1998 р. Храми Чернігова

П’ятницька церква

Церква Святої Параскеви П’ятниці, яку часто називають просто П’ятницькою, є одним із найбільш цікавих і загадкових храмів, побудованих у домонгольську добу на землях України. Жодної згадки про цю церкву в письмових джерелах до XVII ст. немає, тому протягом тривалого терміну час її будівництва визначали невірно. Тільки в кінці XIX ст. прийшло розуміння, що побудована вона ще в період Київської Русі.

Ця церква стояла в давньоруському окольному граді – чернігівському посаді – на торговій площі й посвячена Святій Параскеві, яка вважалась покровителькою торгівлі. Тому цілком вірогідне припущення, що побудована вона не князем, а городянами – багатими купцями. Час будівництва церкви можна визначити, лиш аналізуючи її архітектурно – будівельні особливості. П’ятницька церква за просторово-планувальною структурою принципово відрізняється від великих шестистовпних храмів середини XII ст., тому фахівці окреслюють час її побудови періодом від 90-х рр. XII ст. до монгольської навали в кінці 30-х рр. XIII ст.

До нашого століття церква дійшла в пишних урочистих шатах українського бароко, тільки в кінці XIX ст. мистецтвознавці відшукали на незабудованих абсидах церкви явні ознаки храму великокнязівської доби. У 1895 р. проф. П. А. Лашкарьов виконав обстеження церкви, про результати яких доповів на XI археологічному з’їзді в Києві:

«Має вигляд такої, що була відбудована, або точніше – побудована, із залишків стародавньої церкви… Купол, склепіння і стовпи впали, мурування стін збереглося менше ніж до половини висоти» [Барановский П. Д. Собор Пятницкого монастыря в Чернигове // Памятники искусства, разрушенные немецко-фашистскими захватчиками в СССР. – Л.: Изд-во АН СССР, 1948. – С. 15].

Тільки руйнування під час другої світової війни дали змогу роздивитись, що церква зберегла первісний основний об’єм. Те, що побачили фахівці в руїнах, було таким несподіваним, що висловлювались припущення про унікальність і виключність П’ятницької церкви в архітектурі Київської Русі; що будували її в ХІV – ХV ст. майстри із Сербії, яких тоді запрошували на роботу до Московії.

Тільки в наш час остаточно ствердилась точка зору, що ця церква є закономірним наслідком розвитку давньоруської архітектури, котра за 200 років великокняжої доби пройшла складний і цікавий шлях. Тепер зрозуміло, що П’ятницька церква є зразком останнього етапу еволюції візантійських хрестово-купольних храмів на землях східних слов’ян. У кінці XII ст. зменшилась влада князів та їхні економічні можливості: якщо на початковому етапі князі будували храми у столичних містах, то на наступному замовниками стали монастирі й, нарешті, на останньому етапі замовниками мурованих храмів стали бояри, багаті купці і навіть об’єднання городян. Відповідно змінилися й типи мурованих храмів: спочатку то були великі храми складної структури (Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор у Чернігові); потім – шестистовпні монастирські собори (Єлецький і Борисоглібський); нарешті – невеликі храми, а то й каплиці. Напевно, такі будували й у попередні періоди, але не з каменю, а з дерева, і про них ми можемо лише здогадуватися.

У кінці XII ст. змінюються і художні завдання, що вирішувалися будівничими. Раніше головним, як і у Візантії, було вирішення інтер’єру, котрий мав вражати відвідувача храму, створювати відчуття, що він потрапив на небо, а зовнішньому вигляду приділяли менше уваги – згадаємо вражаючий внутрішній простір Софії Константинопольської та її дещо приземкуватий зовнішній вигляд. На Русі в кінці XII ст. вже були побудовані великі храми, розраховані на те, щоб вражати і переконувати людей у перевагах християнської віри. У малих храмах, що стали будувати потім, збиралося відносно небагато віруючих. Вони йшли до церкви, щоб у молитвах бути ближче до Бога і спілкуватися з ним. Внутрішній простір храму став співрозмірним людині, а зовнішній вигляд, котрий бачать багато людей, стали робити найпривабливішим.

Київська Русь не була відділеною від Європи залізною завісою. Незважаючи на транспортні труднощі, існували постійні звязки.

У цей час в Європі розвивалась нова архітектура: на зміну романському стилю прийшов новий – готичний. Храми тепер не являють собою похмурі оборонні вежі, а втілюють містичний порив угору, до Бога. Без сумніву, якби не було монгольської навали, і на наших землях були б побудовані величні собори у стилі полум’яніючої готики, а поки що в невеликих посадських храмах будівничі України-Русі відійшли від візантійських канонів і стали на шлях пошуків нового стилю, нової естетики [Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. – К.: Будівельник, 1989].

Храми отримали зовсім новий вигляд – вони пориваються вгору, висота їх у півтора-два рази, а то і більше перевищує горизонтальні розміри. Зовнішні стіни втрачають важку романську монументальність, що втілювала міць і надійність, і завдяки струнким пропорціям створюють радісний, вишуканий і піднесений образ.

Така церква й була побудована невідомими замовниками на торговищі в Чернігові. Археологічні розкопки доводять, що подібні храми були в Києві, Полоцьку, Білгороді та ін. Проте невеликі стрункі храми було простіше як будувати, так і руйнувати – людям і часу. От і зберігся до наших днів на всій території Київської Русі тільки один такий храм.

Будівництво храмів у новому стилі на території сучасної України пов’язують із діяльністю князя Рюрика Ростиславича, котрого називали Буй-Рюрик (хоробрий, сильний). Він п’ять разів сідав на київський стол Великого князя (1173, 1180 – 1181, 1194 – 1200, 1203, 1205 – 1206 рр.) – не міг там довго втриматися, проте знову і знову намагався закріпитися; багато воював, але протегував мистецтву, особливо любив архітектуру. У Рюрика працював перший давньоруський будівничий, ім’я якого дійшло до нас крізь віки – Милонєг (у хрещенні Петро), про якого в літописі пишеться: «художник і майстер непростий», «приятель Рюрика». Деякі дослідники архітектури пов’язують П’ятницьку церкву безпосередньо з ім’ям Милонєга. Так, реставратор цієї церкви П. Д. Барановський писав: «П’ятницький храм є одним із останніх і, можливо, найбільш досконалих творів пов’язаного дружбою з князем-будівничнм Рюриком прославленого руського зодчого Милонєга-Петра» [Барановский П. Д. Собор Пятницкого монастыря в Чернигове // Памятники искусства, разрушенные немецко-фашистскими захватчиками в СССР. – Л.: Изд-во АН СССР, 1948, с. 16]. Остаточно стверджувати не можна, але ймовірно, що архітектура П’ятницької церкви пов’язана з творчістю Милонєга. Проте храми, побудовані Рюриком у різних містах, мають індивідуальні особливості, і це доводить, що будували їх різні майстри. Безпосередньо з Ім’ям Милонєга пов’язане тільки будівництво підпірної стіни у Видубнцькому монастирі, котра до того ж через деякий час завалилась.

Здобутки творців таких храмів не були безслідно знищені монгольською навалою, їх архітектурні прийоми застосовувались в XIV-XVI ст. на північних землях. Так, з XIV ст. в архітектурі Псковського князівства широко використовувалися ступінчасті арочні склепіння, а також фризи з поребриків-цеглин, укладених на ребро, – так звані городки. Слід зазначити, що П. Д. Барановський пов’язує шедевр російської архітектури – славетну церкву Вознесіняя в селі Коломенському – з П’ятницькою церквою.

До початку нашого століття П’ятницька церква дійшла у бароковому вигляді – з надбудованими на стінах фронтонами, збільшеною висотою бані, з прибудовами по трьох сторонах. Поруйнований під час другої світооїї війни храм був відреставрований у первісних формах і тепер предстає перед нами таким, яким був за княжих часів [Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4; Памятники искусства Советского Союза: Украина и Молдавия. – М.: Искусство, 1982].

Цей хрестово-купольний храм у плані майже квадратний: його розміри 12×10,5 м, а з абсидою – 15 × 10.5 м. Він має чотири несучих стовпи-пілони хрещатого перерізу (рис. 14). Несучі стовпи розставлені дуже широко, завдяки чому ширина середньої нави в кілька разів більша за ширину крайніх. Зі сходу нави завершуються трьома абсидами. Над храмом височить купол на високому круглому в перерізі барабані – підбаннику; висота до низу склепіння купола складає близько 27 м. На відміну від храмів попередніх часів, покриття між барабанами і зовнішніми стінами зроблене за допомогою не циліндричного склепіння, а уступчастих арок різної висоти, конфігурація яких трохи стрілчаста. Завдяки тому, що бічні нави вузенькі, стало можливим покриття їх зробити у вигляді піварок, обриси яких складають чверть кола. На фасадах церкви поєднання середніх високих арочних закомар із бічними піварками, розміщеними нижче, створює вишукані криві. У статичній роботі просторової структури храму ці піварки відіграють роль, аналогічну аркбутанам у готичних спорудах – передають зусилля розпору з арок головної нави на бічні.

Хори храму знаходяться між зовнішньою західною стіною і двома стовпами, хід на хори – по вузеньких сходах у товщині західної стіни. На рівні підлоги хорів у північній і південній стінах влаштовані галереї, куди виходять вікна. Це зроблено, можливо, з оборонних міркувань. Усі вікна церкви мають вигляд бійниць, що властиво для храмів романської архітектури, їх арочним перемичкам притаманна невелика стрілчастість, що на уступчастих прорізах головного фасаду підсилюється обрисом зовнішнього уступу.

У давнину внутрішні поверхні стін були тиньковані й розписані фресками. У скосі віконного прорізу абсиди знайдені залишки орнаментального фрескового розпису, виконаного у світлих майже яскравих кольорах, що відрізняються від тональності розписів інших храмів Чернігова княжої доби. Напевно, такі фрески добре гармоніювали зі святковим зовнішнім виглядом П’ятницької церкви.

Під час реставрації внутрішні поверхні стін не тинькували для того, щоб було видно мурування – будівля призначалась для музею. Тепер, коли тут діюча церква, нетиньковані цегляні стіни справляють враження «бруталістичної архітектури», що не відповідає традиційному уявленню про інтер’єр храму Божого на Україні.

Проте головне в архітектурі церкви – її зовнішній вигляд із наростанням завершуючих стіни арок і високою банею над ними. Стрункість і витонченість храму підсилюється вертикалями пучкових пілястр, що ділять на три частини кожну зі стін із південного, західного і північного боків храму. Два західних роги будівлі посилені широкими не розкріпованими пілястрами, що роблять важчими краї фасаду, підкреслюючи стрімкий злет середньої нави. На рівні п’ят арок закомар зроблений сітчастий поребриковий пояс, під ним розміщені плоскі арочні ніші. Ще більш багатий декор мають абсиди, висота яких складає тільки половину висоти центрального об’єму. Абсиди прикрашені тоненькими півколонками. Проміжки між ними завершуються арочними нішами, під якими широкий пояс поребрику створює ромбоподібний сітчастий орнамент. Барабан бані теж прикрашений півколонками, розміщеними між високими вікнами і аркатурним фризом із поребриком над ним.

Образ П’ятницької церкви, в якій досягнуто повної єдності конструкції та зовнішньої форми, сприймається як рвучкий порив до неба. Цей храм є одним із найвищих досягнень архітектури домонгольської доби. Нова архітектурна образність прийшла на зміну «важкому мовчанню» романської архітектури [Асеєв Ю. С., Логвин Г. Н. Архітектура Іллінської церкви у Чернігові // Питання історії архітектури та будівельної техніки. – К.: 1959. – С. 81 – 94]. Дивний і незрозумілий взаємозв’язок архітектури та стану суспільства: була сильна й міцна князівська держава – будували важкі, міцні та неприступні собори; держава розпадається на маленькі князівства з дуже слабою владою князів – в архітектурі сплеск радісних почуттів і вишуканих форм.

Стіни П’ятницької церкви муровані з так званої вузької цегли розмірами приблизно 28×18×5 см. Усі архітектурні елементи виконані з різноманітної фігурної цегли. При реставрації використовувалась спеціально зроблена за старими зразками нова цегла. Нижня частина стін вимурувана за технологією, відомою ще з часів стародавнього Риму, за якою з якісного каміння викладаються тільки зовнішній фасадний і внутрішній інтер’єрний шари стін, а простір між ними заповнюється вапняним бетоном із битою цеглою або камінням.

Під час загарбання Чернігова монголо-татарськими військами церква, напевно, була пограбована. Про її подальшу долю можна тільки здогадуватися. У 70 – х рр. XVII ст. вже добре нам знайомий храмобудівник В. А. Дунін-Борковський власним коштом зробив ремонт храму після багаторічного занепаду. На той час це був головний храм П’ятницького жіночого монастиря, рік заснування якого нам невідомий, але не пізніше середини XVI ст., а церковні перекази пов’язують заснування цього монастиря з ім’ям княжни Предслави Святославни, сестри князя Давида. На початку XVII ст., коли Чернігів опинився під владою Польщі, православні монашки втекли з московським військом, а тут був організований католицький жіночий домініканський кляштор-монастир.

У кінці XVII ст. храм був повністю перебудований. При цьому декор його отримав риси, типові для кращих храмів часів мазепинського правління. Було зроблене барокове завершення центральної глави: надмуровано підбанник, баня отримала грушовидну форму із заломами. Загальна висота церкви збільшилась майже на 8 м. З поверхонь стін збили цегляні архітектурні деталі, фасади оштукатурили, до храму зробили прибудови. Вікна-бійниці розтесали по ширині майже вдвічі, а по висоті збільшили у півтора рази, так само розтесали й портали.

Над західною і східною фасадними стінами побудували пишні та урочисті барокові фронтони, що завершувалися зубцями з рипидами – зображеннями сонця, яке символізує Христа. Західний фронтон мав уступчастий обрис і займав усю ширину фасаду, під зубцями він був окреслений примхливо вигнутим бароковим карнизом. Фронтон із східного боку мав менші розміри, на його центральній частині було зображення герба І. С. Мазепи. Такі зубчасті фронтони були тільки в київських соборах – Братському на Подолі та Миколаївському на Печерську, запроектованих І. П. Зарудним – українським архітектором, котрого потім за наказом Петра І забрано до Росії, де він побудував собор Петропавлівської фортеці в Санкт0Петербурзі, церкву Архангела Гавриїла (названу в народі Меншиковою баштою) в Москві та інші споруди. Видатний знавець мистецтв І. Е. Грабар першим помітив схожість фронтонів київських соборів і П’ятницької церкви і висловив припущення, що в перебудові її брав участь І. П. Зарудний. За Радянської влади були знищені київські собори, запроектовані І. П. Зарудним, немає й декору П’ятницької церкви.

У 1750 р. під час страшної пожежі церква згоріла, через п’ять років її відбудували. Старанням ігумені Домініціани Лярської тоді був зроблений і новий іконостас, що дивував сучасників. Дружини і дочки чернігівської козацької старшини наділили монастир щедрими дарунками. У 1913 р. В. Л. Модзалевський писав:

«Тепер залишилось небагато… З рами ікони все ще дивиться свята Параскева П’ятниця з обличчям української пані – немовби її писали з жінки або дочки якогось полковника або сотника. Серед нащадків української козацької старшини й досі зберігаються такі обличчя: високий рівний лоб, великі карі очі, тонкі брови, видовжений ніс… На святій золота туніка і срібляста мантія, на тканинах зображені невеликі букети… В іконостасі П’ятницької церкви зберігається ікона Богоматері в срібних шатах, до яких прикріплена срібна табличка зі зворушливим текстом: «Ці шата споруджено в року 1711 місяці августа Господня. Твой то кошт, Пресвята Діво, моє тільки вдячне старання – прийми Милостива пані» [Модзалевский В. Л., Савицкий П. Н. Очерки истории старой Украины // Чернігівська старовина. – Чернігів: 1992, с. 127].

На жаль, якщо в 1913 р. ще залишалося в храмі небагато старовинного мистецтва, то тепер немає нічого.

Під час тієї відбудови церкви прибудували з боків приміщення, що завершувалися невеликими бароковими банями, така сама додаткова баня була поставлена над вівтарною абсидою. Тоді майже вдвічі обтесали несучі стовпи, заклали бічні вікна на середній абсиді, а півколонки на абсидах збили в нижній частині, завдяки чому вони стали схожі на висячі півколонки, що дуже подобалися мистецтвознавцям XIX ст., але, можливо, дещо з цього було зроблене ще під час попередньої перебудови.

Згідно з програмою секуляризації Катерини II у 1786 р. П’ятницький монастир був закритий, усі його будівлі, окрім церкви, знесені, а церква перетворена на парафіяльну.

У 20-х рр. XIX ст. довколо церкви були збудовані торговельні приміщення, а з західного боку за проектом архітектора А. Карташевського [А. Карташевський багато працював у Чернігові, займаючись плануванням міста і спорудженням житлових будинків. Працював він і в інших містах України. Найвідоміша його споруда – це магістрат у місті Кременчузі, зруйнований під час другої світової війни] прибудована дзвіниця-ротонда. Дзвіниця мала барочну баню і добре пасувала церкві. Після прибудови дзвіниці у церкви стало сім верхів – бань (рис. 15).

Дивно, але ці перебудови не зашкодили церкві. Знову наведемо довгу цитату з есе В. Л. Модзалевського. Краще нього не сказати, адже він бачив ту красу на майдані Чернігова, а ми маємо змогу лише дивитися на фотографію:

«П’ятницька церква – одна з найчарівніших у Чернігові. В сучасному вигляді [у 1913 р.] вона є завершенням усього процесу розвитку чернігівського будівництва часів Гетьманщини, той вигляд, який у неї зараз, – ознака кінцевої перемоги пошуків витонченості й легкості над первісною простотою… Скромні білі стіни візантійської церкви зовсім губляться поряд з багатством барокових фронтонів, які прикрашають західний фасад, кожен із них завершений трьома маленькими баштами – зубцями, складається враження, що стіна церкви прикрита багатим віялом з мережаними краями. Барабан охоплений легким вінком із соснових гілочок, в який вплетені хрести.

Східний фасад, що розміщений над схилом, несе тільки один фронтон – над піднятою серединою тридільного фасаду. Це єдине завершення надає фасаду особливої стрункості. Главки над абсидами з їх вигинами і перехватами нагадують зборки химерно накинутої тканини» [Модзалевский В. Л., Савицкий П. Н. Очерки истории старой Украины // Чернігівська старовина. – Чернігів: 1992, с. 126].

Страшних руйнувань зазнала П’ятницька церква у другу світову війну. Під час бомбардування міста німецькою авіацією 23 серпня 1941 р. вона обгоріла від запальних бомб, а під час бомбардування 26 вересня 1943 р. поряд їз нею влучила бомба. На повоєнних фотографіях бачимо жахливі наслідки того вибуху: впала баня з підбанником і більша частина склепінь, на три чверті висоти зруйновані західна і південна стіни, а також два несучих стовпи – пілони, церкву ніби було розрізано від північно-західного до південно-східного рогів (рис. 16). Уступчасті арки і склепіння, що залишилися зі східного і північного боків, загрожували падінням. На щастя, для врятування пам’ятки було вжито термінових заходів – уже в грудні 1943 р. до Чернігова був направлений один із найбільш кваліфікованих реставраторів країни П. Д. Барановський, який зробив обміри руїн, котрі являли собою гору цегли. Через рік (у листопаді-грудні 1944 р.) були проведені роботи щодо консервації залишків церкви, яким погрожувало подальше руйнування: підсилено несучий стовп, від якого залишилось тільки 1/8 перерізу; для зменшення навантаження розібрано зубчастий бароковий фронтон кінця XVII ст. Незважаючи на ці заходи, у травні 1945 р. завалилася частина північної стіни і збила ще один стовп. Залишився тільки один із чотирьох несучих стовпів – з північно-східного боку, – котрий попередньо спромоглися укріпити.

У 1945 – 1948 рр. П. Д. Барановським зроблена проектна пропозиція реставрації церкви в первісних формах, в якій, проте, не враховувалась цінність церкви як пам’ятки українського бароко. Реставратор писав: «Пам’ятка… внаслідок пізніших перебудов настільки змінила свій вигляд, що під новою зовнішністю майже неможливо розгледіти її справжні риси, котрі сховані або спотворені пізнішими нашаруваннями» [Барановский П. Д. Собор Пятницкого монастыря в Чернигове // Памятники искусства, разрушенные немецко-фашистскими захватчиками в СССР. – Л.: Изд-во АН СССР, 1948, с. 19]. Передбачалося встановлення великих блоків мурування, що збереглись, на їх місце в структурі будівлі.

За проектом П. Д. Барановського і М. В. Холостенка у 1962 р. була здійснена реставрація П’ятницької церкви в первісних формах (рис. 17). Ця реставрація викликає подвійні почуття. З одного боку, Чернігів і вся Україна збагатились унікальним зразком храму останнього періоду існування давньоруської держави, відтвореного на дуже високому фаховому рівні з майже стовідсотковою достовірністю. З іншого боку, ми жалкуємо за чудовою церквою в стилі українського бароко, більшість з яких у 1930-х рр. була знищена по всій території України. Напевно, колись буде відтворена дзвіниця, котра підкреслювала красу церкви, проти руйнування якої в 1962 р. всіма силами боровся П. Д. Барановський, але не зміг протистояти чиновникам та зарозумілим архітекторам-реставраторам. Тодішні власті не дозволили навіть встановити хрест на бані відтвореної церкви.

Тут хочеться висловити геть крамольну, з точки зору реставраторів, думку: може, варто зробити ще одну реставрацію П’ятницької церкви – одягнути на існуючу ті пишні барокові шати, котрі робили її дивом української архітектури.

З 1993 р. церква Параскеви П’ятниці передана віруючим, і в ній вже кілька років правиться служба Божа. У церкві немає стародавніх ікон у пишних срібних шатах, але і прості сучасні ікони в барвистих вишиваних рушниках на стінах діючого храму радують око й душу.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 119 – 132.