2017 р. Звід пам’яток України

Віктор Вечерський, Наталія Калюжна, Надія Подоляка, Євген Осадчий

Охтирський р-н розташований у північно-східній частині лівобережного степу південної частини Сумської обл. Межує з Богодухівським та Краснокутським р-нами Харківської обл.; Котелевським, Зінківським і Гадяцьким – Полтавської обл.; Тростянецьким, Лебединським та Великописарівським р-нами Сумської обл.

Площа району – 1,3 тис. кв. км. Населення району (без м. Охтирка) станом на 2015 становить 26,487 тис. В адміністративно-територіальну структуру району входить селище міського типу Чупахівка та 22 сільські ради, у підпорядкуванні яких 91 населений пункт [Хто є хто на Сумщині. Видатні земляки : довідник / Упоряд. В. В. Болгов. – К., 2005. – С. 20, 32, 57-59.]. Центр району – місто Охтирка з населенням 49,349 тис. осіб.

Центром провінції Слобідсько-Української губернії Охтирка стала після ліквідації полкового устрою у 1765. У 1780 – 96 місто було центром Охтирського повіту Харківського намісництва, з 1797 – повітовим містом Слобідсько-Української губернії, а з 1835 – центром Харківської губернії. В адміністративному відношенні Охтирка була розділена на 2 частини – південну і північну (за р. Охтиркою).

У зв’язку з адміністративно-територіальною реформою 1923 Охтирка стала центром округу. У 1925 він був розформований, і місто відійшло до Харківського округу, як центр Охтирського р-ну. З 1932 – районний центр Харківської обл., а з 1939 – Сумської.

Рельєф території являє собою рівнину, що розбита мережею річкових долин. Територією району протікає дев’ять річок. Їх загальна довжина 190 км. Центральну частину становить долина річки Ворскли – однієї з найкрасивіших річок Сумської обл. 27158 га території району вкрито лісами різноманітних порід.

Заселення території майбутньої Охтирщини почалося у фінальній стадії останнього льодовикового періоду. Територія Середньої Ворскли була заселена в епоху пізнього мезоліту. Поблизу міста Охтирка були досліджені невеликі за площею стоянки «мисливців на північних оленів» [Рудинський М. Я. До питання по культури «мезолітичної доби» на Вкраїні / М. Я. Рудинський // Антропологія. – Т. І. – К., 1928. – С. 73 – 94; Неприна В. И. Отчёт о работе Левобережной неолитической экспедиции 1976 г. / В. И. Неприна // Архів ІА НАНУ. – ф.е. 1976/ ?. – С. 11 – 12; Приймак В. В. Звіт про археологічні розвідки для «Зводу пам’яток історії та культури» на території Охтирського району Сумської області у 2003 р. / В. В. Приймак, Є. М. Осадчий, Ю. М. Берест // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 2003/140. – С. 7.]. Стоянки не були стаціонарними, і тому на їх існування часто можуть вказувати лише окремі предмети з каменю. В епоху неоліту почався процес потепління. Це привело до збільшення кількості поселень. Поблизу сіл Хухра, Дулі, Лутище виявлені поселення з найдавнішою на території краю керамікою.

Але ці поселення концентрувалися на берегах великих озер, що існували тут в післяльодовиковий період, поблизу м. Охтирка та с. Лутище [Данилевич В. Стоянка и мастерская около с. Хухра, Ахтырского уезда, Харьковской губернии / В. Данилевич // Сборник Харьковского историкофилологического общества. – Т. XVI. – C. 314; Рудинський М. Я. Дюнні стації неолітичної доби з лівобережжя Ворскли / М. Я. Рудинський. – Полтава, 1920; Рудинський М. Дюнні стації неолітичної доби з побережжя Ворскла: Охтирський повіт на Харківщині / М. Я. Рудинський // Записки Укр. наук, т-ва дослідування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – Вип. 1.; Неприна В. И. Отчёт о работе Левобережной неолитической экспедиции 1976 г. / В. И. Неприна // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1976/23. – С. 1 – 24; Неприна В. И. Памятники каменного века Левобережной Украины / В. И. Неприна, Л. Л. Зализняк, А. А. Кротова. – К., 1986. – С. 192.].

В епоху бронзи почали заселятися береги р. Ворскла та її притоки Ворсклиця, Олешня, Киселиха, Хухра, Нове. У цей час тут мешкали племена зрубної культури. Їх поселення були розташовані на низьких мисах поруч з багатими пасовищами. Племена зрубної культури займалися скотарством та землеробством, вели активну торгівлю з іншими племенами. Серед знарядь праці вже були присутні предмети з міді та бронзи, в основному завезеної. У сер. – 3-ій чв. 3 тис. до н. е. більша частина племен зрубної культури переселилися з території Лівобережжя, і територія Середньої Ворскли на довгий час лишалася незаселеною. Однак, тут зустрічаються окремі предмети, що належать ряду культур епохи бронзи. Це дозволяє припускати, що саме тут проходили шляхи кочових племен, які, проте, не засновували стаціонарних поселень. Поблизу с. Журавне знайдена кам’яна сокира катакомбної культури.

У 11 – 9 ст. до н. е. на територію району прийшли племена мар’янівськобондарихінської культури епохи бронзи. Поблизу сіл Нове, Бакирівка, Пилівка, Журавне виявлені їх поселення, розташовані на берегах невеликих річок. Вони належали переважно землеробському населенню [Обломский А. М. Отчёт о разведках на территории Сумской области в 1989 г. / А. М. Обломский, Р. В. Терпиловский // Архів ІА НАНУ. – Р.1, № 1989/68. – С. 11 – 12; Приймак В. В. Звіт про археологічні розвідки для «Зводу пам’яток історії та культури» на території Охтирського району Сумської області у 2003 р. / В. В. Приймак, Є. М. Осадчий, Ю. М. Берест // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 2003/140. – С. 6.].

У 7 – 6 ст. до н. е. відбулося переселення на Лівобережжя іраномовних племен, які об’єднані назвою скіфи. На території Охтирщини мешкали два племені: будини та гелони.

Саме останні у 6 ст. до н. е. заснували велике городище, розташоване між селами Глинськ Полтавської обл. та Куземин Сумської. На думку багатьох археологів воно може бути містом Гелон, про яке писав історик Геродот. Гелон був центром округи, густо населеною скіфами. Їх поселення зустрічаються за течіями річок Олешня, Кринична, Киселиха, Хухра та Ворскла. Крім Великого Більського городища відомі ряд городищ поблизу сіл Сосонка, Журавне, Українка. До скіфського часу можна віднести кургани та курганні могильники, які зустрічаються тут у великій кількості [Багалей Д. И. Объяснительный текст к Археологической карте Харьковской губернии / Д. И. Багалей // Труды XII АС. – Т. I. – М., 1905. – С. 7; Фукс М. Про городища скитської доби на Харківщині / М. Фукс // ЗВУАК. – Т. I. – К., 1930. – С. 93 – 94; Ляпушкин И. И. Днепровское лесостепное Левобережье в эпоху железа / И. И. Ляпушкин // МИА. – М., Л., 1961. – С. 133 – 134; Ковпаненко Г. Т. Племена скіфського часу на Ворсклі / Г. Т. Ковпаненко. – К., 1967. – С. 75; Моруженко А. А. Раскопки городищ у сёл Сосенка и Каменка / А. А. Моруженко // АО 1968 г. – М., 1969. – С. 275 – 276; Моруженко А. А. Оборонительные сооружения городищ Поворсклья в скифскую епоху / A. А. Моруженко // Скифский мир. – К., 1975. – С. 133 – 146; Гавриш П. А. Отчёт о полевых археологических исследованиях Полтавской Левобережной скифской экспедиции Полтавского пединститута в 1987 г. / П. А. Гавриш // Архів ІА НАНУ. – С. 26 – 31; Обломский А. М. Отчёт о разведках на территории Сумской области в 1989 г. / А. М. Обломский, Р. В. Терпиловский // Архів ІА НАНУ. – Р.1, № 1989/68. – С. 9 – 10; Приймак B. В. Звіт про археологічні розвідки для «Зводу пам’яток історії та культури» на території Охтирського району Сумської області у 2003 р. / В. В. Приймак, Є. М.Осадчий, Ю. М. Берест // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 2003/140. – С. 6.].

У 3 ст. до н. е. скіфська держава занепала. Городища перестали використовуватися і функціонували лише відкриті поселення. Відбулося зменшення населення. З 2 ст. до н. е. по 2 ст. н. е. територія Охтирщини була заселена сарматськими племенами. Кочівникисармати поселень не залишили.

Після панування сарматів територія Середньої Ворскли увійшла до складу готської держави Германаріха. До неї входили різні племена: германські та слов’янські, залишки скіфського та сарматського населення. Вони проживали на відкритих поселеннях вздовж невеликих річок та струмків. Розміри поселень сягали 1,0 – 1,5 км у довжину.

У 2 – 5 ст. значно збільшилася чисельність населення краю. Великі поселення виявлені поблизу сіл Гай Мошенка, Підлозіївка, Грунь. Населення займалося землеробством, активно торгувало з Римською імперією. Про це свідчать писемні джерела того часу та значна кількість імпортів з території імперії. Високого рівня майстерності досягли місцеві майстри [Обломский А. М. Отчёт о разведках на территории Сумской области в 1989 г. / А. М. Обломский, Р. В. Терпиловский // Архів ІА НАНУ. – Р.1, № 1989/68. – С. 9 – 10; Приймак В. В. Звіт про археологічні розвідки для «Зводу пам’яток історії та культури» на території Охтирського району Сумської області у 2003 р. / В. В. Приймак, Є. М.Осадчий, Ю. М. Берест // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 2003/140. – С. 6.].

У сер. 5 ст. черняхівська культура занепала, а кількість населення катастрофічно зменшилася. У кін. 5 – на поч. 6 ст. на територію краю прийшли племена слов’ян. Їх невеликі поселення виявлені поблизу сіл Нове, Українка. Окремі знахідки зустрічаються в межах укріплення Великого Більського городища. Мала кількість слов’янських поселень була обумовлена близькістю степових масивів за р. Ворскла – місцем проходження численних кочових племен – болгар, аланів [Милованова Н. А. Отчёт о полевых исследованиях на территории Сумской области в 1991 г. / Н. А. Милованова // Архів ІА НАНУ; Приймак В. В. Звіт про археологічні розвідки для «Зводу пам’яток історії та культури» на території Охтирського району Сумської області у 2003 р. / В. В. Приймак, Є. М.Осадчий, Ю. М. Берест // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 2003/140. – С. 9.].

У кін. 7 ст. на територію Дніпровського Лівобережжя прийшли племена сіверян. Однак, на Середній Ворсклі їх поселення практично невідомі. Окремі знахідки походять з поселення Нове та городища Зарічне ІІІ. У цей час Охтирщина входила до складу Хозарського каганату.

З 9 ст. сіверяни почали будувати городища на високих мисах та останцях правого берега р. Ворскла. На території Охтирського р-ну мешкало одне з «малих племен» сіверянського союзу. Їх городища виявлені поблизу сіл Куземин, Стара Іванівка, Журавне, Чернеччина та на межі Охтирського і Тростянецького р-нів, поблизу с. Зарічне. Центром було велике городище поблизу с. Журавне. На городищі Зарічне-І виявлені залишки сіверянського святилища.

У сер. 11 ст. сіверяни Середньої Ворскли входили до складу Давньоруської держави. Сіверянські городища перетворилися на центри сільських общин. Через цю територію у 11 – 12 ст. проходив торговий шлях Тмутаракань – Чернігів. Однією з зупинок на ньому було Журавненське городище, яке у 12 – 13 ст. відоме як літописне місто Лосичі.

У сер. 12 ст. кількість населених пунктів значно зменшилася, проте городища та поселення краю, що увійшов до складу Золотої орди, продовжували існувати до 1399 [Третьяков П. М. Стародавні слов’янські городища у верхній течії р. Ворскла / П. М. Третьяков // Археологія. – Т. І. – К., 1947. – С. 128 – 129; Ляпушкин И. И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа / И. И. Ляпушкин // МИА. – 1961. – № 104. – С. 262; Ляпушкин И. И. Славяне Восточной Европы накануне образования Древнерусского государства / И. И. Ляпушкин // МИА. – 1968. – № 152. – С. 70; Шрамко Б. А. Отчёт о разведках и раскопках археологической экспедиции ХГУ в 1958 г. / Б. А. Шрамко //Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1958/31. – № 3103; Кучера М. П. Звіт про роботу Лівобережного розвідзагону ІА АН УРСР за 1971 р. / М. П. Кучера, О. В. Сухобоков // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1971/17-а. – № 5994 – 5995. – С. 14; Приймак В. В. Отчёт об охранных раскопках и разведках раннеславянских и древнерусских памятников на территории Сумской области / В. В. Приймак // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1987 – 1988/32; Приймак В. В. Звіт про археологічні розвідки для «Зводу пам’яток історії та культури» на території Охтирського району Сумської області у 2003 р. / В. В. Приймак, Є. М. Осадчий, Ю. М. Берест // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 2003/140. – С. 4.].

У 14 – 16 ст. землі Середньої Ворскли були кордоном, де сходилися межі Московського царства, Речі Посполитої та Степу. Саме тут проходив маршрут стрілецьких прикордонних застав. Прикордонні ватаги, як з боку Москви, так і Речі Посполитої, засновували тут свої невеликі фортеці. Пізньосередньовічні укріплення виявлені поблизу с. Сосонка, Журавне.

У сер. 17 ст. Московське царство та Річ Посполита почали поступове освоєння цього краю. У 16 ст. збудована фортеця Олешня. У 1641 на горі Охтир, на підвищеному правому березі Ворскли, поблизу с. Чернеччина, закладено Охтирську фортецю. Згодом неподалік було засновано Свято-Троїцький монастир. Після подій Української національної революції 1648 – 76 землі Лівобережжя відійшли до складу Московського царства, що привело до збільшення кількості населення. У 1654 закладена нова Охтирська фортеця, у 1655 – містечко Куземин.

У 1651 засновано Охтирський козацький полк. За розміром території та кількістю населення Охтирський полк займав третє місце в Україні, поступаючись тільки перед Харківським і Сумським. На кін. 17 ст. до нього входили 12 міст, 26 слобод, села і хутори [Сергієнко О. Охтирські козаки: Історико-краєзнавчий нарис / О. Сергієнко. – Суми: Корпункт, 2001. – 64 с.; Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства / Д. И. Багалей. – М., 1887. – Т. XV. – С. 551.].

Найбільшим землевласником на той час був Охтирський полковник Іван Перекрьостов. У 1672 та 1682 він добився від уряду пожалування йому численних угідь по р. Тростянка, на них заселив м. Тростянець, потім придбав землі Олешні, Вільного та Хотьмизька, заселив с. Журавне та с. Лутище, став власником земель колишнього охтирського полковника Прокоф’єва. Загалом у цьому краї І.Перекрьостов володів біля 40 тис. десятин землі.

У зв’язку зі збільшенням випадків незаконного привласнення земель, грабунків та самоуправств з боку І.Перекрьостова, у багатьох селах виникали заворушення. Населення не підкорялося землевласнику. Хвилювання продовжувались до 1704, доки Петро I не усунув Перекрьостова від полковництва, а частину його володінь передав іншим власникам [Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII в. / А. Г. Слюсарский. – Х., 1964. – С. 152-159, 176.].

У 1660 Охтирський і Острогозький полки відзначились у битві з кримськими татарами на річці Кальміус, навесні 1677 брали участь у відсічі наступу великої турецької армії під командуванням Ібрагіма Паші.

Населення Охтирки користувалося пільгами в оподаткуванні і організації різних промислів, встановленими у 1669. Пільги полегшували життя вірних стражів південних рубежів Московської держави. Одночасно вони позитивно впливали і на економічний розвиток краю. Набули розвитку будний промисел, бортництво, чинбарство, шевство.

Північна війна між Росією і Швецією 1708 – 09 не оминула територію Охтирщини. У 1709 Карл XII пересував свої військові частини у південно-східному напрямкові з метою почати наступ углиб Росії. У зв’язку з цим Меншиков 13 січня оглянув Охтирську фортецю, вжив потрібних заходів для зміцнення обороноздатності цього важливого міста Слобідської України. 20 січня 1709 шведи захопили містечко Грунь. На початку лютого шведський генерал Гамільтон підійшов з чотирма полками до невеличкого міста Олешні.

З його наказу за супротив війську шведи стратили близько 400 місцевих жителів, 70 драгунів, а також воєводу містечка. Вони підійшли до Охтирки. Сюди 4 лютого приїхав Петро I. Перед наближенням шведів охтирчани підпалили передмістя Охтирки, тому значні сили шведського війська переправилися через Ворсклу біля с. Куземин, в якому стояв зі своїми частинами генерал-майор Круз. Жителі Куземина, на той час невеличкого містечка, разом з козацькими загонами брали участь у нападах на шведські військові частини. Круз наказав спалити містечко. Така доля спіткала Хухру, Лутище й інші села цього краю [Сапухін П. Події російсько-шведської війни 1708 – 1709 років на території Сумщини / П. Сапухін. – Суми, 1958. – С. 29-31.].

У 1-ій пол. 18 ст. на Охтирщині більш інтенсивно почала розвиватися промисловість. В Охтирці працював цегельний завод, була гута, на якій вироблявся посуд і віконне скло.

З 1718 в місті почала роботу казенна тютюнова мануфактура. Вибір Охтирки для відкриття мануфактури був невипадковий. Козацько-селянські маси Охтирського та Сумського полків, а також сусідніх полків Лівобережної України займались городнім тютюнництвом. Ці традиції вирішили використати. З ініціативи Петра I, ще у 1716 з Голландії був найнятий тютюнових справ майстер Жан Андрій Жизі. Київський губернатор Д.Голіцин на початку 1718 наказав охтирському полковнику та бригадиру В.Осипову організувати розведення тютюну. Тютюнова фабрика виробляла у середньому 4730 п. тютюну на рік. Продавали продукцію у Петербург та Москву. Але виробництво було збитковим. У 1727 казна продала фабрику приватним особам. У 1734 вона припинила своє існування. З 1725 в Охтирці та с. Гнилиця працювали заводи з видобутку селітри [Слюсарський А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII в. / А. Г. Слюсарский. – Х., 1964. – С. 272, 276, 329-330.].

На той час Охтирка була найбільшим повітовим містом Харківської губернії. За переписом 1773 у місті мешкало 11015 чоловік, з них 281 займалися ремеслом.

У 1732 в Охтирці при церквах навчали дітей у чотирьох школах. У 1764 – 65, 1770 в місті перебував Г.Сковорода – видатний український філософ-просвітитель. Про це нагадує меморіальна дошка на будинку міського краєзнавчого музею. Уродженцем с. Чернеччина був видатний гравер Г.Сребреницький. У 1790 відкрито мале народне училище, де здобув освіту український поет Я.Щоголів.

З кін. 18 ст. в Охтирці набуло розвитку декоративно-ужиткове мистецтво. Місцеві майстри виготовляли кахлі з квітковим орнаментом, що нагадував килимові візерунки.

Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими. Успішно розвивалось конярство, недаремно Охтирка в часи Вітчизняної війни 1812 була збірним пунктом коней для армії Кутузова. Так, 4 травня 1812 в ставку Кутузова з Охтирки було відправлено 1 тис. коней. 1815 в Охтирці діяли три салотопильні, 2 екіпажних, 2 цегляних заводи та каретне виробництво. Щорічно в Охтирці відбувалось п’ять ярмарок. На них збирались купці з Курська, Воронежа, Тули і Полтави. У слободі Хухра Хухрянської волості ярмарки проводилися тричі на рік. Сума торгівельних оборотів за один день ярмарки складала близька тисячі крб. [Державний архів Сумської обл., ф. 759, оп. 1, спр. 37, арк. 84; ф. 759, оп. 2, спр. 636, арк. 426 зв.]

21 вересня 1781 Катерина I затвердила герб міста: «В голубом поле золотой крест с сиянием сверху изображающій знаменитость сего города по великому числу приходящихъ богомольцев». На штандарті гусар (з 3 березня 1765 Охтирський козацький полк переформований у гусарський) був також зображений герб Охтирки [Сергійчук В. І. Національна символіка України / В. І. Сергійчук. – К., 1992. – С. 43-53; Манько М. О. Програма курсу «Українська національна символіка» / М. О. Манько. – Суми, 2000. – С. 79; Топографическое описание Харьковского наместничества. Описание города Ахтырки с уездом. – М., 1788. – С. 50.].

Історія Охтирського 12-го гусарського полку тісно пов’язана з іменами Рум’янцева, Суворова, Кутузова, Давидова, Артамона Муравйова, Брусілова. Вже у лютому 1767 Охтирський гусарський полк бере участь у війні з польськими конфедератами, у 1769, разом з Харківським полком, – у російсько-турецькій війні, у 1787 – в облозі Очакова, у 1792 – в Польському поході з метою придушення повстання під проводом відомого військового і політичного діяча Тадеуша Костюшка. Славні сторінки в свою історію вписав полк у роки війни 1812 – 15. За бойові заслуги полк був удостоєний честі відкрити парад переможців під час вступу військ союзників до Парижу. У роки першої світової війни 1914 – 17 прикладом мужності і героїзму охтирчан-гусар була кінна атака 29 серпня 1914 біля Демні, якою вони врятували 48 піхотну дивізію генерала Корнілова. Розформований полк під час жовтневого перевороту 1917 [Сергієнко О. Охтирські козаки : Історико-краєзнавчий нарис / О. Сергієнко. – Суми : Корпункт, 2001. – 64 с.; Сідельник Н. В. Охтирський гусарський полк -одне із кращих військових формувань Сумщини / Н. В. Сідельник // Матеріали шостої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. – Суми, 2005. – С. 49-55.].

Серед визначних діячів Охтирщини 1-ої пол. 19 ст. – архітектори, академіки Петербурзької Академії мистецтв Денис Леонтійович та Григорій Леонтійович Ткаченки, а також український художник Федот Леонтійович Ткаченко. Вони були близькими друзями Кобзаря. Ф.Ткаченко залишив свої спогади про Т.Шевченка, уривок з яких було опубліковано в журналі «Древняя и новая Россия» 1875 року. Збереглися і кілька листів поета до братів Ткаченків [Скакун В. Літературна Сумщина / В. Скакун. – К., 1995. – С. 94-107.].

Реформа 1861 викликала значні селянські заворушення та за допомогою військової сили селян було приведено до покори [Яременко М. Ф. Сумщина пореформена (1861 – 1916 рр.) / М. Ф. Яременко. – Суми, 2002. – С. 41.].

В Охтирці успішно розвивалася промисловість та торгівля. Цьому сприяли транспортні та чумацькі шляхи, що проходили через місто. У лютому 1895 розпочався рух поїздів на Сумській ділянці залізниці від станції Охтирка. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. у місті діяли скляна та паперова мануфактури, працювало 2 парових млини, 2 друкарні, 6 цегельних і 2 миловарні заводи, воскобійня, 2 заводи воскових свічок, ковбасна фабрика та бойня, а з 1907 почав роботу чавуноливарний завод. У 1909 було збудовано електростанцію, яка дала першу електроенергію місту. Найбільшим борошномельним підприємством на Сумщині того періоду був Охтирський завод Виноградова [Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Настольная и дорожная книга / Под ред. В. П. Семенова. Т. II. Среднерусская черноземная область. – СПб, 1902. – С. 202.].

Найбільший винокурний завод діяв у с. Грунь і належав А.Капністу [Харьковский календарь на 1914 год. Год 42. – Х., 1914. – С. 48.]. У 1912 в місті починає роботу приватна броварня. У цей же період у с. Доброславівка, Лутище, на х. Бугруватому працювали селітряні заводи, які відправляли селітру до Шосткинського порохового заводу [Державний архів Сумської обл., ф. 759, оп. 1, спр. 315, арк. 1, 7, 22-24, спр. 229, арк. 23.]. У зв’язку з посиленим впровадженням парової енергетики цукрова промисловість краю досягла помітного розвитку. Лише Чупахівський цукровий завод (заснований у 1851) у 1880 переробляв 106800 пудів цукрових буряків і виробляв 24 тис. пудів цукру-піску [Яременко М. Ф. Сумщина пореформена (1861 – 1916 рр.) / М. Ф. Яременко. – Суми, 2002. – С. 160.]. Серед промислів особливого розвитку набули гончарний та шевський. В Охтирському повіті виготовлення керамічних виробів становило 8 відсотків від загально губернського виробництва. У Хухрянській волості найбільш відомими майстрами цієї справи були жителі с. Журавного на прізвище Воропай [Державний архів Сумської обл., ф.759, оп. 2, спр. 13, арк. 55.]. Славилася Охтирка і ткацтвом плахт.

У 1837 в Охтирці налічувалось 5 навчальних закладів, в яких працювало 18 вчителів і навчалось 339 учнів. У 1844 у місті було відкрито повітову лікарню. У 1874 в Охтирці відкрилися чоловіча гімназія, у якій протягом 1905 – 17 навчався український письменник Б. Антоненко-Давидович. На увічнення пам’яті митця на будівлі гімназії встановлено меморіальну дошку. У 1875 відкрито жіночу гімназію. У місті була реміснича школа, працювало народне училище, яке було перетворене у місцеве трикласне училище, діяла бурса, в якій у 1874 – 78 навчався П.Грабовський. Сьогодні про цей факт нагадує меморіальна дошка на фасаді готелю «Нафтовик». Близько півстоліття в Охтирці працював вчителем жіночої гімназії український краєзнавець О. Твердохлібов. Він опублікував багато праць, створених на місцевому матеріалі. Першого жовтня 1914 на честь 50-ти річчя відміни кріпосного права у місті було відкрито Народний дім. Заклад носив культурно-просвітницьку ідею. Нині будинок є архітектурною пам’яткою місцевого значення. У с. Хухра в 2-ій пол. 19 – на поч. 20 ст. працювало чоловіче училище, у якому навчалися від 20 до 30 хлопчиків. Утримувалося воно на кошти громади [Там само, оп. 1, спр. 489, арк. 51-52.].

Влітку 1889 Охтирку відвідав російський письменник А.Чехов. Тут побували український фольклорист, етнограф і літературознавець М.Сумцов, українські художники К.Трутовський, П.Шевченко, П.Соколов-Соколенко. З 1876 до 1878 у місті провів літні місяці російський художник В. Сєров.

Розвиток революційних подій 1905 – 07 спричинив загальне пожвавлення суспільнополітичного життя на території Охтирщини. Більшість населення зустріли революцію схвально. Робітники Чупахівського цукрозаводу та його економій виявляли солідарність зі страйкуючими робітниками міст. Вони вимагали від адміністрації підвищення зарплати та поділу між селянами поміщицьких і церковних земель. З селянами розправилися викликані земським начальником драгуни [Рудаков М. Чупахівка чотирьохсотлітня / М. Рудаков. – К., 2003. – С. 19-20.]. В Охтирці селяни чинили погроми на території Троїцького монастиря, який на той час був найбільшим землевласником в окрузі.

Звістка про повалення самодержавства ще більше активізувала суспільно-політичне життя Охтирки. Поряд з органами Тимчасового уряду, 9 квітня 1917 була створена Рада робітничих і солдатських депутатів. Наприкінці травня в Охтирці було сформовано більшовицьку групу. Керівником її став робітник І.Гончаренко. Наприкінці вересня більшовики організували загін Червоної гвардії. Почалася напружена боротьба за встановлення Радянської влади в місті і повіті [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 134.].

У березні 1918 повіт окупували війська Директорії та австро-німецькі війська. Другого квітня вони захопили Охтирку. У цей період в Чупахівці та навколишніх селах з’явились козацькі отамани. Так, місцевий отаман Іван Сачко збирав навколо себе молодь та просвітян, закликав до встановлення в Україні гетьманського уряду П. Скоропадського.

У Грунській волості діяли повстанські загони Пилипа Масюти (400 – 500 козаків), отамана Кундія (20 – 30 козаків). У червні 1921 загони вели боротьбу проти більшовиків в районах сіл Хухра, Чупахівка (нині смт) та м. Охтирка. У Куземині дії вів отаман Степанко (Дорош) із загоном у 400 – 500 повстанців. За часів гетьманату було сформовано українські військові угрупування: 33-й Охтирський полк групи полковника Кудрявцева, який перебував у Полтаві, Охтирський полк у складі Харківського слобідського коша (командир – полковник Воронів) [Іванущенко Г. М. Залізом і кров’ю. Сумщина в національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст. : Історико-документальні нариси / Г. М. Іванущенко. – Суми, 2001. – С. 10, 68, 74.].

Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, охтирські більшовики обрали повітовий революційний комітет на чолі з І.Гончаренком. Коли загони Червоної гвардії з боями відступали, був створений підпільний ревком. На території Чупахівки діяв червоногвардійський партизанський загін під керівництвом братів Харитона та Андрія Фролових.

Дев’ять борців за радянську владу на Охтирщині загинули від рук австро-німецьких окупантів. Поховані вони у братській могилі парку ВАТ «Нафтопроммаш» в Охтирці.

У грудні 1918 німці залишили повіт. 22 січня 1919 в місті знову встановлено Радянську владу. Відновилася діяльність ревкому. Проте, мирний період тривав недовго.

У червні 1919 наблизилися денікінські війська, і в Охтирці оголосили воєнний стан. На початку серпня того ж року радянські частини відступили. Денікінці жорстоко розправилися з активістами. Схопили і закатували 19 полонених червоноармійців 65-го полку 41-ї стрілецької дивізії. Всі вони поховані в братській могилі на Центральному кладовищі м. Охтирка.

У тилу денікінців та Червоної армії діяла революційна повстанська армія України під орудою Нестора Махна. Десятого травня 1921 загін махновців пройшов через Чупахівку. Вони розправились з червоноармійцями та радянським активом. У боротьбі проти махновців брав участь ескадрон червоноармійців Х.Фролова. На захист села був надісланий загін курсантів Сумського військового училища ім. М.В.Фрунзе [Рудаков М. Чупахівка чотирьохсотлітня / М. Рудаков. – К., 2003. – С. 22-29.]. Дванадцятого жовтня 1920 було сформовано ескадрон незаможників. Після об’єднання його з Сумським та Лебединським загонами з найбідніших селян створено Охтирський полк під керівництвом А.Васильченка. Остаточно радянська влада у повіті була встановлена наприкінці 1921.

З початку відбудовного періоду партійні та радянські органи влади міста головну увагу зосередили на раціональному використанні наявних підприємств. У 1921 утворився державний сектор промисловості міста, який складався з двох цегельних заводів, млина, бойні, крупорушки, овочесушарні та міської електростанції. У період НЕПу в Охтирці діяли дрібні кустарні підприємства, що виробляли чавунне литво, цеглу, гончарний та жерстяний посуд, канати, сідла, діжки, свічки, шкіри та ювелірні прикраси.

У цей період відбулися значні зрушення в галузі охорони здоров’я. До 1917 у місті діяла лише одна лікарня на 60 ліжок, а у 1925 – три. Збільшилася і кількість медичного персоналу. У 1935 значно розширено районну лікарню, відкрито протитуберкульозний диспансер. З 1917 виходить районна газета «Прапор Перемоги». У 1920 в Охтирці відкрито педтехнікум і народну музичну школу. Наприкінці 20-х в місті діяло 12 шкіл.

Для ліквідації неписьменності серед дорослих відкривали школи і пункти лікнепу. У колишньому Свято-Троїцькому монастирі у 1923 створили дитячу колонію. У ній виховувалося понад 900 дітей, серед них був майбутній український поет П.Воронько. У с. Чернеччині, на батьківщині поета, відкрито меморіальну кімнату-музей. Поступово складалася мережа культосвітніх закладів. У лютому 1920 відкрився краєзнавчий музей, навесні – молодіжний клуб «Юний пролетар» та «Пролетарська драматична студія», на основі якої був створений пересувний театр. Популярні були також хорова капела і духовий оркестр.

Будувалися сучасні промислові підприємства. На базі невеличкої ливарної майстерні створено чавунно-ливарний завод (пізніше – ливарно-механічний). У січні 1932 розпочалося будівництво труболиварного заводу, який 30 листопада вже дав першу продукцію. Паралельно відбувалося кооперування дрібних приватних підприємств.

Протягом 1926 – 30 виникли промислові артілі: взуттєва «XIII років Жовтня», швейна «8 Березня», деревообробна ім. С.М.Кірова.

Розвивалася харчова й легка промисловість. На базі броварні створено пивоварний завод, наприкінці 1930-х рр. стала до ладу взуттєва, у 1940 – швейна фабрики.

Кін. 1920-х – поч. 30-х рр. став переломним періодом у житті селян Охтирщини. Під час масової колективізації на околицях міста виникло 8 колгоспів. Це були дрібні господарства з невеликою кількістю землі й реманенту. Створена у 1931 Охтирська МТС надавала значну допомогу колгоспам. Пам’яткою трудової слави охтирчан є перший трактор «Універсал», встановлений біля колишнього підприємства «Сільгосптехніка». На ньому працювала перша жінка-трактористка Охтирки Є.Бичкова.

Сталися значні зрушення в розвитку освіти і культури. У 1932 одна із семирічок була перетворена на середню школу. Напередодні війни в Охтирці працювало 4 середні, 3 семирічні та дві початкових школи. Зросла мережа і середніх спеціальних навчальних закладів. Крім педагогічного технікуму діяли медичний та індустріальний (пізніше – технікум механізації та електрифікації сільського господарства). Районний будинок культури став справжнім центром культосвітньої роботи в місті. Важливу роль у розвитку культури відігравали бібліотека, краєзнавчий музей, клуби. У 1930 розпочав діяльність Робітничо-селянський пересувний український драматичний театр Харківщини [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 135- 136.].

Страшний 1933-й не оминув Охтирщину. Сьомого листопада 1932 на засіданні Охтирського РПК було визнано, що хід виконання планів хлібозаготівлі по району зовсім незадовільний. Організовувалися так звані «буксирні бригади», що мали вирушити в села для посилення хлібозаготівель. Так, до Охтирки з такої бригади було відправлено 70 чоловік, до Хухри – 30. Траплялися випадки самогубства окремих керівників. У документах Охтирського РПК збереглися таємні інформаційні листи оперуповноважених ДНУ з місць за лютий – березень 1933, в яких наводяться вражаючі факти голодомору: в с. Литовка 16 лютого померло 10 громадян з причин вживання хліба з гнилого лушпиння.

У с. Пологи від голоду померло 455 мешканців села, серед них 262 дитини. Таким чином у селі вимерла третина населення (до 1932 тут мешкало 2141 житель і нараховувалось 425 господарств) [З історії голодомору 1932 – 1933 рр. на Сумщині / Державний архів Сумської області. – Суми, 2002. – С. 41-42; Галкін О. І ниви багаті, і смерть у хаті / О. Галкін // Злочин. – Мельбурн-Київ, 2003. – С. 109-112; Попільнюх М. Біль душі / М. Попільнюх // Злочин. – Мельбурн-Київ, 2003. – С. 112-113.]. На увіковічення пам’яті загиблих у селах Кардашівка, Грунь, Довжик, смт Чупахівка відкрито пам’ятні знаки жертвам голодомору і політичних репресій.

Репресії й переслідування 1930-х рр. не стали винятком для мешканців Охтирського краю. Через сталінські табори пройшли письменники Б. Антоненко-Давидович, І.Багряний, М.Зеров, Остап Вишня, В.Чечвянський, М. Хвильовий, селекціонер Г.Кучмай, археолог, доктор історичних наук М. Рудинський.

Національна гордість українців – видатний письменник-сатирик і гуморист, уродженець с. Грунь Остап Вишня. У кінці грудня 1933 незаконно репресований за звинуваченням у «приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом». У жовтні 1955 реабілітований.

Сьогодні видатного письменника гідно вшановано. Секретаріат правління Спілки письменників України і видавництво «Український письменник» заснували щорічну літературну премію ім. Остапа Вишні, що присуджується за кращий гумористичний твір, а у 1982 в с. Грунь відкрито меморіальний музей митця [Скакун В. Літературна Сумщина / В. Скакун. – К., 1995. – С. 170-178.].

У м. Охтирка на будинку, у якому народився і мешкав І.Багряний, відкрито меморіальну дошку.

З початком нападу нацистської Німеччини на СРСР, на фронт було відправлено близько 19 тис. воїнів. Місцева промисловість перебудувалася на воєнний лад. Із співробітників районної лікарні був сформований медсанбат. У місті і районі було обладнано 6 шпиталів для прийому поранених.

Коли над містом нависла загроза фашистської окупації, було вивезено углиб країни устаткування ливарно-механічного і труболиварного заводів та МТС.

У вересні в м. Охтирка були сформовані 295-а, 81-а стрілецькі дивізії та 34-а мотострілецька бригади, які брали участь у боях на території району. Бойові дії на території району проходили з 8 по 16 жовтня 1941, а також 22, 23 лютого, 11 березня та з 11 по 27 серпня 1943. У 1941 у них брали участь 1-а гвардійська, 295-а стрілецька дивізії і оперативна група генерал-майора С.Недвигіна (81-а, 297-а стрілецькі дивізії, кавалерійська група генерал-майора М.Сидельникова – 32-а, 43-я, 47-а кавалерійські дивізії, 34-а мотострілецька та 12-а танкова бригади 21-ї армії Південно-Західного фронту).

Чотирнадцятого жовтня 1941 нацисти окупували Охтирку. Перед відступом радянських військ було сформовано партизанські загони, але вони не змогли розгорнути широких бойових дій – більшість загинула в перші місяці війни. У нерівному ж бою поліг і закинутий в тил ворога диверсійно-розвідувальний загін «Сокіл» (командир Д.Кащеєв, комісар І.Завірюха). Поховані вони у братській могилі у Парку відпочинку ВАТ «Нафтопроммаш». На одному із провулків міста, який носить прізвище Кащеєва, відкрито пам’ятний знак.

У серпні 1941 у Хухрі, а пізніше в Охтирці були сформовані невеликі партизанські загони під командуванням І.Горобця, М.Фіненка та П.Петренка. Тоді ж у Гунському р-ні було організовано дві підпільні групи, що згодом перетворилися в партизанські загони на чолі з П.Кульомзою і С.Лебедем.

У лютому 1942 біля с. Вербове всі члени загону «Гроза» під командуванням І.Горобця загинули у нерівному бою. З листопада 1941 в с. Розсохувате почала діяти партизанська група Я.Міщенка у складі 9 чоловік. У листопаді 1942 вісім членів групи було заарештовано і страчено у рідному селі. Поховані народні месники у братській могилі с. Довжик. За допомогу партизанам було розстріляно значну кількість жителів цього села. Про подію нагадує меморіальний комплекс у Розсохуватому.

Загін під командуванням П.Кульомзи у складі 30 чоловік вів боротьбу з ворогом на території Гунського р-ну з перших днів окупації. Припинив активні дії у листопаді 1942.

Активну діяльність розгорнули партизани Гунського загону під командуванням С.Лебедя. Згодом вони об’єдналися із загоном М.Проскуріна, що діяв у Курській обл. (нині Російська Федерація). Загін припинив активні дії у 2-ій пол. 1942.

У Климентівських і Староіванівських лісах у 1941 діяла невелика група партизанів (командир П.Петренко, комісар М. Зуєв). У м. Охтирка діяла розвідгрупа, створена штабом Південно-Західного фронту під керівництвом Ф.Михайленка. Радисткою в групі була Люба Лєбєдєва (Ася), надіслана сюди восени 1941 штабом Південно-Західного фронту. У ніч на 19 квітня 1942 гестапівці заарештували патріотів, а потім стратили.

Поховані вони в братській могилі на території комбінату хлібопродуктів. У Чупахівці взимку 1943 діяв партизанський загін, створений лейтенантом Коноплею з воїнів, які потрапили в оточення. Першого березня загін влився до лав Червоної Армії.

В окупованій Охтирці нацисти повісили групу вчителів, у дворі комбінату хлібопродуктів вони страчували громадян міста і району. На місці масових знищень було відкрито пам’ятник жертвам нацизму.

У зруйнованому приміщенні кінотеатру від знущань, холоду й голоду гинули радянські військовополонені. Всього за час окупації нацисти закатували 2234 чоловіка, 479 вивезли на каторгу до Німеччини.

У боях за визволення району від нацистських загарбників у серпні 1943 брали участь 71-а, 147-а, 155-а, 166-а, 241-а стрілецькі дивізії, 4-й гвардійський Кантемирівський і 5-й гвардійський Сталінградський танкові корпуси 27-ї армії, 206-а стрілецька дивізія і 10-й танковий корпус 40-ї армії, 218-а, 337-а стрілецькі дивізії і 3-й гвардійський механізований корпус 47-ї армії, 7-а і 8-а гвардійські повітряно-десантні дивізії і 3-й механізований корпус 4-ї гвардійської армії Воронезького фронту.

Двадцять п’ятого серпня 1943 Охтирка була визволена від нацистських загарбників. Місто визволяли частини та військові з’єднання Воронезького фронту. Головний удар прийняла на себе 27-а армія під командуванням генерала С.Трофименка. На честь генерала названо один із провулків міста і відкрито пам’ятний знак. Одними із перших в окуповане місто ввійшли танкісти 4-го гв. Кантемирівського танкового корпусу генерал-майора П.Полубоярова. Командир танкової роти капітан І.Терещук за мужність і відвагу, виявлені у боях, був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У місті є вулиця Танкістів-кантемирівців, на якій встановлено пам’ятний знак.

Відбиття ворожого контрудару під Охтиркою – найважливіша подія війни на території області у 1943. Її значення полягає в тому, що поразка ворога під Охтиркою зумовила втрату ним Харкова і успішне завершення радянськими військами великої битви під Курськом. Визволення району відбулося 27 серпня 1943. Тисячі охтирчан билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них М.Дьяков – учасник героїчної оборони Брестської фортеці. Дивізією, що обороняла Мамаїв курган у Сталінградській битві, командував уродженець Охтирки генерал-майор М.Батюк, який загинув у 1943. На його честь одна з вулиць міста названа його ім’ям. На будівлі ЗОШ №1 відкрито меморіальну дошку. У братській могилі на Центральному кладовищі Охтирки поховані 256 радянських воїнів, які загинули за визволення міста.

Вісім уродженців охтирської землі удостоєні звання Героя Радянського Союзу: Ю.Горбушко, А.Дехтяренко, С.Дикалов, С.Долгий, Г.Задорожний, М.Пилипенко, В.Симон, В.Шаренко.

За період бойових дій на території району загинуло близько 4 500 радянських воїнів. Найбільші поховання у братських могилах сіл Високе (408), Пологи (262), Куземин (286), Сонячне (266). Для увічнення пам’яті загиблих споруджено меморіали та встановлено обеліски. Неподалік від Охтирки споруджено Курган бойової слави. У 1967 відкрито Монумент Безсмертя. У день святкування 50-річчя визволення України від нацистських загарбників в Охтирці на розі вулиць Леніна та генерала Батюка відкрито пам’ятник загиблим охтирчанам [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1996. – Т. 9. – С. 35-44.].

Одразу ж після визволення охтирського краю почалася відбудова народного господарства. У вересні 1943 в Охтирці вже діяло 11 підприємств місцевої промисловості.

Наприкінці року стала до ладу МТС. Через два місяці після визволення вже працювали лікарня, дитяча консультація, протитуберкульозний диспансер. 15 квітня 1944 дав першу продукцію труболиварний завод, пізніше перетворений на завод «Сільгоспмаш». На Міжнародній виставці сільськогосподарських машин у Москві восени 1966 завод був удостоєний золотої медалі і Диплома першого ступеня. Почав випускати продукцію ливарно-механічний завод, один з найбільших у Радянському Союзі, на поч. 60-х перетворений на завод «Промзв’язок». Його керівникові Л.Гафановичу у 2003 на адміністративному корпусі підприємства відкрито меморіальну дошку.

На базі нафтових та газових родовищ, відкритих поблизу сіл Качанівки, Рибальського та Хухри, у 1961 створено Охтирський нафтопромисел.

Успішно відроджувалося й сільське господарство. За високі виробничі показники звання Героя Соціалістичної Праці удостоєні такі працівники: Ф.Муратов, ім’я якого носить одна з вулиць міста; М.Бездрабко, І.Огреб, на честь яких у місті відкриті меморіальні дошки і названо вулицю та провулок; О.Косовський, М.Рубан, Г.Самохіна, М.Голець, М.Кисіль, І.Мазур, І.Сушко, М.Храпач. На Чупахівському цукрокомбінаті у 1925 – 26 розпочав свою трудову діяльність тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Сталінської та Ленінської премій, двічі лауреат Державної премії СРСР I ст. генераллейтенант інженерно-технічної служби М. Духов.

Нині на території Охтирки функціонують 11 промислових підприємств. Провідні галузі – нафто- та газовидобування, машинобудування та харчова промисловість. Паливна (нафтогазовидобувна) промисловість представлена НГВУ «Охтирканафтогаз». Питома вага цього підприємства становить 91,5 % загального обсягу промислового виробництва міста. Галузь машинобудування в місті представлена ВАТ «Нафтопрммаш» (колишній завод «Промзв’язок») та ВАТ «Охтирсільмаш». Працюють ВАТ «Охтирський пивоварний завод», ВАТ «Охтирський сиркомбінат», ВАТ «Охтирський м’ясокомбінат», ВАТ «Охтирський хлібокомбінат», ВАТ «Охтирська швейна фабрика», ТОВ «Свіссаеробатік Груп», ВАТ «Автопас-15910».

На території району працює 38 сільськогосподарських підприємств, 3 промислових підприємства, 15 фермерських господарств.

Охтирський край дав країні ряд учених, митців, діячів культури: народний артист СРСР П.Білинник; співачка, заслужений діяч мистецтв РРФСР, професор Московської державної консерваторії Є.Петренко; перша жінка-планеристка К.Грунауер; А.Гусаковський – хімік, композитор; Г.Кучмай – вчений-селекціонер, М.Молоштанов – український художник. Серед видатних особистостей Охтирщини – заслужена артистка УРСР Л.Рудик, заслужений артист УРСР П.Цілинник, заслужений художник України Н.Вергун, заслужений художник України І.Литовченко.

У лютому 1998 відрито пам’ятник охтирчанам, які загинули в Афганістані.

Восьмого травня 2000 на Центральному кладовищі в Охтирці відкрито пам’ятник Герою Радянського Союзу В.Симону. Цього ж дня відбулося перепоховання останків 9 радянських воїнів на Монументі Безсмертя. Дев’ятого травня цього ж року відкрито Алею Героїв. Бюсти десяти земляків, які в роки Другої світової війни стали Героями Радянського Союзу встановлено біля пам’ятника загиблим охтирчанам. Наприкінці серпня 2000 відбулося урочисте відкриття Алеї Слави, яка є продовженням Алеї Героїв.

Тут встановлено бюсти чотирьох охтирчан – повних кавалерів ордена Слави. У 2005 у місті встановлено пам’ятник О.Бересту, уродженцю с. Горяйстівка, який встановив Прапор Перемоги над Рейхстагом, за що був посмертно удостоєний звання Герой України. У рідному селі Герою також встановлено пам’ятник.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 821 – 830.