3. Від протистояння до співпраці

Ті, хто зараз у Польщі проклинає УПА, або в Україні ненавидить АК-овців та інших «польських бандитів», не люблять згадувати про те, що трагічна братовбивча війна урвалася так само раптово, як і розпочалася. І вирішили це питання самі вчорашні запеклі вороги – українські та польські підпільники. Більшовики, продемонструвавши, що їм плювати на претензії Лондонського уряду, та німці, які понесли катастрофічну поразку, результатом якої було відновлення УРСР, змусили вчорашніх ворогів нарешті охолонути. Вони зрозуміли, що вся та боротьба була не потрібною. Незважаючи на категоричні заборони Лондонського уряду, який весь час конфлікту ховав свою короткозорість під гаслом «Не віддамо землі, звідки наш рід!», та відсутність ентузіазму у керівних структурах ОУН, місцеві ватажки АК та УПА починають шукати шляхи до порозуміння.

Вже в вересні 1944 р. керівництво УПА-Захід видає накази про припинення антипольських акцій на Галичині. Важливим фактором до поєднання в нових умовах для українського підпілля була необхідність контактів з західними союзниками, в чому дуже могли допомогти поляки. А ті також почали змінювати свою політику відносно українців. Як згадував пізніше комендант округу Грубешів Мар’ян Голембйовський («Стер», «Кораб»):

«У вересні 1944 р. я зібрав нараду 23 командирів АК з Холмщини, Замойщини та Грубешова…Наказав щоб замість боїв з українцями шукати можливості порозуміння і співпраці. Серед присутніх запанував подив, адже серед присутніх було багато тих, хто втратив у боротьбі з українцями цілі родини. Ніхто не виступив проти».

Після цієї наради, проведеної в околицях с. Дубенка було підготовано листівку-звернення накладом у 7,5 тис. примірників та розкидано від Володави через Холм аж по Перемишль. Польські партизани почали демонструвати кращий підхід до українських селян. Це не могло не зумовити позитивної відповіді з боку українців.

27 вересня 1944 р. з концентраційного табору Заксенгаузен (під Берліном) було звільнено разом з групою з 100 бандерівців полковника Юрія Лопатинського «Шейка». На початку січня 1945 р. німці перекинули його на Галичину літаком, після чого він дістався до Романа Шухевича і передав йому листи від Степана Бандери, Миколи Лебедя та Ярослава Стецька. Центральний провід ознайомився з інструкціями, які були в листах, після чого 5-6 лютого в околиці Бережан організував нараду, в результаті якої видано «Інструкцію до виконання №1». Поза іншим ця інструкція визначала необхідність перемовин з польським підпіллям. Ще перед виданням Інструкції №1 Провід ОУН на Львівщині та керівництво ВВ УПА «Буг» посилає на Закерзоння Євгена Штендеру «Зоряного» з задачею підготувати ґрунт для порозуміння з поляками. Першим представником УГВР спрямованим на Закерзоння, імовірно, на переломі березня-квітня 1945 р. був поручик Богдан Гвоздецький («Кора», «Емір»). Вірогідно, з його прибуттям Крайовий провід УПА на Закерзонні 10 квітня 1945 р. видав інструкцію №2/45 щодо відношення до поляків. В ній було вказано, що всі акції проти польського населення заборонені. Дозволялося ліквідовувати лише окремих поляків, які працювали на ворога – совітів.

Необхідність перемир’я вже висіла в повітрі, його вимагали і нові обставини – встановлення радянських режимів по обох боках кордону, так і налягання цивільного населення, яке потребувало закінчення військових дій та можливості повернення до нормального життя. Тож перші перемир’я укладали між собою локальні ватажки УПА та АК. Першим відомим з них стало підписання порозуміння у коло Динова над Сяном тоді Ряшівського воєводства 29 квітня 1945 р. між посланцями капітана Драгана Сотіровича «Дражa» – підпоручиком Юзефом Шайдою «Балбесом» та взводним підхорунжим Тадеушем Германом «Піратом», а також з українського боку – керівником 4 району І округу ОУН Михайлом Джуманом «Борисом». Порозуміння охопило Ряшівський, Березівський, Перемиський та Добромильський (на території УРСР) повіти і протрималося до осені 1945 р.

Втім на Розточчі, Холмщині та Підляшші українсько-польське протистояння вирувало. Наступний крок було зроблено 21 травня 1945 р., коли у присілку Жар між Рудою Рожанецькою та с. Новий Любленець, представники замойської AK i УПА підписали порозуміння, що закінчило триваючі у цьому регіоні вже 2 роки запеклі бої поміж українськими і польськими партизанськими відділами. Як же дійшло до цього ключового порозуміння?

В травні 1945 р. Євген Штендера – «Зоряний» зайняв посаду референта СБ в Ярославському надрайоні. Почалася акція пропаганди за порозуміння спрямована на поляків в повітах Томашів, Білгорай та Любачів. Літом 1945 р. цю акцію продовжили в Грубешівському та Холмському повітах. На переломі квітня-травня 1945 р. під прикриттям бойових сотень радянсько-польський кордон перешли три делегати Центрального проводу ОУН та УГВР: полковник Юрій Лопатинський «Шейк», сотник Богдан Гвоздецький «Кора» та сотник Святослав Левицький «Буй». Саме вони були вповноважені шукати контактів з лондонським урядом Польщі.

Отже ініціатива прийшла одночасно з польського та українського боку. Місцем перемовин стало Розточчя, а саме український центр в селах і , відділок польської міліції в гміни Чесанів (Cieszanów) під керівництвом сержанта Тадеуша Чубрита («Загонщика»). Перемовини велися через греко-католицького вікарія в Новому Люблінцю – Адама Слюсарчика – «Романа», «Книги». Перша зустріч відбулася, імовірно, між Німстовим та Старим Люблінцем, а друга у священика на плебані в Старому Люблінці в кінці квітня – на початку травня 1945 р. Український представник представив план взаємної співпраці українських та польських відділів. Імовірно, на цій розмові також був присутній священик о. Слюсарчик. В кінці квітня 1945 р. в та 3 травня в наступні розмови з Чубритом проводили «Вир», о. Слюсарчик та декілька інших представників УПА.

Паралельно зустрічам в Старому Люблінці відбулися контакти і в . Тут в кінці квітня 1945 р. в господарстві Івана Ільчини з польського боку з’явилися керівник обводу Томашів пор. Мар'ян Варда «Поляковський» та командир компанії «Нароль» підпор. «Костек». З українського боку, найімовірніше, найвищим представником на зустрічі був Василь Галаса «Орлан». Зустрічі АК та УПА відбувалися навесні 1945 р. також в районі Белжца, перша з яких – ще в квітні 1945 р. На них було усталено контактні пункти – для українців – , для поляків поблизу Нароля. Після цього зустрічі відбувалися регулярно. Результати всіх цих перемовин призвели до того, що було вирішено припинити взаємні військові дії та дати можливість цивільним полякам та українцям повернутися до своїх сіл, які опинилися по різні боки лінії розмежування між територіями, які контролювала УПА та АК-ВіН. Проте саме розмежування залишалося актуальним. Лише 2 травня 1945 р. сторони домовилися про можливість перебування своїх відділів, на території, що контролювалася іншою стороною.

АК Томашовського округу прийняла ініціативу в перемовинах і за погодженням з замойським інспектором Мар'яном Голембйовським «Іркою» 2 травня 1945 р. в неподалік Руди-Ружанецької (Ruda Rożaniecka) на території, яку контролювала АК-ВіН організувала зустріч з метою підвищення рівня розмов. Тут зустрілися поручик Мар'ян Варда («Поляковський», «Малий») та Микола Вінничук («Корнійчук», «Вир»). З українського боку в цій зустрічі приймав участь також о. Адам Слюсарчик «Роман». На зустрічі партнери перевірили взаємну волю до перемовин та узгодили зустріч вищих рівнем керівників АК а УПА для укладання перемир’я.

З того часу організаційний центр українців, що розмістився в монастирі коло Верхграти та поляків в Руді-Ружанецький синхронно готували таку зустріч. Місцем остаточного порозуміння на рівні делегованих представників УГВР та коменданта АК в Томашовському окрузі – Мар'яна Голембйовського став присілок поміж с. Руда-Ружанецька та Острувки. Ця зустріч відбулася 21 травня 1945 р.

Існують різні дані щодо конкретного місця перемовин. За одними даними зустріч відбулася в господарстві мешканця Острувек на прізвисько «Купа, куди поляки приїхали бричкою з боку Руди-Ружанецької. За іншими даним це було помешкання Степана (чи Івана) Кіта (обидва мали псевдо «Бутурлим»), або Григорія Шеремета «Багнецего» – мешканців присілку Жар.

Місце перемовин було взяте під ретельну охорону. В присілку Кутне – поблизу місця розмов, розташувався сотня «Месники І» – «Шума», поблизу також розташувалися сотні «Галайда І» та «Галайда ІІ». В Островки були послані вояки з куща «Трембіти». Польську делегацію охороняли відділи АК роти з с. Руда-Ружанецька.

Під час цих перемовин представники замойської AK i УПА уклали довгоочікуване перемир’я, що закінчило триваючі у цьому регіоні вже 2 роки запеклі бої поміж українськими і польськими партизанськими відділами.

Штендера Є. згадує:

«Підчас мого візиту я зустрів 3 офіцерів УПА з України. То були майор Юрій Лопатинський («Шейк», «Калина»), сотник Б. Гвоздецький («Кора»), який загинув в сутичці з УБП недовго по моєму від’їзді, і сотник Святослав Левицький. Двоє з них: Ю. Лопатинський та Б. Гвоздецький, були вповноважені головним командуванням УПА на проведення перемовин з АК. Наступна конференція відбувалася в селі Руда-Ружанецька в повіті Томашів в день 21 травня 1945 р. Опис тої зустрічі з AK, поданий «Щесняком» та «Чотою», спирається на докладний рапорт «Удови». («Запис зустрічі поміж відділами AK і українськими представниками 21 травня l945 р.»). Польська делегація, що представляла замойський округ, складалася з наступних осіб: командир – кап. Мар'ян Голембйовський («Стер»), його заступник – кап. С. Ксьонжек («Рота», «Вирва», «Турія»); капрал Ян Туровський («Норберт»); Юзеф Борецький («Удова») – ад’ютант Туровського і командири районів – «Малий», «Сталь» i «Дебно». Українські делегати – майор Ю. Лопатинський, «Граб» (Сергій Мартинюк – авт.) i «Корнейчук» (Микола Вінничук – авт.) були вповноважені, як УГВР (Українська Головна визвольна Рада), так і Головним командуванням (УПА).

Перемовини у присілку Жар (Żar) біля Руди-Ружанецької. Ліворуч стоїть: капрал Юзеф Борецький («Удова», «Комар») – ад’ютант коменданта округу делегатури сил збройних (АК-DSZ-WiN) Томашів-Любельський, передом сидять з лівого боку: пор. Ян Туровський «Норберт» -комендант району Томашова-Любельського, кап. Мар'ян Голембйовський «Ірка» – інспектор Інспекторату AK-DSZ-WiN Замостя (в білому плащі), кап. Станслав Ксьонжек «Рота» та Микола Вінничук «Корнійчук» – провідник II округи ОУН, ліворуч сидять спинами: представники УГВР полк. «Шейк», «Граб» та польський представник Мар'ян Варда «Поляковський»

Станіслав Ксьонжек так згадував цю зустріч:

«Під час розмови оглядали ми один на одного. Придивлялися один одному взаємне ті, що ще нещодавно воювали один з одним на смерть і життя, що видавали накази на вбивства. Розмова перебігала дуже спокійно, наші співбесідники були людьми вихованими, по ним було видно досвід та відповідальність».

Українські представники ствердили, що хоча світова війна скінчилася, УГВР має наміри продовжувати боротьбу спрямовану на відірвання України від СРСР і утворення «демократичної держави на зразок Великобританії». Вони представили також наступні пункти тактики: l) мобілізація усіх українських сил; 2) піднесення національної свідомості та антирадянських ідей серед сусідніх народів; 3) продовження діяльності УПА. Вони запропонували утворення польсько-українського союзу, що спирався б на наступні засади:

l) підписання пакту про ненапад, що визнавав би територіальний status quo, 2) опублікування пакту, після його затвердження Головним командуванням в Польщі, 3) прийняття пакту Польським Урядом в Лондоні, 4) тісна співпраця поміж підписантами. Під час дискусії відносно кордонів українські делегати запропонували, щоб тимчасово утриматися на сучасних кордонах так званої лінії Керзона, але зазначили що готові до пізнішого додаткового обговорення проблем з польськими представниками. Можливість утворення федерації поміж двома народами, яка «елімінувала б проблему границь» також була відмічена в розмовах, як і обмін представниками поміж УГВР та Польським урядом в Лондоні. Лопатинський та «Граб» виразно дали зрозуміти, що українці будуть серйозно опиратися примусовому виселенню українців з Польщі, як і примусовій еміграції поляків з України».

Таким чином, згідно з пунктами даного перемир’я взаємне поборювання було припинено, людність обох національностей поверталася до своїх сіл у Любачівському, Білгорайському, Томашівському та Грубешівському повітах. Розмежовано зони взаємного впливу, визначено способи підтримання контактів, паролі, а також принципи переміщення територією, яка контролюється іншою стороною у випадку переслідування УБ чи НКВС. Вирішено обмінюватися розвідданими та спільно знищувати комуністичних агентів та бандитів.

Українська сторона покладала на укладене перемир’я великі надії і сподівалася на його затвердження Лондонським урядом Польщі. В присілку Котовським біля Нового Люблинця Микола Вінничук – «Вир» зібрав усіх членів куща та поінформував по перемир’я та роз’яснив його значення. Представники УГВР: «Шейк» і «Буй» по порозумінню чекали тут обіцяного контакту з вищими представниками поляків. Щоправда дійшло до кількох контактів, але вже не з Голембйовським, а нижчими рангом польськими представниками. Проте поляки намагалися уникати запитів українців на контакти на найвищому рівні. Адже в цей час сподівання на розуміння вищого польського керівництва не справдилися. «Ірка» складаючи звіт з проведених перемовин відзначив диспропорцію серед делегатів присутніх на них. Українські представники були в ранзі генерала, тоді як польські – не вище капітана. Проте представник вищого керівництва полковник Я. Мазуркевич «Радослав» заборонив подальші перемовини та підсумував так: «З гадами розмовляти не будемо!»

В червні 1945 р. відбулися ще зустрічі в та . На початку вересня 1945 р,. не дочекавшись контакту з вищими польськими представниками, Юрій Лопатинський «Шейк» та Святослав Левицький «Буй» пішли в Карпати. Через Чехословаччину вони перейшли до Мюнхена та влилися до керівних кадрів закордонних частин ОУН (див. ). «Буй» став шефом військової канцелярії ОУН в Німеччині. Проте вони до кінця існування структур ОУН на Закерзонні підтримували з ними контакт через зв’язківців. Варто зазначити, що ще один чоловий учасник перемовин з боку українців – Сергій Мартинюк «Граб» (03.12.1921-9.1994) у післявоєнні роки перебував в сибірських таборах. Після цього він навчався у Варшавській політехніці та став активним діячем української громади в Варшаві. Сергій Мартинюк похований на православному цвинтарі на Волі (ділянка 38, 3 ряд, поховання № 31, координати поховання: ).

Новина про перемир’я між АК та УПА миттю облетіла прикордоння і з полегшенням була сприйнята обома громадами. В цей час навіть з’явилася пісенька переробка з української колядки:

Нова радість стала, як УПА повстала,

Яка підлих комуністів знищила чимало,

АК помагає, бо вже добре знаю,

Як антихрист лютий Сталін народи карає

Розумніші люди, як з польського, так і з українського боку, так хотіли порозуміння, що на це не вплинули демонстративні брутальні акції його ворогів. Так, 6 жовтня 1945 р. відділ НСЗ (Народові сили збройні» – NSZ) демонстративно спалив , вбивши 196 українців. Тим не менше, у вересні 1945 р. укладене на Розточчі перемир’я поширилося також на Холмщину та Підляшшя, тобто на всі етнічно змішані території округу Люблін АК-ВіН.

Штендера згадує:

«точно в той самий час великі відділи ВП (комуністичного Війська Польського – авт.) заявилися в районах заселених українськими мешканцями і розпочали реалізацію брутальної програми депортації до СРСР. Припинення цієї акції було головною проблемою українських делегатів. Поляки обіцяли, що терміново розпочнуть військові виступи на польських територіях з метою відвернення уваги комуністів від українських територій. Обіцяно також здійснення пропаганди серед вояків ВП, закликаючи їх перестати використовувати брутальні методи проти українських селян та до саботажу акції евакуації. Домовлено, що допоки загроза не мине, українські родини можуть знайти схованку в польських селах».

В світлі перемир’я укладеного в Руді-Ружанецькій велику цікавість викликає бойова акція відділів УПА на 27 травня 1945 р. Адже ця акція хоч і проводилася виключно українськими повстанцями, тим не менше була проведена в співпраці з польським підпіллям.

В ході атаки українські повстанці частина яких була вдягнена в польські мундири розбили будинки обивательської міліції (МО), що контролювали с. Варяж і , які тоді входили до ПНР, намагаючись ліквідувати комуністичних апаратників. При цьому польське підпілля підготувало для УПА список місцевих активістів ППР. На основі цього списку українські повстанці страчували частину з схоплених осіб. Цей список приготував сам місцевий комендант МО – агент АК. На рахунок АК варто записати також нейтральну поведінку частин польського війська. На місці бою та проведених страт повстанці залишали листівки, які декларували співпрацю з АК.

Після забезпечення підходів до с. Варяж, до нього увійшли бойові групи «Ягоди» та «Дуди», завданням яких було знищення обох відділків міліції. Спеціальна група СБ УПА також ходила від хати до хати, шукаючи людей з списків партійних та розстрілюючи їх. Обидва відділки міліції були знищені пуском «торпед»- снарядів до німецького реактивного міномету «Nebelwerfer 41».

Після цього з міліційного арешту було звільнено 20 українців. На умовний знак повстанці залишили село, забираючи з собою двох міліціонерів. Після допиту їх розстріляли в лісі поблизу Радкова. В самому с. Варяж було вбито 6 партійних, 1 члена Звьонзку валкі млодих та одного старшину Війська Польського, який не розпізнав повстанців перевдягнених під поляків. Під час акції пострілами з місцевого костелу одного повстанця було вбито, а одного поранено. Не дивлячись на те, що стріляли міліціонери, УПА не обстрілювала костелу. Адже крім міліції тут сховалися цивільні мешканці села. Ця обставина також демонструє, що українські повстанці додержувалися укладеного перемир’я.

Костел св. Марка у с. Варяж, у якому сховалися цивільні мешканці під час нападу УПА на дільниці МО

У подальшому обидві сторони повністю дотримувались умов порозуміння. Та подальша співпраця розвивалася вже без М. Голембйовського. «Ірка» був арештований УБ в Варшаві 21.01.1946 р. Незважаючи на це, вже 6 квітня 1946 р. польським та українським підпіллям здійснено першу спільну бойову акцію, здобуваючи разом залізничну станцію у . Це була станція на вузькоколійній залізниці, яка поєднувала дві місцевості – Вербковичі i . Лінія ця колись проходила і через Грубешів, однак зараз вже важко відшукати її сліди. Колії тут повністю заросли дикою рослинністю. Цією лінією перевозили вантажі з цукроварні у Вербковичах та Стрижеві. Окрім того, нею перевозили працівників обох цукрових заводів. Проте 1946 р. цю залізничну лінію використовували зовсім з іншою метою – для депортації українців до УРСР.

Будинок станції у Вербковичах – ще один пам’ятник співпраці ВіН та УПА. Чи дочекається він на меморіальну дошку?

Ось як описує причини та реалізацію акції у Вербковичах Є. Штендера:

«Після зустрічі 1 квітня дуже багато українських селян, яким загрожувала примусова депортація почало переміщуватися на польські території, уникаючи таким чином захоплення, переселення чи навіть гіршої долі. Користуючись допомогою військової розвідки ВіН, відділи УПА атакували гарнізон ВП в Вербковичах, який був заангажований в виселення українців. Офіцери розвідки ВіН дізналися паролі ВП і особисто провели відділ УПА до містечка. Вояки УПА під командуванням пор. «Кропива» на початку роззброїли варту, а потім усіх членів гарнізону і взяли в полон комісара з Міністерства закордонних справ УРСР, який керував депортацією».

Таким чином, з опису Штендери витікає, що головною метою нападу на Вербковичі був розгром бази депортації.

М. Зайончоковський (2016) уточнює, що головною метою акції на станцію Вербковичі було захоплення потягу з українцями, які підлягали вивезенню до УРСР – 29 вагонів з 53 родинами, загалом 184 особи. Акція не вдалася бо потяг був відправлений на день раніше. У зв’язку з цим штурмова група, якою командували Василь Колотнюк «Кропива» від УПА та Здзіслав Олеховський «Лось» від ВіН без жодного пострілу роззброїла комісара виселенчої комісії, 3 міліціонерів та 20 солдат з 5 полку піхоти ВП, які охороняли станцію. Було захоплено станковий кулемет, 2-3 ручних кулемети, 8 автоматів ППШ, 2 пістолети, гвинтівки, 3 тис. набоїв до них, 430 штук набоїв до пістолетів, 15 гранат РГ, 15 гранат Ф-1, набої для нагану, плащі, та стрічки для кулеметів, а також документацію виселенчої комісії. Після ідеологічної обробки солдат та міліціонерів звільнили, а комісара передали СБ УПА, після чого його возили по селах: , , , де він відкрито закликав селян не виїжджати в УРСР. З українського боку справою керував представник СБ Володимир Баталія «Захарчук». Він же контактував з ВіН в справі її проведення.

Наступна і одна з найважливіших польсько-українських зустрічей відбулася 19 травня 1946 р. на . Польське підпілля представляли: шеф військово-політичного округу Люблін Ян Затронг «Остоя», пор. Вацлав Домбровський «Азья», пор. Казимир Вітриляк «Хель»-«Друк» і чотири офіцери ВіН з невідомими прізвищами. Українців представляли Теодор Герасим’як «Дунайський» (друге його псевдо «Равич»), «Певний»-«Явір» (керівник підпільного видавництва на Холмщині) i «Хмарний» («Левко») – Володимир Баталія – працівник надрайонового СБ (служби безпеки УПА).

Ось як описує цю зустріч Є. Штендера:

«Чергова нарада представників УПА та ВіН відбулася 18 травня 1946 року в селі Ментке в Грубешівському повіті. Наш представник Т. Герасим’як, чомусь недооцінив ваги тої зустрічі та прибув туди лише з двома іншими делегатами, якими були «Певний» («Явір») i «Захарчук» («Хмарний»). Польську сторону представляло аж 12 делегатів, на чолі яких стояв «Остоя», який представив себе як керуючого політичними справами в Головному командуванні ВіН. Іншими членами польської делегації були: кап. С. Ксьонжек («Вирва»): Вацлав Домбровський («Азья»), командувач на Томашівський повіт; представник з Холмського повіту; два представники з Томашівського повіту і шість інших не названих за іменами офіцерів ВіН».

Після підтвердження на зустрічі раніш досягнутих домовленостей, поляки запропонували спільний удар на Грубешів, одночасно представляючи дані розвідки про сили НКВС та польських комуністів, а також плани міста.

Як пише Є. Кшижевський (2002) на основі свідчень керівника польських сил в атаці на Грубешів – Казимира Вітриляка «Хеля», план ВіН народився з потреби звільнення заарештованих напередодні виборів до Сейму людей з АК-івської конспірації та взагалі тих, хто не сприяв запланованому більшовиками результату виборів. Наказ на проведення операції командувач Грубешівського повіту «Азья» – Вацлав Домбровський. А задіяти у ньому українців вирішили у зв’язку з їх пропозицію на попередніх зустрічах скріпити знову укладену угоду якоюсь конкретною акцією.

Одразу після зустрічі польську пропозицію передано командувачу УПА на Закерзонні полковнику Мирославові Онишкевичу «Оресту», який зв’язався з крайовим провідником ОУН Ярославом Старухом «Стягом». Той, хоча і без ентузіазму, погодив план ВіН. Чому без ентузіазму? Пояснення дає Є. Штендера:

«пропонована поляками грубешівська акція не була для нас корисною, адже зумовила б необхідність виводу відділів УПА з теренів, де вони були найбільш потрібні для охорони нашого населення. Однак було вірогідно, що ворог у відповідь на атаку вишле за нами у слід більші сили, що зменшить персонал задіяний при депортації. Організовано з тої справи зустріч, на якій був присутній M. Онишкевич, командир військового округу «Сян». Усі погодилися на запропоновану атаку, головним чином тому, що становив реальну оказію для зацементування нашої військової співпраці з ВіН. Ми повідомили керівництво ВіН про наше рішення».