Охорона пам’яток історії та культури в Сумській області

Олег Сухобоков, Лада Сапухіна, Віктор Вечерський, Валентина Піскун, Віра Павленко

Захист і збереження культурних цінностей народів розглядається як беззаперечна умова прогресу і розвитку людства, бо саме це не тільки визначає історичне минуле, але є й підгрунтям майбуття.

Історико-культурна спадщина є органічною складовою довкілля міст, містечок і сіл сучасної України. Сформоване упродовж тисячоліть середовище є невід’ємною часткою життєдіяльності людей, їхнього культурного самовияву, естетики й етики буття.

Процес формування території сучасної Сумщини як цілісного явища завершився у 1939 зі створенням Сумської обл. До цього часу частини її були у складі інших адміністративно-територіальних утворень і це до певної міри ускладнювало дослідження питання охорони і збереження історико-культурної спадщини у попередні історичні періоди.

Історична традиція дбати про увічнення своїх попередників сягає сивої давнини. Ми пізнаємо її через дослідження пам’яток археології й, зокрема, вивчаючи й оберігаючи стоянки первісних людей, поселення різних епох, могильники, кургани тощо. Надбання людських діянь за тисячоліття це підгрунтя історичної пам’яті, досвід, котрий звеличує й застерігає наступні покоління від повторення помилок.

Перші писемні свідчення про пам’ятки сучасної Сумщини зустрічаємо за часів Київської Русі. У пізніші історичні періоди міста, містечка, села і слободи цієї території були органічною складовою декількох державних утворень: Великого Князівства Литовського (14 ст. – 1569), Речі Посполитої (1569 – сер. 17 ст.); Московського князівства – Росії (кін. 15 ст. – 1917); Української козацької держави (сер. 17 – 80-ті рр. 18 ст.).

Відповідно до цього складалися особливості будівництва захисних споруд (земляних валів, ровів), містобудування, практика естетичного самовираження нації у зведенні культових споруд тощо.

Від часів Київської Русі і до сьогодні найзначнішими центрами Сумщини були: Путивль, Ромни, Глухів, Конотоп, Кролевець, Охтирка, Лебедин, Суми, Недригайлів, Білопілля, Шостка, Тростянець. Саме навколо цих міст зосереджувалося життя то затухаючи, то з новою силою відроджуючись у часи розквіту українського державотворення.

Найвизначніше місце серед давньоруських міст на території сучасної Сумської обл. займає місто Путивль – важливий стратегічний пункт і ремісничо-торговий центр.

Археологічне дослідження Путивля почалось в 1947, коли ст. науковий співробітник Інституту археології Д.Березовець провів на його території розвідки. З 1959 почалися стаціонарні розкопки на урочищі Городок в центрі міста. Їх організували Путивльський краєзнавчий музей та Інститут археології АН України під керівництвом ст. наукового співробітника інституту В.Богусевича. У 1965 в цій роботі взяв участь академік Б.Рибаков, а з 1979 дослідженням займалася експедиція Інституту археології АН України під керівництвом О.Сухобокова [Корогод Б. Л. Нарис історії Сумщини. Виgуск І. З найдавніших часів до середини 17 ст. / Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод. – Суми,1999. – С. 32 – 33.].

Середньовічні фортифікації Путивля детально дослідив В.Вечерський. Він у своїх публікаціях, зокрема, наголошує, що система укріплень Путивля складається з кількох взаємопов’язаних елементів – городищ Коптева гора і Городок (8 – 10 ст.), Мовчанського монастиря-фортеці (16 – 17 ст.) і загальноміських укріплень (16 – 17 ст.) [Вечерський В. Середньовічні фортифікації Путивля / В. Вечерський // Пам’ятки України. – 2001. – № 1-2.].

Історичні свідчення про охоронні заходи, відновлення культових споруд, особливості містозабудови зустрічаємо на сторінках різноманітних тогочасних документів, проте певні закономірні тенденції по створенню системи охорони культурної спадщини нам вдалося простежити лише з другої половини 18 ст.

Одним із важливих документів 80-х рр. 18 ст. є описи Харківського намісництва. На сьогодні відомі три описи: 1785, 1787, 1788. Топографічний опис Харківського намісництва 1785 дає своєрідну картину забудови міст Слобідської України після входження до складу Росії (1765), показує наскільки особливою була архітектурна забудова (що визначало таке поняття як український народний стиль), як вирізнялися українські поселення на загальноросійському тлі тощо. Загальний вид поселень виокремлював специфіку українського довкілля. «Белые, чистые и светлые избы, или хаты, возращенные сады, разведенные овощные огороды свидетельствуют об обряде жизни, отличающем их от других людей» [Описи Харківського намісництва ХУІІІ ст. – К.,1991. – С. 36.].

У «Топографічних описах» знаходимо відомості про перші дерев’яні та кам’яні споруди в містах. Так в Охтирці на 12788 мешканців обох статей було: дві кам’яні церкви (Соборна «отличной пред всеми на Украйне церковными зданиями работы») і Покровська («в сей церкве иконостас и новопостроенная при ней отдельно каменная колокольня суть также достопамятная на всей Украйне в своем роде редкость. Дерев’яних церков – 6» [Там само. – С. 50.]. У Сумах на 10495 мешканців – земляний вал з ровом і всередині них така ж невелика цитадель, 2 кам’яні церкви, 6 – дерев’яних. У Лебедині – старий земляний вал з ровом, 13 дерев’яних церков. У Недригайлові – 2 дерев’яні церкви [Там само. – С. 51, 53.]. У Білопіллі дерев’яних церков – 8, часовень – 2, старий земляний вал з ровом [Там само. – С. 91.]. Себто переважна більшість населених пунктів, що їх заснували українські переселенці у сер. – 2-ій пол. 17 ст., споруджувалися як містафортеці. Залишки тих фортець подекуди збереглися і до сьогодні. Часом на місці старих дерев’яних церков 17 ст. у пізніші часи споруджували нові, традиційно залишаючи попередні назви як історичну пам’ять про минувшину.

Як будівничий церков уславився сумський полковник Герасим Кондратьєв. У 1658 заснував неподалік від Сум чоловічий Успенський (колишнє с. Мала Чернеччина), у 1684 – жіночий Іоанно-Предтеченський (с. Лука) монастирі. У 1664 відбудував дерев’яні Преображенську (м.Суми), 1694 – Миколаївську (с. Червоне) церкви. А його син Андрій Герасимович спорудив першу в Сумах кам’яну церкву Воскресіння Господнього (кін. 17 – поч. 18 ст.) [Сапухіна Л. Про що розповіли документи роду Кондратьєвих / Л. Сапухіна // Червоний промінь. – 1993. – 2 жовтня.]. Воскресенську церкву увічнив на своїх картинах «Сорочинська ярмарка» та «Весільний викуп» художник К.Трутовський. У 1978 було завершено реставрацію пам’ятки [Дейнека А. И. Памятники архитектуры Сумщины / А. И. Дейнека. – Харьков, 1989. – С. 39.].

У 19 ст. міста і містечка Сумщини значно розбудувалися, часом завдячуючи бурхливому розвиткові цукрової промисловості та діянням окремих родин, що проживали в них або були там народжені.

У цей час уславив місто Суми своїми діяннями Д.Суханов (1825 – 90), міський голова, гласний Сумського повітового та Харківського губернського земств. Із 1858 – староста Спасо-Преображенського собору (спорудженого у 1776 – 88, перебудованого у 1858 та реконструйованого арх. М.Ловцовим у 1882 – 92), на реконструкцію якого виділив великі кошти (завершив реконструкцію його племінник Микола Олексійович (1864 – 1909). Для Іллінської церкви в Сумах придбав панікадила, 2 кіоти, іконостас. Його благодійна діяльність поширювалася й на інші сфери [Юрченко Е. Дмитро Суханов: підприємець і доброчинець / Е. Юрченко // Суми і сумчани. – 1999. – 6 січня; Козлов А. Сухановы: сумская ветвь. Неизвестные страницы жизни наших выдаюшихся сограждан / А. Козлов // Ваш шанс. – 2003. – 25 июня.].

Значну роботу в середині 19 ст. провів Філарет (1805 – 66), який був у 1848 – 59 єпископом Харківським, у 1859 – 66 – Чернігівським. Історико-краєзнавчі праці: «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» (1852 – 59), «Черниговские кафедральные монастыри» (1861), «Историко-статистическое описание Черниговской епархии» в 7 книгах (1873 – 74) є неоціненним джерелом для пам’яткоохоронців.

Місто Глухів зберігає пам’ять про родину Терещенків. Вони уславилися і своїм багатством, і вмінням організовувати справи, й благодійництвом. Відомим і шанованим у Глухові діячем був М.Терещенко. У 1851 на тридцять третьому році життя він обійняв посаду глухівського бурмистра, а через дев’ять років – міського голови ( і перебував на посаді 15 років). Разом з батьком Артемієм, дружиною Пелагеєю та синами пожертвував на потреби Глухова близько трьох мільйонів золотих карбованців. Так з’явилися в місті чоловіча й дівоча гімназії, притулки лікарня – усі імені Терещенків.

Перлиною ж філантропічної діяльності Терещенків став Анастасіївський храм (споруджено у 1884 – 93) за проектом академіка А.Гуна, який скористався зразком Володимирського собору в Києві [Кальницький М. Терещенки / М. Кальницький, М. Факторович // Пам’ятки України. – 1993. – № 1-6. – С. 66-71.]. Художник М.Нестеров згадував так М.Терещенка: «На вигляд Микола Артемович був типовий хохол, невеликий на зріст, із жвавими, глибоко посадженими очима. Я був запрошений оглянути чудову його галерею і з того часу почав бувати в цього розумного старого» [Нестеров М. Воспоминания / М. Нестеров. – М., 1989. – С. 216.]. Вдячні глухівчани у 1909 встановили пам’ятник добродійнику. Автором скульптури був М.Андрєєв. Проте в часи панування так званого «ленінського плану монументальної пропаганди» пам’ятник М.Терещенку було знесено.

Своїм меценатством родина Терещенків уславилася не лише в Глухові, а й була знаною в Києві, куди пізніше переїхала.

Шанобливо увічнили сумчани в пам’ятникові свого добродійника І.Харитоненка (1820 – 91). Харитоненко Іван Герасимович – дійсний статський радник, почесний попечитель Сумського реального училища, благодійник, підприємець, людина, яка пройшла шлях від звичайного селянина до мільйонера, почесний громадянин м. Суми, кавалер ордена св. Володимира 3-го ступеня і ордена св. Станіслава 1-го ступеня.

«Любіть м. Суми так, як люблю я», – ці слова із заповіту І.Харитоненка дають невичерпну характеристику йому як громадянину і підприємцю, патріоту своєї землі, про яку від дбав, здобувши багатство і славу. Благодійницька діяльність І. Харитоненка поширювалася у різних сферах: облаштуванні дитячого притулку, спорудженні гуртожитку для студентів Харківського університету, церкви та будинку для пристарілих у в с. Нижня Сироватка, асигнування коштів на спорудження лікарні, кадетського корпусу у м. Сумах, реставрації ікон тощо.

Природний розум, кмітливість сприяли досягненню підприємницького успіху І.Харитоненка, а його благодійність і любов до свого міста знайшли відгук у серцях і пам’яті співвітчизників. У 1899 вдячні жителі міста Сум власним коштом спорудили пам’ятник І.Харитоненку. У 20-х рр. 20 ст. більшовики зруйнували пам’ятник, а на тому ж самому п’єдесталі збудували пам’ятник В.Леніну. На початку 90-х рр. 20 ст. громадськість міста провела активну дискусію про необхідність відновлення пам’ятника та зібрала необхідні джерела. У 1997 пам’ятник І.Харитоненку було відновлено [Сумщина в іменах : енциклопедичний довідник. – Суми, 2003. – С. 468-469.].

Друга половина 19 ст. характеризувалася підвищеною увагою суспільства до національних традицій, історії та культури. За умов відсутності державного законодавства та системи державних органів охорони пам’яток, вивчення та збереження історико-культурної спадщини проводилося силами громадськості, базувалося на приватній ініціативі та меценатстві.

Визначну роль у дослідження та збереженні історико-культурної спадщини відігравали окремі ентузіасти-дослідники. З-поміж інших найвідомішим дослідником історії Путивля був І.Рябінін (1834 – 1912) – надвірний радник, купець 1-ої гільдії, гласний Путивльського повітового земства, мировий суддя, церковний староста СпасоПреображенського собору. Усе його життя було присвячене дослідженню Путивльської старовини. З 1865 жив у Путивлі. Автор нарису «О Путивльском Преображенском соборе и о тех церквах и монастырях, кои имели связь с собором» (1902); краєзнавчого дослідження «История о Путивле, уездном городе Курской губернии» (1911). У 1902 І.Рябінін спільно з путивльськими священниками В.Кобеляцьким, О.Бойковим та І.Левитським брали участь у роботі ХІІ археологічного з’їзду, що проходив у Харкові.

І.Рябінін на виставці у відділі церковної старовини представив фотографії путивльських церков, ікон з іконостасу Спасо-Преображенського собору, три картини на полотні, писані олією [Лепьошкіна О. М. Іван Матвійович Рябінін – краєзнавець і громадський діяч / О. М. Лепьошкіна // Матеріали шостої Всеукраїнської наукової конференції з історичного краєзнавства. – Луцьк, 1993. – С. 258-259.].

Уродженець Харківщини, художник С.Васильківський (1854 – 1917) пам’ятки Сумщини увічнив своїм пензлем. На початку 20 ст. перебував на Лебединщині, де написав ряд робіт: «Церква св. Георгія в Лебедині», «Церква св. Трійці в Лебедині» (обидві акварелі), «Село Михайлівка» (олія). У 1939 в Лебединському художньому музеї відбулася ретроспективна виставка творів художника (332 роботи) з колекції Української картинної галереї (м. Харків). Його перу також належать картини: «Шлях Ромодан», «Чумацький Ромоданський шлях», «Церква в Ходорові» та багато інших.

Провідне місце належало діяльності численних наукових товариств, комісій, гуртків, що об’єднували ентузіастів пам’яткоохоронної справи.

У губернських центрах України діяли вчені архівні комісії (катеринославська, київська, полтавська, таврійська, чернігівська), які описували, упорядковували та видавали архівні матеріали, вивчали й охороняли археологічні та архітектурні пам’ятки. У цих комісіях брали участь відомі діячі: Б.Грінченко, М.Коцюбинський, В.Модзолевський, М.Сумцов, Л.Падалка, В.Хвойка та інші. Для опису пам’яток чимало зробили й губернські статистичні комітети.

У Харківському історико-філологічному товаристві велику роботу проводили Д.Багалій, Ф.Шміт, М.Сумцов, П.Іванов, які зібрали, зафіксували й описали тисячі пам’яток української історії та культури [Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження. – К, 1998. – С. 21-23.].

Міські управи брали безпосередню фінансову участь у спорудженні пам’яток у російських столицях Петербурзі та Москві. Так 18 листопада 1910 Конотопська дума ухвалила рішення по асигнування 100 руб. на спорудження храму в Санкт-Петербурзі в пам’ять про 300-річчя царювання Романових Державний архів Чернігівської області. Спорудження ж пам’ятників українським діячам не тільки не фінансувалося державою, а й всіляко заборонялося. Це, передовсім, стосувалося спорудження пам’ятників Т.Шевченку. Проте, маємо свідчення, що попри всі заборони Конотопська міська Дума ухвалила постановою від 29 вересня 1909 виділення 50 руб. на спорудження в м. Києві пам’ятника поету Т.Шевченку.

Виникли певні труднощі з перерахунком суми, оскільки вона не була внесена до бюджету міста. І лише у 1911 ці кошти були заплановані для перерахунку [Державний архів Чернігівської області, ф. 145, оп. 1, спр. 754, арк. 235, 287, 325.].

Значну роль в охороні й збереженні історико-культурної спадщини відігравали створені ентузіастами на початку 20 ст. музеї. У 1903 Глухівське земство заснувало музей старовини та мистецтва, який мав 6 відділів (археології, церковної та побутової старовини, нумізматичний, меблі та посуд, бронза та гіпс, картини) [Державний архів Чернігівської області, ф. Р 962, оп. 1, спр. 4774, арк. 131.].

Засновниками й хранителями музейних колекцій були ентузіасти-краєзнавці. Одним із організаторів цієї справи був і Н.Онацький (1875 – 1937), художник, поет, археолог, мистецтвознавець. Із його ініціативи постав у 1920 Сумський історико-художній музей, який працював під його керівництвом з 1920 до 1933. Для музею зібрав багато рідкісних творів українських та зарубіжних митців, меблі, старовинний посуд, колекцію художнього скла тощо. Він також був членом місцевої «Просвіти», у 1920 очолив комісію зі спорудження пам’ятника Т.Шевченку в Сумах, був уповноваженим у справі охорони та дослідження пам’яток по Сумському повіту. У незалежній Україні належним чином поціновано діяльність подвижника. Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1994 Сумському художньому музею присвоєно ім’я Никанора Онацького.

Багатогранна діяльність Н.Онацького виявилася, передовсім, у поповненні музейної експозиції, проведенні археологічних експедицій по рідному краю (розкопано близько 20 курганів, проведено обстеження ряду археологічних пам’яток), а цінність його як художника полягає ще і в тому, що він у більшості пейзажних творів залишив нащадкам зображення архітектурних споруд. Це акварелі із садибами Линтварьових та Кублицького, каплицями та фрагментами замків стародавніх часів, а також будівлями, що були споруджені коштом Харитоненків, Лещинських, Хрущових. Перу Н.Онацького також належать наукові праці, що не втратили актуальності й донині «Старовинні кахлі Сумщини», «Українська порцеляна», «Огорожа Охтирського монастиря», «Руїни. Хотінь» [Петров Г. Народний митець / Г. Петров // Ленінська правда. – 1965. – 9 січня; Ткаченко Б. Никанор-воскреслий / Ткаченко Б. // Україна. – 1988. – № 35. – С. ?; Корнющенко І. Як світ, їх вічні імена / І. Корнющенко // Наш край. – 1998. – 21 січня.].

Одним із організаторів Роменського краєзнавчого музею та беззмінним його директором упродовж багатьох років був краєзнавець і художник М.Семенчик (1890 – 1964). За ініціативою М.Семенчика у Ромнах створено Товариство захисту пам’ятників старовини і мистецтва (1919 – 23), яке поставило за мету збір і облік пам’яток для міського музею. До складу товариства входили вчителі, робітники, художники, міщани, котрі любили своє місто. Упродовж року була зібрана значна колекція експонатів, у тому числі й матеріали розкопок скіфських курганів у 1911 Роменським археологічним товариством. У січні 1920 було затверджено статут музею. Уже в 1926 в музеї було 1075 експонатів археологічного відділу, 170 творів мистецтва, 497 етнографічних предметів, 3760 предметів нумізматики, фототека складала 700 негативів і фотографій, експонатів по відділу природи нараховувалось 2359. Бібліотека нараховувала 19 тис. томів [Супруненко А. Б. М. М. Семенчик – фундатор Роменского музея, археолог // Тезисы докладов и сообщений первой Сумской областной научной историкокраеведческой конференции 5-6 апреля 1990 года. – Сумы, 1990. – С.137 -138.].

Упродовж 1920 – 33 музей проводив наукові дослідження природи краю, археологічні розкопки. В археологічних дослідженнях на Роменщині брав активну участь відомий археолог М.Макаренко. Микола Омелянович був своєрідним опікуном музею, передавав до його колекції цінні матеріали. А.Семенчик у дуже складних умовах зберіг портрет М. Макаренка роботи М.Гронця, подарований вченим музеєві 28 грудня 1923.

Окремі дані про стосунки Миколи Омеляновича з музеєм містять «Щоденники роботи Роменського музею», куди заносили більш-менш помітні події щодня та журнали обліку надходжень [Звагельський В. Б. Дослідник історії України М. Макаренко // Питання археології Сумщини : Матеріали науково-практичної конференції «Проблеми вивчення і охорони пам’яток археології Сумщини». – Суми, 1990. – С. 27.]. Майже вся колекція переданих М.Макаренком експонатів втрачена.

У 1920 – 35 М.Семенчик виконував низку відповідальних доручень: був уповноваженим представником Центрального музею Полтавщини, Полтавського губернського комітету охорони пам’ятників старовини й мистецтва, Всеукраїнського археологічного комітету і Харківської комісії охорони пам’ятників історії та культури. Перу краєзнавця належить ряд наукових робіт, з-поміж яких: «Роменський округовий музей», «Випадкові археологічні знахідки на Роменщині».

У 1936 М.Семенчик змушений був покинути роботу в музеї і повернувся туди лише в 1941. У роки війни він зберіг колекцію музею. Після війни деякий час працював заступником директора з наукової роботи.

Важливу роль у розвитку пам’яткоохоронної справи відігравали на початку 20 ст. Просвіти. Особливо їхня робота активізувалася після падіння самодержавства в Росії.

Яскравим фактом діяльності Роменської просвіти було зібрання громадськістю коштів та проведення спільно з міським земством конкурсу на кращий проект пам’ятника Т.Шевченку. Комісія по улаштуванню в місті пам’ятника на засіданні 1 червня 1918 кращим визнала проект скульптора І.Кавалерідзе. 27 жовтня 1918 пам’ятник було встановлено На урочистостях був присутній спеціальний представник гетьмана – осавул М.Блаватний. У радянську добу ця подія замовчувалася, а то й фальсифікувалася, бо в публікаціях стверджувалося, що пам’ятник споруджено за Ленінським планом монументальної пропаганди [За ленінським декретом // Ленінська правда. – 1988. – 6 квітня.].

Із проголошенням в Києві влади Української Центральної Ради, пам’яткоохоронна справа набула державно-організованого та системного характеру. На початку 1917 утворено Центральний комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва, який очолив М.Біляшівський. Цей орган спочатку підпорядковувався секретарству, а пізніше Міністерству народної освіти. Упродовж 1918 за Гетьманату відбувався процес формування його секцій: охорони пам’яток археології, охорони пам’яток історичних і мистецьких, музеїв, реєстрації пам’яток (фактично започатковувала національний реєстр пам’яток), секція експедицій по Україні [Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Ф. 2201, оп. 1, спр. 1194, арк. 2, 3.]. Розпочалася активна робота на місцях.

Проте уже в грудні 1917 розгорнулися військові дії між УНР та більшовиками, унаслідок чого значно постраждали пам’ятки історії та культури. Гинули архітектурні пам’ятки, мистецькі твори, що зберігалися у музеях та приватних збірках [Эрнст Ф. Художественные сокровища, пострадавшие в 1918 г. / Эрнст Ф. – К., 1918.]. У ті часи часом інформація про долю тієї чи іншої колекції бувала не зовсім достовірною. Як зазначає мистецтвознавець С.Побожій: «Ф.Ернст писав про загиблі колекції: «власне про всю збірку Гансена ще 1915 було перевезено до Сум і там вона майже вся 1919 загинула; в Києві залишились переважно пізніші придбання власника». В дійсності ж мистецькі твори не всі загинули, а були заховані в будинку Сумовської, потім взяті під охорону місцевою владою і лягли в основу колекції Сумського художнього музею [Побожій С. З історії охорони пам’яток Північного Лівобережжя 20-30-х рр. // Північне Лівобережжя та його культура ХУІІІ – початку ХХ століття. Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіговича Ернста /1891 – 1949/. – Суми, 1991. – С. 53.].

Грунтовна робота була також проведена українськими державними інституціями по поверненню в Україну культурної спадщини, що в різні часи опинилася в музеях, книгозбірнях, приватних колекціях у Москві та Петрограді. На початку 1918 за ініціативою колекціонера В.Щавинського у Петрограді організувалася комісія по перепису української культурної спадщини, що перебувала по музеях Петрограду.

Спочатку цю комісію очолював Ф.Вовк, а після його смерті В.Щавинський. Серед знавців науковців, що працювали в комісії був і виходець із Сумщини М.Макаренко (народився в селі Москалівці, Роменського повіту Полтавської губернії 4 лютого 1877 – 4 січня 1938 року розстріляний більшовицькою владою у Томську). Комісія діяла при українському консульстві у Петрограді. Її зусиллями за кілька місяців було зібрано матеріал для каталогу икгаіпіка, матеріал якого не втратив актуальності і до сьогодення [Піскун В. М. Проблеми охорони та використання культурної спадщини в Україні (середина 70-х – початок 90-х років ХХ ст.) : Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. Наук / В. М. Піскун. – К., 1995. – С. 20-22.]. У той час так і не вдалося зреалізувати задум повернення в Україну історико-культурної спадщини. Після проголошення Україною незалежності, у 1992, було відновлено роботу новоствореної Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей.

Неоціненним є науковий внесок археолога М.Макаренка в розвиток пам’яткознавства, створення методики охорони пам’яток архітектури. Однією з перших наукових публікацій вченого була розвідка «На родине последнего гетмана запорожского П.Калнышевского» (1901). Він описав церкви в Лохвиці, Києві, Ромнах, Пустовійтівці.

М.Макаренко не лише описав пам’ятки, а й проілюстрував їх. Зокрема зробив графічний малюнок верхів Троїцької церкви в Пустовійтівці [Макаренко Н. На родине последнего гетмана Запорожского П. Ив. Калнышевского / Н. Макаренко // Искусство и художественная промышленность. – 1901. – № 8 (32). – С. 252-257.]. В іншій праці «Памятники украинского искусства 18 века» (СПб.,1908) він комплексно дослідив Покровську церкву як важливу архітектурну домінанту річкового фасаду міста Ромни. Окрім того, вчений вважав, що церкви Калнишевського в Ромнах і Пустовійтівці – видатні пам’ятки українського відродження. Як зазначав В.Вечерський «це не довільне стильове визначення. Стиль архітектури 17 – 18 ст. учений цілком свідомо вважає українським відродженням» [Вечерський В. На тлі сучасниих проблем / В. Вечерський // Пам’ятки України. – 1991. – № 5. – С. 57.].

Покровську церкву в Ромнах 1905 досліджував також історик-краєзнавець із Полтави Л.Падалка [Падалка Л. О старинном Покровском храме казацкой поры и его строителе Петре Калныше / Л. Падалка. – Полтава, 1908.].

Коли у 1907 на Покровській горі в Ромнах поруч церкви Калнишевського збудували новий храм з однойменною назвою, давню дерев’яну церкву влада збиралася знищити. Саме з ініціативи М.Макаренка розпочалася боротьба за збереження та музеєфікацію пам’ятки українського народного зодчества. Справу підтримала імператорська археологічна комісія, Полтавський церковно-археологічний комітет, єпархіальний церковний музей та полтавський єпископ Іоан. Обстежував пам’ятку архітекторреставратор П.Покришкін. У дослідженнях та фотофіксації брав участь і М.Макаренко, який не тільки зафіксував загальний вигляд пам’ятки, а й особливості інтер’єру українського храму, розшукав меблі з церкви козацької доби, дерев’яну скульптуру.

Дослідження М.Макаренка мали не лише наукове, а й велике практичне значення. У 1907 Покровська дерев’яна церква в Ромнах була промаркована, під керівництвом полтавських єпархіальних архітекторів С.Носова та К.Мощенка дубовий зруб розібрали на бруси, перевезли до Полтави, склали на території архієрейської резиденції. Тут церква використовувалась як діюча. В.Вечерський вважає, що саме тоді було покладено початок охорони та музеєфікації пам’яток народної дерев’яної архітектури в Україні, створення 77скансенів (музеїв просто неба). У 1943, під час відступу німецької армії з Полтави, її спалили підрозділи НКВС [Вечерський В. На тлі сучасниих проблем / В. Вечерський // Пам’ятки України. – 1991. – № 5. – С. 58.].

Значну роль в охороні історико-культурної спадщини українців відігравав уродженець м. Лебедина, мистецтвознавець С.Таранушенко (1889 – 1976). У 1920 – 33 він очолював Республіканський музей українського мистецтва в Харкові. Щороку брав участь в експедиціях по Україні: 1925 – у Лебедині, восени 1926 – на Миргородщині, Прилуччині й Полтаві, улітку 1927 – на Слобожанщині. У 1925 – 26 він дослідив хати в Лебедині. До хати він ставився як до мистецького твору, як до продукту архітектурної творчості українського народу. С.Таранушенко проводив також велику громадську роботу. З 1920 завідував монументально-архітектурною секцією харківського ГУБКОПМІСУ (губернський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини України); з 1922 головував у Комісії для вивчення української архітектури ВУКОПМІСу. Роботу проводили в таких напрямах: берегли від руйнації спорожнілі маєтки, перешкоджали вивезенню мистецьких пам’яток за кордон, проводили наукове дослідження пам’яток.

Після передачі у 1926 пам’яткоохоронних функцій Наркомату освіти, Укрнаука 27 лютого призначила вченого на крайового інспектора по Лівобережжю (1 грудня 1930 звільнений з посади). Як зазначав історик С.Білокінь, «В українському мистецтвознавстві Стефан Таранушенко поставив проблему контексту, проблему цілісності української архітектури. Сила його як ученого полягала в тому, що він достеменно знав матеріал» [Білокінь С. Велетень мистецтвознавства / С. Білокінь // Пам’ятки України. – 1989. – № 3. – С. 12-18.].

Над монографією «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» вчений працював з 1916 по 1968. Це була праця всього життя. Його перу також належать монографії, що так і залишились в рукопису «Житло старої Слобожанщини», «Український килим», «Урядові будівлі Лівобережної України 18 ст.» У 1929 С.Таранушенко дослідив, обміряв і зафотографував Троїцьку церкву в Пустовійтівці. Одразу ж після того три верхи церкви розібрали, зробили двосхилий дах, і з 1930 тут розмістився сільський клуб. У травні 1987, працюючи над історико-архітектурним опорним планом м. Ромни, В.Вечерський розшукав у селі рештки церкви, й оприлюднив матеріали про те, що пам’ятка остаточно не втрачена, але потребує негайної реставрації [Редакційне листування // Пам’ятки України. – 1988. – № 3. – С. 51.].

У часи Української революції (1917-21) були закладені основи державного опікування культурними цінностями, започаткована розгорнута система державних установ з охорони культурно-історичної спадщини та зроблена спроба законодавчо врегулювати ці питання. Не дивлячись на зміну урядів і форм правління (Українська Центральна Рада, Українська Держава, Директорія УНР), питання охорони історико-культурної спадщини українського народу та існування пам’яткоохоронних інституцій успадковувалися й не підлягали сумніву. Діячі-пам’яткоохоронці продовжували працювати як фахівці своєї справи. Проте, поразка революції й прихід до влади більшовиків, перервали закономірний еволюційний розвиток пам’яткоохоронної справи. І хоча певний час, упродовж 1920-х років, ще продовжували діяти щораз модифіковані інституції, належним чином захистити культурні надбання українського народу вони були неспроможні. Більшість же діячів пам’яткоохоронної справи, в тому числі й на Сумщині, були репресовані.

У січні 1919 у Харкові при Народному комісаріаті освіти УСРР на правах окремого відділу було створено комітет з охорони пам’яток мистецтва, що згодом дістав назву всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтв і старовини (ВУКОПМІС). Відтоді і до проголошення Україною незалежності пам’яткоохоронна справа в Україні базувалася на втіленні в життя радянського законодавства, копіюванні російських пам’яткоохоронних структур та радянського ідеологічного підходу до оцінки культурних цінностей.

У різний час у роботі ВУКОПМІСу брали участь Д.Багалій, М.Макаренко, М.Сумцов, С.Таранушенко, Ф.Шміт та ін. діячі науки та культури. На місцях створювалися губернські та повітові комітети, навколо яких групувалися ентузіасти збереження старожитностей та пам’яток краю. Головне завдання, яке ставили більшовики – збереження цінностей на підконтрольних їм територіях, намагання убезпечити будівлі від 78руйнацій та встановити належний контроль за пересуванням культурних цінностей. Уже в 1920 Ф.Шміт констатував занепад пам’яткоохоронної роботи, а Ф.Ернст у своєму «Щоденнику. Охорона пам’яток культури 1919 – 1920 роки» описав не тільки хаос діяльності ВУКОПСу й неможливість проконтролювати надходження із реквізованих колекцій, домашнього майна колишніх власників, а й те, як найцінніші речі вивозилися до Москви та розкрадалися представниками державних органів [Щоденник Федора Ернста. Охорона пам’яток культури 1919 – 1920 роки // Пам’ятки України. – 1993. – № 1-6. – С. 130-136.].

У 1921 ВУКОПМІС було поділено на Головне архівне управління та Головне управління у справах музеїв та охорони пам’яток мистецтва, старовини й природи (Головмузей), невдовзі скасований. Натомість, у 1922 у складі Головполітосвіти почала діяти секція реставрації і охорони позамузейних пам’яток при екскурсійно-виставково-музейному відділі. На місцях мали діяти інструктори з охорони позамузейних пам’яток.

Хоча на практиці вся робота зосереджувалася в музеях, які фінансувалися недостатньо й мережа їх так само була не розгалудженою.

Особливо інтенсивно знищувалися й вивозилися пам’ятки старовини та мистецтва з України у період кампанії по відокремленню церкви від держави, вилучення церковних цінностей. Глухівський повітовий виконком повідомляв повітовому парткому у січні 1923:

«Золоті і срібні речі, що взяті з Петропавлівського монастиря передати в повітовий фінвідділ, а придатні для обладнання клубів, розподілити між робітничими та партійними клубами, дитбудинками та інвалідними домами» [Державний архів Сумської обл., ф. 1731, оп. 1, спр. 18, арк. 3-4.].

З центру надсилалися секретні інструкції про те, як потрібно обходитися з конфіскованим та реквізованим майном. 27 березня 1922 секретарю Глухівського парткому і голові повітового виконкому надійшла секретна інструкція – Бюлетень секретно-інформаційного відділу Чернігівського губернського управління. Згідно з розпорядженням Особливої комісії Раднаркому, на підставі декрету ВЦВК і ЦК Помголод, підтверджених ЦК КП(б)У і раднаркомом УСРР утворена особлива губернська комісія по вилученню і зосередженню цінностей під керівництвом представника особкома і раднаркома завгубфінвідділом Бенчина і членів губвійськома Валишева і Цигліса. В повітах створювалися аналогічні комісії. Робота проводилася в таких напрямах:

«Фізичний огляд адміністративних будівель і конфіскація всього, вилучення цінностей із церковних будівель (церков, монастирів, синагог та ін.). Перед фактичним вилученням цінностей із церковних будівель, слід провести широку агітаційну кампанію як серед профспілок, так і серед віруючих. Так само не завадить використати духовенство для відозв до віруючих про передачу церковних цінностей на допомогу голодуючим. Керувати і перевіряти роботу по вилученню цінностей із державних і місцевих художніх сховищ (музеїв, галерей тощо) комісією, яка буде у вас створена, голова губернської підкомісії по вилученню цих цінностей» [Там само, оп. 2., спр. 3, арк. 30.].

Про діяльність згідно цих розпоряджень Глухівська місцева влада звітувала уже 18 травня 1922:

«Поступило изъятых ценностей золота: 5 золотников, 84 доли, серебра: 8 пудов 24 фунта 92 золотника. Всего ранее поступившего золота 9 золотников 24 доли, серебра – 35 пудов 21 фунт, 8 золотников 20 долей; камней – 1 бриллиант средний, 3 маленьких; 2 аметиста все в серебряных оправах, одно жемчужное ожерелье, серебряным позолоченным крестом, усеянным гранатами. Драгоценные материи: 3 бархатных покрывала шитых золотым жемчугом» [Там само, арк. 92.].

Це лише один із прикладів того, як втрачалися культурні цінності українського народу у період так званого «відділення церкви від держави».

У травні 1921 року на загальних зборах членів ВУАН було створено Археологічну комісію на чолі з академіками М.Біляшівським, М.Василенком, О.Новицьким і Ф.Шмітом, наступного року реорганізовано в комітет, який спочатку виконував роль науковоконсультативного органу. Вчені намагалися впливати на процес охорони культурної спадщини й вишукували різні організаційні можливості. У 1924 комітет було перетворено на Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК), що протягом певного часу виконував функції головної державної установи у справі охорони культурної спадщини. Членами ВУАКу були й Ф.Ернст та С.Таранушенко. Тоді ж було розпочато роботу над проектом закону про охорону пам’яток. 16 липня 1926 на основі поданих напрацювань було затверджено «Положення про пам’ятки культури і природи».

На початку 1926 у складі Наркомату освіти почала діяти Головна інспектура охорони пам’яток культури в Україні, на яку покладалося керівництво пам’яткоохоронною справою. Працювали чотири крайові комісії з центрами в Києві, Харкові, Одесі та Дніпропетровську. Після створення інспектури охорони пам’яток культури, президія Укрнауки призначила Ф.Ернста з 27 лютого 1926 на посаду київського крайового інспектора. У територіальному відношенні Глухівська та Конотопська округи були у його підпорядкуванні. Сумська та Роменська округи входили до складу харківської інспектури, яку очолював С. Таранушенко. Саме ця роботи й зблизила двох уже відомих на той час фахівців пам’яткоохоронної справи.

«Різноманітна документація, в тому числі і за підписом Ф.Ернста (листи, довідки, записки) свідчать про піклування його у справі охорони Мовчанського монастиря у Путивлі протягом 1926 – 1930-х рр. Неодноразові звертання Ф.Ернста до Путивльського культвідділу, Глухівського окрвиконкому з проханням вжити конкретних заходів по збереженню пам’ятки архітектури… У той же час грошова субсидія у розмірі 200 та 400 карбованців, що була виділена на ремонт монастиря, не змогла вирішити всіх проблем. Відсутність виділення коштів на ремонт протягом 1928 – 30-х рр. змусила Ф.Ернста висловити пропозицію щодо передачі будови Мовчанського монастиря до користування релігійної громади з умовою ремонту та догляду згідно вказівкам інспектури» [Побожій С. З історії охорони пам’яток Північного Лівобережжя 20-30-х рр. / С. Побожій // Північне Лівобережжя та його культура XVІІІ – початку ХХ століття. Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіговича Ернста /1891 – 1949/. – Суми, 1991. – С. 55-56.].

Протестував вчений і проти діяльності комісії Держторгу, члени якої, озброївшись урядовими мандатами, вибирали з українських музеїв речі для продажу за кордон. Ще в першу кампанію вилучень 1922 Ф.Ернст, не вагаючись, підписав відозви музейників до Раднаркому, де вчені, яким боліла доля культурної спадщини (згодом більшість із них була репресована), пояснювали партійним керівникам, що продаж унікальних ювелірних виробів за кордон – національний злочин [Білокінь С. Щоденник Федора Ернста як пам’ятка української культури 1920-30- х років. З історії охорони пам’яток Північного Лівобережжя 20-30-х рр. / С. Білокінь // Північне Лівобережжя та його культура XVІІІ – початку ХХ століття. Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіговича Ернста /1891 – 1949/. – Суми, 1991. – С. 50.]. 19 вересня 1930 Ф. Ернста звільнили з посади інспектора, а 23 жовтня 1933 заарештували. Особливою нарадою при НКВС СРСР 10 жовтня 1942 він був засуджений до вищої міри покарання.

Доповнювали мережу пам’яткоохоронних органів на місцях уповноважені від Укрнауки. Відповідно до затвердженого «Положення про пам’ятки культури і природи» створювався і Український комітет культури (УКОПК), що був напівдержавною напівгромадською організацією цілком підконтрольною існуючій владі. І хоча до його складу й входили і С.Таранушенко, і Ф.Ернст, проте, вони вже не відігравали провідну роль у політиці цього органу.

Головна інспектура охорони пам’яток була ліквідована на початку 1930-х рр., як орган, який заважав масовій руйнації пам’яток, що її здійснювали невігласи, прикриваючись певною ідеологією. Істинні охоронці культурних цінностей поступово були знищені фізично, цілі наукові школи припинили своє існування. І хоча в 20-х рр. 20 ст. у пам’яткоохоронній сфері з’явилося нове поняття «державні історико-культурні заповідники» (могила Т.Шевченка в Каневі – 1926), вони повинні були відігравати роль провідників радянськості в Україні. Віктор Акуленко, який досить детально упродовж багатьох років вивчав охорону культурної спадщини України у радянську добу [Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917 – 1990 : монографія / В. Акуленко. – К.,1991. – 274 с.], одну зі своїх статей назвав «Великий злам. Від охорони до нищення пам’яток» [Акуленко В. Великий злам від охорони до нищення пам’яток / В. Акуленко // Пам’ятки України. – 1989. – № 2. – С. 29-34.]. Друга половина 1920-х – 30-ті рр. характеризуються не тільки масовими нищеннями церковної архітектури, вивезенням з України (особливо у період Голодомору 1932 – 33) реквізованих сімейних реліквій, а й формуванням нового типу радянської людини, котра, в першу чергу, була позбавлена історичної пам’яті, відмовлялася від своїх предків, почала отримувати дозовану дозволену інформацію.

Весною 1932 Всеукраїнська та Харківська контори Торгсину налічували 187 штатних працівників. Ними у населення у 1932 було вилучено 13,8 млн. крб., у 1933 – 24,8. млн. крб. [Марочко В. І. «Торгсин»: золота ціна життя українських селян у роки голоду (1932 – 1933) / В. І. Марочко // УІЖ. – 2003. – № 2. – С. 101.].

Під кампанією боротьби з релігійним світоглядом були знищені й перлини церковної архітектури на Сумщині: Покровський собор у Сумах, церква Різдва в Лебедині (на її поновлення в свій час жителі Лебедина батько й син Олексій Дем’янович і Петро Олексійович Добросельські пожертвували 2500 карбованців сріблом) та інші, а вилучені церковні дзвони здавали для переплавки в Рудметал [Ткаченко Б. І. Лебедія. Історичні нариси в двох книгах. Книга перша / Б. І. Ткаченко. – Суми, 2000. – С. 248.]. За цих умов органи охорони пам’яток припинили своє існування.

31 серпня 1940 при РНК УРСР створюється Комітет охорони та збереження історично-культурних, архітектурних і археологічних пам’ятників УРСР. Очолив комітет П.Панч. Планувалося також відповідні комітети при виконкомах обласних рад депутатів трудящих, проте в Сумській області так і не встигли його сформувати.

У березні 1944 у складі Управління у справах архітектури при РНК УРСР почав діяти відділ охорони пам’яток архітектури. Відповідні структури планувалося зорганізувати й на місцях. Проте, в умовах повоєнної розрухи вони так і не запрацювали на належному рівні. Тому у березні 1945 обов’язки щодо охорони історико-культурних пам’яток було покладено на Комітет у справах культурно-освітніх установ, у складі якого почав діяти відповідний відділ.

Варто зазначити, що відповідні зміни, що до певної міри уніфікували пам’яткоохоронну справу в СРСР, йшли за прийняттям постанови Ради Міністрів СРСР від 14 жовтня 1948 «Про заходи щодо поліпшення охорони пам’ятників культури».

Безпосереднє керівництво та контроль справою обліку, охорони, реставрації та використання пам’яток архітектури, мистецтва, історії та археології доручали Комітету у справах архітектури при Раді Міністрів СРСР та їх відповідним структурам на республіканських, обласних рівнях, Комітетам у справах культосвітніх установ при Радах Міністрів союзних республік. Хоча в УРСР не було втілено в життя й цю постанову, проте до 70-х рр. зберігався саме такий порядок охорони культурної спадщини, який базувався на розподілі функцій між окремими відомствами.

У створеному у 1953 Міністерстві культури діяли Управління образотворчих мистецтв і музеїв, Державна інспекція з охорони пам’яток історії та культури. У 1955 було створено Держбуд УРСР, де й діяла Інспекція з охорони архітектурних пам’яток. Саме в цей час в області почалася облікова робота, подекуди реставрація пам’яток. Проте, як зазначають дослідники, –

«історичний досвід у проведення державного обліку пам’яток на Україні досить повчальний: жодна з розпочатих реєстрацій за часів радянської влади (1919, 1926 – 1928, 1946 – 1948, 1972 – 1978) з різних причин не була завершена. Усім їм був притаманний кампанійський підхід, що негативно позначався на наступних правоохоронних заходах» [Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917 – 1990 : монографія / B. Акуленко. – К.,1991. – С. 35.].

Пам’яткоохоронна і пропагандистська робота, як і в попередні періоди, базувалася, в основному, на ініціативі окремих ентузіастів.

Одним із відомих краєзнавців-дослідників після другої світової війни був Сапухін Павло Андрійович (1893 – 1970). Краєзнавчою роботою він почав займатися з 1920, коли організував у Великописарівській школі один із перших в Україні шкільний історичний музей і став його керівником на громадських засадах. Упродовж життя опублікував чимало різноманітних праць з історії Сумщини. Зокрема був співавтором путівників: «Сумщина: Довідник-путівник», «Суми. Фотоальбом», «Архітектурні пам’ятники Сумщини».

У післявоєнні роки особливо погіршився стан охорони пам’яток культури після відомого виступу М.Хрущова на січневому Пленумі ЦК КПРС (1961), у якому витрати на реставраційні роботи були оголошенні марнотратством і розбазарюванням народних коштів. Було переглянуто і скорочено список пам’яток архітектури. У 1962 старовинний Глухів втратив свою унікальну пам’ятку – Троїцький собор, що охоронявся державою як пам’ятка республіканського значення. На фундаментах зруйнованого собору спорудили автовокзал [Максим Рильський: «Різонуло по серцю» // Пам’ятки України. – 1989. – № 1. – C. 45.].

У післявоєнні роки одним із основних питань у збереженні історичних надбань було питання фінансування: ремонту, реставрації та консервації пам’яток, освоєння виділених коштів (бо існувало правило ліміту на виділення будівельних матеріалів). Ця проблема займала першочергове місце у діяльності рад усіх рівнів. Вивчення джерел показує, що тільки по пам’ятках архітектури із запланованих на 1954 – 163000 крб., освоєно лише 79016 крб. У 1967 розпочато реставрацію Мовчанського монастиря. На цей же рік 81виділено 20 тис. крб., а освоєно лише – 2,7, тобто 13,1 %. У 1969 на охорону пам’яток в області із місцевого бюджету виділялось 3 тис. крб., а використано лише 1575 крб. За рахунок ТОПІК заплановано 71 тис., а використано лише 31670 крб. Чернігівські реставраційні майстерні, які на той час проводили роботи на території області, через недостатню виробничу базу, нестачу будівельних матеріалів не взмозі були якісно проводити роботи.

Однією з причин знищення пам’яток архітектури в малих містах у повоєнний період була і некомпетентність спеціалістів, неспроможність їх оцінити значимість тієї чи іншої пам’ятки. Так в рішення Сумського облвиконкому за № 404 від 8 серпня 1972 «Про стиль і методи роботи відділу у справах будівництва і архітектури» зазначалося:

«В області нема жодного населеного пункту з завершеним рішенням питань по благоустрою, відмічається низький рівень кваліфікації районних архітекторів, із яких тільки один має вищу освіту. Із 8 працівників обласного відділу і 5 технічного бюро – вищу освіту мають 3 чол. Інші з середньою, або працюють не за фахом».

Особливу увагу місцеві ради в післявоєнний період приділяли увічненню подій та героїв Другої світової війни. А оскільки Путивльщина і Глухівщина були центрами партизанського руху, то саме тут, за ініціативою Рад, громадськості проводилась робота по увічненню пам’ятних місць, імен видатних героїв. Так уже в 1976 зі 104 пам’яток взятих на облік на Путивльщини – 72 пам’ятки присвячені подіям і героям минулої війни [Піскун В. Діяльність місцевих Рад по охороні і збереженню історико-культурної спадщини малих міст (на матеріалах Сумщини) / В. Піскун // Дослідження історії малих та середніх міст України в контексті дальшого розвитку історичного краєзнавства. – Чернігів, 1990. – С. 132 -139.].

За ініціативою громадськості у 1966 виникло Українське товариство охорони пам’ятників історії та культури України, яке в короткий термін структурно розбудувалося і почало активно впливати на пам’яткоохоронну справу. Початок 70-х рр. 20 ст. ознаменувався посиленням ідеологічного тиску. В Україні розпочалася запекла боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», і, звісно, його прояви шукали у всіх сферах життя, в тому числі і в галузі пам’яткоохоронній. Ось чому і з’явилася на світ після розгляду на засіданні Політбюро ЦК Компартії України 3 жовтня 1972 постанова «Про роботу Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури», яка і стала керівним документом у роботі державних та громадських органів.

На озброєння було взято негласний принцип, за яким чисельність пам’яток дожовтневого періоду не повинна була перевищувати 30 відсотків від загальної кількості облікованих. У монументальній пропаганді на першому плані повинно бути увічнення визначних революційних та інших історичних подій у житті народу, найвидатніших діячів партії і держави, героїв праці [Піскун В. Проблеми охорони та використання культурної спадщини в Україні (середина 70-х – початок 90-х років ХХ ст.) : Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук / В. Піскун. – К.,1995. – С. 31.]. УТОПІК відтоді фактично було «одержавлене» як з точки зору керівництва, так і прискіпливого контролю за розподілом коштів на реставрацію та спорудження пам’яток.

У 1967 було прийнято рішення колегії Міністерства культури СРСР, Президії АН СРСР «Про підготовку Зводу пам’яток історії та культури народів СРСР». У 1972 запроваджено єдину уніфіковану форму обліку. У відповідності з нею у 1972 – 75 проводилася паспортизація пам’яток, вводилася облікова картка та паспорт. У грудні 1975 облікова документація на 432 пам’ятки союзного значення була подана до Міністерства культури СРСР, а на 1660 республіканського значення – у першому півріччі 1976 [ЦДАВОВУ України, Ф. 5116, оп.1, спр. 476, арк. 2.].

Паспортизація пам’яток місцевого значення затяглася більш як на десять років. Дещо поліпшилась пам’яткоохоронна справа в Путивлі у зв’язку з прийняттям Постанови Ради Міністрів УРСР від 24 лютого 1972 «Про подальший розвиток і благоустрій м. Путивля Сумської області». Враховуючи велике історико-культурне значення старовинних населених пунктів, Рада Міністрів УРСР 24 листопада 1976 затвердила перелік старовинних малих і середніх міст та інших населених пунктів республіки, що мають пам’ятники історії, археології, містобудівництва і архітектури. По Сумській області до нього увійшли: Глухів, Путивль, Ромни. Створенням у 1986 на території міста державного історико-культурного заповідника та у зв’язку зі святкуванням тисячоліття міста, значно активізувалася науково-дослідницька робота. До ювілею міста у 1988 було проведено наукову конференцію «Древнерусский город Путивль» та надруковані матеріали [Древнерусский город Путивль : Тезисы докладов и сообщений областной научной конференции, посвященной 1000-летию г. Путивля. – Путивль,1988. – 74 с.].

У 1976 було прийнято Закон СРСР «Про охорону та використання пам’яток історії та культури». 13 липня 1978 Верховна Рада УРСР прийняла відповідний Закон УРСР, що певною мірою активізувало пам’яткоохоронну роботу. Проте, відсутність нормативних актів по його застосуванню робило його малодієвим з точки зору несення відповідальності за збереження культурних цінностей.

Одним із визначальних чинників у формування державної політики в сфері збереження культурних надбань є фінансування. В УРСР пам’ятки перебували виключно у державній власності, фінансувалися за залишковим принципом, а навіть виділені кошти неможливо було реалізувати через обмеженість будівельної індустрії. З початком 1980-х рр. реставраційні роботи на пам’ятках архітектури проводили на території області Чернігівські реставраційні майстерні. Слід зазначити, що в ті часи пам’ятки потерпали не тільки від нестачі коштів, а й через те, що в переважній більшості використовувались не за призначенням, а від того часто руйнувалися.

Пам’яткоохоронна справа у другій половині 20 ст. була дієвою завдяки зусиллям окремих ентузіастів-краєзнавців. У цій когорті людей яскраво виокремлюється постать Бориса Івановича Ткаченка (1937). Уродженець Полтавщини з 1970-х рр. пов’язав своє життя з Лебедином, дослідник минувшини і сьогодення цього краю. Автор ряду наукових праць: «Під чорним тавром», «Лебедія».

Далеко за межами Сумщини відоме ім’я уродженця с. Підлипне Конотопського району Лисого Івана Андрійовича (1910 – 2000). Працюючи шкільним учителем, він водночас упродовж багатьох років займався громадською роботою на Конотопщині, був відповідальним секретарем Товариства охорони пам’яток історії, членом товариства «Просвіта», активним пропагандистом культурної спадщини. Його публікації неодноразово друкувалися в місцевій і українській пресі. За активну роботу у 1999 йому було присвоєно премію імені О.Лазаревського.

Організатором пропаганди і охорони культурної спадщини Сумщини був уродженець м. Суми Петров Геннадій Терентійович (1936 – 96). Він як краєзнавець, журналіст-дослідник прилучився до повернення із небуття багатьох знаних у свій час уродженців Сумщини Н.Онацького, Олександра Олеся, Я.Мамонтова, В.Нарбута та інших. Один із авторів грунтовного дослідження «Історія міст і сіл УРСР. Сумська область» (1974). Був ініціатором встановлення меморіальних дощок Олександра Олеся, М.Лисенка, Б.Грінченка. Автор численних газетних публікацій [Звагельський В. Журналіст-дослідник / В. Звагельський // Геннадій Петров: Бібліографічний покажчик. До 60-річчя від дня народження. – Суми, 1996.].

У кінці 80-х рр. 20 ст. часописом «Пам’ятки України» було започатковано рубрику «Пам’ятка шукає господаря», яку вів Віктор Вечерський. Чимало статей були присвячені пам’яткам Сумщини. Зокрема Миколаївській церкві 1693 у м. Глухові та багатьом іншим [Вечерський В. Пам’ятка шукає господаря / В. Вечерський // Пам’ятки України. – 1989. – № 4. С. 15.]. У статтях була коротка інформація про пам’ятку, опис її сучасного стану, фотографія та план, висловлювались пропозиції щодо використання. В.Вечерський безпосередньо брав участь у роботі щодо встановлення охоронних зон, зон регулювання природного ландшафту та збереження їх.

У кінці 80-х рр. 20 ст. значно активізувалася пам’яткоохоронна та науководослідницька робота на Сумщині. Було проведено ряд наукових конференцій та видано збірники наукових праць, що стало значним поштовхом для розвитку громадської ініціативи по увічненню пам’яті невинно репресованих та відкинутих у небуття українських діячів. У 1989 проведено наукову конференцію «С.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожанщини ХУІІІ – ХІХ століть», присвячена 100-річчю від дня народження мистецтвознавця, відбулася в Сумах та Лебедині. Наприкінці 1990 в Ромнах проведено наукову конференцію «Історична і культурна спадщина Роменщини: проблеми і перспективи», присвячену 70-річчю Роменського краєзнавчого музею й науковій діяльності М.Макаренка. У 1990 було проведено першу обласну наукову конференцію з історичного краєзнавства й видруковано матеріали. Це дало поштовх для подальших наукових досліджень та проведення уже чотирьох конференцій.

12 листопада 1991 Сумський художній музей та обласна організація УТОПІК провели в Сумах наукову конференцію, присвячену 100-річчю від дня народження Ф.Ернста «Північне Лівобережжя та його культура ХУІІІ – початку ХХ століть».

Встановлено також меморіальну дошку на будинку Глухівської чоловічої гімназії, де вчилися Ф.Ернст, Г. та В.Нарбути [Вечерський В. Ернст та і н ш і . // В. Вечерський // Пам’ятки України. – 1993. – № 1-6. – С. 137 – 138.].

Проголошення Україною незалежності сприяло тому, що частина культових споруд була повернута їхнім природнім господарям. Змінилася правова й політико-ідеологічна база пам’яткоохоронної справи, а це вимагає і від державних інституцій, і від громадськості особливо пильної уваги і напруженої роботи по розвитку в області пам’яткоохоронної справи.

На виконання доручення Кабінету Міністрів України від 29.10.02 щодо Плану заходів із реалізації рекомендацій Верховної Ради України, згідно з постановою Верховної Ради України від 12 вересня 2002 «Про інформацію Кабінету Міністрів України «Про природно-заповідний фонд» і «Про охорону культурної спадщини» та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника «Хортиця й інших історико-культурних заповідників і об’єктів природно заповідного фонду», в частині, що стосується питань збереження культурної спадщини, з метою забезпечення їх своєчасного виконання було видано розпорядження голови Сумської обласної державної адміністрації. Цим розпорядженням були затверджені заходи щодо збереження культурної спадщини області. Це ще один крок до поліпшення в області пам’яткоохоронної справи.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 72 – 84.