Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Жіноча семінарія

У другій половині XIX століття в Галичині відбувався розвиток мережі народних шкіл. Потрібні були вчителі з педагогічною підготовкою. Після довгих дискусій, у 1871 році створено трирічні жіночі учительські семінарії. Програма навчання охоплювала 18 предметів, серед них – три години на тиждень руської (української) мови. Через чотири роки навчання в семінарії продовжено до чотирьох років. До школи в Перемишлі прибувала також молодь із околиць. Швидке зростання та розвиток вчительських семінарій не сприймалися як позитивне явище поміщиками. На форумі Галицького сейму вони вимагали обмеження стипендій і витрат на школи. Подібну позицію зайняв і ректор Краківського університету, виступаючи за зменшення кількості років навчання в народних школах з шести до чотирьох, бо, мовляв, селянинові вистачить вміти читати й писати. Що цікаво, прості селяни не шкодували коштів на навчання своїх дітей у школах. Сприяла цьому також церква – сільські парохи та церковна ієрархія. «Число семінаристок греко-католицького віровизнання, що було рівнозначне з українською національністю, в перемиській семінарії з року в рік систематично збільшувалося і тому дирекція школи вирішила збирати їх в окремих класах «Б». Таким чином від 1891–92 шкільного року в перемиській жіночій вчительській семінарії введено рівнорядні руські (українські) класи і школа стала утраквістичною, тобто полсько-руською».

«Число семінаристок греко-католицького віровизнання української національності в перемиській семінарії з року в рік систематично збільшувалося, і тому дирекція школи вирішила збирати їх в окремих класах «Б». Отже, з 1891–1892 шкільного року в перемиській жіночій вчительській семінарії введено рівноправні руські (українські) класи, і школа стала утраквістичною, тобто польсько-руською».

Під час польсько-укранської війни (1918–1919) для жіночої семінарії ліквідовано школу вправ. Для українських семінаристок замість неї тепер була п’ятикласна народна школа, яка існувала в Українському інституті для дівчат. Часами мали місце певні проблиски в плані сприяння українській меншині, яка опинилася під польською владою. Однак помінявся міністр освіти, який був прихильником ендецької політики щодо українського населення, спрямованої на повну його денаціоналізацію та асиміляцію.

Указом від 1923–1924 шкільного року вивчення більшості предметів мало відбуватися польською мовою, а куратор освіти заявив, що всі школи на території Польської держави є польськими школами. Полонізація українського шкільництва стосувалася не тільки форми, але й змісту навчання.

Замість слова «український» треба було вживати «руський». Шкільний закон від 31 липня 1924 року під час голосування опротестували українські посли в польському Сеймі та вийшли з зали. Освітній закон створив міністр Станіслав Грабський. Цим документом порушено міжнародний договір, що стосувався території з більшістю українського (чи білоруського) населення, для якої слід було ввести автономну систему державного управління.

Усе це викликало обурення в українському суспільстві, навіть дійшло до створення підпільних організацій та убивства директора І Жіночої учительської семінарії Софрона Матвіяса, який змушений був виконувати полонізаційні директиви кураторії. Наступним кроком було закриття шкільних гуртків «Пласту» (формально це сталося 26 вересня 1930 року).

У 1925–1926 шкільному році в польсько-українських утраквістичних школах навчалося тільки 9,5% учнів польської національності та аж 88,2% – української. Виразно видно, що в законі Грабського йшлося про денаціоналізацію української молоді. У 1934–1935 шкільному році, внаслідок реформи, відкрито перший клас гімназії нового типу. Отже, останні випускниці вийшли з учительських семінарій старого типу в 1936 році.

З аналізу вченим Степаном Заброварним ситуації українського шкільництва в Перемишлі видно, що, не дивлячись на низку обмежень з боку владних структур, ІІ Державна жіноча вчительська семінарія з українською мовою навчання відіграла значущу виховну роль серед української молоді. Її випускниці поповнили плеяду патріотичної української інтелігенції. Вони несли освіту переважно в села та були ініціаторками культурного життя.

Джерела:

Заброварний Степан ІІ Державна жіноча вчительська семінарія в Перемишлі (1872–1936). Лода Перемишль–Львів, Растр-7, 2018. – 208. С.

Підготував Іван Парнікоза