1968 р. По Україні
Г. Н. Логвин
Перенесімося в уяві у кінець X століття, коли за князя Володимира була закінчена, оздоблена і урочисто посвячена в 996 році перша мурована церква Богородиці – Десятинна (названа так тому, що на утримання її князь заповідав десяту частину своїх прибутків). Храм не зберігся до нашого часу, але розкопані рештки його фундаментів свідчать, що це була величезна споруда розмірами близько 32: 42 метри з пізнішими (XI ст.) добудовами, очевидно, відкритими галереями. І тепер на тлі сучасного архітектурного ландшафту викладений з каменю абрис храму вражає своїми розмірами. Він повинен був справляти велике враження, підносячись над Дніпром в оточенні мурованих та дерев’яних палаців, з широким майданом та античною квадригою посеред нього.
Під час археологічних розкопок знайдено невеликі фрагменти фресок Десятинної церкви. Серед них особливу увагу привертає один: це обличчя невідомого юного святого. Великі, широко розкриті очі, спрямовані на глядача, вражають силою експресії. Це зображення можна порівняти з елліністичними фаюмськими портретами.
Зусилля кількох поколінь принесли щедрі плоди: Київська держава перетворилася на одну з наймогутніших держав Європи, а її столиця Київ виросла у величезне на той час місто. Сюди прямують купці з Причорномор’я і Сходу, далекої Півночі і Заходу. Тут скупчуються культурні, мистецькі сили. Територія Києва в XI ст. збільшується майже в десять разів; масштаби будівництва дивують своїм розмахом. Навколо новозаселеної території, що колись була «полем вне града», споруджуються величезні, як на ті часи, вали заввишки 14 – 16 метрів і викопуються рови завглибшки 6 – 8 метрів при довжині близько 3,5 кілометра; для будівництва їх довелося вийняти близько 650 тисяч кубометрів землі й витратити самої тільки деревини майже 50 тисяч кубометрів. За підрахунками відомого дослідника оборонного будівництва П. А. Раппопорта, тут витрачено 1 мільйон 200 тисяч людино-днів. Але ж, крім того, було збудовано Софійський собор, церкви Юрія, Ірини та невідомої назви, рештки якої виявлені в землі на розі Володимирської й Ірининської вулиць. Київ, справді, міг змагатися у величі з столицею Візантії.
Містобудівний процес відзначається тут не тільки велетенськими масштабами, але й мистецько-архітектурним задумом, доцільністю і мудрістю. Практична доцільність блискуче поєднується із мистецько-ідейним завданням звеличення батьківщини, її прославлення.
До міста вело кілька доріг. Вони проходили через троє головних воріт: Жидівські, пізніше Львівські – на території теперішньої Львівської площі, Печерські (або Лядські) – на протилежному боці, приблизно в центрі сучасної площі Калініна, та Золоті, руїни яких збереглися. Вулиці сходилися в центрі міста, і тут будівники вибрали місце для головного храму не тільки міста, але й усієї держави – Софійського собору. Четвертий вхід у місто був з півночі, з боку Подолу; він проходив Боричевим узвозом. Головний сухопутний вхід був південний, а головний водний шлях – по Дніпру. Отже, якщо подивитися на план старого Києва з нанесеними на нього монументальними спорудами X – XIII ст., ми побачимо, що вони розташовані по гребеню придніпровських круч, які мали найвиразніший вигляд з Дніпра. Перед очима подорожніх, що пливли з далекої півночі, з «варяг», виникала панорама велетенського міста, яке тонуло в зелені, тільки білі з свинцевими або золотими покрівлями храми визначали його межі від обрію до обрію – від Кирилівської церкви в Дорожичах до Видубицького монастиря у Видубичах.
Той, хто будував храми Ярослава Мудрого, зважив на нову обставину – переміщення центра ваги нового міста на південь – і позначив його грандіозним масивом Софійського собору. Завдяки цьому і головний в’їзд перемістився в Золоті ворота. Перед Софією були розташовані три великі храми і кілька палаців. Так створювався сильний архітектурно-мистецький акцент, новий містобудівний центр, що в просторовій композиції добре пов’язувався з ансамблем міста Володимира. Перед мандрівником, який входив через Золоті ворота, відкривалось небачене видовище трьох колосальних храмів; поруч стояли палаци і низенькі дерев’яні будівлі; цей контраст ще більше підкреслював велич монументальної архітектури. За храмами з відкритими аркадами-галереями, з палацами, що мали різні переходи, ґанки та башточки, підносилось громаддя Софійського собору.
З високого правого берега Дніпра відкривались насамперед храми, розташовані по гребеню гори з Софією в центрі, а перед нею – Десятинна церква з палацами. Праворуч на захід видно було церкви Івана, Симеона і невідомої назви та церкву Миколи на Іорданському джерелі, а в далечині – Дорожичі з Кирилівською церквою. Так само і на південь пасмом тяглися храми Федорівського (отчого) монастиря, потім Андріївського (Ян-чиного) та церкви Василівська і Трьохсвятительська, а ще далі Петропав-лівський, Дмитрівський і Михайлівський храми. За Дмитрівським собором гори, густо порослі дібровами, круто обривалися в бік устя Хрещатої долини, потім знову піднімались темно-синім гаєм, за яким у далечині ледве мріли церкви Миколая на Аскольдовій могилі і Спаса на Берестові, Києво-Печерська лавра і Видубицький монастир. А ще ближче до Дніпра, на Подолі, підносились Новгородська і Турова Божниці та церква Богородиці Пирогощі.
Стародавній Київ як твір містобудівного мистецтва відзначається такою цільністю і досконалістю, наче він був задуманий і здійснений якимсь одним геніальним зодчим. Насправді ж він складався протягом століть, а його будівничими були покоління народних майстрів.
Героїчна епоха з військовими походами, битвами з хозарами, печенігами, половцями, греками і косогами породжувала і сильних духом людей, які залишили частину своєї душі в утворах великого монументального мистецтва. В цю славну епоху в розвитку мистецтва вимальовуються два періоди: перший – X – XI ст., найвищим досягненням якого є Софія Київська, другий – XII – XIII ст., коли споруджується Михайлівський собор з фресками і мозаїками, зв’язаними з ім’ям печерського ченця Алімпія (Олімпія або Аліпія за різними джерелами).
Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 16 – 18.