2010 р. Понівечили музей і душу українця

Дата: 21.08.2010

Проект реставрації-переробки (зі знищенням старого інтер’єру) вестибюля Музею на могилі Т. Шевченка за проектом ТАМ “Л. Скорик”. На підлозі видно викладений чорним каменем на коричневому тлі хрест. У перехресті рамен хреста встановлено інсталяцію із каменем, на якому кинуто китайку, якою було вкрито домовину Т. Шевченка під час перепоховання.

Реалізація на практиці прийнятого президією Науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури і туризму України 28 травня 2010 року рішення про затвердження концепції, тематичної структури та ескізного проекту експозиції музею Тараса Шевченка у Каневі, розроблені ТАМ “Л. Скорик” (затвердженої наказом № 288//16-10 міністра культури і туризму України М. А. Кулиняком) потягло за собою, як і передбачалось мною та іншими колегами (див.: публікації на цю тему в “Слові Просвіти”, ч. 27), грубе порушення чинного пам’яткоохоронного законодавства.

Відкинуто визнані у світі принципи реставрації пам’яток. Роботи, виконані для реалізації концепції ТАМ “Л. Скорик”, призвели до величезного пошкодження інтер’єру Музею – цього одного з найкращих творінь видатного українського митця Василя Григоровича Кричевського та його учня Петра Федоровича Костирка. Як і передбачалося, зміни інтер’єру виявились настільки глибокими, що стали причиною повної зміни художнього образу споруди. Вони знищили образ Музею як Шевченкової хати-світлиці. Порушено й зовнішнє опорядження будівлі Музею.

Якщо на початку – в середині липня ц. р. – під час обговорення у пресі йшлося тільки про наміри, висловлені у концепції Л. П. Скорик з колегами, то нині, коли ці роботи практично завершено, слід говорити про порушення авторами концепції та її виконавцями чинного пам’яткоохоронного законодавства. Незаконність змін інтер’єру випливає із тексту охоронного паспорта пам’ятки № 54-Чк.

Цей документ, як і будь-який охоронний паспорт певної пам’ятки, від дерев’яної хати і мурованого палацу, фіксує конструкцію і стиль, у якому виконано споруду, зокрема подає опис її інтер’єру та найважливіших деталей. Згідно із законом, ані конструкцію, ані стиль, у якому виконано споруду, зокрема її інтер’єр та найважливіші його деталі, не можна не тільки знищувати, але й змінювати порівняно з тим, як їх зафіксовано в охоронному паспорті.

Реставрація або навіть реконструкція можуть провадитись тільки в межах тих історичних станів пам’ятки, які зазначено в історії пам’ятки, наведеній в паспорті. За охоронним паспортом легко виявити порушення, до яких призвела реставрація. Зокрема, в інтер’єрі музею (зали і вестибюль) відбулися такі зміни.

По-перше, перефарбовано стіни та колони у сірий колір (суперечить опису інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 4, абзац 8 згори; ілюстрації 14, 15, 16).

По-друге, паркетну підлогу в залах замінено на чорну гранітну (суперечить описові інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 4, абзац 8 згори; паркетну підлогу таким чином вилучено з інтер’єру і знищено як його елемент).

По-третє, закладено гіпсокартоном орнаментальні розписи пілястр (за ескізами В. Г. Кричевського), розкриті 2004 року (суперечить описові інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 5, абзац 2 згори). Слід врахувати, що, згідно із затвердженою концепцією та тематичною структурою експозиції, стелі в експозиційних залах нині не відновлено у дореставраційному вигляді, з декоративними розписами, створеними за задумом В. Г. Кричевського та П. Ф. Костирка.

Стелі у вестибюлі із декоративними розписами в кесонах, які збереглися упродовж 2003-2010 р., вилучили із зорового образу інтер’єру, запнувши натяжним екраном. А віконний поліхромний вітраж у вестибюлі за проектом В. Г. Кричевського і П. Ф. Костирка замінюють (знищують як елемент інтер’єру) на монохромний сіро-чорний вітраж (останнє суперечить описові інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 4, абзаци 6, 12 згори та ілюстрація 23).

Внаслідок зазначених змін із зорового образу інтер’єру у різний спосіб усунуто всі декоративні розписи на стінах і на стелі, що прямо суперечить не тільки задумові В. Г. Кричевського та П. Ф. Костирка, але й заявленій у паспорті наявності цих творів образотворчого мистецтва в інтер’єрі Музею (див.: стор. 5, абзац 2 згори).

Вікна в експозиції частково закрили експозиційні щити. Це розірвало зоровий зв’язок краєвиду, який відкривається з вікон музею, із самою експозицією. Цей зв’язок є питомою рисою інтер’єру, запроектованого ще В. Г. Кричевським і П. Ф. Костирком і зазначеного в охоронному паспорті (див.: стор. 3, абзаци 2-4 згори та стор. 4, абзац 8 згори).

У підсумку втілених змін поліхромне оформлення інтер’єру, зафіксоване в охоронному паспорті (див.: стор. 4, абзаци 6, 8 згори; стор. 5, абзац 2 згори), замінено на монохромне оформлення у сіро-чорних тонах. А це суперечить загальному вигляду та художньому образу інтер’єру, зазначеному в охоронному паспорті (див.: стор. 4, абзаци 6-8, а також – стор. 5, абзаци 1та 2 згори).

Цікаво, що охоронний паспорт, складений під час реставрації музею, зафіксував не тільки наявний стан об’єкта, але і напрям, у якому має здійснюватись реставрація (!), що практично не трапляється у подібних документах. Згідно з інформацією охоронного паспорта Музею (див.: стор. 5, абзац 1 згори), реставрація, яку було розпочато 2003 року, має завершитись відтворенням первісного вигляду його інтер’єру, запроектованого, але не до кінця втіленого в 1930-х роках В. Г Кричевським і П. Ф. Костирком.

Отже, здійснена ТАМ “Л. Скорик” реставрація (?) споруди зайшла нині у гостру суперечність із відповідними положеннями охоронного паспорта. І це стосується як внутрішнього, так і зовнішнього вигляду споруди Музею. Бо жодним чином реставрацією не можна назвати те, що цими днями буде здано в експлуатацію. Можна говорити про повне знищення образу Музею, який виплекали і любили покоління не тільки українців, а всіх, хто приходив на могилу Т. Г. Шевченка.

Нинішній загальний художній образ музейного інтер’єру, зафіксований в охоронному паспорті, являє собою повний дисонанс із зовнішнім виглядом споруди (у В. Кричевського і П. Костирка, як і зафіксовано в охоронному паспорті – світлі тони та поліхромія в оформленні інтер’єрів і зовнішнього вигляду споруди Музею, а у втілюваній нині концепції ТАМ “Л. Скорик” – мимовільна поліхромія зовні і сіро-чорна монохромія всередині будівлі).

Зазначені зміни руйнують цілісний образ Музею. І не тільки самої його будівлі, але й образ усього Шевченкового меморіалу на Чернечій горі, який склався упродовж ХІХ-ХХ ст. Адже В. Г. Кричевський та П. Ф. Костирко взяли за основу образ хати-світлиці, спорудженої біля могили Т. Шевченка у ХІХ ст. Великий архітектор В. Кричевський в інтер’єрі та у зовнішньому вигляді величної споруди Музею зумів зберегти пам’ять про той скромний перший народний музей Кобзаря.

Зберіг чар хати-світлиці, яка запам’яталась усім, хто відвідав Шевченкову могилу до 1939 р. І цим було збережено любов поета до колористики української хати, з якої простеливсь йому шлях у великий світ Мистецтва. Було збережено повагу до всіх, хто в часи, коли Шевченкове слово і дума були під забороною, не побоялися прийти на могилу великого страдника за Україну.

Нинішня реставрація, а насправді – знищення інтер’єру Музею сталась у незалежній Україні, де на словах дуже шанують здобутки нашого народу у царині мистецтва. Цей потяг до світла, яким напоєний був інтер’єр В. Г. Кричевського та П. Ф. Костирка, не змогли затамувати в українській душі й у страшні роки Голодомору! На нього зазіхнули, його знищили в інтер’єрі Музею, у Шевченковому меморіалі (!) сьогодні.

І спадає на думку, що ті, хто це робив, хочуть понівечити душу українця не гірше, ніж хотіли цього можновладці за Сталіна.

Редакція газети “Слово Просвіти” у кожному числі, починаючи з 7 липня, друкувала листи музеєзнавців, відомих письменників, діячів культури й мистецтва, адресованих президентові В. Ф. Януковичу, але реакції не спостереглося.

Сьогодні ще раз нагадуємо імена тих, хто зберіг принципову позицію в обороні Шевченкового меморіалу. Це:

Микола Біляшівський, музеєзнавець, культуролог, член Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури;

Ігор Ліховий, генеральний директор – науковий керівник Шевченківського національного заповідника (1989-2005), дійсний член Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS);

Зінаїда Тарахан-Береза, багатолітній хранитель Шевченкового меморіалу в Каневі, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України;

Михайлина Коцюбинська, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;

Наталя Кучер, Оксана Деркач, наукові співробітники Національного музею літератури України;

Ігор Калинець, заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;

Ірина Калинець, письменниця, народний депутат І демократичного скликання, Героїня Світу;

Роман Іваничук, письменник, Герой України;

Борис Возницький, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Герой України;

Богдан Жеплинський, голова Львівського відділення Національної спілки кобзарів України, заслужений працівник культури;

Марія Якубовська, голова Львівської організації Національної спілки письменників України;

Богдан Стельмах, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій ім. І. Котляревського, ім. Лесі Українки, ім. М. Шашкевича, автор поеми-тетралогії “Тарас”;

Юрій Лесюк, заслужений художник України, лауреат премії ім. І. Труша;

Олександр Крохмалюк, заслужений художник України, учасник десяти шевченківських експедицій “Свою Україну любіть…”;

Роман Наконечний, завідувач музею Т. Шевченка Львівського Палацу мистецтв, заслужений працівник культури;

Петро Кулик, скульптор, член НСХУ, автор пам’ятника Іванові Підкові в Каневі;

Євген Безніско, заслужений художник України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка;

Володимир Патик, народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка;

Іван Остафійчук, художник, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;

Микола Кацал, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;

Ярослав Лемик, головний редактор часопису “Світ дитини”;

Марія Прокопець, письменниця, член Всеукраїнського літературного об’єднання “Письменники Бойківщини”;

Петро Гончар, директор, заслужений діяч мистецтв України, член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка у грудні 2008 – червні 2010 рр. (від імені всього колективу Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”);

Ніна Матвієнко, народна артистка України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, Герой України;

Володимир Козар, художник, викладач, голова Міжнародної громадської організації “Українське Реріхівське Товариство”;

Ольга Кагарлицька, редактор, письменниця;

Микола Кагарлицький, письменник, заслужений діяч мистецтв України;

Тамара Глушенок, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України;

Наталка Поклад, член Національної спілки письменників України;

Людмила Семикіна, заслужений художник України;

Василь Кричевський-Лінде, скульптор (США);

Василь Лінде, митець (США);

Олександр Скорина, Черкаська обласна організація ОУН;

Юрій Гамалій, Канівська міська організація ВО “Свобода”, Канівська міська організація ОУН;

Володимир Петренко, Канівська міськрайонна організація Народного руху України.

Їхню позицію поділяє і підтримує редактор “Слова Просвіти” Любов Голота.

Джерело: “Слово Просвіти”