Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави.

Монастир Троїцький

Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові

Монастирі Чернігово-Сіверщини – найдавніші осередки української культури. Монастирі Путивля і Путивльщини

В.В.Вечерський

3. Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові

На високих Болдиних горах над неозорою заплавою Десни в оточенні давніх слов’янських курганів підноситься ансамбль Троїцько-Іллінського монастиря. Величний семиверхий собор і 60-метрова дзвіниця вінчають найвищий пагорб, а біля підніжжя гори притулилася маленька Іллінська церква.

Святий Димитрій Ростовський у передмові до твору “Руно орошенноє” писав про цю святиню Сіверської землі:

“Илія Божий пророк, Антоній світило

Росії, й Марія, з которой Бог взял тіло,

Вертоград при Болдинських горах оградили,

Й в нім слічний сад слави своея насадили,

Тот церков, ов печери, а свій образ Діва

Презентуєт, храня нас от Божия гніва”. (14)

Преподобний Антоній з Любеча, засновник чернецтва на Русі, 1069 року прийшов з Києва до Чернігова, “возлюби Болдиню гору, ископав пещеру, ту ся всели”. Того ж року чернігівський князь Святослав Ярославич над печерою Антонія поставив дерев’яний храм Св.Пророка Іллі. Так виник монастир. Через три роки Антоній повернувся до Києва, а монастир лишився. Десь у середині XII століття чернігівські зодчі звели замість дерев’яної невеличку муровану тридільну однобанну церкву, що збереглася донині.

Під час монголо-татарського погрому Чернігова 1237 року нападники зруйнували наземні монастирські споруди і повбивали ченців, що сховалися в печерах. Монастир занепав аж до середини XVII століття.

1649 року монастир відновлено коштом чернігівського полковника Стефана Пободайла, героя Хмельниччини. Убитий в бою під Старим Биховом 1654 року, полковник похований у відновленій ним Іллінській церкві.

Вже тоді монастир став визначним центром церковного малярства. Провідним митцем був виходець з Волині Григорій Костянтинович Лубенський, у чернецтві Геннадій. 1654 року він написав один з найвидатніших творів українського іконопису XVII століття – ікону Божої Матері для Іллінського монастиря, яка згодом прославилася чудом 1662 року. Ось як його описує козацький літописець Самійло Величко:

“Плакаше тогда Пресвятая Діва, жалующи православних христиан Малороссиянов…, яко чрез незгоду, раздвоєніє і міждоусобіє єдини уже смертоносним оружиєм докончишася, другії з отчизниї бідні в плін отведошася, треті имяху отведени бити, а четвертим предлежаша в отчизні глави положити, за предводительством неистовившихся тогда властолюбивих й к міждоусобию готовившихся вождов своих”.

Чудотворна ікона в епоху Руїни викликала величезний наплив прочан, тому архієпископ Чернігівський Лазар Баранович вирішив значно розширити монастир, частково перенісши його на вершину сусідньої гори. За проектом архітекта з Вільна Й.-Б.Зауера споруджено монументальний тринавовий семиверхий Троїцький собор. У його головній бані до 1805 року був напис: “В рок 1679 апріля в послідний день Храм сей свят зачатий, 17 літ здася. Совершися року 1695 коштом ясневельможного его милости пана Іоанна Мазепи гетмана войска запорожского”. У 1677-79 роках збудовано Введенську церкву з трапезною, корпуси келій. Тоді ж упорядковано печерний комплекс, який складається з кількох ярусів підземних галерей, каплиці, келій та трьох підземних тридільних церков: Преподобного Антонія, Преподобного Феодосія та Св.Миколи, князя чернігівського (Миколи Святоші). Тут же збоку влаштовано відкритий склеп з кістками ченців, убитих татарами 1237 року.

Троїцько-Іллінський монастир у другій половині XVII століття став одним з центрів українського літописання. Тут 1699 року ієромонах Леонтій Боболинський завершив свій “Літописець, сі єсть Кройніка з різних авторов і историков многих…”, куди ввійшли давні українські хронографи, листи, твори грецьких і римських істориків, уривки з польських і литовських хронік тощо. Найбільший інтерес становить виклад сучасних авторові подій другої половини XVII століття, зокрема, опис Чигиринських походів 1677 та 1678 років. Літопис Боболинського написано мовою, близькою до тогочасної розмовної української, це видатна пам’ятка не лише з точки зору історії, а й лінгвістики. Літопис досі неопубліковано, рукопис його зберігається в ЦНБ АН України ім. В.Вернадського. (15)

1679 року Лазар Баранович перевіз до Троїцького монастиря друкарню з Новгорода-Сіверського. На північ від монастиря було влаштовано “типографський двір” і Троїцько-Іллінський монастир перетворився на провідний центр друкарства, причому не лише на Лівобережній Україні: книги чернігівської друкарні розходилися по Київській та іншій єпархіях, а 1720 року при організації Петром І друкарні в Олександро-Невській лаврі в Петербурзі найкращі “типографи” були викликані з Чернігова.

Велика заслуга в організації друкарні належить Семенові Ялинському, талановитому друкареві, який учився у Вільні й активно працював у Новгороді-Сіверському. Але нахили Ялинського до шахрайства і поступове зниження мистецького рівня видань змусили Лазаря Барановича перевести друкарню ближче до своєї резиденції, а згодом викликати з Вільна нового “типографа” – майстра Лукаша.

Найпліднішим був перший період роботи друкарні (1680-1721 рр.): тоді видрукувано понад 100 видань. За їх тематикою і кількістю Троїцька друкарня поступалася лише Києву. Багато книжок мали суто світський характер. Видавалася навчальна й педагогічна література – “Буквар” 1680 р., “Псалтир” (7 видань) тощо. Друковано моралістичні трактати – “Про випадки життя людського” Лазаря Барановича 1679 р., полемічну літературу місцевих авторів – “Нова міра старій вірі” 1679 р., “Алфавіт єретиков” 1681 р., “Фундаменти… унии и опровержение их” 1683 р., “Боги поганскії” 1686 р., “Алкоран Магометів” 1688 р. Іоаникія Ґалятовського, проповіді, богословські твори, апології тощо. (16) Найпопулярніші книги неодноразово перевидавалися: “Октоїх” 1682, 1715 рр., “Руно орошенноє” у 1683-1702 роках витримало 6 видань, “Тріодь цвітна” і “Тріодь пісна” – по 2 видання, “Молитвослов” і “Служебник” – по 6-8 видань, “Апологія” Дмитра Тупталенка видавалася двічі, “Феатрон нравоучительний” Іоанна Максимовича – тричі. 1688 року було видано поетичний збірник “Муза роксоланська” – на честь благодійника монастиря і мецената Івана Мазепи, а 1699 року йому ж присвячено латинського панегірика “Teatrum perennis glorio”. Характерно, що ті ж самі діячі 1710 року склали і видали “Синаксарь о преславной победе под Полтавою”, а архієпископ Максимович скомпонував дуже красномовну проповідь, у якій останніми словами зганьбив гетьмана Мезепу, свого колишнього друга і покровителя, назвавши його Іудою, і тим самим запропонувавши офіціозній імперській історіографії концепцію “Мазепи-зрадника”. Нині, читаючи тогочасні “обліченія” Мазепи, бачиш у них ніби квінтесенцію, модель поведінки українського інтелігента, наляканого жорстокістю окупаційної влади, і що найстрашніше, – ця модель поведінки спрацьовувала в усіх переломних ситуаціях нашої історії – від початку XVIII до кінця XX століть:

“Уподобился еси неистовому Иуде, ищущему пагубы и взыскавшему, иже предаде многоценный бисер, купи неизглаголанная злая: за апостольство – отпадение и проклятие; за гривну златую – вервь на выю; за живот – смерть; за венец нетленный – углие на главу; за тридесять сребреник – предание; за престол – место уготованное диаволу й ангелам его. Сему уподобился еси, юроде, сему подражал еси, неблагодарне, сему последовал еси, лестче Мазепо”

– так осипав прокляттями вже мертвого гетьмана 1710 року Феофілакт Лопатинський, купуючи царську ласку, яку сам називає “многоценным бисером”. І справді, чернігівські ієрархи набули “многоценного бісеру”, проте втратили головне – гідність і свободу.

Після Полтавської поразки посилилися цензурні утиски щодо українського книгодрукування. До Чернігова з Синоду надійшла вимога, щоб друковані тут книги “соответствовали московским без малейшей отмені и переменії”. А в 1721 році почалися справжні репресії від Синоду, і книгодрукування в Чернігові перервалося на 20 років.

Славу виданням Чернігівської друкарні склали гравери і художники, котрі працювали тут у перший перший період. Це львів’янин Никодим Зубрицький – ілюстратор книг “Царский путь креста господня” 1709 року та “Новий завіт” 1717 року, киянин А.Козачківський та майстер Федір. Троїцько-Іллінська друкарня виховала низку місцевих хидожників книги – до них належать Никін Фігурський, Макарій Синицький, Іннокентій Піддубний та інші. Найвидатнішими майстрами мідериту показали себе славнозвісні Леонтій Тарасевич та Іван Стрельбицький.

Троїцька друкарня продовжувала справу, розпочату Новгород-Сіверською друкарнею, і спричинилася до широкого розповсюдження мідериту в Україні, особливо сюжетної гравюри. Ця техніка була на той час найпрогресивнішою, оскільки дозволяла значно збільшити тиражі видань. З Троїцькою друкарнею співпрацював знаменитий митець Іннокентій Щирський, котрий проілюстрував виданий тут у 1698 році латинський посібник з риторики, а перед тим, 1684 року, оформив польськомовний панегірик Л.Крщоновича “Відроджений фенікс”, присвячений життєвому шляху Лазаря Барановича. Ці ілюстрації вважаються найвидатнішою працею Щирського.

У художньому оформленні перевагу надавали богослужбовим книгам, тому найкраще оздобленими були такі видання, як “Тріодь цвітна” 1685 р., Молитвослов” 1687 р., “Служебник” 1697 р., “Полуустав” 1703 р., “Богородице діво” 1707 р. та ін. Художня мова чернігівських митців лаконічна і виразна. Попри засвоєння засад світлотіньового моделювання, властивого новоєвропейському мистецтву, вони прагнули в своїх роботах певної монументальності, виділення головного і уникання зайвих подробиць; їхні роботи суто графічні, побудовані на контрасті чорних, білих площин і виразного ритмічного штриха. В графіку проникають суто народні, навіть етнографічні мотиви: у “Новому завіті” бачимо майстерну заставку, в основі композиції якої – розмальований глечик з двома гілками. В гравюрах, особливо на титульних аркушах книжок, нерідко зображували архітектурні мотиви. Титул “Нового завіту” прикрашає панорама Троїцько-Іллінського монастиря. (17)

Гравюра, як найдемократичніший вид мистецтва, впливала й на творчість іконописців, різьбярів, золотарів. Соковиті орнаментальні мотиви чернігівської графіки переносяться на карбовані оклади напрестольних Євангелій, в різьбу іконостасів, на кіот чудотворної ікони Іллінської Бородиці, зроблений коштом гетьмана І.Мазепи, тощо.

1743 року Троїцько-Іллінська друкарня відновила свою діяльність після занепаду. До праці стали нові майстри – Михайло Чернявський та Іліодор Таляревський. Різцева гравюра на металі, широко запроваджена в попередній період, тепер майже не використовувалася. Синод заборонив друкарні видавати світську літературу, твори іноземними мовами. Коло видань обмежилося богослужбовими книгами, попередньо звіреними з московськими і цензурованими Синодом. Вряди-годи вдавалося видати букваря або педагогічного посібника, як, приміром, “Первое учение отроком” 1760 р. У цей період (1743-1785 рр.) видрукувано 87 видань, переважно псалтирів, молитвословців, часословів – малим форматом, у пересічному художньому оформленні. У повний аркуш видано лише “Апостол”, “Октої’х” та “Анфологіон”, але це вже були не оригінальні друкарські твори, а прості передруки київських видань. Після вимушеної перерви самобутні мистецькі традиції чернігівської друкарні були значною мірою втрачені, її переслідували негаразди: 1771 року від “морової язви” більшість друкарів померли, решта – порозбігалися. 1777 року друкарство відновилося, зроблено кілька передруків старих видань. Проте 1783 року вийшов указ про заборону будь-яких друків у Чернігові без московської цензури. Книгодрукування занепало, а в 1820 році зовсім припинилося.

10 квітня 1786 року російська імператриця Катерина II видала указ: “Троицкий Черниговский Ильинский монастырь обратить для помещения университета, в сем городе учрежденного”. Але справа з університетом загальмувалася, відтак 1790 року монастир віддано під архиєпископську резиденцію. Після закриття монастирів і секуляризації їх маєтностей, проведених Катериною II, у Троїцькому монастирі зібралася чудова колекція творів українського золотарства, вилучених з монастирів: хрести, потири, митри, оклади напрестольних Євангелій, ковчеги, золота панагія із зображенням козацького патрона Юрія Змієборця, подарована чернігівським полковником Яковом Лизогубом, срібні лампади тощо. Монастирська бібліотека налічувала близько 10000 інкунабул. Всі ці багатства розтягнено і сплюндровано в 1920-30-х роках, коли монастир закрили і розграбували комуністи.

Лише 1988 року історичну справедливість було частково відновлено: монастир передано під резиденцію архієпископа Чернігівського і Ніжинського (УПЦ-МП), величний Троїцький собор заново освячено, він став катедральним, відкрито доступ вірним до раки з мощами Св.Феодосія Углицького.

З 1967 року Троїцько-Іллінський монастир входив до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. Проведено реставраційні роботи на пам’ятках архітектури: відреставровано головну архітектурну домінанту – дзвіницю 1775 року, соборові за проектом архітектора М.М.Говденко повернено первісні барокові форми і початкову семиверхість, втрачену ще при пожежі 1731 року. Відреставровано також стародавню Іллінську церкву, в якій нині музейна експозиція. Щоправда, при реставрації чудового чотириярусного іконостаса 1774 року стилю рококо кудись “зникли” кілька ікон.

Тяжкою і трагічною є доля печерного комплексу. Він досі повністю не досліджений. У 1984-85 роках при будівництві помпезного й нікчемного комуністичного монумента на Болдиних горах в ґрунт забивали залізобетонні палі, внаслідок чого у склепіннях печерних ходів і церков з’явилися небезпечні тріщини. Ситуацію погіршив і намив піску в заплаві Десни (район Лісковиці), і створення штучного озера, і будівництво котеджів майже біля підніжжя Іллінської церкви з печерним комплексом. Нерозумна зміна інженерно-геологічної ситуації зрештою може призвести і до катастрофи.

Отже, втрачених історичних цінностей вже не повернеш, а золоту нитку перерваної культурної традиції, побожного духовного служіння, зв’язати дуже важко.

14 Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн. 2. – Чернигов, 1873. – С. 1.

15 Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. – К.: Вид-во УРЕ, 1990. – С. 74-75.

16 Запаско Я. Цит. праця. – С. 177-186.

17 Запаско Я. Цит. праця. – С. 224-228.

Джерело: веб-сайт “Українська спадщина” (

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 565

Модифіковано : 28.05.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.