Відтворення образу храму чи музеєфікація залишків його фундаментів?

Нині фахівців турбує триєдина проблема: збереження автентичності пам’яток історії та культури, визначення припустимих меж відтворення і запобігання небезпеці фальсифікації і спотворення їх [Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. – К., 2003. – С.37]. Згідно з постулатами сучасної пам’яткоохоронної методології, відтворення майже повністю втрачених об’єктів – пам’яток минулого не може розглядатися як реставраційна справа, а самі відбудовані об’єкти минулого не можуть уважатися пам’ятками, якщо тільки, у надзвичайних випадках, у майбутньому їх не визнають за такі наступні покоління, як це було подеколи у світовій історії. Саму собою відбудову втрачених (зруйнованих) об’єктів – пам’яток минулого і створення так званих новобудів або макетів (муляжів) у натуральну величину втрачених пам’яток історики архітектури й теоретики реставрації розцінюють як недопустиму [Прибєга Л.В. Реставраційні реконструкції у дзеркалі сучасної пам’яткоохоронної методології // Вісник Української академії архітектури. – К., 2000. – Вип. 1. – С.71 – 74]. Ці положення закріплені у Венеційській хартії 1964 року та в наступних міжнародних пам’яткоохороних документах.

Проте потребу певних відступів від цих визначальних настанов диктують у деяких випадках практичні обставини, надто коли йдеться про відродження національних духовних святинь. Варто згадати, що ще в інструкції Міністерства культури СРСР 1986 року однією з повноцінних реставраційно-відновлювальних робіт визнано відбудову – як комплекс заходів щодо відтворення втрачених пам’яток за наявності достатніх наукових даних і зважаючи на особливу історичну, наукову, художню чи іншу вартість пам’ятки [Инструкция о порядке учета, обеспечения сохранности, содержания, использования и реставрации недвижимых памятников истории и культуры. – Москва, 1986. – П.92 в]. Відомий теоретик і практик реставрації Є. Михайловський вирізняв три випадки правомірного застосування реставраційних відтворень:

„Перший випадок – коли мова йде про втрачену пам’ятку, яка була визначним надбанням національної культури. Другий – відтворення історичного об’єкта може стати нагальним з містобудівних міркувань. Нарешті, третій випадок – реставраційна реконструкція може бути виправдана, коли пам’ятці загрожує руйнування у зв’язку з недовговічністю матеріалів, з яких її споруджено, або відсутністю технічних засобів, що дають змогу запобігти зникненню її” [Михайловский Е.В. Методика реставрации памятников архитектуры. – Москва, 1977. – С.12, 13].

Що ж до міжнародно-правових документів, то, скажімо, в ухвалених ЮНЕСКО 1972 року „Рекомендаціях про охорону на національному рівні культурної та природної спадщини” зазначено, що „відродження ансамблів не завжди підкоряється ідентичним правилам, тому держави повинні у відповідних випадках проводити соціологічні дослідження з метою точного визначення соціально-культурних потреб середовища” [Рекомендація про охорону на національному рівні культурної та природної спадщини // Україна в міжнародно-правових відносинах. – К., 1997. – Кн.2: Правова охорона культурних цінностей. – С.182], тобто рекомендується при ухваленні рішень з дотичних цієї справи питань зважати на громадську думку. А „Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи” (1985 р.) прямо передбачає, що члени Конвенції зобов’язуються вживати заходів, які сприяють програмам відновлення архітектурної спадщини [Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи // Україна в міжнародно-правових відносинах. – Т.2. – С.325. Див. також: Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини // Там само. – С. 298 – 304].

Ризька хартія „Про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини” (2000 p.), заперечуючи загалом реконструкцію (відтворення) зруйнованих пам’яток культурної спадщини, визначила водночас кілька винятків з цього правила, а саме:

„коли реконструкція потрібна, щоб продовжити існування визначного місця; коли визначне місце має незавершений вигляд унаслідок руйнувань або привнесених змін; коли реконструкція повертає визначному місцю його культурну значущість або має компенсувати трагічні втрати, що сталися у висліді стихійних чи скоєних людьми лих”.

При цьому поставлено неодмінну умову, що „реконструкція має проводитися без кон’юнктури чи заподіяння шкоди збереженим автентичним руїнам і що будь-яка реконструкція має чітко відрізнятися від автентичних пам’яток, бути оборотною і мінімально необхідною для забезпечення схоронності (консервації) та експонування визначного місця”. Особливо актуальне це з уваги на те, що „в країнах, які недавно відновили свою незалежність, питання реконструкції і автентичності набули особливої ваги, оскільки значна кількість таких заходів планується і втілюється в життя”. У Ризькій хартії сформульовано також вимоги й підстави для здійснення відповідних реконструктивно-реставраційних і відновлювальних робіт [Ризька хартія про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини // Пам’ятки України. – 2001. – ч. 4. – С.75]. Такі самі вимоги наявні і в українських пам’яткоохоронних документах [ Закон України „Про охорону культурної спадщини” // Пам’ятки України. – 2000. – ч. 1. – Додаток. – С. 41 – 53; Закон України „Про охорону археологічної спадщини” // Там само. – 2004. – ч. 2. – С. 107 – 115; Див. також: Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917-1990). – К., 1991. – С.275].

Уже за часів незалежності України між фахівцями, зокрема на сторінках часопису „Пам’ятки України”, точилася гостра дискусія щодо припустимості відбудови повністю знищених стародавніх храмів та інших пам’яток архітектури [Логвин Н. Реставраційний „вибір” і марнотратство злидаря // Пам’ятки України. – 1991. – ч. 5. – С.46 – 51; Скорик Л. Вибираємо відродження // Там само. – С.52, 53,56; Коцюба О. Охороняючи, не знищити! // Там само. – 1992. – ч. 2-3. – С. 95, 96; Висоцький С. Відбудова як відродження пам’яті // Там само. – С.96 – 102; Петрик Є., Сейфулін Т. Розтерзали „реставратори” // Там само. – С.102, 103; Пламеницька О. До питання про методику реставрації // Там само. – 1993. – ч. 1-6. – С.160 – 163]. 1994 року Міністерство культури України провело в Переяславі-Хмельницькому семінар на тему „Відтворення втрачених пам’яток: історичний та правовий аспекти”, де було представлено практично весь спектр поглядів на проблему відтворення. Приміром, Н. Логвин зайняла безкомпромісну позицію: зруйноване втрачено назавжди. Вона наголосила, що „відтворення” втрачених пам’яток суперечить засадам історико-архітектурної науки, бо скільки є істориків архітектури, стільки й може бути графічних вирішень образу таких пам’яток. Тому в історичному аспекті „відбудова” неприйнятна. Тим часом В. Вечерський звернув увагу на потребу розрізняти дві принципові проблемні ситуації: відбудову поодиноких зруйнованих споруд і регенерацію комплексів (ансамблів) історичної забудови. Кожна з них потребує відповідного методичного підходу. Основні принципи відтворення, за його означенням, – містобудівна доконечність; історико-культурна обгрунтованість; документальність; композиційна узгодженість з довкіллям; мінімізація новобудів у межах ансамблю (комплексу, середмістя) [Відтворення втрачених пам’яток: Історичний та правовий аспекти // Пам’ятки України. – 1994. – ч. 3-6. – С. 139,140].

Т. Трегубова завважила, що відтворення втрачених пам’яток у наш час набуває значення самостійного виду реконструктивно-реставраційних робіт. Зважаючи на величезні масштаби руйнувань, яких зазнала культурно-історична спадщина України, потрібно, на її погляд, відбудову архітектурних шедеврів, національних святощів розглядати як дієвий чинник плекання самосвідомості українського народу [там само. – С.136].

Цікаві й важливі в контексті нашої теми думки висловив Є. Тиманович. Він зосередив увагу фахівців на духовно-релігійній стороні обговорюваної проблеми:

„Для чого будується церква? Для молитви, для духовних потреб. Основна мета – саме ця, а не якась інша. Роля стародавнього храму як мистецької чи історичної пам’ятки – похідна. Жоден християнин не допустить, щоб залишили руїни церкви, щоб вона не слугувала своєму безпосередньому призначенню. Так може бути слушним лише в одному разі – коли бракує коштів на відбудову. А якщо кошти знаходять – то є повна законна підстава відбудувати поруйнований храм, причому на тих самих підмурках. Так завжди робили, і так слід чинити й надалі. А вченим ніхто не завадить всебічно дослідити рештки пам’ятки […] Київ – це не просто столиця держави. Це передусім духовна столиця всього східного християнства, яка повинна мати відповідне архітектурне обличчя. Вервечка храмів уздовж Дніпрових схилів має бути відновлена. У цьому наша традиція. Наші предки робили таке щоразу після значних руйнувань. Згадаймо Петра Могилу – нашого першого реставратора. А що було б, якби він, знаючи всі теперішні реставраційні хартії, не відбудував би київських храмів? […] Усі ці хартії зроблені в країнах із цілковито відмінними від наших історичних умов. У жодній з них не було таких широкомасштабних цілеспрямованих руйнувань”. І наостанок відзначив: „Коли ми бачимо якусь перспективу духовного відродження, то відбудова поруйнованих храмів має бути неодмінною складовою цього важливого процесу” [Там само. – С.145,146].

З огляду на висловлювані громадськістю пропозиції щодо відтворення втрачених пам’яток історії та культури проведені фахівцями обговорення були на часі. Вони дали змогу сформулювати основні засади такої роботи [Основні засади відтворення визначних пам’яток історії та культури України // Пам’ятки України. – 1999. -Ч. 1.- С. 109, 110]. 9 грудня 1995 року відповідний указ видав Президент України [Указ Президента України „Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури” // Пам’ятки України. – 1995. – ч. 3-4. – С.126]. Відтак було складено „Програму відтворення видатних пам’яток історії та культури України”, яку 23 квітня 1999 року затвердив Кабінет Міністрів [Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 p., № 700 „Про Програму відтворення видатних пам’яток історії та культури України” // Офіційний вісник України. – 1999. – №17. – С.110-116]. Розпочалася її реалізація.

Зазначимо, що цією Програмою відтворення Десятинної церкви не передбачено. А проте 12 лютого 2000 року Президент України Л.Кучма підписав розпорядження №83 „Про першочергові заходи щодо відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві” [Розпорядження Президента України Л.Кучми від 12 лютого 2000 p., № 83 „Про першочергові заходи щодо відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м.Києві” // www.zakon.rada.gov.ua]. Цим документом доручалося:

„Враховуючи значення церкви Богородиці (Десятинної) як символу давньоукраїнської державності, її роль у справі утвердження національно-культурних традицій українського народу та зважаючи на звернення засновників благодійного фонду „Відродження Десятинної церкви” щодо відбудови цього визначного духовного центру Руси-України:

1. Кабінету Міністрів України переглянути Програму відтворення видатних пам’яток історії та культури України, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року № 700, щодо включення до переліку об’єктів, які передбачається відтворити, церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві.

2. Київській міській державній адміністрації, Державному комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, Міністерству культури і мистецтв України:

організувати в серпні – грудні 2000 року Всеукраїнський відкритий конкурс на кращий проект відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві;

розробити і затвердити за результатами конкурсу техніко-економічне обгрунтування відбудови церкви та її ескізний проект;

розробити і затвердити до 1 квітня 2001 року науково-проектну документацію на відбудову церкви.

3. Міністерству культури і мистецтв України, державному комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, Київській міській державній адміністрації разом з Національною академією наук України провести у вересні 2000 року архітектурно-археологічне дослідження території церкви Богородиці (Десятинної) та інженерні вишукування”.

Київській міській державній адміністрації і Державному комітетові будівництва, архітектури та житлової політики України, згідно з розпорядженням, належало „здійснити протягом 2001 – 2003 років будівництво церкви”. Заходи з відродження храму передбачалося фінансувати за рахунок коштів благодійного фонду „Відродження Десятинної церкви”.

Втім ця складна справа потребувала грунтовного наукового обговорення, поглиблених комплексних історико-археологічних та архітектурних досліджень як основи для наступного проектування, тож визначені терміни були очевидно нереальними.

Розв’язанням питань, пов’язаних з відтворенням Десятинної церкви, безпосередньо займалося Управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища Києва. Інститут УкрНДІпроектреставрація (головний архітект О.Граужис) виконав попередні науково-дослідні й проектні розробки. Водночас відповідні роботи провів і проектний підрозділ згаданого Управління.

18 травня 2004 року в київських газетах з покликанням на агенцію “Інтерфакс-Україна” з’явилося повідомлення про схвалення Президентом України репрезентованого київським міським головою макета Десятинної церкви, запропонованого до реалізації в натурі [Див., напр.: Проект восстановления Десятинной церкви в столице одобрен Президентом // Факты и комментарии. – 2004. – № 86. – 18 мая]. У публікаціях не називалися ні організація, ні автори цієї проектної розробки, проте наголошувалось, що „цей варіант став наслідком багаторічного вивчення історичної та культурної спадщини […] Проект схвалили Міністерство культури і мистецтв, наукова спільнота, містобудівна і художня рада, ЮНЕСКО та сам Леонід Кучма” [Хрещатик. – 2004. – 18 трав. – С.2].

Натомість професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Л.Скорик підготувала свої пропозиції, обгрунтовуючи в них доцільність музеєфікації решток фундаментів Десятинної церкви. Невдовзі такий підхід дістав підтримку голови держави, який змінив свою позицію і 17 вересня 2004 року видав розпорядження № 217 „Про музеєфікацію залишків церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві”. У ньому зазначається:

„З метою забезпечення збереження археологічних залишків унікальної пам’ятки історії та культури – церкви Богородиці (Десятинної) в м.Києві та враховуюючи ініціативу наукової громадськості:

1. Кабінету Міністрів України забезпечити разом із Національною академією наук України завершення до вересня 2005 року комплексних наукових досліджень території, де збереглися залишки церкви Богородиці (Десятинної).

2. Київській міській державній адміністрації за результатами наукових досліджень у встановленому порядку: здійснити до кінця 2005 року музеєфікацію залишків зазначеної церкви, благоустрій прилеглої території, а також забезпечити створення умов для екскурсійного відвідування пам’ятки; розглянути разом із Міністерством культури і мистецтв України і Державним комітетом України з будівництва та архітектури питання щодо спорудження пам’ятної каплиці церкви Богородиці (Десятинної).

3. Визнати таким, що втратило чинність, Розпорядження Президента України від 12 лютого 2000 року № 83 „Про першочергові заходи щодо відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві” [Розпорядження Президента України „Про музеєфікацію залишків церкви Богородиці (Десятинної) в м.Києві” // Президентський вісник. – 2004. – №37. – 6 жовт. – С. 5].

Як повідомив начальник Головного управління культури, мистецтва та охорони історичної спадщини Київської міської державної адміністрації О. Биструшкін, рішення не відбудовувати Десятинну церкву ухвалено, враховуючи ініціативу наукової громадськості у зв’язку з тим, що історики, археологи та мистецтвознавці не змогли домовитися, яким повинен бути відтворюваний храм [Поветкина Л. Десятинную церковь решили не возрождать // Сегодня. – 2004. – № 212. – 21 сент.].

На жаль, і цього разу, як видається, прийнято поспішне рішення, якому не передувало таке потрібне, а власне, неодмінне в демократичному суспільстві публічне обговорення пропозицій. Можна висловити припущення, що й останнє в часі рішення не буде остаточним і доведеться повернутися до цієї складної проблеми. Доцільно розглянути її нарешті всебічно, комплексно, провести широке громадське обговорення архітектурно-проектних пропозицій, не оминаючи альтернативних.