Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Пімсти смерть великих лицарів.

Тарасова гора

2010 р. Реставрація чи ревізія Шевченкового меморіалу?

Дата: 16.07.2010

Громадськість України вже кілька місяців живе під враженням того, що відбувається на могилі Шевченка, але, на жаль, належного розголосу ця справа не має, хоча проблеми зі збереженням культурної спадщини в Канівському районі давно назріли. Про них розповідає гість редакції Микола Біляшівський, музеєзнавець, культуролог, член Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Після того, як президент України пообіцяв неодмінно відкрити до Дня Незалежності музей на могилі Шевченка, почалися роботи, які, на жаль, ведуть таким чином, що знищують культурну спадщину Шевченкового меморіалу.

Насамперед маю на увазі затвердження проекту концепції та тематичної структури експозиції Державного музею Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника в місті Каневі. Що ж так усіх непокоїть? За цим планом передбачається за суттю знищення історичного інтер’єру Музею, який створив Василь Кричевський разом із Петром Костирком. Інтер’єр – частина пам’ятки, бо сам будинок музею – один із найкращих творів Кричевського, виконаний у стилі українського модерну, створений тим, хто став основоположником цього стилю у 1900-х рр., хто надавав виразних національних рис міському монументальному будівництву, сполучав їх з образними характеристиками, які мала так звана народна архітектура старих будівель, соборів доби козаччини.

Усі деталі будівель своїх Василь Кричевський збирав по крупинці, і потім витворив особливий стиль. Хоча він був не сам у творенні українського модерну, але йому належить першість, бо саме він створив найвидатніші твори цього стилю, особливо в архітектурі. Тепер поставлено під сумнів збереження цього інтер’єру. Водночас змінюється докорінно вся концепція експозиції.

Зазвичай, якщо є цінний художній інтер’єр, у якому розташовують музейну експозицію, він або зберігається в тому вигляді, у якому дійшов до нас, або його відтворюють, реставрують. Але ніколи не знищують, не нівелюють. А саме так зараз намагаються вчинити з музеєм у Каневі.

Замість музею-світлиці, куди ми приходимо, побувавши на могилі Кобзаря, щоб спом’янути його, нам пропонують повсюди сірі похмурі стіни, колони з римським тиньком. Стелі закриті екранами. Головне, що з яскравого, колористичного, “неначе писанки” інтер’єру оселі – альтернативного сірому Петербургові, – зробити, як сказав один відомий шевченкознавець: “домовину”. Цю концепцію, до речі, затверджували без обговорення в пресі, всупереч думці багатьох фахівців.

Я був під час того, як це робилося у Міністерстві культури. Зібралася президія науково-методичної ради з охорони культурної спадщини Міністерства культури, і проект Миколи Скиби, Лариси Скорик і Віктора Вечерського одержав перевагу завдяки голосам тих, хто навіть не прибув на засідання. Кажуть, що ще за міністра Вовкуна у Міністерстві розроблено дуже дивне положення, що можна затверджувати візуальний проект, не бачивши його.

Присутні були лише кияни. Голосували за себе і тих, хто не прибув і проекту не бачив (двоє не прибули зі Львова). До речі, двоє з тих, хто голосував за цей проект, були його автори – Скорик і Вечерський. Ці люди взяли на себе важкий тягар – знищення культурної спадщини України. Інтер’єр Кричевського – видатна культурна пам’ятка. А серед тих, хто ухвалював проект, були працівники Державної пам’яткоохоронної служби, члени Головної ради Товариства охорони пам’яток історії та культури.

Та на розгляд Товариства свого проекту не надавали, знаючи, що багато фахівців категорично проти, крім того, це заборонено законодавством. Можливо, наша служба з охорони культурної спадщини досі не взяла будинок-музей біля могили Шевченка в Каневі на облік як пам’ятку? Це єдине, що могло стати юридичною підставою знищення інтер’єру. Тоді це змова в колах пам’яткоохоронців. У підсумку – буде цілком змінено колористично як інтер’єр, так і відеоряд експозиції.

Стелю, де Кричевський прекрасно зробив сволоки, затягнуть екраном. Все буде чорне: у цій експозиції закладено багато мін сповільненої дії. Вітраж роботи Кричевського у вестибюлі Музею демонтують. Замість нього ми побачимо новий вітраж у сірих тонах. Образ – “кристал як втілення чистоти”. Одне слово, замість людини – камінь. Опоненти проекту переконували, що можна створювати такий проект зі вшанування Шевченка, але не в цих стінах. На їхні заперечення не зважили.

Показово, що проект Кричевського було втілено в радянській Україні. Це один з найкращих творів, які у будь-який час у кожного українця пробуджував гордість за свою країну, навіть у часи Сталіна. Нинішні реформатори заявляють, що колишня експозиція і інтер’єр нібито не розкриває образу Шевченка. Сучасні викрутаси доходять до блюзнірства. Стверджують, ніби Кричевський створював цей будинок у такому стилі під тиском державної ідеології, перебуваючи в пригніченому стані. Насправді це не так, бо стиль свій Кричевський виробив ще до 1917 р., і Радвлада на це впливу жодного не мала.

Подібні твори архітектури авторства Кричевського є і в інших містах і селах. Наприклад, знаменитий будинок Полтавського губернського земства, школи, а також інтер’єри в Академії наук, які він створював вже у 1920-х роках. Це багатогранний митець, який був чудовим майстром. Він розробляв інтер’єр до деталей: стільців, столів, перегородок тощо. 1939 року не вистачало коштів, щоб остаточно втілити в життя твір Кричевського, доробити недороблене тоді вирішили у наш час.

Протести з приводу нового проекту висловлювали керівники Національної спілки художників України, Академії мистецтв, але це не подіяло. Йдеться не про амбіції. Це зашкодить музею і не дістане позитивної оцінки громадськості. Адже знищується все найкраще, що створено в українській культурі впродовж століття. Василь Кричевський – всесвітньо відомий майстер, класик українського живопису, архітектури. Це визнано всіма енциклопедичними виданнями, громадськістю.

Зараз це все зневажається, відкидається, причому переконливих пояснень, для чого це робиться, немає. Автори проекту навіть за посадовими обов’язками мусили б охороняти спадщину. Хто до цього причетний?

Віктор Вечерський – один із чільних працівників державної охорони культурної спадщини. Координатор, консультант цього проекту – колишній начальник відділу музеїв Міністерства культури Микола Скиба, нині заступник генерального директора Національного художнього музею. Важко повірити: з тих стін, де родині Кричевського і йому самому врятували життя, коли більшовики у січні 1918 р. розбомбили будинок Грушевського, йде посил на знищення його мистецького твору.

У 1918-му М. Біляшівський і Данило Щербаківський прихистили художника, він прожив у нинішньому приміщенні художнього музею понад сім місяців, там створив Державний герб України. Нинішня поведінка заступника директора Музею вселяє тривогу за збереження картин художника, які зберігаються в музеї. Завтра комусь щось не сподобається, скажуть, що вони не “вписуються” під якусь нову концепцію – і вирішать їх викинути чи списати.

Нинішні події на могилі Шевченка виявили тенденцію знищення національної самобутності в архітектурі, культурі. Недоброзичливці говорили: “Який може бути український модерн? Російський може бути, український – ні!” Кричевський довів, що український модерн існує. Зараз це піддають ревізії. Навіщо? Щоб ревізувати самого Шевченка. Кожен народ у своїй історії проходить зоряний час, коли розкриваються якісь потаємні глибини людської душі саме в реаліях національного побуту, історії, духовного життя. Це закарбовується на скрижалях світової історії, стає надбанням світу. Таким став Шевченко і його доба. І ось для того, щоб Шевченка притлумити, творимо темряву.

У новій експозиції буде представлено й побут села і навіть особисті речі В. Кричевського тощо, але новий інтер’єр перешкоджатиме розумінню самого Шевченка, духовним нащадком якого був і Василь Кричевський. Шевченко показав “тую славу”, адже були в нас і маляри, й архітектори, здобутки яких було втрачено. У першій половині XIX століття Шевченко починав усе наново, і дав українству колосальний поштовх.

Це відродження, яке починається від Шевченка, зневажено у знищенні інтер’єру великого художника і архітектора В. Кричевського. У музеї замість паркету має бути кам’яна підлога. Насправді Шевченко не був таким шанувальником каменю. Він розумів, що петербурзькі палаци – це красиво, але відчував їх камінний холод.

І день не день, і йде не йде,

А літа стрілою

Пролітають, забирають

Все добре з собою.

Окрадають добрі думи,

О холодний камінь

Розбивають серце наше

І співають амінь,

Амінь всьому веселому

Однині довіка.

І кидають на розпутті

Сліпого каліку.

– “Три літа” -

Ось чим для Шевченка був той “холодний камінь”. То невже цього не розуміють наші музейні “новатори”? А може вони так і уявляють той настрій, з яким відвідувачі мають покидати Шевченків меморіал – настрій історичної безвиході для українства?

Новий проект – нові шалені витрати (і гроші є!). Уже було закуплено за великі кошти паркет. Витратились на одне, тепер замість паркету витрачатимемось ще на камінь. Інший приклад – перегородки у вестибюлі другого поверху з інкрустацією з дорогих сортів дерева за проектом Кричевського для реставрованої експозиції уже було виконано. Тепер їх пропонують передати у фонди Музею. Музейники не погоджуються. Перегородки, на які витратили 2 мільйони гривень, ніде подіти.

“Новатори” мотивують тим, що хочуть показати Шевченка на тлі світової історії. Мотивація зрозуміла. Але “з добрих намірів у пеклі весь поміст зложився”, – писала Леся Українка. Ось приклад. У вестибюлі буде виставлено центральний тематичний блок № 1, “Камінь наріжний”, який поєднує валун із тесаною верхівкою і з найзнаковішим музейним об’єктом – червоною китайкою, якою була вкрита домовина Шевченка під час перепоховання.

Цей вузол нібито, за поясненням проектантів, “уособлює велич і монументальність Шевченкової постаті в культурологічному контексті; його зовнішню простоту і внутрішню складність і багатогранність. Поєднання китайки й каменю символізує глибинне злиття Шевченкового образу з рідною землею, природним рельєфом і культурним ландшафтом. Зображення (на стелі. – Ред.) рухливого неба зі зразками поезії символізує духовні прагнення поета, нестримний рух його думки і невичерпність образів”.

Скільки фальші в усьому цьому! Як музейник хочу твердо заявити, що будь-який камінь, хоч скільки його чисти, притягає різні мікроби і зберігати китайку, поруч не годиться. Архітектор Лариса Скорик на презентації у Міністерстві культури і туризму розповідала, що камінь буде покрито китайкою. Цього в поясненні не написано, але якщо так, то це взагалі несполучуване.

А валун зі стесаною верхівкою – що це? Адже валун – це круглий, обкатаний камінь. Навіщо його зрізати? Камінь наріжний зі стесаною верхівкою, що це? Як там лежатиме китайка і що це має символізувати? Такі речі можуть викликати нерозуміння громадськості, церковних діячів. Такі речі з похорону як китайку так не зберігають і виставляти так її не годиться. Є практика церковно-археологічних музеїв до 1917 р. (один з найкращих був у Києві) і від неї треба відштовхуватися.

У всякому музеї первинною і головною річчю, які підпорядковано увесь інтер’єр і все оформлення, є музейна колекція. Її приходять дивитись, а не чергові екрани комп’ютерів та телевізорів. А запропонована експозиція за цим проектом перенасичена відеозасобами. У кожному блоці – по два екрани. Сучасна людина, відірвавшись від комп’ютера, повинна сприйняти колекцію музею, попрацювати духовно.

Оформлення – це як рама для картини. Рама може навіть зіпсувати головне – картину, але вона все ж – не головне. А в тому, що нам пропонують, рама стає головною, за нею не видно картини. Бо екрани ж заважатимуть людям вглядатися в унікальні музейні експонати – хоча в проекті небагато таких речей і перелічено. Скажімо, невідомо, чи буде виставлено вінок Шевченкові від МХАТу. Цей період в історії могили взагалі змазано.

Музей біля Могили Кобзаря розкриває дві теми: життя поета й історію самої могили як історію моральності українського суспільства. Адже моральність найбільше виявляється у ставленні до померлих. Останню тему опрацювала і розкрила світові відомий шевченкознавець, працівник Музею З. Тарахан-Береза у своїй монографії “Святиня”. Але до творення експозиції на гарматний постріл не допускають шевченкознавців з Музею на Могилі Поета. Експозиція створюється анонімно, без працівників музею, з якими не радяться, їхньої думки не визнають, їх використовують максимум як робочу силу. Як може таке відбуватися?

Я з батьками з дитинства приходив на могилу Шевченка, мені вже 52 роки. Хто має право в мене віднімати інтер’єр, який я одержав у спадщину від батькового покоління? І задля чого? Щоб сформувати для людей низькопробної попсової культури, тих, хто займається лише комп’ютерними іграми, і годен дивитись тільки на екран та не здатен прочитати якусь аналітичну працю, відповідну полегшену експозицію?

Є ще такий неприпустимий момент. У предметному ряді експозиції здебільшого не знайшлося місця для експонатів про тих, хто створював Шевченків меморіал за часів царату. Там є лише ті, кого дозволяли в радянський час: сторож на могилі й учитель Канівської гімназії В. Гнилосиров. Оце і все. А було ж багато людей, причетних до виконання поетового заповіту.

І не самі Гнилосиров, Ядловський ще у 1880-х рр. створили Шевченків меморіал. Меморіал створили члени Старої громада і родичі Тараса Шевченка. Доглядав В. Науменко, опікувався В. Тарновський, який власним коштом виготовив хрест. Імен цих людей не згадують. Згадано О. Лазаревського, як він зустрічає труну Шевченка. Це звичайно добре, але ж О. Лазаревський усе життя опікувався могилою Шевченка.

Нема жодного предмета від людей, які приходили на могилу як прочани. І не дивно! Ось в анотації одного із залів з подивом читаємо, що звукове оформлення блока № 12: мелодії Лисенка, Кониського. Великий архівіст, історик і меценат Кониський став ще й композитором! Це ж слова О. Кониського у гімні “Боже Великий, Єдиний”, а не музика. Із такими знаннями авторів не дивно, що В. Тарновського чи ще когось пропустили.

А для М. Лисенка як прочанина, людини, яка щороку з хором приїжджала на могилу, місця не знайшлося. Так само М. Старицького, В. Стефаника, Лесі Українки! Стару експозицію створили музейники, шевченкознавці, яких тепер відсторонено. Там усіх було гідно згадано. Правда, для цього треба мати відповідну кваліфікацію. До речі, не знаю жодної шевченкознавчої праці Віктора Вечерського, Лариси Скорик.

У проекті все йде всупереч нашій культурній традиції. Громадськість пише листи з протестами в інстанції, сподівається, але бачу, що це вже не допоможе, що проектанти затялися і роблять на зло – це може мати дуже погані наслідки. Зараз в Україні перебуває онук Василя Кричевського, і він має повне право подати позов до суду за порушення авторських прав діда. Такого поводження з твором мистецтва, яким є Музей на Могилі поета, ніхто ніде собі не дозволяв.

Мене ця історія дуже схвилювала. Крім того, що я шанувальник Шевченка, бо батько виховував мене в любові до поета, я все дитинство провів поруч, проживаючи у знайомих на селі. Я відчуваю спорідненість із цією землею, мені це не байдуже. Разом із членами нашої родини, племінником і невісткою, по смерті мого старшого брата Бориса, який доклав багато зусиль до збереження культурної спадщини Канівщини, ми подарували оригінал гравюри “У шинку” з картини І. Соколова, Шевченко одержав звання академіка. Це особлива гравюра.

Під впливом Шевченка ще за його життя частина художників почала писати сцени з українського народного побуту. До таких художників належить і І. Соколов. Шевченко з картини свого духовного учня зробив гравюру. За дві гравюри (перша – “Вірсавія”) Шевченко одержав звання академіка гравюри. Для цього експонату в новітній експозиції місця не знайшлося. Можете уявити, щоб оригінал не показували? Я сказав про це міністрові Д. Кулиняку, він обіцяв врахувати. Я запитав у Скиби: як же так? Він відповів: “Це буде показано разом з репродукціями на екрані”.

Є ще фальш у тому, що хочуть показати, що вшанування Шевченка в радянські часи – лише офіційщина. Це несправедливо. Звичайно, керівництво держави вшановувало нещиро, забороняючи читати вголос увесь “Кобзар”. Водночас сотні тисяч людей, які приходили на могилу, вшановували Шевченка щиро. Це так само неправда, як і те, що Кричевський створив музей “усупереч собі”. Навпаки, він відстояв своє, домігся, що його визнала держава.

Як сказала міністрові на обговоренні наш видатний реставратор Інна Дорофієнко, “не змогли розстріляти Кричевського тоді, то розстрілюють по смерті”. Не можна, щоб цього не почула країна! Люди, які заходилися переробляти експозицію, стріляють у мертвих, у могили, в пам’ять людську.

У новій експозиції пануватиме Шевченко-художник і на другий план відсувається Шевченко-поет. І це недивно. Бо живописні та графічні твори Шевченка, його гравюри не викликали заперечень з боку будь-якої влади. А от слово!.. У царські та й радянські часи заступитися за Шевченка, як поета – потрібна була мужність. Із живописом було простіше, а ось слово – ні-ні-ні! А в експозиції хочуть зробити – і роблять наголос тільки на Шевченкові-художнику.

І тому треба віддати належне мужності людей, які за царату вшановували Шевченка і шанували насамперед за його слово. “Стара громада” зробила історико-культурний заповідник, викупила чотири гектари землі на верху Чернечої гори, збудувала хату для сторожа, що правила й за міні-готель, світлицю. Тут можна було відпочити і перебути ніч. Для прочан створили мінімальні умови, опорядкували могилу.

Чи доведеться працівникам відповідати громадськості, куди поділи з експозиції свідчення про В. Науменка, В. Королева-Старого, про Симона Петлюру, який склав план національного парку навколо могили Шевченка і потім аж до 1990-х років усі ми мимоволі втілювали в життя його план (у 1920-30 роки про це знали).

До речі, великий готель коло могили Шевченка, рятувальну станцію на водах запровадив Петлюра. Було визначено, що Лівий берег – для відпочинку, а не для промзони. Мав бути національний парк. Нині той, планований ще Петлюрою парк, поділено на дві частини, як його поділила радянська влада, відновлюючи 1923 року заповідник. Петлюра не встиг зробити національний парк, але гетьман Скоропадський все ж перетворив приватний заповідник, зроблений Старою Громадою, на державний.

Замовчуються всі події, що були й за радянської влади у 1920-х рр.: як комнезамівці скидали хрест 1 травня 1923 року (водночас скинули хрест з могили Максимовича). Як 1923 року створено комісію, яка ухвалила створити два заповідники: Шевченківський на Чернечій горі й майбутній Канівський природний заповідник у вигляді заказника. В. Королів-Старий, С. Петлюра, М. Лисенко, В. Різниченко охороняли і природу, й культуру. Радянська влада поділила ці поняття, але розуміла, що природу й культуру також треба охороняти.

Раніше Канів був заповідним куточком, а тепер хочуть знищити історичний ландшафт навколо Могили Шевченка. До речі, так і не складено (за 20 років) програми розвитку рекреаційно-туристичної галузі в Канівському районі! Золота Підкова Черкащини охоплює дуже мало об’єктів, навіть не всі Шевченківські місця в районі! Не охоплює ні могили Максимовича й парку на його садибі в селі Прохорівці, ні хутора Княжа Гора, на садибі Канівського природничого заповідника, де перебувало стільки інтелігенції, сіл Пекарів, Келеберди, багатьох інших місць.

Це боляче і щось треба з цим робити. Треба бити в усі дзвони, поки не пізно. Вандалізм треба зупинити.

Записала Надія Кир’ян

Джерело: “Слово Просвіти”, № 27 (560), 8-14 липня 2010

Вкладені елементи

2010 р. Відкритий лист із Чернечої гори в Каневі до Президента України В. Ф. Януковича та…
2010 р. Відкритий лист із Чернечої гори в Каневі до Президента України В. Ф. Януковича та…
2010 р. Музей Шевченка в Каневі - практика для подруги Віктора Януковича
2010 р. Музей Шевченка в Каневі - практика для подруги Віктора Януковича
2010 р. Шевченко двадцять першого століття
2010 р. Шевченко двадцять першого століття
2010 р. Понівечили музей і душу українця
2010 р. Понівечили музей і душу українця
2010 р. Хто порятує Тарасову святиню?
2010 р. Хто порятує Тарасову святиню?
2010 р. Янукович відкрив скандальний музей
2010 р. Янукович відкрив скандальний музей
2010 р. У музеї Т. Г. Шевченка в Каневі сховали книгу відгуків
2010 р. У музеї Т. Г. Шевченка в Каневі сховали книгу відгуків
2010 р. Лариса i пустота
2010 р. Лариса i пустота
2010 р. А портрети падають…
2010 р. А портрети падають…

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 556

Модифіковано : 4.03.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.