільвестр Коссів. – Був такий час, що ми після сповіді тільки и чекали, що ось почнуть начиняти нами шлунки дніпровських осетрів, або одного вогнем, а другого мечем відправлять на той світ…» [Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования, т. II, К., 1898, с. 264; Возняк М. Історія української літератури, Львів, 1921, т. II, ч. І, с. 182].
Латинь розширювала кругозір, прилучала до європейської культури, поглиблювала знання, полегшувала знайомство з літературою, іншими романськими мовами. Вона допомагала оволодіти, нехай в помірних межах, західною освіченістю тим вихідцям з України, які завершували в європейських університетах свою освіту; латинь робила доступною світську поезію, аж до поезії українців, представників гуманізму XVI ст., що вписали свої славні імена в польську культуру Відродження [Такі, як Павло Русин із Кросна, Станіслав Ореховський, про якого з пошаною говорив Захарій Ко-пистенський, автор відомої «ПалінодіІ»]. Латинська книга вводила в коло багатьох естетичних проблем, що хвилювали Європу. Цікаво, що інтерес до латині не носив лише схоластичного характеру, і тому вона не набула першочергового значення. Діячі української культури вбачали в латині засіб, що полегшував боротьбу за національні права. У своїй праці «Exegesis» ректор Київської братської школи С Коссів писав:
«Яка потреба в латинських школах нашому народові? То, насамперед, щоб бідної нашої Русі не звали глупою Руссю. Вчитеся, – каже наклепник, – по-грецькі, не по латині. Справді, добра рада, але грецька мова корисніше в Греції, ніж в Польщі, де латина в значному користуванні. Поїде бідняк-русин на трибунал, до сейму, до сеймика, до гроду, до земства – без знання латини лишається ні з чим (вег łaciny płaci viny); ні судді, ні підсудка, ні розума, ні посла, а тільки, як ворона, витріщивши очі, придивляється то до одного, то до другого. Не слідує нас приневолювати до вивчення (виключно) грецької мови: ми турбуємося і будемо турбуватися і за це, і за латинську мову, так що дасть бог, перша буде у нас ad chorum, а друга ad forum» [Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования, т. II, К., 1898, с. 264; Возняк М. Історія української літератури, Львів, 1921, т. II, ч. І, с. 182].
Патріотичні почуття українців, що визрівали, починаючи з XVI ст., виявились у підвищеній увазі до рідної мови, її ми помічаємо в усій художній та богословській літературі. З. Копистенський писав з гордістю в 1623 році:
«…прирожоннй свой Славенскій Діалекть або языкъ любишъ и выславуешъ и силу его розуміючи радь книги того Діалекту читаешъ, й многих до читаня й коханьяся в нем побужати рачишъ. П слушне: має бовім языкъ Славенскій таковую в собі силу й зацность, же языку грецкому якобы природне съгласуетъ»… [Титов Ф. Типография Киево-Печерской лавры. Исторический очерк (1616 – 1916), т. I, К., 1918].
Рідна мова стала основою українського віршування, яке формувалося під значним впливом народної поезії і зробило великі успіхи протягом XVI – XVII ст. Українські вірші перейняли багато від польської ренесансної поезії, в свою чергу впливаючи на неї [«Українські вірші цієї епохи не були чимось мертвонародженим, не стояли далеко від життя, як це могло здатися на перший погляд. Життя, сповнене руху й боротьби, вривалося в цю галузь літературної творчості». [Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М., Изд-во АН СССР, 1963, с. 72-73]]. «Лексикон» Памви Беринды (1627) «… без сумніву допомагав розвитку рідної мови, рівноправної, самобутної культури» [Попов П. Н. Книгопечатание в Киеве XVII в. – 400 лет русского книгопечатания. М., «Наука», 1964, с. 96]. Глава «Наука» в «Акафістах» 1636 р. Петра Могили фактично написана українською мовою. Іван Франко відмічав, що пасійна драма початку XVII ст. така, як «Про збурене пекла» «написана мовою майже чисто народною і розміром, подібним до козацьких дум» [Ів. Франко. Нарис з історії українсько-руської літератури до 1890 p., Львів, 1910, стор. 65].
Треба зважати й на те, що поняття «слов’янська мова» наприкінці XVI – на початку XVII ст. набирало нових відтінків, оскільки було включене в політичну боротьбу. Коли злоречивнй Скарга стверджував, що «з слов’янською мовою ще ніколи, ніхто не може бути вченим» природні були заперечення українців, які протиставляли іншим мовам – слов’янську.
«А бы преложена была
На язык славный
Наш словенский
Межи многими стародавний
Котрый нам як и писмо
От бога дарован
И ту в нашому краю
Барзей выполерован»
[Иоанн Златоуст. Иже в святых отца нашего Иоанна Злато-устаго, архиепископа Константинополя Книга о священстве… Львів, друк. Успенського братства, 1614]
Культурне дерево України, що розцвіло на початку XVII ст., було посаджене в другій половині XVI ст. І не можна погодитися з М. Грушевським, котрий у XV – XVI ст. бачив тільки кризу і занепад [Грушевський М. Історія України – Руси, т. VI. К. – Львів, 1907, с. 9 – 18]. Незважаючи на всі зусилля польського феодалізму покріпачити український народ, процес формування народності не можна було повернути назад. І. М. Голеніщев-Кутузов блискуче довів, що є всі підстави твердити не тільки про певні успіхи української культури цього періоду, але що можна сміливо ставити питання про її гуманізм [Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М., Изд-во АН СССР, 1963]. XVI століття було в усіх відношеннях симптоматичне. Підігріта антифеодальними виступами селян, рішучістю козацтва, наполегливістю міщанства, українська національна самосвідомість проявила себе в тих успіхах культури, які незаперечні. Вони відбились на розвитку літератури, архітектури, живопису та графіки.
Завдяки радянським дослідникам, особливо останній праці І. М. Голеніщева-Кутузова, доведено, що Україна в XVI і XVII ст., так само як Білорусія та Росія, розвивалась під сильним і дуже відчутним впливом ренесансних ідей. На Україні в першій половині XVII ст. в силу виключних історичних умов вони набирали дуже специфічної форми. В соціальне й політичне життя країни були включені широкі народні маси на всій території України, що привело до значної демократизації культури. І, мабуть, найпереконливішим доказом цього може бути освіта. Освіта – одне з найяскравіших культурних явищ епохи, яке відбило усвідомлену потребу в знаннях, книзі, грамоті.
В українській культурі книга посіла чільне місце з другої половини XVI ст. Діяльність Івана Федорова на Україні пустила ще в XVI ст. розгалужене коріння, яке найпереконливіше свідчило про підготовленість українського суспільства до цього акту величезного культурного значення.
Книга стала поширювачем не тільки релігійних догм, вона була активним помічником у патріотичній справі об’єднання народу, друкарні стали розсадниками письменства, переважно навколо них гуртувалася українська інтелігенція. Книга ввійшла в побут не тільки феодала, представника духівництва, міщанина, але її селянина. У ній відчували най-гострішу потребу, про це красномовно говорять тиражі друкованих книг, велика кількість рукописних, зміст приватних бібліотек; безсумнівним свідченням цього була організація не тільки стаціонарних, а й пересувних друкарень [Каганов И. Я. Передвижные типографии XVII в. на Украине. – 400 лет русского книгопечатания. 1564 – 1964. М., «Наука», 1964, стор. 78 – 84]. Розмах видавничої справи на Україні привів до тих результатів, які здивували в середині XVII ст. Павла Алеппського. Йому здалося, що всі на Україні письменні: «по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх дружин і дочок уміють читати» [Путешествие антнохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII в., описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским, вып. II, М., 1897, с. 2]
Наявні відомості про бібліотеки того часу, про книги, котрі читали освічені люди, показують, як виріс рівень інтелігента: він в оригіналах знав Сенеку й Арістотеля, Ювенала, Авіценну, Ціцерона [Петро Могила у Варшаві й Кракові закупив книги, серед яких були Ювенал, Сенека, Авіценна. (Архив Юго-Западной России, ч. I, т. VII, К, 1887, с. 49-132; Голубев С. Т. О составе библиотеки Петра Могилы. – Труды III Археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г., т. П. К, 1878, стор. 257 – 268], був ознайомлений з творами Овідія, Петрарки та сатирою Еразма Роттердамського [Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М., Изд-во АН СССР, 1963, с. 64].
Пересічного читача цікавили також не лише богоспасенні книги. Рукописні збірки XVII ст. рясніли перекладами середньовічних, а інколи й ренесансних повістей, розповсюджувачем яких була польська література [Перетц В. И. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XV – XVIII веков. Л., Изд-во АН СССР. 1926; еркач Б. А. Перекладна українська повість XVII – XVIII століть. К, Вид-во АН УРСР, 1960].
Українська книга, незважаючи на те, що її зміст був пройнятий релігійною схоластикою, допомагала осягати здобутки загальнолюдської культури, відкривала для широких мас невідомий їм раніше світ поезії та мистецтва. Близько тридцяти років віддав Памво Беринда на створення свого «Лексикона Славянороського», зустрічаючи на своєму шляху «много разорителей и хулников, помощников же и зидателей, якоже негде речеся, велми мало» [Лексикон Славеноросскиіі й имен толкование… Памвы Берынды. Київ, друк. Печерської лаври, 1627; фотомеханічне вид. Київ, Вид-во АН УРСР, 1961, с. 3]. Адже його книга була першою східнослов’янською енциклопедією.
Півстоліття невпізнанно обновили людину, змінили її смаки, ідеали, її уявлення про світ. Кінець XVI ст. став відчутним рубежем в культурі України. Якщо українські гуманісти кінця XV – першої половини XVI ст., такі, як Павло Русин з Кросна, Оріховій-Роксолан, астроном Георгій із Русі, вплітали свої імена в польську культуру, то під кінець XVI ст. українська культурна нива дала свої власні гуманітарні сходи. Вони були специфічні й своєрідні, в них інколи схрещувались суперечливі тенденції. Не завжди українські гуманісти були послідовними, їм не щастило пересклити релігійну спрямованість власної творчості, що визначалася багато в чому історичними умовами. Природа двоїстості українського гуманізму – в недостатній зрілості суспільних відносин, у міцності феодальної формації, у відсутності державності, у соціальному й національному гніті, що затримував розвиток прогресивних сил. Через те поряд із науковими книгами існувала псевдонаукова література, а національні інтереси виявлялись у формі релігійної боротьби.
Коли йдеться про всезростаючі темпи розвитку української культури першої половини XVII ст., слід пам’ятати про те, що всі культурні події відбувалися в час нещадної політичної, національної і соціальної боротьби, коли відгострювалися шаблі запорожців і пера письменників-поле-містів, коли доводилося виступати проти зовнішніх і внутрішніх ворогів – протії того панства і духівництва, які переходили до табору супротивника, нарешті, не стихали антифеодальні бурі, що набували жорстокого характеру й трощили як феодала-поляка, так і феодала-українця, коли навіть у середовищі козацтва і того ж міщанства час від часу спалахували соціальні бої.
Україна вирувала, як у котлі. Кожен рік нагнітав усе напруженіші й драматичніші події, і це не тільки не заважало, а, навпаки, стимулювало культурне життя країни. Будувалися дерев’яні церкви й величні муровані храми, відновлювалися й розписувались раніше зруйновані, створювались іконостаси, видавалися книги, чудово прикрашені гравюрами, ілюмінувались рукописи, і все це відбувалося під скрегіт битв, що проносилися над містами й селами, під брязкіт зброї, що гартувалася в національно-визвольних війнах.
І якщо раніше пальму першості у всіх справах країни тримав крупний феодал і представник знатного духівництва, то тепер міщанин і козак, що іноді були вихідцями із селян, нерідко розв’язували питання першорядної державної ваги. Вони брали на себе мужність словом і ділом скеровувати хід історії. У таких незвичайних умовах визрівала людська особистість, викристалізовувались і шліфувались яскраві характери. Вчорашній селянин ставав полководцем, і його ім’я викликало безмежну повагу. Людину почали цінувати за її особисті якості, а не лише за знатність, заповідану предками. Письменник, інтелігент відкрито виходив на двобій з своїм ідейним супротивником, захищаючи інтереси свого народу. Народилася пристрасна дійова література. У той час громадянська мужність і мужність на бранному полі були буденними якостями.
Людина усвідомила своє значення в історії. Письменник як митець (а не лише як політичний діяч) визначив своє місце в житті.
Відновлюючи культурне життя України, особливо міст, не можна повністю ізолювати українця від середовища, в якому він жив і виховувався. Не можна уявити його в особливому українському мікрокліматі, не підвладному зовнішньому впливу.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. українська культура стикалась із західноєвропейською цивілізацією в найрізноманітніших сферах життя. У її потужному національному тиглі переплавлялися ті риси сучасної прогресивної культури, які відповідали історичним умовам розвитку України, асимілювалися ті якості, для яких був сприятливий грунт. Польський і німецький, італійський і нідерландський Ренесанс полишили свій слід на творах українських письменників, художників і архітекторів. Україна жила в постійному перегуку із російською культурою, найбільш близькою й рідною, живилася грецькою освіченістю, підтримувала тісний контакт з Молдавією та Білорусією. Культурні взаємозв’язки перемагали національні й релігійні кордони. Діячі грецької культури, які одержали італійську освіту, вчителювали в українських школах, були наставниками українських письменників [Кирил Лукаріс (1572 – 1638). Арсеній (пом. 1625 p.)], афонські майстри разом з українськими працювали в Києві, в церкві Спаса на Берестові (1644); італійські зодчі зводили львівські храми й будинки, реставрували храми Києва. Нідерландське малярство, і особливо гравюра, збагачували творчість українських художників новими сюжетами і композиціями і т. д. У гнівних звинуваченнях І. Вишенського, що вступився за знедолену соціальною нерівністю людину, вчувалися ті ж стремління до справедливості, якими пройнята чудова поезія Шимона Шимоновича, якого не безпідставно вважають поетом польського й українського Відродження.
[Ось як писав він про українське село XVI – XVII ст.:
Ой сонце-сонечко! Ти злоте око дня!
Ти старості лихому не рідня:
Ти знаєш, сонечко, коли в тобі потреба:
Пдеш спать вночі, а вдень нам світиш з неба;
Пому ж замало дня: він хоче, щоб і в ніч
Світило ти, як вдень, і не тікало пріч.
І так весь день-денський жнемо йому та орем.
Не будеш, старосто, ти нашим красним сонцем.
[Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М., Изд-во АН СССР, 1963, с. 73].
Т. Грабовськпй на з’їзді в Замості, присвяченому 300-річчю з дня смерті поета, відзначив, що в його творчості Відродження набуло народного характеру.]
Псалми Яна Кохановського співали на Україні і в Москві. Граматики Лаврентія Зизанія і Мелетія Смотрицького з однаковим успіхом задовольняли потреби української, білоруської та російської освіти [Анушкин А. Во славном месте Виленском. М., «Искусство», 1962, с. 95 – 112].
«Лексикон» (Памво Беринди), – пише П. М. Попов, – був своєрідним мостом між братніми східнослов’янськими народами: українським, російським і білоруським, був також пам’яткою міжслов’янського спілкування, відбив мовні й культурні зв’язки з багатьма народами» [Попов П. Н. Книгопечатание в Киеве XVII в. – 400 лет русского книгопечатания. М., «Наука», 1964, стор. 91].
«Ми вважаємо, – справедливо зазначає Голеніщев-Кутузов, – що комплекс польсько-українсько-російської культури XVI – XVII ст. не слід розривати, виключаючи взаємний вплив, охороняючи примарні кордони «самобутності»; куди важливіше братський зв’язок на Сході слов’янських народів. Згадаймо кращі вільні дари на ниві культури, від яких ніхто не збіднів, а всі багатшали» [Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М., Изд-во АН СССР, 1963, с. 73].
Українське мистецтво не меншою мірою, ніж література, відбило всі зміни, що сталися в світогляді людини. Чутливе, ніби сейсмограф, воно реагувало на весь складний процес, відгукувалось на всі події, що хвилювали країну. Воно виражало думки про велич свого народу і його горду самосвідомість, стверджувало значення людської особистості.
Щоб уяснити місце настінного живопису Потелича в українському мистецтві, побачити його в правильній історичній перспективі, необхідно хоча б коротко зупинитися на ідейно-художніх завданнях, що розв’язуються кожним видом мистецтва в епоху, яка нас цікавить.
Отже, соціальна, політична й національна боротьба на Україні в першій половині XVII ст. стимулювала розвиток національної культури і ріст самосвідомості народних мас. Вплив гуманістичних ідей виразився в поширенні грамотності й освіти, відбився на успіхах літератури, на поглибленні освіченості. Незважаючи на двоїсту природу українського гуманізму і його певну обмеженість, обумовлену соціально-економічними причинами та історичними умовами розвитку країни, українське культурне життя несло в собі багато прогресивних явищ.
Друкована і рукописна книга сприяли ознайомленню із світовою літературою, політична і релігійна боротьба привели до розвитку полемічної літератури, викликали серйозне вивчення іноземних мов. Патріотичні й демократичні тенденції в українській культурі знайшли своє відображення в розвитку української літературної мови. Виникнення нових видів художньої літератури відбило прагнення до поетичного втілення життєвих вражень у творчості письменників. Зросло значення людської особистості, її емансипація розбудила інтерес до образу людини в літературі, до цілої низки соціальних проблем сучасності. Велику роль в культурі України цієї епохи відігравали процеси взаємозв’язків з культурами інших країн Східної і Західної Європи, особливо з слов’янськими державами.