2017 р. Звід пам’яток України

Віктор Вечерський, Євген Малик

Путивльський район розташований у центральній частині Сумської обл., займає площу 1100 кв. км. Межує з Глухівським, Кролевецьким, Конотопським, Буринським і Білопільським р-нами Сумської обл., а також з Курською обл. Російської Федерації на сході. У районі – 95 населених пунктів (з м. Путивль включно), 1 міська і 23 сільські ради.

Населення – 28,163 тис. чоловік (станом на 2015). Адміністративний центр району – місто Путивль з нселенням 16,361 осіб (станом на 2011). Розташоване на правому березі річки Сейм (притока Десни) за 100 км на північний захід від обласного центру та за 22 км від залізничної станції Путивль.

Місто Путивль виникло у 2-ій пол. 10 ст. Адміністративний статус його неодноразово мінявся. У 12 – 13 ст. – центр удільного князівства Чернігово-Сіверської землі. З 1356 – у складі Великого князівства Литовського. У кін. 14 ст. – повітовий центр Литовської держави. З 1500 місто увійшло до складу Російської держави. У роки польської інтервенції на поч. 17 ст. місто було захоплене польською шляхтою, та за умовою Деулинського перемир’я 1618 Путивль знову відійшов до Росії. У 1708 – був приписаний до Київської губернії і по 1732 входив до Севського повіту; у 1732 був у складі Бєлгородської губернії, у 1779 як повітове місто увійшов до Курського намісництва (з 1797 – Курської губернії). У 1926 Путивль і більша частина повіту були передані зі складу РСФРР до складу УРСР. Створений Путивльський р-н увійшов до Глухівського округу, з 1930 був підпорядкований центральним органам УРСР, у лютому 1932 місто і район увійшли до Харківської обл., з жовтня цього ж року – до Чернігівської, з 1939 – до Сумської обл.

Заселення території краю відбулося в неолітичну добу (4 – 3 тис. до н. е.). У ті часи край населяли племена лісових мисливців та рибалок. У Путивльському Посейм’ї археологи виявили 17 неолітичних поселень і стоянок, найдавніші з яких відносяться до дніпро-донецької культури ( 5 – 3 тис. до н. е.). Дніпро-донецьку культуру відкрив Д.Тєлєгін. Він дослідив поселення, розташоване на березі річки Сейм, біля с. Козлівки.

Під час розкопок були знайдені кам’яні вироби – нуклеуси, скребки, відщепи, тесло та молот [Неприна В. И. Памятники каменного века Левобережной Украины / B. И. Неприна, Л. Л. Зализняк, А. А. Кротова. – К., 1986. – С. 173 – 174.].

До дніпро-донецької неолітичної культурно-історичної області входить лисогубівська культура. Виділена В.Неприною під час розкопок 1971 – 74. Ареал її поширюється на низов’я Сейму, Десни, середню течію Псла та Ворскли. Датується кін. 5 – 1-ою пол. 4 тис. до н. е. Лисогубівські матеріали виявлені біля с. Скуносове (ур. Бурого, Линського, Малий Груд) та поблизу с. Волинцеве. У с. Гірки (ур. Качки, в заплаві Сейму) археологи розкопали тимчасову мисливсько-збиральницьку стоянку. Там були знайдені чисельні знаряддя праці з кременю і кварциту: нуклеуси, ножі, відщепи, скребки, різці, свердло тощо [Археология Украинской ССР. – К., 1985. – Т. 1. – С. 175 – 178.].

Культура ямково-гребінцевої кераміки вважається в неоліті України найархаїчнішою. Вона датується кін. 4 – сер. 2 тис. до н. е. Найбільш вивченими поселеннями цієї культури є пам’ятки в селах Скуносове і Волинцеве. Волинцівське поселення розташоване в ур. Городок, на піщаному заплавному підвищенні лівого берега Сейму. Відкрите у 1953 С.Березанською. Під час розкопок знайдені уламки посудин, крем’яні та кварцитові знаряддя. Кам’яні вироби представлені відщепами, пластинами, скребками, ножами, сокирами тощо – всього 37 предметів. Керамічні фрагменти є уламками від 56 посудин. Скуносовське поселення, розташоване в ур. Малий Груд, на піщаному підвищенні над р. Рехтою, було досліджене Д.Тєлєгіним у 1953. На його території було зібрано 28 виробів з кременю (відщепи, пластини, скребки, ножі) та 5 виробів з кварциту (відщепи, пластини, долота) [Неприна В. И. Неолит ямочно-гребенчатой керамики на Украине / В. И. Неприна. – К., 1976. – С. 97 – 100.].

Крім того в районі відомі ще декілька пам’яток культури ямково-гребінцевої кераміки: біля с. Октябрське (ур. Дяченкове, «У моста»), стоянка біля с. Чаплищі, на східній околиці Путивля, біля хутора Корольки та сіл Гірки, Дорошівка, Манухівка, Мар’янівка [Неприна В. И. Памятники каменного века Левобережной Украины / В. И. Неприна, Л. Л. Зализняк, А. А. Кротова. – К., 1986. – С. 171.].

У кін. 3 тис. до н. е. на Путивльських землях на зміну неолітичним культурам приходять культури бронзового віку. До них належить і мар’янівська культура, яка отримала свою назву від поселення біля с. Мар’янівка (сучасне Бунякіне). Це поселення було обстежене М.Рудинським ще у 1929. У 1960-ті роки поселення цього типу були відкриті Д.Тєлєгіним і С.Березанською біля сіл Іванівка, Волинцеве, Глушець. Усі ці пам’ятки були виділені в окрему культуру, яку назвали мар’янівською [Каменный век на территории Украины. – К., 1990. – С. 17 – 21.]. Більшість поселень мар’янівців розташовані у заплавах річок на дюнних підвищеннях. Крім стоянок, які мали сезонний характер, існували довготривалі селища. Біля с. Гірки археолог І. Артеменко розкопав могильник, та дослідив два поховання в ямах овальної форми. У них знаходились кремовані рештки померлих, кераміка та крем’яні відщепи [Каменный век на территории Украины. – К., 1990. – С. 20 – 25.].

Ще однією культурою доби бронзи є східнотшинецька культура. У 1955 Д.Тєлєгін відкрив біля с. Іванівка поселення бронзового віку, в результаті вивчення якого було виділено так звану «іванівську» кераміку. У 1957 С.Березанська об’єднала ці матеріали з подібними на Правобережжі і виділила їх в сосницький тип віднесений до східнотшинецької культури. Окрім Іванівки поселення цієї культури знайдені також біля сіл Волинцеве, Веселе, Зінове, Кочерги [Археология Украинской ССР.- К., 1985. – Т. 1.- С. 437 – 445.].

З появою на Наддніпрянщині заліза, приблизно у 7 ст. до н. е., коли особливо інтенсивно проходив розклад родової общини і із її середовища виділилась заможна верхівка, наступає нова історична епоха – ранній залізний вік. Путивльщину в цей час населяють скіфські племена. Поселення скіфів відомі біля сіл Ширяєве, Гірки, Линове, Харівка, Ховзівка. Їх центром було городище біля села Ширяєве, розташоване на мису високого корінного берега. Вузький перешийок, який з’єднував городище з дольною частиною, був укріплений ровом і валом. Поруч знаходилось неукріплене селище. Південний і східний кути городища мали більш похилі схили і були також захищені валами [Іллінська В. А. Городище скіфського часу на р. Сейм / В. А. Іллінська // Археологія. – 1953. – Т. VIII. – С. 109 – 114.].

У 2 – 7 ст. н. е. територія краю опинилась у зоні формування слов’янської етнічної спільності. Тут поступово змінювали одна одну зарубинецька (2 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.), київська (3 – 5 ст. н. е.) та колочинська (5 – 6 ст. н. е.) культури. Більшість дослідників вважають їх праслов’янськими і ранньослов янськими. Зарубинецькі, київські та колочинські поселення виявлені поблизу сіл Харівка, Волинцеве, Нова Слобода, Пересипки, Чаплищі, Латишівка, Красне [Археологічні пам’ятки Української РСР. – К., 1966. – С. 298 – 301.].

У 8 – 11 ст. н. е. північно-східні терени України заселяють східнослов’янські племена – сіверяни. Археологічні пам’ятки сіверян відносяться до волинцевської (8 – 9 ст.) та роменської (9 – 11 ст.) культур. Свою назву волинцевська культура отримала від поселення та могильника в урочищі Стан поблизу с. Волинцеве. Це унікальна археологічна пам’ятка, дослідженням якої займалися археологи Д.Березовець та С.Юренко. Під час археологічних робіт було досліджено 51 житло і багато господарських будівель [Березовець Д. Т. Дослідження слов’янських пам’яток на Сеймі в 1949 – 1950 рр. / Д. Т. Березовець // Археологічні пам’ятки УРСР. – 1955. – Т. V. – С. 49 – 54.].

Переважна більшість пам’яток роменської культури розташована на Лівоберіжжі Дніпра, в басейнах Десни і Сейму, і особливо багато цих пам’яток у Путивльському районі, зокрема поблизу сіл Латишівка, Бунякине, Гірки, Волинцеве, Волокитине, Іванівка.

З 8 ст. постійні сіверянські поселення існували на території сучасного Путивля. Це було типове гніздо з п’яти поселень-городищ, розташованих неподалік одне від одного в урочищах Городок, Нікольська гірка, Молокозавод, Підмонастирська Слобода та Коптєва гора. Адміністративно-культовим центром поселень був Городок [Сухобоков О. В. Древнерусский Путивль и его округа. (по материалам археологических исследований) / О. В. Сухобоков. – Путивль, 1990. – С. 132 – 133.].

У 2-ій пол. 10 ст. на місці групи сіверянських поселень виникає місто Путивль. Дитинець давньоруського Путивля був розташований на мисоподібному останці правого високого берега Сейму в урочищі Городок. Його оточували міцні дерев’яні стіни, вал та рів. На Городку містилися княжий двір, житла дружинників та ремісників, церква Вознесіння. На північ від Городка був розташований великий посад, захищений дерев’яними стінами, які півкільцем оточували його територію [Археология Украинской ССР.- К., 1985. – Т. 3. – С. 310 – 314.].

У Іпатіївському літописі під 1146 роком Путивль згадується вперше у зв’язку з міжусобицями новгород-сіверського князя Святослава Ольговича та чернігівськими князями Володимиром і Ізяславом Давидовичами, яких підтримував великий київський князь Ізяслав Мстиславович. Князь Ізяслав після тривалої облоги захопив Путивль і пограбував княжий двір на Городку:

«И ту дворъ Святославль раздъли […] и скотьниць и бретьяниць, и товаръ, иже бъ не мочно двигнути, и в погребъх было 500 берковськов меду, и вина 80 корчагъ; и церковь Святого Възнесения всю облупиша […]» [Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К., 1989. – С. 205.].

У 12 – 13 ст. Путивль – одне з найбільших міст Чернігово-Сіверської землі, центр удільного князівства, значний осередок розвитку ремесла і торгівлі, важливий оборонний пункт на південно-східних рубежах Давньоруської держави. У 12 ст. Путивль не раз відбивав напади половців. Путивльська дружина на чолі з князем Володимиром у 1185 брала участь в поході новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Події походу лягли в основу сюжету геніальної пам’ятки давньоруської і світової літератури – «Слова о полку Ігоревім». У «Слові» Путивль згадується чотири рази. Найбільш лірична сторінка поеми «Плач Ярославни» – також пов’язана з Путивлем [Слово о полку Ігоревім. – К., 1989. – С. 48.].

У 1239 Путивль захопили і спустошили монголо-татарські загони Менгу-хана. Археологічні розкопки В. Богусевича і Б. Рибакова виявили на Городку рештки мурованого храму 13 ст., зруйнованого татарами, а у 1980-х рр., археолог О.Сухобоков відкрив братську могилу захисників Путивля 1239 [Сухобоков О. В. Древнерусский Путивль и его округа (по материалам археологических исследований) / О. В. Сухобоков. – Путивль, 1990. – С. 127, 131.].

Монголо-татарська навала знесилила російські землі, що призвело до занепаду господарства. Скориставшись цим, литовські феодали у 1356 захопили ЧерніговоСіверське князівство разом з Путивлем та іншими містами. Та з початку 1500 місто знову у складі Російської держави. У 16 – 17 ст. Путивль став важливим оборонним форпостом на південних кордонах Росії, стратегічне значення якого полягало в тому, що під його стінами сходились межі Московської і Литовської держав, а між ними клином до Путивля врізалось Дике поле – постійне джерело татарської небезпеки.

Місто увійшло до складу першої прикордонної лінії, створеної у 16 ст. – так званого «Путивльського рубежа». Укріплення Городка перетворюються у внутрішню цитадель дуже складної загальноміської системи укріплень [Вечерский В. В. Путивль – пограничная крепость Русского государства XVI – XVII вв. (К вопросу о структуре города и характере укреплений) / В. В. Вечерский // Древнерусский город Путивль: тезисы докладов и сообщений областной научной конференции. – Путивль, 1988. – С. 29 – 33.]. У новому земляному городі містилася дерев’яна церква Вознесіння, льодовня, господарські споруди, криниці інші приміщення [Вечерський В. В. Середньовічні фортифікації Путивля / В. В. Вечерський // Пам’ятки України: історія та культура. – 2001. – №1 – 2. – С. 25.]. Міццю і неприступністю Путивльської фортеці, розташованої на Городку, захоплювався сірійський мандрівник і дипломат, ієродиякон Павло Алепський [Вечерський В. В. Середньовічні фортифікації Путивля / В. В. Вечерський // Пам’ятки України: історія та культура. – 2001. – №1 – 2. – С. 28 – 29.].

Наприкінці 16 ст. на південно-східній околиці міста, на високій горі над Сеймом виникла друга, кам’яна, цитадель – Молчанський монастир [Софрониевский монастырь: Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни / А. В. Луговской, В. В. Вечерский, С. В. Тупик, Н. М. Рыбкин. – К., 2002. – С. 74.].

У 16 – 17 ст. Путивль був оточений півкільцем зовнішнього оборонного валу з ровом. Вал мав шість брам: з півночі Новгородську, із заходу – Борисоглібську й Конотопську, зі сходу – Глухівську, Рильську й Молчанську. Зі сходу й заходу місто захищали оборонні монастирі: Молчанський і Борисоглібський [Софрониевский монастырь: Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни / А. В. Луговской, В. В. Вечерский, С. В. Тупик, Н. М. Рыбкин. – К., 2002. – С. 74.].

Чисельність путивльського гарнізону у 17 ст. доходила до 1,5 тис. чоловік. Військову службу в Путивльській фортеці і розташованих поблизу сторожах несли служилі люди та українські козаки, що поселялися тут, рятуючись від гніту польських феодалів [Рябинин И. М. История о Путивле, уездном городе Курской губернии / И. М. Рябинин. – Путивль, 1911. – С. 48 – 49.].

У сер. 17 ст. місто відвідали високопоставлені церковні ієрархи: єрусалимський патріарх Паісій, константинопольський патріарх Афанасій, антіохійський патріарх Макарій.

17 ст. було періодом найбільшого розквіту Путивля. Економічному зростанню сприяло те, що через місто проходили важливі торгівельні шляхи, які вели із Польщі, Литви, України, Криму, Туреччини в Московську державу. Путивль перетворився на значний центр європейської торгівлі та культурний осередок. У місті тоді налічувалось 77 магазинів, 200 лавок і трактирів. Торгівля сприяла розвитку ремесел [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 433.].

Путивль відігравав надзвичайно важливу роль в бурхливих подіях Смутного часу. 18 листопада 1604 місто добровільно здалося Лжедмитрію I, присягнувши йому на вірність як законному московському цареві. У січні 1605 у битві під Добриничами військо Бориса Годунова завдало поразки Лжедмитрію. Самозванець із залишками своїх прихильників відходить до Путивля. На декілька місяців резиденцією Лжедмитрія стає Молчанський монастир. За переказами, самозванець переховувався у бойовій камері над вівтарем соборної церкви. Його підтримали мешканці Путивля на чолі з воєводою В.Рубець-Мосальським, дітьми боярськими Ю.Беззубцевим та С.Булгаковим [Скрынников Р. Т. Три Лжедмитрия / Р. Т. Скрынников. – М., 2003. – С. 113.].

У 1606 в Путивлі спалахнуло народне повстання під проводом Івана Болотникова. Звідси воно почало поширюватись по багатьох територіях Російської держави. Голландський купець і дипломат Ісаак Масса, перелічуючи міста, що перейшли на бік повсталих, повідомляє, що Путивль – «глава і призвідник усіх заколотних міст, у ньому (заколотники) також тримали раду […]» [Масса И. Краткое известие о Московии в начале XVII в. / И. Масса. – М., 1937. – С. 168.]. І хоча у червні 1606 повстанська армія рушила на Москву, Путивль і надалі залишався політичним центром повстання. Сюди на початку 1607 зі своїм військом прибув донський козак Ілля Горчаков, який вдавав із себе царевича Петра, сина царя Федора Івановича [Смирнов И. И. Восстание Болотникова / И. И. Смирнов. – М., 1951. – С. 371.].

Визначна роль Путивля у взаєминах України з Росією у 17 ст. Українські гетьмани вступали в дипломатичні зносини з Москвою через посередництво путивльських воєвод.

Під час Визвольної війни українського народу сер. 17 ст. через Путивль йшла військова та економічна допомога Росії для України. У 1653 в Путивлі перебувало російське посольство на чолі з боярином В.Бутурліним, яке згодом виїхало до Переяслава [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 434.]. З Путивлем пов’язана діяльність таких визначних історичних діячів, як українські гетьмани П. Сагайдачний, Б.Хмельницький, І.Самойлович, І.Мазепа.

Наприкінці 17 ст. Путивль починає поступово занепадати. Входження Лівобережної України до складу Росії, заселення Слобідської України, освоєння причорноморських степів – усе це відсунуло межі Росії далеко на південь. Путивль втрачає своє колишнє стратегічне значення і поступово перетворюється у рядове провінційне містечко у центрі країни.

Події Північної війни 1708 – 09 на одному з найважливіших її етапів відбувалися на території нинішньої Сумщини. Не оминули ці події й Путивля. У листопаді, коли основні сили шведів були поблизу Глухова, там перебував російський цар Петро І. 17 листопада він виїхав з Глухова в Путивль, а потім попрямував до Тернів та Хоружівки, де стояла його піхота і кавалерійські частини.

У 18 ст. Путивль славився суконною мануфактурою, заснованою 1719 у с. Глушково Путивльського повіту. На мануфактурі працювало понад три тисячі приписаних до неї кріпаків. Путивльська мануфактура була одним з основних виробників сукна в Російській імперії. І зовсім не випадково символи мануфактури – ткацькі човники – були зображені на міському гербі Путивля.

У 19 – на поч. 20 ст. Путивль – невелике повітове місто Курської губернії. Промислового розвитку воно не набуло. Зате розвивалися кустарні ремесла і торгівля. Зберігав Путивль і своє духовне значення. На поч. 20 ст. в місті діяло дев’ять храмів і один монастир. А всього на території повіту було 49 парафіяльних храмів і 3 монастирі (Молчанський, Софроніївський та Глинський). На Путивльщині у цей час жили і працювали історик і археолог М.Берлинський, поет-футурист І.Аксьонов, краєзнавець І.Рябінін, художники П.Левченко, П.Булгаков.

У період революції і громадянської війни 1917 – 20 в Путивльському повіті декілька разів змінювались влади різних урядів. 1 грудня 1917 Путивльське повітове земство на своєму засіданні ухвалило рішення про визнання в повіті влади Української Центральної Ради. Однак, того ж дня путивльські більшовики захопили склад зі зброєю, пошту та телеграф і проголосили радянську владу в місті і повіті. 10 грудня на прохання повітового земства до Путивля прибув селянський повстанський загін «Курінь смерті» і встановив владу Центральної Ради [Гарчев П. І. Червона гвардія на Сумщині / П. І. Гарчев. – Суми, 1957. – С. 11 – 12.].

Для підтримки більшовиків в боротьбі проти Центральної Ради на Путивльщину прибув Перший московський загін червоноармійців під командуванням А. Знаменського. 12 січня 1918 радянська влада в повіті була поновлена [Гарчев П. І. Червона гвардія на Сумщині / П. І. Гарчев. – Суми, 1957. – С.17.].

У кінці квітня 1918 повіт був окупований німецько-австрійськими військами, разом з ними прийшов «Курінь смерті» Центральної Ради. На цей час Путивльщина стала прикордонним краєм: більша частина повіту входила до складу України, решта до Росії.

У січні 1919 Путивльський повіт знову опинився під владою більшовиків. Відносно мирне життя тривало до осені 1919. У вересні повіт окупували війська генерала Денікіна, але окупація тривала недовго. 14 листопада до міста увійшли частини Червоної Армії [Курская губерния в годы иностранной военной интервенции и гражданской войны. – Воронеж, 1967. – С. 330.].

У лютому 1920 в повіті спалахнуло селянське повстання, яке охопило сусідні Глухівський та Конотопський повіти. Селяни виступили проти примусового вилучення 916продовольства. Повстання було жорстоко придушене військами 7-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту [Курская губерния в годы иностранной военной интервенции и гражданской войны. – Воронеж, 1967. – С. 220.]. На Путивльщині збереглися пам’ятки того часу: будинок, у якому в грудні 1917 містився військово-революційний комітет; братська могила червоноармійців, загиблих у 1919 в боях з білогвардійськими військами (с. Октябрьське); могила командира батальйону Щорсівської дивізії П.Опадчого (с. Ротівка); братська могила борців за радянську владу (м. Путивль, пл. Перемоги).

Після закінчення громадянської війни в Путивлі та повіті розпочалась відбудова народного господарства. У 1920 – 30 рр. у місті було реконструйовано старі і створено нові промислові підприємства. У 1928 – 29 в місті діяло 6 підприємств, електростанція. У 1929 побудований маслозавод, у 1932 дали першу продукцію пенькозавод та сушильний завод.

Напередодні Великої Вітчизняної війни у Путивлі працювали райпромкомбінат, 4 промартілі, вальцевий млин, підприємства по випуску будматеріалів, електростанція.

У 1929 на околиці Путивля було організовано артіль «Свобода», яка у 1930 об’єдналась з ТОЗом «Социалистическая культура» в колгосп «Культура». Вирішальну роль в економічному зміцненні колгоспу відіграла Путивльська МТС, організована у 1932.

Восени 1939 завершилось будівництво шосейної дороги і моста через річку Сейм, який з’єднав місто з залізничною станцією Путивль. Напередодні війни в Путивлі функціонували районна лікарня, поліклініка, санепідемстанція, дитяча консультація, медична школа. У місті працювала десятирічка, дві неповні середні школи, вечірня школа для дорослих, школа радгоспних бригадирів, плодоовочевий і педагогічний технікуми.

Були в Путивлі Будинок культури, дві бібліотеки, Будинок вчителя, Будинок піонерів, краєзнавчий музей.

У роки Другої світової війни підрозділи Червоної Армії вели запеклі бої на території Путивльського району. У вересні – жовтні 1941 у боях великі втрати понесли 160-а, 2-а гвардійські, 293-а стрілецькі дивізії та загін особливого призначення під командуванням генерал-майора О.Чеснова [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1995. – Т 8. – С. 361.].

До зайняття нацистськими загарбниками району у ньому були створені три партизанські загони на чолі з С.Ковпаком, С.Руднєвим і С.Кириленком. Вони дислокувалися у Спадщанському і Новослобідському лісах та в урочищі Мариця. У жовтні 1941 загони об’єднались в один партизанський загін під командуванням С.Ковпака і С.Руднєва. У 1-ій пол. 1942 партизани діяли на території Сумської обл. Найбільшими операціями цього часу були: Веселівський бій (28 лютого 1942), у якому партизани знищили 600 солдат і офіцерів 105-ї угорської дивізії, Клевенська операція (травень 1942), визволення Путивля (26 – 28 травня), бій біля с. Нова Слобода (3 – 6 липня). У 1942 – 43 Путивльський партизанський загін у складі з’єднання партизанських загонів Сумської області здійснив рейди на Правобережну Україну та в Карпати, а у 1944 у складі Першої Української партизанської дивізії – рейд на Сан і Віслу [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1995. – Т 8. – С. 363 – 364.].

За роки тимчасової окупації Путивльщини нацистами було розстріляно, повішено, замучено 3593 мирних жителя району. Тільки в одному селі Нова Слобода 7 липня 1942 нацисти розстріляли і закатували 586 чоловік, з них 256 жінок, 70 дітей від одного до десяти років, 260 підлітків і людей похилого віку. Загиблі мирні жителі поховані на місцях масових страт у м. Путивль, біля с. Мінакове, в селах Нова Слобода, Веселе, Волокитине, Кочерги, Ротівка, Яцине, інших [Книга Скорботи України. Сумська область. В 2 т. – Суми, 2003. – Т. 2. – С. 89.].

У вересні 1943 Путивльський р-н був визволений військами 60-ї армії генерала І.Черняховського. Під час бойових дій 1941 і 1943 на території району загинуло 1022 радянських воїна, які поховані в 35 братських і 7 індивідуальних могилах. На могилах воїнів і партизанів споруджено 27 скульптурних пам’ятників, 10 обелісків, 2 стели [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1995. – Т 8. – С. 370.].

Пам’ять загиблих воїнів-земляків увічнена 16 пам’ятниками, дванадцятьма пам’ятними стелами відзначені місця боїв партизанів з окупантами. Меморіальними дошками відзначені будинки в Путивлі, де розміщувались штаби 60-ї армії у 1943 та партизанського з’єднання у 1942.

У післявоєнні роки жителі району відбудували підприємства, комунальне господарство, колгоспи, навчальні заклади, школи, культурно-просвітницькі установи. У 1950 – 70-х рр. були побудовані переробні підприємства та завод радіодеталей.

Переважна більшість памяток монументального мистецтва Путивльщини пов’язана з подіями Другої світової війни. До 30-річчя партизанського руху на Сумщині в 1971 в Путивлі на Нікольській гірці був встановлений пам’ятник двічі Герою Радянського Союзу С.Ковпаку [Афанасьєв Є. А. Михайло Лисенко / Є. А. Афанасьєв. – К., 1975. – С. 64.]. Увічнене також ім’я комісара партизанського з’єднання С.Руднєва. На площі Перемоги у 1961 був встановлений пам’ятник легендарному комісару Пам’ятник встановлений також на батьківщині героя в с. Руднєве [Вечерский В. В. Путивль: фотопутеводитель / В. В. Вечерский, И. А. Гильбо, А. В. Луговской. – К., 1992. – С. 56.]. Серед інших пам’яток монументального мистецтва слід відзначити пам’ятник юному партизану-ковпаківцю Радію Руднєву, пам’ятник на могилі Г.Базими, скульптурну групу «Партизан і партизанка».

У Спадщанському лісі, де створювався об’єднаний партизанський загін, споруджено монумент партизанської слави. Неподалік від нього в 1985 була споруджена Алея скульптурних портретів партизанів-ковпаківців, удостоєних звання Героя Радянського Союзу [Рубанов А. Н. Партизанский заповедник «Спадщанский лес»: путеводитель / А. Н. Рубанов, Ю. П. Мазуренко. – Х., 1991. – С. 49.].

У 1982 з нагоди 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» на Городку був встановлений пам’ятник княгині Ярославні [Вечерский В. В. Путивль: фотопутеводитель / В. В. Вечерский, И. А. Гильбо, А. В. Луговской. – К., 1992. – С. 22.].

Отже, Путивльщина має багату культурну спадщину представлену чисельними пам’ятками історії та культури. На території району нараховується 253 об’єкти нерухомої культурної спадщини. Серед них 108 пам’яток археології, 94 історії, 40 архітектури і містобудування і 11 пам’яток монументального мистецтва. Значення деяких із них виходить далеко за межі Сумської області. Пам’яткою археології національного значення є Городок – дитинець літописного Путивля. Національний статус мають також пам’ятки архітектури: церква Миколи Козацького, ансамбль Святодухівського монастиря, комплекс будівль Молчанського монастиря, «Золоті ворота» в с. Волокитне.

На сучасному етапі в Путивльському р-ні здійснюються практичні заходи щодо реставрації та реабілітації пам’яток. У 1997 – 2004 рр. здійснено ремонтно-реставраційні роботи дзвіниці, трапезної, настоятельського корпусу, собору Різдва Богородиці у Путивльському Молчанскому монастирі. У Софроніївському монастирі відбудовано церкву св. пророка Іллі (2002), Покровську церкву (2004) та інші будівлі. На кошти московського мецената М.Мураєва відбудована церква в с. Нова Слобода (2000).

Споруджено монумент жертвам фашизму «Дзвін скорботи» в с. Нова Слобода (2004). У 1980-х рр. планувався інтенсивний розвиток Путивля як туристичного центру всесоюзного маршруту «Намисто Славутича», однак ці прожекти так і лишилися на папері.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Сумська область. – К.: 2017 р., с. 912 – 918.