2006 р. Красні ворота Софії Київської

Надія Нікітенко

Мідні позолочені двері головного входу до Софійського собору – визначна пам’ятка українського бароко. У літературі цій пам’ятці не приділено належної уваги, лише деякі автори побіжно згадують про неї. Відомостей стосовно її датування, майстрів і замовників у писемних джерелах не виявлено. Більшість дослідників цілком переконливо датують двері кінцем XVII – початком XVIII століття, пов’язуючи їх з часами гетьмана Івана Мазепи (1687-1708 pp.) і митрополита Варлаама Ясинського (1690-1707 pp.). Це була доба розбудови національної держави – Гетьманщини, найяскравішим образним утіленням якої стала Софія Київська, вбрана на зламі XVII – XVIII століть у нові, барокові шати. Осердям гетьманового герба, який увінчує відому композицію гравюри І. Мігури „Теза на честь Івана Мазепи” (1706 p.), є семистовпний храм-ротонда, названий тріумфальною церквою премудрості божої, що стоїть на святих київських горах [1]. На відбудову й опорядження Св. Софії гетьман виділив значні кошти. У складеному козацькою старшиною розлогому реєстрі Мазепиних фундацій і донацій серед іншого згадуються позолочення бані митрополичого собору в Києві (5 тис. дукатів), золота чаша для нього (50 дукатів), віднова будівлі (50 тис. золотих) [2]. На відродження й підтримку митрополії була спрямована ціла низка універсалів гетьмана, де перелічено десятки маєтностей, наданих Софійському монастиреві [3].

На початку гетьманату І. Мазепи, ще за часів митрополита Гедеона Четвертинського (1686 – 1690 pp.), почали розчищати від завалів західну частину Софійського собору й відбудовувати його західну стіну. Вона впала ще в першій чверті XVII століття, заваливши уламками головний вхід до храму. Ним не користувалися до кінця століття, оскільки митрополит Петро Могила (1633-1647 pp.) не встиг повністю реставрувати собор, а потім настали часи Руїни, коли споруда ще більше занепала. Від могилянських до мазепинських часів за головний вхід до собору правив пишно оформлений північний портал, що засвідчено в середині XVII століття описом собору архидиякона Павла Алеппського й малюнками голландського художника А. ван Вестерфельда (1651 p.).

Найзначніші роботи всередині собору й на його подвір’ї провадились на зламі XVII – XVIII століть, коли І. Мазепа досяг вершини своєї слави і могутності, а київську митрополичу катедру посів києво-печерський архимандрит гетьманів сподвижник Варлаам Ясинський [4].

Митрополичу резиденцію відбудовано швидко. Проте 1697 року трапилась лиха подія – „… пожар нощный, незапный, страшный… сгорели митрополичьи келий и хранилища, погибли книги и грамоты и… предверие церковное многим иждивением вновь каменно составленное падеся ужасно же паки восстановления требует” [5]. З цього донесення митрополита В. Ясинського цареві Петру І випливає, що західну паперть відбудовано до 1697 року, але внаслідок пожежі вона впала і її довелося відновлювати. Втім уже в 1701 році московський священик Іван Лук’янов відзначав, що „церковь Софии Премудрыя Божия зело хороша и образсовата” [6], тобто на той час західну паперть із головним входом знову відбудували.

Цю паперть споруджено на місці давньої західної відкритої галереї, яку, так само як і інші відкриті галереї, на межі XVII – XVIII століть було перебудовано на закриті приміщення. Висновки про вигляд відбудованого західного фасаду Софії дає змогу зробити зображення собору на тезі Даміана Галаховського, яку в 1739 році гравіював Григорій Левицький. На цій гравюрі західний фасад собору зображено ще до того, як його було трохи змінено за митрополита Рафаїла Заборовського (1731 – 1747 pp.). Це видно, коли порівняти гравюру Г. Левицького з малюнком Д. Іванова 1810 року в альбомі К. Бороздіна і з гравюрою, яку в 1825 році опублікував митрополит Євгеній Болховітінов.

Західний фасад, через те, що його поруйновану в першій чверті XVII століття центральну частину не було відбудовано, дістав нове композиційне вирішення, притаманне низці київських архітектурних пам’яток кінця XVII століття. Середня частина фасаду, становлячи третину його довжини, відступала вглиб на ширину колишньої західної зовнішньої галереї. Цю частину увінчував пишний вигадливий фронтон з ліпленням, фланкований меншими фронтонами. Під центральним фронтоном для освітлення хорів було прорізано велике вікно у вигляді квадрифолію, під ним – глуха ніша, оформлена як портал з колонами. Особливо гарно декоровано розміщений нижче центральний портал, рясно облямований багатою ліпниною, що великими колами рослинного орнаменту оточує вхід, закритий дверима; у них можна впізнати двері, які збереглися дотепер [7].

Отже, ці двері встановлено на зламі XVII-XVIII століть на місці середнього прогону потрійної аркади давньої західної відкритої галереї, тож нині вони стоять in situ. Коли в 1882 році на місці галереї збудували нартекс, двері опинилися всередині приміщення, між нартексом і західною внутрішньою галереєю.

Дослідник Софійського собору М. Кресальний зазначає:

„Уважне обслідування конструкції металевої основи дверей показало, що дві нижні фільонки дороблено до дверей пізніше, а спершу ці двері були нижчі і складалися тільки з шести фільонок з медальйонами. На теперішньому місці ці двері поставлено лише в 1882 р. після улаштування перед ними нартекса. (До прибудови в 1882 р. нартекса ця стіна була зовнішньою, а вхідні двері в ній – дерев’яні засклені. Підтвердженням цього є фотографія, що збереглася, західного входу в собор, наведена в рукопису А. Лінчевського „Св. София Киевская”, К., 1914.) Де вони були раніше, поки що встановити не вдалося. Можливо, що до обвалення західної стіни основного, древнього ядра собору, вони були головними вхідними дверима собору з заходу. Для використання їх на нинішньому місці вони виявилися нижчими проти прорізу в кам’яній стіні, тому низ їх був доповнений згаданими фільонками” [8].

Твердження М. Кресального про те, що мідні вхідні двері тут установлено лише в 1882 році, – поза всяким сумнівом хибне. На згаданій світлині в рукописній монографії А. Лінчевського на тому місці справді фігурують дерев’яні засклені двері, проте за ними, судячи з усього, містяться металеві, а між ними є невеликий тамбур [9]. Себто згодом двері із заходу устатковано так, як ми бачимо тепер на північному й південному фасадах собору: знадвору – подвійні засклені дерев’яні, зсередини – металеві, аби захистити їх від ушкоджень.

На доказ цього зацитуємо записку від 28 серпня 1844 року. яку до Комітету для відбудови Софійського собору надіслали керівники тогочасної реставрації академік Ф.Солнцев і єпархіальний архітект П.Спарро: „13. Західні зовнішні двері висправити й вичистити, а всі дерев’яні зробити знову подвійної столярної роботи…” [10] – тож західні двері, які належало вичистити, не були дерев’яними.

Крім того, мідні західні двері не можна датувати ані часом, ранішим від кінця XVII – початку XVIII століття, ані пізнішою добою, про що переконливо пише Є. Кузьмін:

„Ось – західні вхідні двері з визолоченої міді Києво-Софійського собору. Досить одного побіжного погляду, щоб визнати їхню художню цінність, тим часом навіть дата встановлення їх зовсім невідома. Безперечне тільки одне: за Алеппського цих дверей не було, бо в його часи Софійська церква «з боку західного нартекса» було «вся зруйнована». Ледве чи ці ворота зроблено одночасно з іконостасом: усі роботи митрополита Заборовського більш-менш зареєстровані. Та й сам характер візерунків свідчить радше про ранішу добу. Тому найпевніше зараховувати їх до періоду між 1690 і 1707 роками, коли в управлінні митрополита Варлаама Ясинського «по милости его царского величества и призрением патронским рейментарским гетмана и кавалера Ивана Мазепы Св. София значне обновлена в своём украшении»” [11].

К. Широцький датує двері кінцем XVII століття, вважаючи їх роботою місцевих майстрів [12]. До того ж часу залічує пам’ятку й Г. Логвин, помиляючись, щоправда, у визначенні сюжетів шести медальйонів, які оздоблюють двері: на його думку, у двох верхніх медальйонах намальовано „Благовіщення”, у чотирьох нижніх – євангелистів [13].

Натомість вищенаведене спостереження М. Кресального стосовно того, що двері спочатку були нижчими й складалися лише з шести фільонок з медальйонами, – цілком коректне. Оскільки цю частину дверей прикріплено до кутої залізної основи, її можна датувати кінцем XVII – початком XVIII століття. Тобто вона автентична, на відміну од пізніше доданої нижньої частини – з двох фільонок без медальйонів, прикріпленої до залізного аркуша заводського виготовлення. Її можна датувати найімовірніше 1882-1883 роками, коли за митрополита Платона Городецького прибудували нартекс. Позаяк він має високе склепіння, західний портал вочевидь підвищили, а відтак мусили зробити вищими і вхідні двері.

Усередині 1950-х років О. Повстенко (директор Софійського заповідника у 1941-1943 pp.) писав: „До останнього часу (якимсь чудом) залишилися ще західні, мідяні з позолотою, врата кінця XVII ст., місцевого лиття. Рельєфний рослинний орнамент цих врат, стилізований у формах українського бароко, роботи місцевого видатного майстра. У цьому місці були врата і за княжих часів, можливо, також металеві” [14].

Хоча дослідник помиляється щодо наявності в давнину тут вхідних врат (тоді там була потрійна аркада західної відкритої галереї), однак для нас важливе його свідчення, що за часів Другої світової війни ці двері нікуди не вивозили й вони лишилися на своєму місці.

Судячи з кольорової світлини, зробленої з малюнка-копії дверей (худ. І.Ф. Красицька) і опублікованої у виданні середини 1960-х років [15], пам’ятку, ймовірно, реставровано в повоєнні часи.

Нині пам’ятка має такий вигляд. Двері мідні, позолочені, карбувальної роботи, двостулкові, прикріплені цвяхами, шрубами, прогоничами до залізної основи. Висота дверей 3,63 м, ширина – 2,045 м. Зверху форма їх – півкругла, проміжок між стулками прикрито орнаментованою півколонкою, що завершується митрою; півколонку прикріплено до лівої стулки. По низу дверей іде профільований плінтус. Кожна стулка поділена на чотири симетричні профільовані фільонки: дві верхні, відповідно до форми дверей, мають півовальне завершення, шість нижніх – прямокутні; дві нижні фільонки значно нижчі за інші. По периметру стулки дверей орнаментовано смугою; такі самі смуги поділяють кожну зі стулок на фільонки. У центрі кожної з шести верхніх фільонок уміщено овальні медальйони із зображенням архангелів, намальованих олійними фарбами фронтально на повний зріст.

Уважне вивчення зображень архангелів, кожний з яких фігурує зі своїми атрибутами, дало нам змогу визначити їх. Архангелів розміщено попарно: у верхньому медальйоні, на лівій (північній) стулці, – це Михаїл з вогняним мечем; проти нього, на правій (південній) стулці, – Гавриїл з лілією; у середньому медальйоні, на лівій стулці, – Рафаїл з алавастром мира, проти нього, на правій стулці, – Варахиїл з вінком квітів; у нижньому медальйоні, на лівій стулці, – Єгудиїл із золотою короною; проти нього, на правій стулці, – Уриїл із запаленою свічкою.

Медальйони облямовано вузькими рельєфними віночками з листя. Усе тло прямокутників, не зайняте медальйонами, вкрито великими багатопелюстковими квітами, листям, а також завитками, розміщеними по кутах.

Дві нижні фільонки – без медальйонів, але вони також мають орнамент рослинного характеру: його утворюють тут сім великих лілій (найбільша – середня, а решта оточують її).

На півколонці, поміж квітів і листя, вміщено чотири крилаті голівки херувимів.

Описану унікальну пам’ятку нині вирішено реставрувати. Роботи провадитимуться відповідно до передбаченого Указом Президента України В.Ющенка від 30 грудня 2005 року комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру.

Джерело: Пам’ятки України, 2006 р., № 3, с. 90 – 95.