Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

2004 р. Проблеми увічнення пам’яті про церкву богородиці Десятинну в Києві

Наші пропозиції

На катедрі основ архітектури і архітектурного проектування (завідувач катедри проф. В. Єжов) Київського національного університету будівництва і архітектури під час дипломного проектування було виконано два проекти на тему „Графічна регенерація дитинця „міста Володимира” в Києві та пропозиції щодо рекомпозиції Десятинної церкви” (студенти VI курсу В. Франко, 2003 p. й І. Биков, 2004 p., автор ідеї та керівник теми – проф. В. Соченко) [Див. наші попередні повідомлення: Соченко В. Десятинна церква // Строительство и реконструкция. – 2003. – № 8. – С. 48; Він же. Десятинна церква Святої Богородиці дитинця „міста Володимира” в Києві: історія та проблеми відновлення // Наша віра. – 2003. – ч. 9. – С. 4, 5].

Автори опрацювали документальні джерела, пов’язані з передісторією й історією побудови Десятинної церкви, вивчили дані археологічних й історико-архітектурних досліджень, фотоматеріали можливих візантійських прототипів, а також ознайомилися з архітектурно-проектними розробками попередників. Підготовлено архітектурно-проектні пропозиції щодо комплексної регенерації історико-архітектурного середовища Київського дитинця і в межах цієї роботи виконано ескізний проект рекомпозиції Десятинної церкви – архітектурної домінанти ансамблю дитинця. Було запропоновано два альтернативні варіанти регенерації дитинця:

– перший передбачає збереження автентичності всіх археологічних пам’яток, консервацію і музеєфікацію їх, установлення у відповідному місці макета (з прозорим сферичним покриттям і належним підсвіченням), який би відображав у цілому первісний (імовірний) вигляд історичної забудови „міста Володимира” ІХ-ХШ століть;

– другий також ставить за мету збереження автентичності всіх археологічних пам’яток, консервацію й музеєфікацію їх, зокрема решток фундаментів князівських палацових споруд, але водночас ще й відтворення первісного (ймовірного) вигляду Десятинної церкви як меморіального образу нашої унікальної духовної святині. При цьому можливе використання збережених деталей храму, а також установлення макета для унаочнення історичної забудови „міста Володимира” ІХ-ХШ століть.

Обидва варіанти комплексної регенерації історико-архітектурного середовища Київського дитинця передбачають цілковите дотримання встановленої межі заповідної пам’яткоохоронної зони й безумовну заборону проектування тут нового будівництва. Тим часом, крім кількох житлових будинків, раніше зведених на прадавніх підмурках, нині на Десятинному провулку, № 3-5 проектується новий житловий будинок, який має постати на фундаментних залишках великокнязівського палацу [Жилой дом: Десятинный переулок, 3-5 // АСС. – 2000. – № 6. – С.140, 141]. Та ще не пізно спинити таке будівництво в цій заповідній зоні стародавнього Києва. Варто нагадати, що 2003 року затверджено визначену фахівцями Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування пам’яткоохоронну зону ансамблю споруд Софійського собору (керівник теми проф. В.Абизов), що охоплює й зону дитинця „міста Володимира”. Лишається чинним і ухвалене ще 16 липня 1979 року рішення виконкому Київської міської ради № 920 „Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві”, яким, зокрема, визначено межі й зони охорони пам’яток архітектурного заповідника „Місто Володимира” й археологічного заповідника (парку-музею) „Стародавній Київ” [Діючі нормативні акти Київської міської ради народних депутатів і її виконавчого комітету. 1970-1987: Систематизований довідковий посібник. – К., 1987. – С.710 – 712].

Проведені дослідження й архітектурно-проектні розробки показали реальні можливості відтворення ймовірного вигляду Десятинної церкви як меморіального образу з високим рівнем вірогідності, застосовуючи методи регенерації, прийоми фрагментарної реставрації і часткового використання автентичних фрагментів та деталей стародавнього храму. Адже ми маємо досить вірогідні плани фундаментів і першого поверху Десятинної церкви, виконані за матеріалами археологічних досліджень і обмірами М.Єфимова, Д.Милєєва й М.Каргера, та її збережені автентичні фрагменти й деталі. Нам відомі також візантійські канонічні традиції храмобудування й канони стінопису та оздоблення храмів, утілювані в східнослов’янському ареалі. Тож, знаючи, наприклад, розпланувальні розміри середньої частини храму, можна визначити в цілому пропорції його середохрестя, тому що візантійські традиції обумовлювали кубічність форми середньої частини з неодмінним банним завершенням.

Зазначимо, що разом з прийняттям християнства Русь одержала й досконалий хрестово-банний тип храму, який мовою своїх архітектурних форм і мистецтва стінопису, наділених сакральною символікою, виражав потаємну сутність християнського віровчення про єднання небесного (духовного) і земного (матеріального). Ця ідеально знайдена структура храму стала канонічною для Східної церкви. Основу хрестово-банної системи візантійського храму становить рівнора-менний хрест, утворений перетином центральних широких нав, над середохрестям його височіє піднята на округлому барабані центральна баня. Барабан спирається через паруси на арки, перекинуті поміж чотирма центральними опорами-стов-пами. Східна частина хреста закінчується півциркульними вівтарними апсидами, а західна – притвором. Нави перекриваються півциркульними коробовими склепіннями. Бічні нави вужчі, нижчі й менш освітлені. Крім центральної бані, над наріжними чарунками часто розміщували бані меншого розміру і таким чином утворювалися три-, п’ятибанні, а інколи й багатобанні завершення храму.

Нагадаймо основні характеристики візантійських і ранньоруських масових типів хрестово-банних храмів:

– осьова, симетрично-статична композиція й гармонійна структура з ієрархічним співвідношенням частин;

– дво(три) частинна структура плану: вівтар – середній храм – (притвор);

– кубічна форма середньої частини з банним перекриттям на барабані центральної частини;

– прийом контрастного переходу від невеликого, затемненого простору притвору до високого і світлого обсягу середнього храму з кульмінацією композиції в банному завершенні середохрестя;

– тектонічна система спирання барабана центрального завершення за допомогою парусів і арок на чотири стовпи в центрі храму, звідки розходяться в сторони чотири склепінчасті рукави;

– одне, три, п’ять або більше завершень півциркульного абрису, що вінчаються хрестами;

– світлова організація простору храму переважно з освітленням згори;

– лаконізм, сувора простота зовнішнього оформлення й багатство внутрішнього оздоблення;

– відповідність зовнішніх членувань, декору внутрішній структурі храму;

– округлі, аркові форми в інтер’єрі й на фасадах;

– тричастинність у членуваннях стін і віконних отворів;

– використання як будівельного матеріалу плінфи на вапняно-цем’янковому розчині при муруванні стін методом „opus mixtum”;

– декорування кам’яної (мурованої) кладки стін нішами, щілиноподібними вікнами без дрібної пластики;

– вертикальна спрямованість членувань фасадів [Православные храмы. – Москва, 2003. – Т. 2. – С.25].

У подальшій історії києворуського храмобудування ці початкові характеристики храму поступово видозмінювалися внаслідок корекції і привнесення досягнень національної традиції, а також синтези з елементами, які з’являлися під впливом східнослов’янських і західноєвропейських культурних обмінів та запозичень. Але в цілому незмінною залишалась структура православних храмів, визначених візантійськими канонами.

У другій половині IX століття у Візантії за патріарха константинопольського св. Фотія остаточно сформувалися також іконографічні канони, що визначали розташування й зміст основних живописних композицій стінопису в храмових інтер’єрах, їх принесли на Русь грецькі майстри, які оздоблювали ново-збудовані церкви мозаїками, фресками, іконами тощо. Ці канони становлять орієнтир у визначенні ймовірного оздоблення Десятинної церкви.

І перший, і другий варіант проектних пропозицій КНУБА передбачає вивчення й музеєфікацію залишків фундаментів храму та палацових будівель. За даними досліджень М. Каргера, залишки фундаментів Десятинної церкви збереглися лише в південно-західному куті церкви, а решта – це тільки фундаментні сліди. Нині, очевидно, на основі досліджень попередників і проведення нових археологічних розкопок можна лише уточнити загальні розміри розпланування фундаментів та їхніх слідів. І такі роботи, безперечно, треба виконати, неодмінно поширивши їх і на залишки фундаментів великокнязівських палаців, і загалом на ще незабудовану частину Київського дитинця. І лише потім, якщо це буде можливо, приймати рішення щодо консервації та музеєфікації археологічних пам’яток дитинця. Зрозуміло, що музеєфікації можуть підлягати тільки автентичні рештки фундаментів як Десятинної церкви, так і великокнязівських палаців тощо.

Для визначення реальності здійснення другого варіанту проектних пропозицій КНУБА попередньо мають бути проведені системні дослідження з широкого кола питань. Складнощі втілення цих пропозицій не в останню чергу пов’язані з наявністю старої забудови на Десятинному провулку. Щобільше, як уже згадувалося, деякі житлові будинки в цій зоні (вул. Володимирська, № 4; пров. Десятинний, № 3, 5) взагалі стоять на рештках фундаментів великокнязівських палаців, до того ж ще й проектується нове будівництво. Ми свідомі того, як важко за таких умов нині виправити хиби пам’яткоохоронної практики, що допускалися тут упродовж багатьох десятиріч. Але розуміємо й те, що до цієї проблеми, як не сьогодні, то в недалекому майбутньому, доведеться-таки повернутися і вирішити її комплексно та всебічно. І тут у пригоді, без сумніву, може стати досвід інших країн у справі відновлення забудови поруйнованих історичних місць національного значення й окремих церковних об’єктів, пам’яток архітектури та археології. Скажімо, у Литві в 1960-ті роки відтворено повністю знищений Тракайський замок, а у Вірменії досконало відбудовано античний храм у Гарні, зруйнований ще під час землетрусу 1679 року. Великого обсягу регенераційно-відновлювальні роботи виконано в післявоєнні роки в Польщі й вони здобули світове визнання [Див.: Захватович Я., Беганский П. Старый город в Варшаве. – Варшава, 1956; Пламеницька О. Ян Захватович: Слава і недоля майстра // Пам’ятки України. – 1999. – ч. 1. – С. 122 – 131. Див. також: Реконструкция центров исторических городов: Советско-французское научно-техническое сотрудничество. – Москва, 1987; Пруцын О., Рьшашевский В., Борусевич В. Архитектурно-историческая среда. – Москва, 1990].

У нашому випадку маємо відродити унікальну святиню як символ утвердження християнства на нашій землі, образ-меморіал, що увічнить історичну пам’ять про монументальний першохрам Київської Русі. Але при цьому, на наше переконання, робота щодо відтворення Десятинної церкви повинна провадитися непоспішно, у комплексі з регенерацією всієї ще збереженої частини історико-архітектурного середовища дитинця „міста Володимира”, з музеєфікацією решток фундаментів великокнязівських палаців тощо. Поодинокі, вибіркові роботи по окремому об’єкту ансамблю Київського дитинця, без забезпечення цілісного підходу до можливої регенерації його історичного середовища, на наш погляд, не будуть плідними.

Пропоновані варіанти відтворення Десятинної церкви розроблено на основі планів М. Єфимова, з використанням плану фундаментів М. Каргера, урахуванням даних наукових досліджень, графічних реконструкцій попередників (Ю. Асеева, М. Холостенка) та збережених архітектурних деталей з музейних збірок Києва, а також вимог канонічних традицій візантійського храмобудування. Виконано рекомпозицію хрестово-банної шестистовпної обсягово-просторової структури храму. При цьому взято до уваги, що тринавна східно-південна частина з вівтарем була канонічною для шестистовпних храмів, а його бічні частини могли зазнавати видозмін. Тож вирішення головного фасаду грунтується на тому, що його, як і бічні частини, у процесі будівництва та подальших добудов було значно розширено для різних тогочасних церковно-великокнязівських потреб. Частину перед нартексом істотно добудовано у вигляді екзонартексу, де, ймовірно, навчали нової віри неофітів, які тільки після ознайомлення з християнськими догматами й схрещення мали доступ до храму.

Ескізний проект відтворення ймовірного первісного вигляду Десятинної церкви, звичайно, це тільки перший крок до розв’язання зазначеної проблеми. Він може бути ще доопрацьований як у цілому, так і в деталях, зокрема виходячи з результатів конче потрібних додаткових комплексних археологічних та історико-архітектурних досліджень. Крім того, справу відтворення Десятинної церкви належить розглянути в контексті визначення можливості гармонійного поєднання її з сучасним архітектурним довкіллям. З’ясувати пов’язані з цим середо-вищно-містобудівні, архітектурно-композиційні й естетичні питання допоможе детальне макетування історичної та сучасної забудови терену, виконання кількох альтернативних варіантів.

Потребу цього наголошує Ю.Асєєв, шукаючи відповіді на питання „А чи можна тепер відбудовувати Десятинну церкву?” На його думку,

„відбудова Десятинної церкви справа дуже складна […] Спочатку потрібно виконати макет забудови. І подивиться на цю пам’ятку не по графічних реконструкціях, а по об’ємному вирішенню її в оточенні міського середовища. Після цього тільки слід починати обговорення можливої відбудови її. Тільки тоді можна побачити, чи впишеться ця церква в історичну забудову і т.ін”.

Він зазначає, що по макету стародавнього Києва, який створив [власне, створила Дінора Павлівна Мазюкевич; взагалі автор статті великих знань в галузі десятинології не виявляє] ще Д.Мазюкевич під керівництвом Б.Рибакова та інших дослідників, видно, що Десятинна церква відігравала важливу композиційну ролю в забудові „міста Володимира” і форми цієї церкви гарно пов’язувалися з давньоруською забудовою. Тому й тепер треба зробити макет сучасної забудови й подивитися на Десятинну церкву, виконану в одному масштабі з Андріївською церквою, Історичним музеєм та іншими будинками довкілля [О проблемах воссоздания: Интервью с Ю.С.Асеевым и Г.Н.Логвином // Архитектура и престиж. – 2000. – № 2. – С.43 – 45].

Підкреслимо, зрештою, що проблема Десятинної церкви й ширше – Київського дитинця – це не тільки історико-архітектурна чи пам’яткоохоронна проблема. Вона має ще й свій ширший соціокультурний та історіософський вимір. Потрібно його пізнати і враховувати.

Ще на початку XX століття Д. Айналов з жалем констатував, що Десятинна церква „являє собою радше гарну легенду нашої художньої давнини, ніж історичну ланку в ланцюгу інших ланок київського мистецтва” [Айналов Д.В. К вопросу о строительной деятельности св.Владимира // В память святого равноапостольного князя Владимира. – [Б.м.], 1917. – С.21, 22]. І дотепер ми не спромоглися цю ланку в належний спосіб відновити.

Вражені зробленими в 1907-1914 роках на Старокиївській горі археологічними відкриттями, фахівці знайшли для виявлених історичних пам’яток дитинця такі захоплені означення, як „Руський Капіталій”, „Київський форум”. Але й досі зроблено мізерно мало для широкого усвідомлення вікопомної значущості цієї місцевості та її достопам’ятностей для нашої країни й народу.

Відродження церкви Богородиці Десятинної – „матері церков руських” і належне увічнення нам яті про неї в комплексі археологічних пам’яток Київського дитинця сприяло б кращому розумінню як сучасниками, так і наступними поколіннями тяглості й спадкоємності наших духовних і мистецьких традицій, зміцненню національно-культурної ідентичності українського народу, що знає своє історичне коріння, плекає свою багату спадщину, шанує свої святощі.

Для започаткування практичного здійснення цього завдання пропонуємо деякі першочергові, на нашу думку, заходи:

1. Доцільно провести комплексні археолого-архітектурні дослідження щодо регенерації всього історико-архітектурного середовища збереженої частини дитинця „міста Володимира” для здійснення на наступному етапі цілісних пам’яткоохоронних заходів з музеєфікації, щоб зробити це визначне місце привабливим туристично-екскурсійним комплексом національного рівня. При цьому треба керуватися вимогами законів України „Про охорону культурної спадщини” (2000 р.) і „Про охорону археологічної спадщини” (2004 р.). Для розроблення можливих варіантів виконання таких робіт слід організувати замовний конкурс із залученням добре обізнаних з проблематикою фахівців.

2. Потрібно заборонити проектування нового житлового будинку на Десятинному провулку, № 3-5, оскільки це територія історико-культурного заповідника „Місто Володимира” і там наявна важлива археологічна пам’ятка – фундаменти великокнязівського палацу. У зв’язку з цим на Десятинному провулку повинна бути терміново уточнена межа охоронної зони цієї пам’ятки.

У зв’язку з активізацією містобудівної діяльності в Києві належить провести перевірку забезпечення додержання статусу київських заповідників, їхніх меж і пам’яткоохороннихзон. Передусім це стосується архітектурного заповідника „Місто Володимира” й археологічного заповідника (парку-музею) „Стародавній Київ”. При цьому треба враховувати рішення виконкому Київської міської ради № 920 від 16 липня 1979 року „Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві” (додаток 1). З метою забезпечити схоронність археологічних пам’яток Київського дитинця варто також розпочати інженерно-геологічні дослідження для визначення сучасного стану Старокиївського плато і проведення при потребі відповідних укріплювальних робіт.

3. Проблема увічнення історичної пам’яті про унікальний кам’яний першо-храм Київської Русі X століття – церкву Богородиці Десятинну потребує ще свого належного розв’язання. На наш погляд, музеєфікацію решток фундаментів храму або можливе відтворення його як меморіального образу утвердження християнства на Русі й символу давньоукраїнської державності, найдоцільніше провести в контексті комплексної регенерації та музеєфікації всіх археологічних пам’яток збереженої дотепер частини Київського дитинця. При цьому доцільно розробити кілька альтернативних варіантів розв’язання цієї проблеми з подальшим широким фаховим і громадським обговоренням для ухвалення виваженого рішення на загальнодержавному рівні.

У статті використано ілюстративні матеріали з таких видань:

Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII века. – К., 1982.

Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева. – К., 1982.

Зорін О., Кутовий О., Розенберг В. Київ Х-ХІІІ століття: Карта-реконструкція. – К., 1972.

Каргер М.К. Древний Киев: Очерки по истории материальной культуры древнего города. – Москва; Ленинград, 1961.-Т.2.

Килиевич С.Р. Детинец Киева IX – первой половины XIII веков: По материалам археологических исследований. – К, 1982.

Красовский И.С. Реконструкция архитектурного облика Десятинной церкви // Археологія. – 2002. – № 4.

Логвин Н.Г. Первоначальный облик Десятинной церкви в Киеве // Древности славян и Руси. – Москва, 1988.

Милецкий A.M., Толочко П.П. Парк-музей „Древний Киев”. – К., 1989.

Толочко П.П. Древний Киев. – К., 1983.

Церква Богородиці Десятинна в Києві: До 1000-ліття освячення. – К., 1996.

Джерело: Пам’ятки України, 2004 р., № 4, с. 2 – 27.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 563

Модифіковано : 17.05.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.