Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

1993 р. Символ духовної незнищенності

Мирослав Маринович

Проблема пам’ятників Шевченку хвилює мене не тому, що в них часто не впізнав би себе й сам Тарас. Врешті, кожен пам’ятник – символ. Та в цьому якраз і суть неспокою: символом чого є для нас пам’ятник Шевченку? Символом нашої духовної незнищенності чи, може, ідеологічною ознакою патріотизму?

Передусім зазначу, що мені відомо, як швидко образ поета випростує наш зламаний дух. Кожен, кого 22 травня після покладення квітів до пам’ятника Шевченку обмацували „казьонні” руки, знає це з власного досвіду. І якими були ми щасливими в Києві, що є куди принести квіти, – і як пильнували блюстителі нашої ідеологічної непорочності, щоб у Львові такого пам’ятника не було!

То звідки тривога?

Наша здеформована ментальність не терпить ідеологічних пустот. Ось чому в багатьох містечках Галичини на місце ленінського „Мистецтво належить народові” норовить прийти Шевченкове „В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. А на стендах і на стінах кабінетів, звідки колись проникав у душу колючий погляд вождя, тепер щораз частіше видніються пишні Тарасові вуса. Цей потяг народу непереборний: усі прагнуть очиститися від скверни й на місці антихристиянського Перуна утвердити свої національні святині. Але пригляньмося до тієї нестримності ближче.

Земля наша була всіяна немислимою кількістю ідеологічних капищ. Якщо тепер у кожному з них перемога над блудом утверджуватиметься розтиражованим у фарбах і камені образом Поета, то ми перейдемо від ідеалізації Шевченка до його ідолізації. Навіть найменша загроза цього має бути для нас нестерпною.

Нарід надто довго жив в умовах, коли ідеологічна правильність і політична благонадійність вимагали періодичного підтвердження. Кожен новий „почин” набував характеру епідемії. Це вносило в душі людей таке спустошення, що найменша спроба перетворити Шевченка на ідеологічне мірило патріотизму має викликати тепер велику тривогу. На жаль, нема такого сита, щоб відділити пам’ятники, поставлені з любові, від тих, що з’явилися, аби не відстати од сусіда. А як нема його, то й не можна піти шляхом заборон або штучної регуляції. Однак щось маємо робити і з хворим нашим духом.

Шевченка часто хотіли втиснути в сталеві конструкції ідеологій – і він завжди в них не вміщався. Портрет, скульптура Тараса могли стати знаковими політичними символами, – поезія ж, узята в сукупності, без купюр і перекосів, витала понад скороминущою політичною кон’юнктурою.

Суть Шевченка не в тому, що він – сурмач наших визвольних повстань. Зводити Шевченка до “…і вражою, злою кров’ю волю окропіте” – це однаково, що увібгати всього Христа в невеличкий епізод іа вигнанням гендлярів з єрусалимського храму. В своїй поезії Шевченко – камертон української душі. Саме з ним, виростаючи, ми звіряли свої власні голоси, саме поезія Тараса є основною запорукою нашої національної автентичності.

1976 року на Київщині мені довелося говорити з другокласниками української школи, які здивовано перепитували в мене, хто такий Шевченко. Чи стануть такі діти повноцінними українцями? Навряд, оо Тарасову поезію не можна осягнути лише розумом. Вона мусить відчуватися серцем ще в тому віці, коли „ще слів нема – поезія вже є”. Тільки за такої умови Ґонта стане для вас символом любові, а не знаком кривавої помсти.

Найкращий спосіб очистити наші душі від ідеологічних нашарувань – це повернути їм всеочисний біль Шевченкового слова. Якщо це станеться, тоді пам’ятники йому справді будуть акумулювати в собі наш національний дух. Якщо ж душа наша втратить здатність вібрувати в такт поетового вірша, то тоді численними пам’ятниками Шевченкові Україна лише відкупиться од своєї національної совісті, а скульптурне окостеніння стане останнім актом відлучення Поета від народного духу. Біля таких постаментів Шевченкове слово звучатиме лише раз на рік ювілейною „відчіпною”. На щастя, це поки що гіперболізація, а тому, дай Боже, помилитися!

Нам потрібні кузні української ментальності. Якщо ними стануть майдани перед пам’ятниками – прекрасно. Якщо ж ні, то -не дурімо самі себе. Душі Шевченка постаменти не потрібні. Серце його – в поезії, тоді як у бронзі – лише сумні очі.

Джерело: Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 126 – 127.