Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

Анотація до карти

Київ 10 – 13 століть був не тільки столицею Київської Русі, але й одним із центрів світового мистецтва. Пам’ятки тієї доби є окрасою сучасного міста, вони вражають художньою досконалістю. Про велич і красу древнього Києва – «матері міст руських» – постійно нагадують Софійський собор, Кирилівська церква, комплекс Києво-Печерської лаври, Золоті ворота. Але яким було це місто ? Чи можна взагалі уявити його обличчя, приховане завісою часу ? Над розв’язанням цього складного питання останніх півтора століття працювали покоління дослідників. Спираючись на їхній доробок, сучасні фахівці, подібно до давньоруського майстра, який складав з окремих різнобарвних камінців яскраву картину, намагаються створити цілісне уявлення про столицю Київської Русі. Завдяки останнім науковим відкриттям, зокрема пошукам експедицій Інституту археології НАН України, було виявлено багато не відомих раніше пам’яток. Масові знахідки давньоруських житлових кварталів на території сучасного Києва дали змогу вченим дійти висновку про єдність архітектури житла стародавнього Києва і Наддніпрянщини з архітектурною традицією інших земель Київської Русі. Результати цих досліджень допомогли нам уявити древній Київ не як низку окремих пам’яток, а як цілісне архітектурно-художнє середовище. А традиція старовинної європейської карти, де міста зображувалися разом із природним оточенням, підказала найвиразнішу форму. Зауважимо лише, що через різний ступінь вивченості районів міста та окремих типів споруд обраний спосіб показу давнього Києва є досить умовним. Адже тут однаково вірогідно виглядають і досконало вивчені, загальновідомі пам’ятки, і такі, що безслідно зникли, а про їхнє існування ми можемо довідатися з літописів та легенд. Тому поряд із зображенням Києва в його природному оточенні доцільно навести додаткові матеріали. Це схеми основних районів давнього Києва – Верхнього міста, Копиревого кінця та Подолу.

На схемах відомі пам’ятки архітектури 10 – 13 ст. показано в системі сучасних вулиць та площ, суміщених з гіпотетичним напрямком давніх вулиць та розташуванням оборонних укріплень, а перелік окремих споруд наводиться за ступенем історичної вірогідності. На карті-реконструкції Київ 10 – 13 ст. зображено у межах гирла річки Либеді та Сирецького ручая. Ця частина Дніпровсько-Либідського межиріччя, ніби прокреслена різцем вправного скульптора, протягом багатьох століть була основою розбудови міста. У багатьох народів світу виникнення найдавніших міст часто пов’язується з іменами кількох братів. Легендарні засновники Києва Кий, Щек та Хорив не є винятком. Це свідчення глибинної народної пам’яті історично підтверджується. Як показали останні дослідження, з поєднання поселень, розташованих на правобережному дніпровському плато – горах Старокиївській, Замковій та Щекавиці, – на рубежі 5 – 6 ст. і виник Київ. Тут полянський князь Кий спорудив укріплене поселення – «град». Коли в кін. 10 – на поч. 11 ст. на київському престолі княжив Володимир Святославич, завершилося становлення давньоруської феодальної держави. Під владою київського князя було об’єднано племена полян, сіверян, словенів, кривичів, в’ятичів, радимичів, дреговичів та ін. Столиця Київської Русі, що містилася на перетині важливих торговельних шляхів, стала значним політичним та культурним центром, одним з найбільших міст Європи. Територія найдавнішого града значно розширилася. Було зведено потужні укріплення – земляні вали з дерев’яними рубленими стінами, брамою у бік «поля вне града», яка згодом набула назви Софійської (Батиєвої), та брамою, що вела на Поділ. Пізніше в системі укріплень з’явилася Михайлівська брама. «Місто Володимира» стало резиденцією князя та військової адміністрації, а з прийняттям наприкінці 10 ст. християнства – також вищого духівництва. Величні муровані палаци утворили ансамбль, у центрі якого піднеслася Десятинна церква – символ утвердження християнства, яке стало державною релігією. Парадні будівлі феодальних хоромів височіли над щільною масою дерев’яних дахів жител городян поруч з вежами міських проїзних брам і величними силуетами мурованих храмів. Це – билинні повалущі, гридіниці, тереми, яскраво оздоблені різьбленням по дереву, розписом, тиньком. Саме такими уявляються згадувані у літопису двори Гордяти, Воротислава, Никифора.

Великий розмах будівельної діяльності у Києві на поч. 11 ст. пов’язаний із планами розбудови нового міста Ярославом Мудрим (1019 – 54). Ідея створення великого «стольного града» набула завершеної форми. Укріплення «міста Ярослава» – величезні деревоземляні вали з дерев’яними стінами – охоплювали площу, яка в 7 разів перевищувала територію «міста Володимира». З’єднавшись з його укріпленням, вони утворили єдину оборонну систему Верхнього міста. Важливим елементом планувальної системи «міста Ярослава» була вулиця, що вела від Софійської брами до парадного в’їзду в столицю – Золотих воріт. Зі сходу та заходу до міста в’їжджали через Лядську та Жидівську брами. Від цих брам віялом розходилися вулиці, що визначали центральну частину «міста Ярослава». їхній напрямок найвірогідніше фіксують сучасні вулиці – Михайлівська, Мала Житомирська, Софійська, Стрілецька, Рейтарська. Вздовж валу, з внутрішнього боку укріплень, йшли вулиці, розташування яких збігалося з напрямком сучасних вулиць – Ярославового Валу, Малопідвальної, Великої Житомирської. Композиційним центром «міста Ярослава» став Софійський собор, який був центром Київської митрополії. Цей величний храм, слава про красу якого поширилася далеко за межами Русі, став символом єдності давньоруської держави. Тут затверджувалися важливі рішення і державні акти, перед собором збиралося віче. При Софії Київській було створено першу на Русі бібліотеку, школу та майстерню, де переписувалися та перекладалися книги. Софійський собор в оточенні менших храмів – церков Георгіївської, Ірининської та церкви з невідомою нам назвою – був вирішальним акордом, вінцем художньої композиції «міста Ярослава». Разом з навколишніми монастирями своєю масою і характерним силуетом Софія Київська позначала місто з боку Либідської заплави.

Хоча цей величний ансамбль і панував над Києвом, все ж основою забудови були дерев’яні житла. Тогочасне масове житло – це звичайні зруби, але за допомогою сіней, галерей та переходів вони з’єднувалися в різноманітні комплекси, створюючи індивідуальність забудови та неповторність обличчя міста. Ще більшої своєрідності житлам надавала обмазка зрубів глиною із забіленням, розпис по дереву або тиньку. Резиденцією київських князів, як і раніше, лишалося «місто Володимира». На його території виник Великий Ярославів двір, який містився між Десятинною та Василівською церквами. Тут, як свідчить літопис, влаштовувалися кінні змагання – улюблена розвага знаті. У Національному музеї історії України експонуються керамічні чашечки з фарбами, якими користувався давньоруський художник. Його житло знайшли в садибі Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Тут, у південно-східній частині гірського плато, з усіх боків оточеного стрімкими урвищами, у 2-й дол. 11 ст. виник новий район давнього Києва – «місто Ізяслава». Ізяелав, який став князем після Ярослава Мудрого, був одним із будівничих родинних «вотчих» монастирів. Таким був і Димитрівський собор. Згодом на території «міста Ізяслава» його син Святополк збудував Михайлівський собор. Змуровано було також церкву св. Петра. Увесь монастирський комплекс було обнесено укріпленнями і поєднано з оборонною системою Верхнього міста. Копирів кінець займав північно-західний виступ нагірного плато, примхливо порізаного глибокими ярами. Лінія укріплень, що починалася від сучасної Львівської площі, проходила вздовж схилів урочища Кожум’яки, уступами спускаючись до Подільської брами Копиревого кінця, півкільцем огортала окрайку плато, що нависло над яром, де протікала річка Глибочиця. Далі укріплення прилягали до стін «міста Ярослава».

Давайте уявимо собі тодішню мережу вулиць у Копиревому кінці. Жидівську та Західну брами з’єднувала вулиця, що проходила по лінії сучасної вулиці Артема. Західна брама, як гадають фахівці, містилася приблизно на місці перетину вулиць Артема та Обсерватор-ної. Звідси вів шлях на Білгород. Вузькі вулиці з внутрішнього боку укріплень найвірогідніше збігаються із напрямком сучасних вулиць Обсерваторної та вигнутої, як підкова, Кудрявської. Можна припустити, що трасою сучасного Несторівського провулка проходила вулиця, що з’єднувала Західну браму з ремісничими урочищами. А сучасною вулицею Смирнова-Ласточкіна, понад Петрівським яром, проходив шлях до літописних «Подольских ворот в Копьіревом конци».

Дніпро, що протікав у глибоку давнину біля самісіньких круч нагірного плато, змінив русло і залишив на рівнині свій рукав – річку Почайну. При впадінні Почайни в Дніпро утворилася природна гавань. Безпосередній зв’язок із великим водним торговельним шляхом відбився на містобудівному обличчі Подолу і визначив рід діяльності його населення. Поділ став найбільшим торговельним і ремісничим районом Києва. Тут вели торгівлю купці з різних країн: араби, вірмени, булгари, греки, хозари, євреї, поляки, німці, чехи, шведи та інші. На Подолі задовго до офіційного прийняття християнства виникли перші християнські осередки, будувалися церкви.

Територію Подолу від сучасної Поштової площі до вулиць Щекавицької та Ратманського було щільно забудовано житловими садибами. Лінія укріплень проходила, на думку фахівців, сучасними вулицями Почайнинською та Набережно-Луговою, потім круто повертала на захід і в районі нинішньої вулиці Ратманського з’єднувалася з укріпленнями гори Щекавиці. А далі починалися заливні луки – Оболонь. Якщо давня сітка вулиць Верхнього Києва дійшла до нас майже без змін, то напрямок вулиць давнього Подолу простежити значно важче. Через численні повені та пожежі Поділ упродовж віків багаторазово перебудовувався. Розташування старовинних вулиць цього району зафіксовано на плані Києва 1803 р.

Ця система вулиць здається сьогодні хаотичною. Насправді ж вона напіврадіальна з центром Торговище – Пирогоща, органічно поєднувалася з регулярною нарізкою садиб. Подільські садиби – це прямокутні двори, які, залежно від соціального стану городян, мали розміри від 10: 12 аж до 40: 50 метрів. Внаслідок інтенсивного розвитку міста ці садиби було забудовано по периметру. Своєрідними «маяками» в масі житлової забудови були невеликі за розміром муровані храми, що їх будували громада, князі та купецькі корпорації. Торговельні площі Подолу починалися, очевидно, на березі, на причалах Почайни, там, де тепер Поштова площа. Просто з човнів, зі стругів, а також у численних крамницях торговельних рядів велася жвава торгівля. Купці з Новгорода, Смоленська, Чернігова пропонували дорогоцінні песцеві та соболині хутра. Тут торгували ще й товарами з країн Арабського Сходу, шовковими тканинами, прянощами, коштовним камінням. З Візантії привозили важкі золототкані паволоки та оксамити, фарби, вина. А поруч виставляли свої вироби й київські ремісники. Ювеліри – «кузнецы меди и серебру» – виготовляли срібний посуд з карбованим, візерунком, тиснені срібні колти, витончені золоті намиста з перегородчастою емаллю, сережки. Керамічні вироби – глечики, черпаки, амфори, корчаги – продавали гончарі, які проживали на Подолі у мальовничому урочищі. У сусідньому урочищі, відокремленому горою Дитинкою, жили кожум’яки. На крутих горбах, що височіли над Подолом – Замковій горі, Щекавиці, Дитинці, – були ремісничі поселення, де виготовлялися різноманітні ковальські вироби, прикраси зі скла та кістки.

На торгових площах не тільки торгували. Тут, на вічі,, обурення міських низів неодноразово оберталося вибухом народного гніву, і часом бояр та лихварів не врятовували навіть міцні стіни Верхнього міста. А з Верхнім містом Поділ зв’язував давній Боричів узвіз (нині Андріївський узвіз). Як оповідає «Слово о полку Ігоревім», цим шляхом їхав до церкви Богородиці Пирогощі князь Ігор Святославич, повертаючись з половецького полону. Територія давнього Києва не обмежувалася Верхнім містом та Подолом, замкненими в єдину оборонну систему. За стінами подільських укріплень починався шлях на Вишгород, уздовж якого в ярах та на терасах Кирилівського узгір’я містилися численні слободи. А там, де сходилися шляхи з Чернігова, Вишгорода та Білгорода, лежало урочище Дорогожичі. В епоху, коли князі вели безперервну боротьбу за київський престол, це місце правило за плацдарм для взяття Києва. І досі височить на крутому пагорбі над древнім Дорогожичем, де «земля бе кровию польята», Кирилівська церква.

Центр Києва був відокремлений від великого гористого Печерського плато широким, зарослим лісом видолинком – Перевісищем, де серед заболочених берегів протікав Хрещатицький ручай. З півдня ця місцевість була обмежена ручаєм Наводничі, а з заходу – долиною річки Либеді Укріплені пункти, що, як намисто, простяглися у заповідних гаях Печерська, вздовж схилів, понад Дніпром, визначили на багато століть містобудівне обличчя Києва.

Закладені в 11 – 13 ст. величні споруди заміських монастирських або князівських комплексів були практично на однаковій відстані одна від одної. Це – зразок свідомого формування архітектурно-художньої композиції міста на великому просторі. Від Лядської брами «міста Ярослава» на Печерськ вів шлях, який збігався з напрямком сучасної вулиці Інститутської. У районі урочища Угорське шлях спускався до Дніпра, де був перевіз.

З Угорським пов’язана літописна легенда про те, що князь Олег, який прийшов із військом на човнах з Новгорода, вбив князів Аскольда та Діра й захопив київський престол. Аскольда було поховано в Угорському. Пізніше це урочище дістало назву «Аскольдова могила». За півкілометра від Угорського біля шляху, що спускався до Дніпра, в 10 – 12 ст. містилася заміська резиденція київських князів – двір у селі Берестові. 3 Берестовом пов’язана діяльність визначного оратора та церковного діяча, першого руського митрополита Іларюна – автора «Слова про Закон і Благодать». Від давніх будов збереглася до наших днів церква Спаса на Берестові, яка входить до комплексу Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». На південь від Берестова, на схилах лісистого пагорба, містилися давні «варязькі» печери. Поряд з ними у печері чернець Антоній в 11 ст заснував монастир «на Дальніх печерах». Пізніше в сусідньому пагорбі було вирито келії та підземні церкви монастиря «на Ближніх печерах».

Так почалася багатовікова історія Києво-Печерського монастиря, який відіграв видатну роль у розвитку давньоруської культури. Тут переписувалися книги, зберігалися твори античних та візантійських авторів, велося літописання. На основі найдавнішого літописного зведення чернець Нестор створив знамениту «Повість временних літ». У монастирі працював також відомий давньоруський художник Алімпій, котрий, як гадають спеціалісти, брав участь в оздобленні Успенського собору. Цей храм було збудовано в 70-х роках 11 ст., коли на північ від Ближніх печер почалося інтенсивне будівництво комплексу Верхнього монастиря. На поч 12 ст. монастир було обнесено мурованою стіною з Троїцькою церквою над головною брамою Монастирська алея, що сполучала їх з Успенським собором, стала композиційною віссю ансамблю Верхнього монастиря. Обабіч було споруджено монастирські келії, Трапезну та Микільську церкви, які утворили замкнуте подвір’я. Незважаючи на те, що архітектурне обличчя споруд Києво-Печерського монастиря з часом значно змінилося, композиційний задум ансамблю, що виник в 11 ст., зберігся майже без змін.

Там, де зараз вулиця Шовковична, колись проходив шлях, що вів до Клову. На західному виступі Печерського плато, підніжжя якого огинав Кловський ручай, колишній печерський ігумен Стефан наприкінці 11 ст. заснував монастир. У Кловському монастирі, що стояв біля входу до Хрещатицької долини, було змуровано церкву Богородиці Влахернської.

За три кілометри від Києво-Печерського монастиря, біля гирла Либеді, розкинувся лісовий масив Звіринецької гори – місце князівських полювань. Тут, у неглибокій лощовині, неподалік від Звіринецьких печер, розмістився Видубицький монастир, заснований князем Всеволодом Ярославичем. Тоді ж на Звіринці виник «Красний Всеволож двір», поставлений на вер шині пагорба.

У 1240 р. році Київ спіткало страшне лихо. Хвиля монголо-татарської навали докотилася до давньоруської столиці. Мешканці міста героїчно оборонялися. Та все ж Київ було спалено, а багатьох його захисників убито або поневолено. Йшли роки. Місто відбудовувалося, змінювало своє обличчя Але незмінним зостався неповторний київський рельєф, мережа вулиць у Верхньому місті, стрімкі узвози, назви районів, урочищ – Печерськ, Поділ, Гончарі, Кожум’яки. Дорогоцінний розсип шедеврів давньоруської архітектури передає пам’ять минулого новим поколінням Таким чином, місто давнє існує в місті сучасному. Життєздатність містобудівної спадщини давнього Києва у тому, що його історична частина розвивається сьогодні на просторі, де найважливіші місця, мов віхи, було опановано та художньо осмислено ще давньоруськими зодчими. Тому багатовікова історія не зробила з Києва музею, сховища антикварної старовини. Його обминула доля мертвих міст – Помпеїв, Херсонеса, бо місто вмирає лише тоді, коли його залишають люди. Тільки вони дають життя місту, поєднуючи творчою працею його минуле, сучасне та прийдешнє.

Олександр Кутовий, Віктор Розенберг

Науковий консультант Петро Толочко