1998 р. Храми Чернігова

Розмір зображення: 818:625 піксел

Троїцький собор – головний елемент монастирського ансамблю – заклав Лазар Баранович у 1679 р. Будувався храм більше десяти років, опорядження завершили тільки в 1695 р. До ремонту 1808 р. у підбаннику був такий напис:

«Завершений року 1695 при правлінні великодержавних православних монархів Івана Олексійовича і Петра Олексійовича – всієї Великої і Малої і Білої Росії самодержців, у патріаршество же великого господина найсвятішого Адріана – патріарха Московського і всієї Росії, держащего престол архієпископії чернігівської ясне в Богу Преосвященного Феодосія Углицького, коштом ясновельможного його милості пана Івана Мазепи – гетьмана війська запорізького; старанням же, дбайливістю та працелюбністю всечесного отця ігумена Лаврентія Крещоновича, початий зводитися коштом ясне в Богу Преосвященного Лазаря Барановича» [Ефимов А. Черниговский Свято-Троицкий Ильинский монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1911, с. 132].

Цей собор є одним із найкращих храмів XVII ст. на території Наддніпрянської України. Серед дослідників історії архітектури довго точились суперечки про те, хто був автором проекту храму. Дослідник української архітектури М. П. Цапенко наводить лист гетьмана Самойловича до ігумена Мгарського монастиря, у котрому він рекомендує майстра для будівництва монастирського собору:

«… направив нам наш полковник чернігівський… майстра німецької породи на ім’я Йогана Баптиста, котрого для поправи церкви пастирської до Чернігова з Литви затягнуто… Показав нам той тут абрис Чернігівської пастирської церкви» [Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины ХVII – ХVIII веков. – М.: Стройиздат, 1967, с. 170].

Таким чином, М. П. Цапенко вважав, що мова йде про те, що Й. Баптист показував гетьману абрис – зображення побудованого ним у Чернігові Троїцького собору для будівництва подібного у Мгарі під Лубнами. І дійсно, собор Мгарського монастиря майже ідентичний Троїцькому собору, тільки трохи зменшені розміри та змінені деталі.

Хоча цей лист можна трактувати і так, як це робить П. О. Білецький: слова «для поправи церкви пастирської» означають, що Й. Баптист був запрошений у Чернігів для відбудови кафедрального Спаського собору, що, одначе, не заперечує можливість його роботи на будівництві Троїцького собору план якого схожий на план Спаського [Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVШ ст. – К.: Мистецтво, 1980]. Відомо, що Й. Баптист помер, не закінчивши будівництва собору в Мгарі. Завершували його місцеві майстри на чолі з Мартином Томашевським. Одразу по закінченні будівництва там завалилась одна стіна, а потім цегляні склепіння.

Тепер існує версія про те, що Йоган Баптист – то віденський майстер Ян Заор (Йоган-Баптист Зауер), який у 1668 – 1676 рр. побудував у Вільнюсі костьол Петра і Павла, план котрого майже тотожний планові Троїцького собору [Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. – К.: Будівельник, 1989]. Деякі історики пов’язують будівництво Троїцького собору з ім’ям Адама Зерникав, який у 80-х рр. співпрацював з Л. Барановичем і був його дорадником.

Адам Зерникав – німець із Кенігсберга, філософ, богослов і правник, який до того викладав у багатьох університетах Європи (навіть у Паризькому), після бесід з Л. Барановичем прийняв православ’я і став його ревним апологетом, писав полемічні твори проти католицької церкви; постригся в ченці Печерського монастиря. Є відомості, що потім він перебував у Новгороді. Одначе А. Зерникав приїхав до Чернігова вже після початку будівництва собору. В опублікованій автобіографії про його участь у спорудженні собору нічого немає.

Дослідники тому шукали іноземного автора проекту собору, що практично то була перша спроба створення на Наддніпрянщині великого мурованого храму після довгої перерви, викликаної монгольською навалою і наступними століттями занепаду й розладу. Досвід мурованого будівництва був у Галичині, Литві, землях центральної Польщі, а тут все будувалося з дерева. Дерев’яні будівлі постійно потерпали від пожеж; тому, коли з’явились фінансові можливості, у Чернігові було започатковано кам’яне будівництво. Поет кінця XVII ст. Климентій Зинов’єв так відобразив це [Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины ХVII – ХVIII веков. – М.: Стройиздат, 1967, с. 32] :

«… теслі церкви роблять, тільки не так славно

(діло їх древляне, і не так тривале).

А мури вічними себе здавна називають

(яких багато і тепер всюди зустрічають)…

За темуровщиків вельми поважати треба

(І зичити, їм днів довгих, а потім неба)».

Проте, коли ми говоримо про будівництво XVII ст. і першої половини XVIII ст., називати автором споруди тільки будівничого майстра (або архітектора – старшого будівничого) не можна, треба говорити і про замовника. Так, шедевр українського бароко – браму Софійського монастиря в Києві – називають брамою Заборовського (київського митрополита), а не німця Йогана Шеделя, який, імовірно, споруджував її. Будували тоді без вправних креслень і тим більше без розрахунків, а за загальним зображенням – абрисом, що розроблявся на основі письмового (або усного) договору із замовником, у якому в більшості випадків зазначали зразок – існуючу споруду, подібно до якої треба будувати, а також зміни, які треба зробити. Тому Троїцький собор, як і інші споруди того часу, є пам’яткою української архітектури, незважаючи на те, українець, литовець чи німець керував його будівництвом, використовуючи технічні досягнення й окремі художні прийоми тогочасної європейської архітектури.

Зразком для будівництва одного з найперших мурованих храмів Наддніпрянської України – Миколаївського собору в Ніжині (1668 р.) – був прийнятий дерев’яний хрещатий у плані храм. Це і визначило гранчасту структуру його об’ємів, що в камені повторюють дерев’яні зруби. Навіть довжина стін відповідає довжині будівельної колоди (5 – 6 м). На відміну від ніжинського храму, за зразок для Троїцького собору обраний давньоруський хрестово-купольний шестистовпний храм, у планувально-конструктивне рішення якого внесли зміни, а зовсім новим, таким, що відповідало тогочасним художнім смакам, було його зовнішнє і внутрішнє оздоблення.

Уже йшлося про те, що Україна за князівських часів не була відділена від Європи залізною завісою, тим більше в XVII ст., коли інтенсивно обговорювалася можливість об’єднання східної та західної гілок християнства, а візантійські хрестово-купольні храми були і в північній Італії. Тому немає принципового протиріччя між дослідниками, які вбачали ідентичність Троїцького собору храмам північної Італії і вільнюському Петропавлівському собору, і дослідниками, які вбачали схожість просторово-планувальної структури цього собору зі Спасо-Преображенським собором тут, у Чернігові.

Надалі в мурованому будівництві центральної та східної частин України протягом майже 100 років (друга половина XVII ст. – перша половина XVIII ст.) паралельно велось будівництво центричних безстовпних храмів, що походять від структур дерев’яних будівель, і прямокутних хрестово-купольних храмів, спорудження яких було започатковано Троїцьким собором у Чернігові. То був час небаченого злету української архітектури, котрий пов’язують з ім’ям гетьмана Івана Мазепи, за час правління якого побудовано близько 100 великих храмів.

Як вже зазначалось, планувальне рішення Троїцького собору нагадує план Спасо-Преображенського собору, котрий в свою чергу поєднує принципи візантійського хрестово-купольного храму з деякими рисами базиліки. Це план шестистовпного, тринавного храму з трьома абсидами [Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4; Памятники искусства Советского Союза: Украина и Молдавия. – М.: Искусство, 1982]. Ширина бічних нав у два рази менша, ніж середньої. Над середньохрестям стоїть центральний купол на високому барабані. Розміри собору в плані становлять 38×26 м, висота всередині – 35 м (рис. 20). Головна відмінність собору від давньоруських храмів полягає в тому, що трансепт виходить широкими ризалітами на фасади (це характерно для європейських базилік), бічні нави відділені від середньої триярусними арками. Храм на західному фасаді має дві високі башти, в одній з яких – лівій – розміщена сходня – гвинтові сходи, що ведуть на хори, але подібний прийом бачимо і в Спаському соборі. Хори у плані подібні літері П, їм на фасадах відповідає смуга карнизів. Під храмом розміщені склепи – підвали. Перекриття склепів, хорів і покриття виконані по цегляних склепіннях, у бічних комірках ці склепіння хрестові, а у середньохресті – півциркульні. Те, що будівничий собору був знайомий з архітектурою католицьких костьолів, доводять парні башти з високими верхами на західному фасаді (майже обов’язковий елемент костьолів ХVI – ХVIII ст.), а також наявність на фасадах глибоких півциркульних ніш (в них на Заході стоять статуї святих). Імовірно, що Лазар Баранович, який сам виховувався в католицьких школах Західної України, мав широкі погляди і не вбачав нічого поганого в запозиченні архітектурних елементів католицьких храмів і в запрошенні на керівництво будівельними роботами майстра іншої конфесії, тим більше, що на Україні майстрів мурованого будівництва не було після століть занепаду і війн.

Спочатку собор завершувало сім бань: центральна, чотири по кутах основного об’єму, як у давньоруському Спасо-Преображенському соборі, і дві над західними баштами. Фасади собору, як і належить споруді часів бароко, дуже мальовничі й динамічні: виступаючі ризаліти на південній і північній стінах і башти створюють примхливу гру світлотіней, що підсилюється пілястрами, карнизами, фронтонами, віконними прорізами з наличниками і сандриками; гранчаста середня абсида майже вдвічі вища за циліндричні бічні. Вікна собору мають різноманітні форми – квадратну, прямокутну, півциркульну, і окраса стін – великі вікна у формі хрестів. Завершують стіни вишукані барокові фронтони, а над храмом височать багатоярусні бані. Загальне враження від зовнішнього вигляду собору – велика пишність і святковість; у порівнянні з ним барокові фасади Єлецького Успенського собору, що створювався майже одночасно з Троїцьким, здаються суворими та урочистими.

Інтер’єр собору побудований на поєднанні триярусних арочних структур бічних нав і великого поздовжнього простору центральної нави з високим циліндром підбанника. Розкріповані стовпи, балюстрада, триярусні арки створюють перспективу, спрямовану в бік вівтаря, це ще більше підкреслює контраст між яскраво освітленим простором середньої нави і напівтемними бічними. На затемнених поверхнях стін вражають великі сяючі хрести вікон. На внутрішніх поверхнях досить скромна ліпнина, що підкреслює обриси арок і склепінь.

У XVII ст. собор був розписаний, але той розпис майже весь, окрім центрального купола, знищений пожежами. У XVIII ст. виконані нові барокові розписи високої мистецької якості, пізніше також пошкоджені, а в кінці XIX ст. знову «поновлені» – майже повністю переписані. Добре збереглись тільки чотири великі композиції, розміщені в самому низу північної та південної стін: «Навернення Савла до Христа», «Страшний суд», «Взяття пророка Іллі на небо», «Апокаліпсичні видіння апостола Івана Богослова». Це типово бароковий живопис із театрально-патетичними жестами дійових осіб, які зображені в русі. Розміщення сюжетів розпису на стінах довільне, випадкове, на відміну від давньоруських храмів, де воно було строго запрограмоване. Всі сюжетні композиції оформлені у вигляді картин у намальованих на стінах ніби дерев’яних різьблених рамах. Подібні шпалери і картини в рокайлевих рамах тоді прикрашали стіни палаців вельмож. Це зближує барокову церковну архітектуру зі світською. Розписи, що збереглися на стінах храму, є унікальними для Наддніпрянської України зразками високого малярства кінця XVIII ст. – часу згасання великого стилю бароко. Місця стін, не зайняті сюжетними композиціями, прикрашені орнаментами.

Розписи у верхній частині об’єму собору зроблено у другій половині XIX ст., а деякі на початку XX ст. Серед досить сухих академічних розписів на склепіннях важко виділити щось цікаве; розписи верхніх частин стін і підпружних арок у більшості випадків повторюють відомі художні композиції. Наприклад, там є сюжет за мотивами картини І. М. Крамського «Христос у пустелі».

Головною художньою домінантою інтер’єру собору був величезний п’ятиярусний бароковий іконостас, що займав усю ширину храму, а висота його сягала 20 м. Цей іконостас створили у 40-х рр. XVIII ст. замість первісного, пошкодженого пожежею. Композиція його, на відміну від більш раннього іконостаса Успенського собору, виконана не на основі класичної сітки колон і карнизів, а за допомогою примхливого поєднання арок верхніх ярусів із базовим нижнім. Центрична композиція різноманітних за формою та розмірами ікон в обрамленні ажурного золотого різьблення створювала дивовижне враження стрімкого руху догори. Центром композиції були золочені царські врата, на яких розміщені не традиційні ікони євангелістів, а композиції: «Тайна вечеря», «Омовіння ніг», «Явлення Христа учням після воскресіння», «Преломлення хліба». У середині другого ярусу була велика ікона «Воскресіння Христа» в оточенні маленьких ікон; у середині третього ярусу – ікона «Христос – Цар слави» (Деісус), у середині четвертого ярусу – «Богоматір на троні», а у верхній частині в круглій рамі – зображення Бога-Отця. Цей унікальний іконостас був знищений у передвоєнні роки після закриття храму, і відновити його неможливо. Тепер на всю Україну чудом зберігся єдиний зразок іконостаса такого типу в селі Великі Сорочинці на Полтавщині.

Існуючий зараз у соборі іконостас зроблений у перші повоєнні роки у спрощеній манері. У намісному ряду дві дуже цікаві ікони – копія Єлецької Богородиці, зроблена в кінці XVII ст., і пишна барокова ікона Феодосія Углицького; решта ікон – повторення відомих художніх творів із київського Володимирського собору, а також робіт інших художників.

Вівтар собору високий, просторий із великими вікнами. Над престолом класицистичний балдахін, аналогічний давньому ківорію, круглий у плані, з вісьмома колонками, зроблений з дерева, але пофарбований під мармур. В абсиді встановлений синтрон, до нього вели сходинки. У храмі збереглися первісні двері. На дверях, що ведуть до ризниці, є оздоблення у вигляді прорізних металевих орнаментів. Це чудовий зразок ковальського мистецтва XVII ст. У 1803 р. у храмі був влаштований бічний вівтар на честь Благовіщення Богородиці.

У підвалі, розміщеному під усім собором, є п’ять великих приміщень, розділених стінами, – склепів. Із другої половини XVIII ст. тут ховали чернігівських архієпископів. В одній з камер – родинний склеп графів Милорадовичів. На початку нашого століття тут, у підвалі, мали намір влаштувати додатковий підземний вівтар.

Страшна пожежа, що сталася в соборі 28 вересня 1731 р., знищила первісний іконостас, більшу частину розписів стін, дах і бані верхів. Коли після пожежі робили ремонт, розібрали чотири куполи, і собор замість семибанного став трибанним.

У 1808 р., імовірно від блискавки, знову сталася пожежа, під час якої згоріли покрівля та верхи. На ремонт від казни було виділено 12 тис. руб. Тоді несучі конструкції бань замість дерев’яних зробили з металу, але барокову грушоподібну форму бань зберегли. Барокові хвилясті фронтони, що завершували стіни, розібрали, а замість них побудували трикутні. Це дуже спростило вигляд храму, надало йому модного в ті роки класицистичного вигляду. Під час цієї пожежі були також пошкоджені барокові розписи XVIII ст., неушкодженими залишились тільки декілька композицій, дивом уцілів іконостас. У 1849 р. зробили ремонт і чавунну підлогу замінили на дерев’яну. Пізніше, у 1876 – 1878 рр., поверх старих розписів нанесли нові олійними фарбами.

У 1974 – 1985 рр. проведено ґрунтовну реставрацію храму за проектом архітектора М. М. Говденко, розробленим із використанням джерел та іконографічних матеріалів – зображень собору на гравюрах Чернігівської друкарні, передусім Никодима Зубрицького. Фасади набули форм, що були перед пожежею 1808 р.: відновили чотири бані по діагоналях плану і декор завершення стін із високими фронтонами, форму яких визначили по фрагментах, що збереглися в трикутних фронтонах, оновили балюстради парапетів, а фронтони трикутної форми розібрали (рис. 21). Крім того, реставрували розписи XVIII ст. Для забезпечення необхідної міцності та просторової жорсткості структури собору на рівні верхнього карнизу зробили монолітний залізобетонний пояс; деякі перекриття також виготовили із залізобетону. В 1988 р. собор передано віруючим.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 160 – 170.