6. Результати

В описі дій пор. «Млота» знаходимо такий підсумок:

«Втрати частин, які брали участь у атаці на Грубешів були відносно невеликі. В самому місці полягло лише два українці, під час відступу загинуло ще три, і трьох було поранено. З боку ВіН, за винятком санітарки «Флореси», не було вбитих. Якщо вірити офіційним даним НКВС втратило дев’ять людей, ВП – п’ять, Польська Партія Робітнича та УБ – по 2. Партизанам вдалося викрасти документи ППР та УБ, розгромити будинки ППР, староства i УБ, що частково дезорганізувало апарат репресій в повіті. Не вдалося натомість опанувати Переселенчої комісії, що було істотним неуспіхом, адже її здобуття та знищення документів, що там знаходилися було головною метою УПА».

У звіті УПА знаходимо іншу інформацію:

«Втрати ворога: УБП і ВП – понад 30 осіб. Роззброєно 5 МО. Вбито кілька працівників ППР. НКВД здемольовано торпедами майже цілі приміщення НКВД – жертв не устійнено. Вбитих забрано ніччю, а не знати що було в тих частинах будинку, які знищено».

Командир загонів ВіН «Хель» (за Кшижевським, 2002) натомість пише:

«Ліквідовано 12 убівців та 16 енкведистів. Звільнено усіх в’язнів. Двоє – чоловік та жінка – Марія Неборак – «Флореса» були застрілені УБ. Мали ми прізвища всіх шпиків та комуністів цілого повіту. В міру їх активності ми їх ліквідували».

М. Зайончковський (2016) пише, що окрім раніш згадуваних вбитих активістів ППР, в результаті акції загинуло 4 солдати Війська охорони приграниччя в тому числі майор Ісаков, а також 2 працівники УБ. Полягли також два бойовики СБ, а два інших українських повстанці було поранено. Український рапорт говорив також про 4 вбитих та 3-5 поранених солдат ВіН, однак польські джерела не підтверджують цих втрат. Не відома також кількість загиблих з батальйону внутрішніх військ МВС. Згідно українських даних під час боїв могло загинути до 30 енкаведистів.

Зрозуміло, що розбіжності в оцінці ефективності та втрат ворога пов’язані з відсутністю можливості їх перевірки в умовах нічного бою, та намаганнями карних органів всіляко приховати свої втрати. Як писав незабаром після атаки Є. Штендера в листі до «Ореста»:

«Подати страт НКВС не можна бо трупи вивозили вночі, а вдень нікого не пускали до будинку».

З документів УБ стає зрозумілим, що був поранений начальник розвідки 96 полку лейтенант Соловйов. 5 інших радянських солдат полягло під час бою в Теребінському лісі, коли вони переслідували відступаючі відділи УПА та СБ. Загинуло тоді ж 3 солдати 5 полку ВП, а також 5 поранено, 2 зникли безвісти. За містом українці розстріляли 2-х з 5 ти солдат військ охорони приграниччя, інших випустили після роззброєння. Під час акції переслідування, яка тривала від 28 травня до 2 червня УПА та СБ втратили в сумі 6 людей вбитими, і щонайменше стільки ж пораненими, з яких один потрапив у полон.

«При одному з вбитих бандитів – зазначено в щоденнику дій 5 полку піхоти – знайдено план нападу на Грубешів з детальним окресленням своїх позицій». Під час відступу був поранений також Є. Штендера.

Ось як характеризував головний результат перемир’я – Грубешівську операцію – сам М. Голембієвський, якому вдалося вижити, емігрувати а потім повернутися до Польщі.

«умова наша в багатьох пунктах – в міру тогочасних можливостей (1944-1947) – була обома сторонами відверто реалізована. Доказом є те, що українці, коли прийшла потреба збройної співпраці, долучилися в більшому масштабі до боротьби. Це мало місце в Грубешові 26 чи 28 травня 1946 р., коли йшлося про відбиття 50 АК-івців, з яких кілька перебувало під загрозою кари смерті, і вирок напевне був би на них виконаний. Тогочасне керівництво наших відділів (ВіН) звернулося до УПА за допомогою і українці долучилися до боротьби відділом в силі 1200 вояків, атакували батальйон НКВС, тоді як відділи ВіН відбили арештованих, будинок УБ повністю знищили, частину УБеків та інших ліквідували. В Грубешові поза совітами став полк війська, була також рота міліції i озброєні УБеки, однак акція вдалася. То була перша від часів Пілсудського та Петлюри така масштабна»

Спільна акція ВіН та УПА на Грубешів закінчилася військовою компрометацією «народної влади», посилена ще тим, що після атаки у місті розповсюдилася чутка, що це була лише розвідка перед генеральним ударом. Це викликало таку паніку у рядах комуністів, що обмежено виїзди за межі міста, окопано та огороджене колючим дротом будинки MO, тільки вдень велася праця у комендатурі, а вночі всі переходили до окопів. Така ситуація тривала аж чотири місяці! Подібний настрій опанував також Томашів-Любельський, розташований в якому батальйон НКВС припинив активні дії і розпочав приготування до оборони міста, a УБ скаржилося до загально-польського Ужонду Безпеки, що «Військо Корпусу внутрішньої безпеки виїхало з терену повіту, мотивуючи це тим, що не має провіанту, і що є його замало щоб проводити операції».

Внаслідок акції було знято з посади та покарано двотижневим домашнім арештом шефа УБ в Грубешові – Володимира Атласюка (за походженням українця). Кількаденним домашнім арештом покарано також капітана Прокопенка (ще одного українця на чортовій службі). За виявлену нейтральність покарання не оминули також офіцерів 5-го полку піхоти.

Співпраця українського та польського підпілля викликала велике занепокоєння у радянських органів безпеки. Як пише В. В’ятрович (2011а), всі польсько-більшовицькі газети ударили на сполох та намагалися розбити порозуміння шалено шовіністичною антиукраїнською пропагандою. Занепокоєність активною співпрацею обох народів навесні 1946 р. висловлював і керівник Міністерства державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко, який розіслав інформацію про перемовини до всіх обласних управлінь МГБ Західної України. При цьому наказав:

«Під час проведення агентурно-оперативних заходів і чекістських операцій звернути особливу увагу на виявлення українсько-польських нелегальних документів і інших матеріалів, що підтверджують якоюсь мірою факти перемовин (…). Піддати кваліфікованому допиту заарештованих з числа керівного складу ОУН-УПА і АК з питань перемовин і угоди між українськими та польськими націоналістами в останній час».

Незважаючи на безсумнівний успіх, співпраця, започаткована у грубешівському бою, на жаль, продовження не мала. Адже короткозорий Лондонський уряд заборонив своїм підлеглим будь-які перемовини з УПА. Навіть перед обличчям спільного ворога дорожче було підтримувати уявлення про УП-івців виключно як про бандитів та плекати ілюзії про повернення західноукраїнських земель до складу Польщі. Ось що згадує про те, що було далі, Є. Штендера:

«Я був поранений під час відходу з Грубешова і до середини червня перебував на лікуванні на медичному пункті. Певного дня мені наніс візит кап. Ксьонжек. Сказав мені, що Польський уряд в Лондоні є проти підписанню яких би то не було угод з УПА і що йому (уряду) не подобається існуюча ситуація. Мій гість був дуже розчарований таким оборотом справи, адже був гарячим прихильником польсько-українського порозуміння. Розказав також, що керівники польського підпілля були страшенно розчаровані глибоким мовчанням з яким Захід прийняв сфальшований комуністами референдум 10 червня 1946 р. С. Ксьонжек сказав мені, що відділи ВіН отримали інструкції в справі ліквідації збройного підпілля. Це був кінець збройної діяльності ВіН. Восени та зимою 1946-1947 рр. вояки ВіН були демобілізовані. Видано їм фальшиві документи і вони розпочали нове цивільне життя чи розпорошилися по всій Польщі. Залишилася лише невелика організація ВіН та невеликі збройні відділи. До весни 1947 р. T. Герасим’як залишався в контакті з цією організацією в повітах Грубешів та Томашів. Після арештів керівників ВіН з цих повітів, контакти ці були перервані. Дякуючи спільним знайомим утримувалися контакти з чорним ринком та керівниками ВіН на рівні сіл, так що протягом усього 1947 р. (до акції «Вісла») процвітала торгівля поміж обома сторонами, а відділи УПА часто кватирували в польських селах».

Необхідно зазначити, що незважаючи на небажання вищих ланок польського підпілля проводити розмови з УПА, восени 1945 р. до порозуміння дійшло також і на півночі українсько-польського приграниччя на Південному Підляшші. Але це тема окремої статті.