2008 р. Плювок на могилу Тараса

Олег Листопад, «Селянська правда»

Дата: 26.07.2008

У сучасних виданнях “Кобзаря” аж сорок сторінок займають примітки – географічні та історичні довідки, факти з біографії Шевченка тощо. Але боюся, що у нових виданнях збірки Тарасових поезій довідковий розділ збільшиться. Бо доведеться пояснювати читачеві, що таке “верболози”, “явір”, “луг” тощо. Та й картинки із детальним описом типового дніпровського ландшафту не завадять. Бо ще трохи – і описані Великим Тарасом краєвиди ми тільки на малюнках і побачимо.

Єдиний на сьогодні спосіб врятувати останні осередки оспіваної поетом природи – створення Канівського (Придніпровського) біосферного заповідника. Президент це, начебто, розуміє, і п’ять місяців тому навіть відповідне доручення своїм підлеглим дав. Подібне доручення видав і уряд. Але чи то поглухли усі в обласній та районних адміністраціях, у Держкомлісгоспі та інших конторах і конторках, чи то просто на президента та уряд їм начхати – “заповідний” віз і нині стоїть в трясовині.

А захоплення земель майбутнього заповідника йде космічними темпами. Ще півроку-рік, і можна буде ті президентсько-урядові” доручення” повісити на гвіздок у маленькій будочці, яку зазвичай ставлять десь подалі від хати.

Паркан як символ безсовісності

З могили Шевченка невдовзі буде видно не вимолені ним у “Заповіті” “лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, а – “ондуліни” та металочерепицю на дахах палаців “нових українців”. Цілі грона “замків” та “маєтків” угніздилися на берегах Славутича, незаконно відгородивши захапані безсоромно береги триметровими парканами.

Патріоти б’ють на сполох давно. Зокрема, рівно два роки тому Українське товариство охорони пам’яток історії звернулося із відкритим листом до президента України Віктора Ющенка. “Різними шляхами, і часто-густо на «законних» підставах, – йдеться у зверненні, – ростуть загорожі і паркани з обох сторін Славутича, перетворюючи прадавню і літописну «Борисфен-Березіну» українців на приватне товариство з обмеженою відповідальністю…

Передаються землі під міфічні бази відпочинку під виглядом так званих оренд в охоронних і заповідних зонах навпроти Чернечої гори – Національного заповідника і відгороджується українська Праріка від маленьких українців колючим дротом та військовими маскувальними сітками. В селах Келеберда і Прохорівка, навпроти могили Кобзаря, Дніпро відгороджений ще й охоронцями на сторожових вишках, а за ними – невидимі й невідомі”… Додам лише, що йдеться про ту саму прибережну смугу, яка згідно із Земельним та Водним кодексами України не підлягає ні забудові, ні приватизації і є спільною власністю усіх нас, українських громадян.

Виклавши ці кричущі факти, академік, Герой України Петро Тронько, Герой України, пам’яткоохоронець Олесь Силин, кінорежисер, лауреат Шевченківської премії Юрій Іллєнко, заслужений працівник культури Михайло Іщенко, голова правління фонду „Тарасова земля” Юрій Макій та народні депутати “просили” Президента втрутитися, а далі навіть “благали” його. Та де там! Ніколи Віктору Андрійовичу займатися такими справами, як виконання заповіту Тараса. Це якби йому особисто чи його любим друзям було щось треба, то усе зробилося б швидко й як слід.

Обережно – «міни»

На усі п’ять центральних областей України маємо сьогодні лише два серйозні «бастіони», де охороняється типова середньодніпровська природа. Це сам Шевченківський Національний заповідник («Могила Шевченка»), площа якого – усього 42 гектари, та суміжний з ним Канівський природний заповідник. Канівський природний – теж не гігант, його площа трохи більше 2 тис. га (для порівняння: площа Поліського заповідника – удесятеро більша).

Зрозуміло, що цього замало, щоб зберегти дніпровські краєвиди. Тому спеціалісти давно пропонують створити тут біосферний заповідник. Саме біосферний заповідник дозволяє нйкращим чином поєднувати охорону природи та культурної спадщини із традиційними видами господарської діяльності та розвитком туризму. Про це не раз говорили з різних трибун вчені та громадськість. Та тільки слухати їх ніхто не хоче.

Скільки академіки разом із Державною службою заповідної справи не готували пропозицій, далі Кабміну з його Мінфіном та іншими «мінами» справа не йшла, – підривалися клопотання на цих самих «мінах» так, що папірці та скрепочки долітали з високих кабінетів аж до підніжжя Чернечої гори.

Поки чиновники відмахувалися від ідеї створити представницький заповідний «портрет» дніпровської природи, від неї залишилися куці клапті. Тепер є лише п’ять шматочків, які можна було б адміністративно приєднати до Канівського природного заповідника: регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів», Михайлівський ліс, два острівці на Дніпрі, урочище Склярове (лівий берег) біля Бубнівської Слобідки та урочище Вовчи Скоти біля с. Пекарі. Ці території разом з уже заповіданими двома тисячами га Канівського природного заповідника можуть скласти каркас, навколо якого згодом треба і оголосити за згоди ЮНЕСКО створення Канівського біосферного заповідника.

А народу – обгризені кістки…

Законодавство рекомендує створювати або розширювати заповідні території за згоди місцевих рад. «Ми розіслали листи в усі шість сільських рад, які будуть межувати із новими ділянками заповідника, – говорить lиректор Канівського природного заповідника Микола Чорний. – Прохорівська нам жвавенько відписала, що нічого узгоджувати не буде, а решта п’ять – узагалі наше звернення проігнорували, наплювавши і на законодавство, і на пам’ять про Тараса Шевченка».

Чому ж не виконується і Указ президента «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» № 838/2005 від 23.05.2005, і Закон України «Про загальнодержавну програму національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки», якими теж, як і згаданими дорученнями, законодавчо (!!!) передбачено розширити Канівський заповідник? Цікаво, що часто-густо народ, себто громади сіл та селищ, ідею створення біосферного заповідника підтримують. А от депутати різних рад та селищні голови – ні.

Причина проста. Народ – за те, щоб залишилися в околицях місця, де можна і по гриби, і на рибалку сходити. Місцеве ж «начхальство» цікавить зовсім інше – можливість заробити на передачі найкращих земельних ділянок «крутеликам». Земля навколо Києва уже розхапана, тож люди із тугими гаманцями уже поглядають на сусідні області, зокрема, й на Черкащину.

Вартість землі у регіоні продовжує стрімко зростати, сягаючи на прилеглих до водойм або лісу ділянках 3-5 тис. у.о. за сотку. «Підбурювані «радєтелями» прості селяни спокушаються такими грошима, і втрачають розум, продаючи разом із землею самих себе, своє середовище існування, а з ним і своє майбутнє. Характерним є те, що вартість будинків (якщо вони є на ділянках) під час переговорів щодо продажу землі майже ніколи не враховується», – говорить активний прихильник створення біосферного заповідника, мешканець Канівщини Володимир Сесін.

А ще частіше мисливці за землею звертають увагу на ще не розпайовані землі сільських рад. Лиш частину від справжньої вартості землі у вигляді хабара «потрібним людям» – і капіталіст відчутно економить на оборудці, офіційно виплачуючи смішні гроші згідно з довідкою про вартість ділянки.

«В результаті, – додає Сесін, – традиційні села регіону, які ще зберегли національний колорит, швидко перетворюються на котеджні містечка дачного типу. Власники «дач» тут з’являються лише декілька разів на рік, здебільшого на вихідні, свята та влітку, влаштовуючи при цьому відпочинок “на повну котушку”, зовсім не опікуючись станом навколишнього середовища, а тим більше – станом та розвитком села, де ще продовжують жити прості селяни.

Через “котеджну” забудову та перерозподіл найкращих земель села регіону втрачають рештки привабливості для молоді – докорінно змінюється звичний ландшафт, занепадає сільська інфраструктура – закриваються школи, не працюють магазини, громадський транспорт тощо». Тобто найкращі шматочки дістаються грошовитим зайдам, а народу залишаються обгризені кісточки. Зупинити цей процес може лише створення тут біосферного заповідника, що у свою чергу дасть поштовх до розвитку туризму, дозволить залучити гроші для розвитку регіону, тобто – для всіх, а не лише для «чорних» маклерів.

Лежачі камені черкаської бюрократії

«За бажання усі дозвільні документи та узгодження для розширення Канівського заповідника можна було б зібрати за тиждень-два. Але працівники Черкаського облуправління Мінприроди, які в першу чергу і повинні займатися розширенням заповідника, вочевидь, не мають ні бажання, ні вміння працювати», – говорить експерт Міжнародного союзу охорони природи Володимир Борейко.

Говорить із знанням справи, бо сам колись працював у тоді ще Держкомприроди України. Він і сьогодні, уже як громадський діяч, щороку «пробиває» створення десятків нових заповідних об’єктів. Уточнюю ще раз – на громадських засадах. А в обласних чиновників повноваження – набагато більші. І за ними не дві-три громадські організації стоять – держава! Тому наперед відкидаю усі відомі скарги та нарікання, натомість повторю: було б бажання. Й адресую цей закид не тільки мінприродівцям, а й головам та заступникам адміністрацій усіх рівнів. За їх активного сприяння справа давно була б уже успішно завершена.

Як і за державницької, а не відомчої позиції Держкомлісгоспу, від якого, зокрема, залежить успішна і оперативна передача Канівському заповіднику Михайлівського лісу та частини Трахтемирівського РЛП. «Тут йдеться про те, – говорить перший заступник Державної служби заповідної справи Микола Стеценко, – щоб із одної державної кишені (лісгосп) перекласти в іншу (заповідник)».

Але ж ні – повний саботаж! Лісове відомство давно уже є одним із головних ворогів заповідної справи у державі, це говорю прямо і незабаром «Селянська правда» про вибрики псевдолісівників розкаже детально. Поки ж що Сесін береться за голову: дізнавшись про можливу передачу масиву у відання заповідника, лісівники різко збільшили темпи та обсяги лісозаготівель на території Михайлівського лісництва. Причому вирізають найцінніші насадження – вікові дуби, болотні вільшаники…

Подібне вже було в історії Канівського заповідника. У середині 1980-х, коли стало відомо про заповідання Зміїних островів, місцевий лісгосп бігом почав рубати вікові дуби, що тут росли. Громадськість та науковці забили на сполох, з’явилося кілька гострих публікацій. «Міністра лісового господарства України зняли з посади, – пригадує Стеценко, – а директора обласного управління лісового господарства виключили з партії, що тоді було ще більшим покаранням». А головне, рубки припинилися і красені-дуби й сьогодні милують око і надійно захищають усе пташино-комашине населення островів від незгод.

Отож я прямо запитую: дорогий товариш прем’єр-міністр, дорогий президенте, коли ви нарешті застосуєте повною мірою свої повноваження і поставите на чолі лісового відомства не дереворуба, а патріота? Або, принаймні, людину, яка виконує закони України і доручення президента та уряду? І коли навчите своїх черкаських підлеглих як слід працювати? А якщо вони не здатні вчитися, то може знайдете інших?

А головне, коли буде видано указ про розширення Канівського природного заповідника, себто про збереження шевченкових краєвидів?

Джерело: Майдан-інформ