Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

1998 р. Храми Чернігова

Розмір зображення: 995:755 піксел

Композиційною домінантою Єлецького монастиря є собор Успіння Божої Матері, або, як кажуть коротко, Успенский собор.

У домонгольських письмових джерелах ніяких згадок про будівництво або функціонування собору немає, тому можна говорити тільки про вірогідний час його побудови, виходячи з аналізу будівельних особливостей і церковних переказів. Давня церковна традиція відносила будівництво собору до 60-х рр. XI ст. Такої думки дотримувались історики до кінця XIX ст. Ще І. Галятовський писав: «Святослав Ярославич, онук Володимира… близько міста Чернігова церкву Успіння Богородиці на горах Болдиних змурував, котру церкву називають Богородиця Єлецька». І далі: «Як у Києві Печерська, так і в Чернігові Єлецька церкви довкола каплицями оточені» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 6]. Уже із цього очевидно, що Єлецька церква наслідувала архітектуру головного храму Печерського монастиря – Успенського собору, спорудженого в 1078 р., що започаткував традицію будівництва в Україні-Русі шестистовпних монастирських соборів. У Чернігові навіть наслідували присвяту храму – Успінню Божої Матері.

Більшість сучасних істориків архітектури відносять будівництво цього собору до другої половини XII ст., що аргументують характером мурування, розміром цегли і знаками на ній, які схожі на мурування залишків Благовіщенської церкви в Чернігівському дитинці, про яку точно відомо, що вона побудована в 1186 р. Деякі дослідники собору датують його будівництво кінцем XI ст., вважаючи, що закладено його було безпосередньо після завершення собору Печерського монастиря. До нашого часу дійшов майже без втрат основний об’єм первісної споруди.

Спробуємо уявити, яким був собор безпосередньо після побудови. Планувально-просторове рішення його аналогічне іншим монастирським соборам XII ст. Такими були Успенський собор, Кирилівська церква, Михайлівський Золотоверхий в Києві, Борисоглібський у Чернігові та інші, але в цьому храмі є досить цікаві індивідуальні відмінності [Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4; Памятники искусства Советского Союза: Украина и Молдавия. – М.: Искусство, 1982].

Єлецький собор – це шестистовпний, тринавний, однокупольний храм (рис. 10). Ширина його 20 м, довжина з абсидами 30 м, висота до склепіння куполу 25 м. Особливістю цього собору є вбудована в його структуру хрестильна, розміщена в нартексі на першому поверсі, абсида якої виходить безпосередньо в південну бічну наву; на другому ярусі – на хорах – у цьому місці знаходиться каплиця настоятеля монастиря. У хрестовому покритті каплиці в XVII ст. був пробитий круглий отвір і встановлений барабан додаткової бані, вікна якого освітлюють каплицю. Сходи на хори зроблені у товщі північної стіни; ширина цього проходу близько 70 см, перекритий він плитами червоного шиферу.

Мурування стін звичайне для чернігівських храмів XII ст. – стіни з плінфи без включення природного каменю, вапняно-цем’янковий розчин, шви між рядами цегли тонкі, для архітектурних деталей використовувалась фігурна (лекальна) цегла. Коробові склепіння центральної нави і трансепту у вигляді арочних закомар виходять на фасади. Мурування цього храму відрізняється від попередніх споруд дуже високою якістю виконання робіт – ідентичні архітектурні деталі мають практично однакові розміри, дуже добре виконані криволінійні поверхні абсид і підкупольного барабану, арочні перемички вікон.

Про покрівлю собору, якою вона була в давнину, І. Галятовський написав таке: «Перед Батиєвим нападом церква Єлецька олов’яними таблицями [плитками] була покрита, ще й тепер, ходячи біля церкви, люди шукають у піску олово і куски великі знаходять, інші познаходили в піску великі таблиці олов’яні, котрими церква була покрита» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 6].

Зовнішні поверхні стін, як і в інших храмах Чернігова домонгольської доби, були тиньковані й розбиті на квадри. Для образу собору було характерним поєднання візантійського силуету з романськими архітектурними елементами – так само, як і в Борисоглібському соборі. Фасади прикрашені півколонами, що відповідають внутрішнім несучим стовпам. На стінах під верхніми вікнами – аркатурний пояс; подібний пояс, але меншого масштабу був зроблений по верху барабану єдиної бані. Вхідні прорізи оформлені уступчастими перспективними порталами, віконні прорізи також з уступами. Такі архітектурні прийоми роблять фасади собору чіткими й суворими і водночас дуже урочистими. З трьох боків – півночі, заходу і сходу – будівлю оточували галереї, що доходили майже до половини стін; зі східного боку галереям відповідали понижені бічні абсиди. Таким чином, низькі галереї, карнизи стін, закомари і, нарешті, баня створювали в давнину пірамідальний силует собору.

Храм стояв на горі, на середині території монастиря, в оточенні одноповерхових будинків, що підсилювало монументальність і велич споруди. Таким ми можемо уявити собі зовнішній вигляд Успенського собору за часів Київської Русі.

Від стародавнього оздоблення інтер’єру практично нічого не залишилось. Внутрішній простір храму з великим барабаном бані і хорами, розміщеними над нартексом, сприймався, як єдине ціле і був добре освітлений. Під час дослідження собору знайдені уламки кольорового скла дуже інтенсивного забарвлення, тому припускають, що вікна мали різнобарвні вітражі або, принаймні, кольорове скління. Підлога була виконана з керамічних плиток жовтого, червоно-брунатного і зеленого кольорів, що створювало враження яскравого килима.

Стіни собору були розписані фресками одночасно з побудовою собору. Зараз від стародавніх фрескових розписів залишились лише окремі фрагменти, з яких можна скласти загальне уявлення про їхній характер. Коли загинули фрески собору, важко визначити, бо будівля пережила кілька пожеж і перебудов. Відомо, що, коли І. Галятовський проводив роботи по відбудові собору, на стінах були, як він написав: «зображення, зроблені старовинними художниками, котрі ні дощ, ні град, ні сніг не знищили і не зіпсували протягом багатьох років» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 6 – 7].

Розповідаючи про чудеса, що сталися в соборі, І. Галятовський пише про старовинну фреску «Оранта» у хрестильні собору:

«…над вівтарем є вимальований образ Богородиці стоячої і обидві руки до неба підносячої… Під вівтарем був скарб, схований якимось чоловіком московським в склепику мурованім. Але Горностай [польський воєвода] скарб той – повний баняк мідний копійок срібних – забрав, коли взяв Чернігів і з Чернігова московських людей вигнав… Коли чоловік той повернувся і скарбу свого не знайшов, то блазнював із Пресвятої Богородиці, мовлячи такі слова: «Чому ти не встерегла мого скарбу?» – і, розгнівавшись, образ її у лик ударив, але зразу там же сказився й ошалів від сатани… А образ той старий, того году мальований, котрого вся церква була мальована. І стала тому образу велика повага від чернігівців» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 112 – 113].

У 1892 р. проф. А. В. Прахов виявив фрагменти розпису в західній частині храму. Це давало надію, що під пізнішими шарами тиньку збереглись старовинні зображення, але в 30-х рр. XX ст., коли храм закрили для віруючих і провели дослідження стін, виявили небагато: фрагмент фрески «Страшний суд» із зображенням облич праведників, які прямують до раю; чоловічу і жіночу півпостаті на південній стіні, котрих вважають царем Костянтином і його матір’ю Оленою, а також три дуже пошкоджені фрески: «Оранта», «Три отроки в печі» та «Хрещення». Композиція цих творів, їх виконання та кольорова гама дуже відрізняються від фресок київського Софійського собору – у єлецьких переважають сполучення темно-червоного, синього, зеленого і білого тонів.

Обличчя святих зі «Страшного суду» зображені не фронтально, а в напівповороті, що надає їм динаміки, руху. Вражає реалістичне трактування облич на відміну від неземних одухотворених ликів візантійського іконопису. Дослідники вважають, що, можливо, в творах саме цього часу почалось подолання візантійських традицій у живописі та створення національної малярської школи, більш близької до європейського живопису. Відрізняється й техніка виконання фресок – вони намальовані на тонкому білому тиньку без органічних домішок, пігментний шар досить тонкий. Може, це і стало причиною швидкого руйнування фресок у ХХІІІ – ХІХ ст.

Дуже оригінальною є півпостать, яка вважається зображенням святої Олени: подана вона фронтально, але тут маємо зовсім нове графічне й кольорове трактування одягу, в якому дослідники вбачають наявність українських мотивів. Знавець українського мистецтва Г. Н. Логвин пише: «її стрункий стан загорнутий в одежу, що нагадує українські плахти, оздоблену невеликими діагональне розташованими ромбоподібними клітками, заповненими складними узорами – квадратиками, кружечками і стилізованими хрестиками» [Логвин Г. Н. Чернигов. Новгород-Северский. Глухов. Путивль. – М.: Искусство, 1965, с. 90].

Поруч збереглась композиція «Три отроки в печі», намальована над абсидою вбудованої хрестильні. Останніми роками під час виконання опоряджувальних робіт у соборі були ще виявлені залишки давньоруських фресок у нижній частині і простінках центрального підбанника, на парусах і підпружних арках. Зображення зовсім пошкоджені, але те, що залишилось, дає можливість розпізнати сюжети й уточнити загальну систему розпису храму.

Після руйнування монгольськими загарбниками в 1239 р. і наступних довгих років запустіння і занепаду тільки у другій половині XV ст. Успенський собор був капітально відремонтований. Іоаникій Галятовський із розповідей старих людей описує, яким був храм у XVI ст.:

«Тоді на Єлецькій церкві було багато верхів кам’яних; Єлецький монастир був оточений палями, як замок Чернігівський, і жили тут московські монахи. На Єлецькій церкві були верхи муровані, але покриті не оловом, а дошками просмоленими; коло церкви були келії, де жили ченці, в монастирі був колодязь, великі дзвони висіли на двох стовпах, а малі – на дзвіниці» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 10].

Найбільших руйнувань храм зазнав від пожежі під час захоплення міста польським військом у 1611 р., коли завалилася центральна баня і деякі склепіння. Тільки майже через 60 років собор був відбудований стараннями І. Галятовського. Напевно, саме тоді розібрали галереї з трьох боків храму, збільшили висоту барабана головної бані, надбудували ще три верхи – два спереду і один над вівтарем. Над центральним і трьома новими верхами були зроблені кількаярусні бані із заломами. Храм отримав бароковий зовнішній вигляд. Проте слід зауважити, що декор зовнішніх поверхонь стін був виконаний дуже обережно і тактовно – ліплення майже відсутнє, лише фронтон західної стіни прикрашений вибагливою рамкою з голівками ангелочків, що дещо нагадує ліплення Мгарського собору. Всі інші поверхні стін залишені гладко затинькованими, що зберегло давній урочистий і суворий зовнішній вигляд собору (рис. 11).

У надрукованій 1676 р. книзі «Скарбниця» Іоаникій Галятовський залишив справжнє історичне дослідження минулого Єлецького монастиря і його головного храму. Недаремно І. Галятовського називають першим істориком мистецтва Чернігова – він був справжнім ученим, не намагався зробити духовну кар’єру, досягти влади, хоча в 1671 р. у Москві вразив царя і малоосвічене московське духівництво своєю промовою, побудованою за всіма правилами європейської риторики, після чого були надані кошти на відбудову собору, а самому І. Галятовському пожалуване багате облачення і критий ридван, котрий, одначе, виявився старим і непридатним для пересування. Звичайно, І. Галятовськнй не мав можливості отримати точну інформацію про первісну форму куполів собору і зробив високі дерев’яні вінчаючі бані, але вони не подавляють давній об’єм храму, а надають йому більшої мальовничості, підкреслюючи велич давньоруської будівлі. Напевно, можна сказати, що ця практично перша відбудова храму часів Київської Русі була найбільш вдалою серед інших храмів, що відбудовували пізніше.

З Успенським собором пов’язані два видатних твори українського малярства, створення яких відноситься до другої половини XVIII ст., – славетна чудотворна Єлецька ікона Божої Матері і портрет ктитора [ктитором називали не церковного старосту (титаря), а благодійника, покровителя, взагалі – особу, яка так чи інакше прислужилася даній церкві чи монастиреві] Василя Андрійовича Дунін-Борковського.

У 1702 р. в соборі був похований колишній чернігівський полковник, а з 1672 р. генеральний обозний козацького війська В. А. Дунін-Борковський, який багато жертвував на храми Чернігова, був ктитором цього собору. За звичаями того часу, над могилою малювали на стіні або встановлювали портрет. Такий портрет В. А. Дунін-Борковського, що висів в Успенському соборі, а тепер зберігається в Чернігівському історичному музеї, є одним із найцікавіших творів українського малярства початку XVIII ст., в якому мистецтвознавці вбачають поєднання традицій іконопису та парадного портрета [Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVШ ст. – К.: Мистецтво, 1980]. Як ікона, він виконаний темперою на дошці, а композиційне наближується до європейських парадних портретів вельмож, хоча і в трактуванні обличчя відчувається іконописний вплив. Постать небіжчика нерухома і велична, обличчя із зосередженими очима і щільно стиснутими губами, осяяне внутрішнім світлом, має підкреслено індивідуальні риси. Це ідеалізований портрет не стільки гордовитого і пихатого вояка – переможця, скільки поважної богобоязливої людини, яка не шкодувала коштів на Божі храми. Це підкреслюється тим, що у верхній частині портрета крім герба зображена Єлецька ікона Богоматері – такого на тогочасних портретах не було. Одяг небіжчика й інтер’єр приміщення намальовані в традиціях барокового портретного живопису: жупан із накидкою, скатертина на столі, піхва шаблі – все вкрите різноманітними геометричними і рослинними візерунками. Вражають пишнота і багатство барв.

Портрет В. А. Дунін-Борковського був намальований тільки на кілька десятків років пізніше за ікону Єлецької Богоматері, але яка різниця в мистецьких задачах, що вирішували художники, й у враженні від цих творів – лагідна, проста і людяна Цариця Небесна над наївно-казковим краєвидом і пишний, гордий і водночас мудрий аристократ! Цей портрет вже явне породження часу бароко – декоративний, урочистий, милує око фарбами і водночас звеличує людину, котрій він присвячений.

Є відомості, що В. А. Дунін-Борковський походив зі старовинного роду, засновник якого переїхав на землі України з Данії – тому Дунін, а Борковський – від назви місцевості, де був маєток роду [Бережков М. Н. К истории Черниговского Спасского собора // Тр. 14 археологического съезда в Чернигове. – М.: Тип. Т. Лиснер и Д. Собко, 1911. – С. 1 – 28]. Народився він у Польщі, там називався Василь Касперович Бурковський. Потім перейшов у православ’я, став десятим полковником чернігівським. Після усунення І. Самойловича з гетьманської посади він був першим кандидатом на гетьмана Лівобережної України, але не схотів дати князю Голіцину 10 тис. руб. хабаря, а позичив ці гроші І. Мазепі, котрий до смерті В. А. Дунін-Борковського залишав його генеральним обозним – на другій за значенням посаді в козацькому війську.

Важко вирішити, чи відповідає дійсності цей портрет. Те, що В. А. Дунін-Борковський був дуже щедрим ктитором Єлецького монастиря, а також П’ятницької церкви, Спасо-Преображенського собору та інших храмів, не підлягає сумніву. Проте народні перекази свідчать і зовсім інше. Про полковника В. А. Дунін-Борковського, який жив у великому палаці в передмісті Чернігова Бобровиці, розповідали,що він вів розгульний спосіб життя, відбирав землі та майно своїх супротивників і навіть водився з нечистою силою. Нам, напевно, варто більше довіряти справам цієї людини – відновленню храмів Божих, тим більше, що святий Димитрій Ростовський у книзі «Руно орошене» схвально написав про полковника.

Пан Василь пожертвував дуже багато на різні храми Чернігова, але особливо піклувався про Єлецький монастир, де на його кошти була зроблена реконструкція собору, побудовані трапезна церква в ім’я Петра і Павла та монастирська огорожа. Не забував він при тому і про братію – у синодику монастиря було записано, що треба кожного дня молитися за «рід пана Василя Борковського, обозного єнерального, ктитора обителі, котрий надав села і млини на прокормления братії Єлецької» [Иловайский П. И. Черниговская старина по преданиям и легендам. – Чернигов: Тип. Губерн. правления, 1898, с. 37]. Похований він був у притворі Успенського собору, праворуч від надгробка висів портрет, а під ним мідна, посріблена дошка, де були перераховані його пожертви.

Внутрішні поверхні стін собору залишалися побіленими, як стіни українських хат. Інтер’єр храму залитий сонячним світлом – світлий і радісний, як земля України, а домінуючим елементом інтер’єру був установлений в 1660 – 1675 рр. чудовий багатоярусний різний бароковий іконостас, композиційне і художнє вирішення якого наслідувало іконостас Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Іконостас займав ширину всіх трьох нав, був одним із найкращих в Україні. Але його спіткала доля більшості дерев’яних українських іконостасів, із них до нас дійшли лише одиниці. На згадку про іконостас собору Єлецького монастиря залишились тільки фотографії.

Мистецтвознавець В. Л. Модзалевський (1882 – 1920 рр.) у захваті описує його:

«… яке торжество, яка чарівність цей іконостас. Все різьблення визолочене, а тло пофарбоване в червоне золото на синьому бархаті. Різьблення густе і сочне, частіш за все зустрічаються мотиви своєрідних арабесок, які нагадують формою уламки раковин; колони повиті пишними стилізованими гронами винограду… В цьому іконостасі мистецтво епохи бароко залишило одну з найкращих своїх пам’яток. Білі стіни і арки контрастно відтінюють пишноту іконостасу, як в українських вишивках біле полотно підкреслює багатокольорність візерунків… Різьблення – суцільне мереживо ажурних рослинних плетінь – звивистих гірлянд, в які вплетені соняшники і квіти. Мотив гірлянди з акантового листя, який отримав на Україні особливу назву «мороз», іде із Заходу, з декорацій Відродження й античності, досить точно повторений українськими майстрами. Але дух України все ж таки повіває від цих листочків і вінків із вплетеними в них квіточками, зірочками і навіть букетами, які підіймаються з горщиків для квітів» [Модзалевский В. Л., Савицкий П. Н. Очерки истории старой Украины // Чернігівська старовина. – Чернігів: 1992, с. 116].

Далі В. Л. Модзалевський, який бачив цю пишноту, описує барокові ікони іконостасу, читати про які боляче, бо ми не знаємо навіть, коли і ким був знищений цей шедевр національного мистецтва.

З південного боку собору в 1698 р. прибудовано окрему бічну каплицю, освячену в ім’я апостола Якова, брата Господня. Будівля зведена на кошти полковника Юхима (Єфимія) Яковича Лизогуба як усипальниця його батька Якова Кіндратовича Лизогуба, (з 1687 р. полковника чернігівського), пізніше тут поховали і Юхима Лизогуба. Я. К. Лизогуб був одним із найбагатших людей не тільки Чернігівщини, а, напевно, й усієї України; у своїх руках він зосереджував адміністративну та військову владу, великі гроші жертвував на церковне будівництво.

Каплиця побудована дуже тактовно по відношенню до собору – розмір її відповідає розміру галереї, що раніше знаходилась біля храму. Прибудова разом із дахом сягає майже на половину висоти стін храму. Зараз над каплицею дві невисокі бані, раніше була третя, розташована над західною частиною (розібрана ще в XIX ст.). В архітектурних деталях – наличниках, сандриках, півколонках – відчувається вплив російської архітектури ХVІ – ХVI ст., але ці елементи творчо пеоеосмислені відповідно до вподобань нашого народу. Каплиця Лизогубів зведена на фундаментах старих галерей, але планувальне рішення її нагадує житлові кам’яниці або дерев’яні хати з двома камерами, розділеними холодними сіньми-тамбуром; зі східного боку прибудова закінчується гранчастою абсидою.

При вході до усипальниці на стіні встановлена дошка з епітафією [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 114]:

«Тут Яков Лизогуб, воїн руський славний,

Полковник Чернігівський храбрий, бодрий, давній,

Благоразумний цього града оградитель,

Азова й многіх міст міцний побідитель…

Храму цього над ним найщедріший заснователь -

Єфимій тих чеснот сумлінний подражатель.

Коли тут молитиметеся, закінчить словами такими:

Христе, душу Якова упокой зі святими».

Богослужіння у бічному вівтарі відбувалися не часто. З початку XIX ст. тут розміщувалися ризниця і бібліотека. Вони були дуже багаті, але в 1869 р. у приміщенні з недогляду ризничого монаха сталась пожежа, що знищила всю ризницю із церковним начинням і бібліотеку зі старовинними документами.

За розповідями мешканців монастиря, у 20 – 30-х рр. XX ст. в соборі було книгосховище і склади. Після окупації в 1941 р. Чернігова німецькими військами богослужіння в соборі не були відновлені – окупанти влаштували там конюшню та майстерні.

Судячи з фотознімків, у перші повоєнні роки будівля собору була в поганому стані – зірвана вся покрівля, від замокання стін осипався в багатьох місцях зовнішній і внутрішній тиньк, у стінах почали розвиватися тріщини. У 1948 – 1952 рр. реставраційною установою «Будмонумент» проведено велику роботу для консервації конструкцій собору і відновлення його зовнішнього вигляду. Роботи виконувались архітектором Д. С. Віроцьким. Було прийнято рішення реставрувати собор у тому вигляді, який він мав на початку XX ст., хоча пропонувалось реставрувати його у формах XII ст., але така реставрація була б фантазією сучасного архітектора на теми будівництва Київської Русі.

Після того як у монастирі відновилось релігійне життя, розпочалися роботи по внутрішньому опорядженню Успенського собору для того, щоб відновити богослужіння восени 1998 р.

На початку нашого століття в соборі було три престоли: головний, що визначав назву храму, – в ім’я Успіння Божої Матері; у правій наві – на честь архангела Михаїла, а на хорах – в ім’я Георгія Побідоносця. До 1834 р. і в лівій наві був додатковий вівтар на честь Різдва Івана Хрестителя, але потім його ліквідували.

У XIX ст. стіни були розписані досить посереднім живописом, в якому переважали орнаменти. У 1892 р. тодішній чернігівський єпископ Сергій запросив найвідомішого у ті часи фахівця з давньоруського мистецтва А. В. Прахова для дослідження старовинних розписів. А. В. Прахов зняв шар тиньку XVIII ст. на невеликій ділянці стіни нартексу та на відкосі віконного прорізу і там виявив залишки фресок, на основі чого зробив висновок про наявність старовинного живопису, що потім виявилось хибним. Єпископ Сергій звернувся до Імператорської археологічної комісії, яка тоді керувала в імперії всіма справами, пов’язаними з пам’ятками старовини, за дозволом розпочати роботи по відновленню фресок, але дозволу не отримав у зв’язку з відсутністю коштів і недостатнім обсягом виконаних досліджень, на які не було попередньої згоди комісії.

В Успенському соборі богослужіння було припинено в 1922 р.; улітку 1924 р. і в 1926 р. в соборі проводились наукові дослідження. Ними керував проф. І. В. Моргілевський, який вважався найбільшим знавцем давньоруської будівельної техніки [Моргілевський І. Успенська церква Єлецького монастиря у Чернігові // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: Держвидав України, 1928. – С. 197 – 204]. На більшості поверхонь внутрішніх стін для виявлення особливостей їх мурування та в пошуках розписів часів Київської Русі зняли штукатурку. Ці дослідження дали можливість датувати храм XII ст., а не XI, як вважалось, до того ж знайдено архітектурні деталі романського стилю. На жаль, сподівання на виявлення великої кількості стародавніх фресок не справдилися – знайдені залишки лише кількох фресок, про які розповідалося раніше. Тоді з’явилася пропозиція про необхідність зняття знайдених фресок зі стін храму для їх кращого збереження. З цього приводу 22 липня 1927 р. провели спеціальну нараду, яка погодилась з думкою видатного мистецтвознавця і охоронця пам’яток культури України Ф. Л. Ернста, котрий зазначив:

«Уся будова Єлецької церкви є настільки прекрасний твір старого будівництва і всі частини архітектури і розпису настільки зв’язані між собою, що розділяти їх ні в якому разі не можна… Є лише один шлях – організація охорони пам’ятника і його підтримка» [Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. – К.: НАН України, 1995, n. 1, c. 242].

За пропозицією вчених 18 травня 1929 р. Раднарком УРСР прийняв рішення про створення Державного чернігівського історико-культурного заповідника, до якого мали увійти Спаський, Троїцький і Успенський собори, але це рішення практично залишилось на папері, тому що потрібні кошти виділені не були.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 93 – 111.