Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Археологічне вивчення Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1996 – 1998 роках

Гліб Івакін

В історії архітектури зовнішній вигляд Михайлівського Золотоверхого собору з давньоруських часів у принципі не був дискусійним.. Відомі його реконструкції Ю.Асеева, графічні плани собору в найавторитетніших працях М.Каргера, П.Раппопорта тощо. Проте археологічних досліджень решток цього храму після його знищення в 1936-1937 роках практично не провадилось (за винятком невеличких шурфувань, переважно в нартексі, які виконав Ф.Мовчанівський). Дослідження 1930-40-х років були зосереджені навколо собору і дали великий і цінний матеріал, що його ввів у науковий обіг М.Каргер.

Інститут археології НАН України почав досліджувати рештки собору, коли гостро постало питання про відбудову визначної пам’ятки. Роботи в 1992-1995 роках очолював В.Харламов. Було відкрито траси стін північної частини будівлі, частково „хрещальню”, зроблено шурфування фундаментів, досліджено центральну апсиду. Проте через нестачу коштів дослідження провадились на невеликих площах і на незначну глибину.

Після розпорядження від 27 січня 1996 року №20/96-РП Президента України Л.Кучми про відтворення комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври справа з відбудовою пішла енергійніше. Проте регулярне фінансування розпочалося лише з 1997 року. Через передчасну смерть В.Харламова в 1996 році експедицію довелося очолити авторові цих рядків.

Під час досліджень 1996-1997 років розкрито в плані практично всю площу собору на глибину 1,5-2 м, а подекуди до 5 м.

Різміри всієї споруди з апсидами й аркбутанами з добудовами XVIII і XIX сторіч становлять 53: 35 м.

Первісне ядро собору заклав 1108 року великий князь київський Святополк Ізяславич. Це був хрещато-банний триапсидний шести-стовпний однобаннин храм. Його розміри – 28,8: 18,8 м. Будівництво розгорталося вже на заселеній території. Глибина залягання первісного культурного шару різна на конкретних ділянках і пересічно становить 0,5 м нижче від підошви підмурків споруди. Поблизу хрещальні різниця між денним рівнем поверхні 1108 року (верхній обріз підмурків південної стіни) і рівнем жител приблизно того ж самого часу (нижня частина череня глинобитної печі житла) дорівнює 1,6 м.

Підмурки собору складалися з великих бутових каменів на цем’янковому розчині. Для них було спеціально викопано фундаментні рови, які трохи розширювалися догори і на рівні верхнього обрізу були ширші за самі підмурки на 0,15-0,2 м. Рови мали глиняне підготовлення і заглиблювалися в сірий супісок – первісний культурний шар ділянки. Дно фундаментних ровів зміцнювали дерев’яними лежнями, які скріплювали залізними штирями й заливали цем’янковим розчином. Рови закидали бутовим каменем і також заливали цем’янковим розчином (світлішого кольору, ніж муровання стін). Проте подекуди це робили недбало і основна частина розчину лишалася зверху, не доходячи до долішніх прошарків. Тому в нижній частині підмурків багато порожнин між каменями і практично деякі частини їх складено „насухо”.

Потужність підмурків різна: вона збільшується із заходу на схід. Причому підошва підмурків міститься приблизно на одному рівні, але верхній обріз цих підмурків лежить на різних відмітках. Якщо їхня глибина на західній стіні дорівнює 0,9 м, то в підмурків апсид – 1,5-1,6 м. Верхній обріз підмурків виступає назовні на апсидах на 0,4-0,5 м, а на стінах – на 0,15-0,2 м. Пересічно ширина підмурків становить 1,6 м. Материковий шар залягає в основному на глибині 0,5 м нижче від підошви фундаментів.

Стіни збереглися здебільшого на 4 – 6 рядів муровання плінфи. Вони складені в мішаній техніці з утопленим рядом. Ширина стін – 1,3 – 1,35 м, апсидна частина трохи тонша – 1,2 – 1,25 м. Внутрішні лопатки стін виступають на 0,35 м, зовнішні – на 0,55 м.

Плінфа – великоформатна, добре випалена. Формування нерівне, краї часто різної висоти, мають нерівності. Колір – жовтий, рожевий та червонястий, інколи брунатний від перепалу. Черепок з включенням уламків кварциту та інших порід. На деяких плінфах – сліди формувального ящика, тварин, трави, дощу. Основний формат: (27 – 29): (14 – 18): (4 – 4,5) см. Цем’янковий розчин – великої міцності, типовий для цього часу. Аналізи розчинів з різних ділянок споруди виконав ДНТЦ „Конрест”. У різних за часом спорудження частинах собору вони трохи відмінні.

У північній частині нартексу виявлено круглий стовп від сходів на другий поверх – П-подібні хори. До собору вело троє дверей з трьох боків. Підбанний простір – майже квадратовий, трохи подовжений по осі „захід-схід” (6,8: 6,45 м). Тобто підбанний простір становив приблизно 22: 21 грецький фут. Саме в грецьких футах розмічалися розміри храму.

Залишки фрескового розчину виявлено на південних стовпах і на стінах. Дрібні фрагменти фрескового живопису траплялися під час розкопів. Разом з ними знаходили й смальту від настінної мозаїки, а також мозаїки, якою інкрустували шиферні плити підлоги.

Фасади були прикрашені двоуступ-частими нішами, що починалися на висоті 0,25 – 0,3 м від верхнього обрізу підмурків. Глибина кожного уступу 8 см, зовнішня ширина 1,15 м, а в заглибленій частині – 0,9 м. Найпівденніша ніша центральної апсиди вийшла меншою за інші, певно, через похибку будівельників. Ніші були ретельно загладжені цем’янковим тиньком, у деяких місцях лишилися рештки фресок (північна й південна стіни).

Апсиди були прикрашені, крім декоративних ніш, вузькими напівколонками з радіусом 10 см, що викладалися з однієї лекальної плінфи. На центральній апсиді було 4 напівколонки й 5 декоративних ніш. На бічних апсидах налічувалося по 3 напівколонки й 5 декоративних ніш. Таким чином, апсиди не мали того гранчастого вигляду, який можна побачити на всіх давніх реконструкціях.

У центральній апсиді зберігся первісний синтрон з плінфи завширшки 0,85 м з виступом для владичного місця (0,5 м). Синтрон містився приблизно на відстані однієї плінфи від стіни апсиди. Простір між ними був заповнений битою плінфою і залитий цем’янковим розчином. Із зовнішнього боку синтрона розчин гладенько затертий. У центрі апсиди стояв прямокутний престіл (1,48: 1,88 м) з плінфи.

У нартексі біля південної стіни виявлено два стовпчики з плінф (0,8: 0,8 м) на грунтовому підсипанні, імовірно від аркасолії для князівського поховання. Цем’янковий розчин стовпчиків аркасолії трохи відрізнявся од розчину основного муровання стін.

Підлога XII сторіччя практично не збереглася через те, що її рівень виявився вищим від чавунної підлоги початку XVIII сторіччя. Вона складалася з плит овруцького шиферу (як гладеньких, так і інкрустованих мозаїчною смальтою), полив’яних плиток різного розміру (8: 8, 10: 10, 15: 15 см) і кольору (жовтий, зелений, брунатний). Підлога апсид (вівтаря) за лінією східних стовпів була трохи вища (три ряди плінфи) за основну площину підлоги собору.

Другим етапом спорудження собору за давньоруських часів стала прибудова невеликого храму (10,8: 8,6 м) на півдні й притворів на заході та півночі. Сталося це після завершення оздоблення основного обсягу собору, деталі якого закрили ці прибудови, але через досить короткий час.

На це вказує та сама техніка мурування (мішана із заглибленим рядом), аналогічний асортимент плінфи, а також деякі однакові технічні прийоми (наприклад, діагонально встановлені плінфи в перев’язуванні стовпів та лопаток). Проте цем’янкові розчини центрального ядра трохи відрізняються од розчинів прибудов.

Якщо храм, який дістав у літературі хибну назву „хрещальні”, був відомий у науці, то північний і західний притвори виявлено вперше і вони значно змінюють наші уявлення про зовнішній вигляд Михайлівського Золотоверхого собору за давньоруської доби.

„Хрещальня” – невеликий чотиристовпний однобанний храм з трьома апсидами. Спочатку була збудована його апсидна частина, потім до неї добудували стрічки підмурків стовпів, південної і західної стін. Північна стіна лежить на грунтовому підсипанні практично без фундаменту. Сама стіна складається із замурованої ніші й зовнішньої пілястри південної стіни головного ядра. Південна стіна хрещальні мала внутрішню пілястру у східній частині проти стовпів. В інших місцях їх не було або вони не збереглися. Фундаменти – неглибокі (0,7 – 0,8 м), вони складалися з бутового каменю з битою плінфою, залитих цем’янковим розчином. Можливо, західна пара стовпів мала восьмигранну форму.

„Хрещальня” була розібрана на початку XVIII сторіччя до рівня тогочасної підлоги й включена до складу нового південного приділу собору. Підмурки її значно пошкоджені склепами XIX сторіччя, каналом калориферного опалення 1888-го й вибухом 1936 року (особливо західні стовпи й західна стіна). Фасад південної стіни ввійшов до стіни XVIII сторіччя.

У літературі цю церкву іноді називали храмом княгині Орини (згадуваної в монастирському пом’янику) або приділом Входу Господнього до Єрусалима.

Від західного притвору збереглися лише частково підмурки західної і північної стін, муровані з битої плінфи та бутового каменю на цем’янковому розчині. Його знищили неодноразові перебудови західного притвору в XVII – XIX сторіччях. Орієнтовний розмір притвору 6,8: 4,7 м.

У північному притворі (6,4: 5,0 м), збудованому біля північного порталу собору, збереглися по 3 – 4 ряди плінфового муровання східної і західної стін, що підходили приблизно до зовнішніх лопаток північної стіни собору (але трохи зміщені до осі порталу). Від північної стіни притвору лишилися тільки підмурки з бутового каменю й битої плінфи на цем’янковому розчині. Глибина залягання підмурків невелика – 0,6 м. Північно-західний і північно-східний роги притвору завершувалися пласкими лопатками.

Упритул до північної стіни центрального ядра (біля дверного отвору) виявлено квадратові (0,8: 0,8 м) стовпи з плінфи без підмурків, які частково закрили собою декоративні ніші північної стіни з фрагментами фрескового живопису. Навпроти цих стовпів на північній стіні притвору були вужчі зовнішні і внутрішні пілястри. Напевно, притвор перекривався трилопатевим перекриттям на зразок західного притвору церкви Спаса на Берестові. Північний притвор імовірно розібрано до другої половини XVII сторіччя. Поруч з цією стіною виявлено сліди від дерев’яного стовпа риштовання, що стояло тут, коли будували притвор. Таку знахідку зроблено в Києві вперше за всі часи архітектурно-археологічних досліджень. Наступний етап розбудови собору припадає на кінець XVII – початок XVIII сторіччя. Очевидно, спочатку добудували північний приділ завширшки 8,16 м. Підмурки його складалися з цегляного панцера і внутрішнього забутування з бутового каменю, уламків плінф і пізнішої цегли. Цегла панцера – червоного кольору, мурована на глині. Бутовий камінь узятий з матеріалів частково розібраних зовнішніх стін центрального ядра 1108 року, порожнини залиті вапняним розчином. Муровано стіни вже іншою цеглою на вапняному розчині, із застосуванням давньоруського будівельного матеріалу, переважно бутового каменю.

Глибина залягання підошви підмурків у апсиді – 2,16 м, а в центрі стіни – 2,32 м. Із зовнішнього і внутрішнього боків стіни є дві пласкі лопатки проти лінії східних і західних стовпів 1108 року.

Ширина південного приділу 1709 року дорівнює 7,9 м. Ного підмурки й стіна також частково (передусім у забутованні) складаються з давньоруських будівельних матеріалів, що походять з центрального ядра і, напевно, храму-хрещальні. Проте в підмурках немає червоної цегли. Муровання зовнішнього ряду на глині. Використано такий самий вапняний розчин, як і в мурованні північної стіни. Ширина самої стіни – 1,75 м, фундаменту – 2,05 м. Стіна прикрашена трьома пласкими лопатками як на фасаді, так і всередині.

Західні прясла обох приділів XVIII сторіччя повністю знищені вибухом. Переважний розмір цегли стін: (28 – 30): (15,5 – 17): (5,6 – 8) см. У XVIII столітті в соборі замінили підлогу, при цьому й ті її рештки, що лишалися ще з давньоруських часів. У виконаному заглибленні зробили потужне, завтовшки 0,3 – 0,4 м, підготовлення з битої цегли. Нижчий проти попереднього рівень нової підлоги призвів до руйнування склепінь з червоної жолобчастої цегли у зведених імовірно в XVII сторіччі склепах, бо їхні перекриття були вищими від рівня нової підлоги. Глибина склепів – близько 2 м, до них вели сходи. Ці склепи містилися в нартексі, західному пряслі центрального ядра (тут вони найбільші – розмірами значно перевищували тодішні звичайні цегляні склепи) і в південній частині трансепта. Нова підлога XVIII сторіччя складалася з фігурних чавунних плит на потужному підсипанні. Згодом, у першій половині наступного сторіччя, її перекрила інша підлога – з квадратових чавунних плит, що проіснувала до 1888 року. Розібрання основних давньоруських стін та прибудова нових, погані грунти змусили невдовзі (на межі 30 – 40 pp. XVIII ст.) шукати способів, щоб підсилити муровання собору. Тоді збудовано систему аркбутанів (по чотири з південного і північного боків та шість із західного). Можливо, для цього слугували потужні фундаментні майданчики – вимощення з великих бутових каменів, виявлені біля північно-західного й південно-західного рогів споруди (де є напівкруглі приміщення). Глибина закладення підошви фундаментів аркбутанів близько 2,5 м. Найглибші фундаменти – в південної пари західних аркбутанів (2,75 м). У північній парі західних аркбутанів зроблено нові сходи на другий поверх.

Майже одночасно або трохи пізніше збудовано наріжні напівкруглі приміщення, а також деякі інші – між аркбутанами північної і південної ліній. Частину з них перебудовано та добудовано під час ремонту 1888 року. У цей час перебудова провадилась головно по зовнішньому периметру.

До новозбудованих тоді належать цегляне приміщення для мощів св. Варвари з перекриттям у вигляді балдахіна, численні склепи в північних приміщеннях та під хрещальнею, новий західний притвор. Товщина нових стін незначна, як і залягання їхніх підмурків.

Того ж 1888 року обладнали калориферну систему обігрівання, канали якої пролягли рівнобіжно під приділами XVIII сторіччя, починаючись за їхньою західною стіною на глибині 5 м – там, де стояли парові казани. Далі канали йшли на схід, повертаючи за західними стовпами в давньоруські бічні апсиди, де були устатковані спеціальні камери, звідки тепле повітря подавалося до собору. Цими каналами пробито підмурки давньоруських апсид. У південному приділі йшло ще невелике розгалуження каналу до південної стіни XVIII сторіччя.

Вибухи 1936 року, напевне, здійснювалися попарно (вибухівку закладали в чотирьох місцях у калориферних ходах східної і західної частин собору). У південно-західній частині практично повністю зруйновано прясло західної стіни між мурованням XII і XVIII сторіч, а так само західний ріг на глибину 5 м. На сході зруйновано муровання (і частково підмурки апсиди XVIII ст.), а також напівкруглу південно-східну прибудову й східну пару аркбутанів (від них лишилися тільки долішні частини підмурків) і перегородки між ними, що утворювали тут різні приміщення.

У північній частині цілковито знищено прясло західної стіни XVIII сторіччя й більш як третину північної апсиди XII сторіччя (тут збереглися тільки невеликі рештки підмурків).

Ями чи вирви від вибухів були одразу ж засипані тим самим матеріалом.

Проведені дослідження дали змогу з’ясувати історію залюднення цього району. У X сторіччі тут був поганський могильник (кілька поховань виявлено під самим собором), пізніше – християнський. В XI сторіччі територію забудовано житловими й господарськими спорудами. Близько 1062 року великий князь Ізяслав звів тут Дмитрівський монастир, а пізніше його старший син Ярополк – церкву святого Петра. Думка, що Михайлівський Золотоверхий собор збудований у Дмитрівському монастирі – поширена в літературі, проте вона нічим не обгрунтована. Кінець кінцем два монастирі могли стояти й поряд. Увесь терен мав досить складний мікрорельєф через невеличкі яруги і пагорби. На початку XII сторіччя житлову забудову знесено, а майданчик ретельно вирівняно, подекуди грунт підсипано на висоту понад 0,5 м, Різниця у висоті між денною поверхнею XII сторіччя біля південної стіни собору і в місці, де споруджено „хрещальню” (тобто 5 – 6 м на південь), становила 1,6 м.

Ця неоднорідність площини грунтів, на які спиралися фундаменти споруди, зумовила й відносно погану стійкість самої конструкції, внаслідок чого виникла потреба збудувати аркбутани. З огляду на це, а також на загальний незадовільний стан решток фундаментів і стін як конструктивної системи довелося відмовитися од відбудови собору безпосередньо на його автентичних підмурках.

Після тривалих обговорень дослідники й реставратори зійшлись на найдоцільнішому в даному разі вирішенні – перекрити рештки собору, що власне і являють собою стародавню пам’ятку, плитою, на якій і зводити нову будівлю. Плита спирається на палі. Їх робили тільки в таких місцях, що були вже археологічно вивчені. Плита не спирається на давні стіни, у ній залишено отвори для музеєфікації певних частин собору й забезпечено можливість доступу майбутніх дослідників до первісних стін чи фундаментів, як це передбачають міжнародні хартії з охорони пам’яток.

Побудова нової конструкції безпосередньо на рештках XII сторіччя, безумовно, призвела б до знищення їх. В усіх запропонованих варіантах зміцнення цих решток не бралося до уваги те, що їх неодмінно треба зберегти без будь-яких змін і уприступнити для наступного вивчення. Адже ці рештки – неоціненне джерело інформації про давньоруську архітектуру й техніку будівництва.

Восени 1998 року далі на північ від Михайлівського собору виявлено рештки ще однієї мурованої будівлі. За плінфою її можна попередньо датувати другою половиною XII сторіччя. Будівля була прикрашена пілястрою з напівколонкою, зовні мала рожевий цем’янковий тиньк. Виявлено також фрагменти фрескового живопису з графіті (Т.Рождественська попередньо датує їх кінцем ХІІ-ХШ ст.), знайдено й монету з арабським написом. На сьогодні важко з певністю твердити, чи це пізніша прибудова до храму XI сторіччя, чи трапезна. Можливо, це була монастирська брама.

Під час розкопів виявлено понад 300 поховань різних часів та обрядів. Чимало цікавих знахідок пов’язані з архітектурою та оздобленням собору, монастирським побутом протягом багатьох століть. Безперечно, найважливіша знахідка – різьблена шиферна плита (розмір 113: 153 см) із зображенням святого вершника. У XVIII сторіччі ченці монастиря поклали її разом з іншими шиферними плитами в мощення доріжки, що вела до монастирського льоху. На щастя, плита лягла зображенням донизу, тому воно й збереглося майже повністю. Нині ще не встановлено, який святий зображений на плиті і до якого саме з храмів „града Ізяслава-Святополка” вона належала. Адже у XVIII сторіччі було розібрано рештки двох церков, а Михайлівський собор тоді капітально перебудовано й він набув рис архітектури українського бароко.

Серед інших знахідок відзначимо рідкісну керамічну курильницю, вкриту кольоровою поливою, низку намистин із срібла, сердоліку, скла з поганських поховань, срібні фібули першої половини XI сторіччя, писало, рештки бронзового хороса, давньоруські енколпіони, кіотний хрест, імовірно лімозької роботи, різьблені дерев’яні й срібні хрестики XVII-XVIII сторіч, всілякі каблучки тощо.

Цікаві фрагменти мозаїки, що були викладені не зі смальти, а з підручних замінників її – крейди, шматків плінфи, вуглин.

Надзвичайно цікаві також знахідки, які були зроблені на площі понад 16 кв. м, до того ж, на різній глибині, але очевидно належать до єдиного грошово-речового скарбу. Загалом на цій території, починаючи з 1787 року, знайдено 14 скарбів давньоруських прикрас і гривень.

Згаданий скарб зібрано 1997 року під час стаціонарних досліджень території за апсидами собору. Він налічує 37 речей: 23 срібні монетні гривні київського типу, срібний плетений браслет із звірячими голівками, 2 золоті каблучки, 2 золоті тринамистинні скроневі кільця, 9 ланок золотого браслета.

Гривні мають усталену шестикутну форму, але трохи різні за вигином спинки, пропорціями. їх було вилито не менш ніж у п’яти різних формах. Як показав рентгено-флюоресцентний аналіз, зроблений у Національному реставраційному центрі, гривні мають надзвичайно високу пробу, але різняться кількістю домішок золота, бісмуту, міді й олива. На восьми гривнях є графіті, але шість із них обрубані або обрізані. Вага цілих гривень коливається від 150,5 до 159,7 г.

Скроневі кільця з трьома намистинами київського типу досить поширені в золотарстві Київської Русі. Це вишукана робота із золотого дроту зі сканню й дрібною зерню, що надає намистинам вигляду багатогранників.

Одна з каблучок оздоблена каменем (близьким до аметисту), який уставлено до овального щитка. На ньому вигравіювано рясний вигадливий орнамент. Шестигранний щиток іншої каблучки з боків теж прикрашений рослинним візерунком, а в центрі вміщено в рамці князівський знак Рюриковичів.

Ці знахідки цілком надійно датуються XII – першою половиною XIII ст. А от знахідка дев’яти стулок золотого браслета не знаходить аналогій у давньоруському вжитковому мистецтві. Ланки досить вузькі – 14 мм, зігнуті напівдугою. Певно вони утворювали фестончастий браслет з 6 ланок-стулок. Кожна з них має по чотири ряди імітованої зерні. Два центральні ряди облямовують три орнаментовані зерню розетки, між якими є ще дві вставки з фіолетовим камінням. Між центром і краями йшли дві вузенькі смужки, де на тоненькому срібному дроті трималася низка дрібних перлів. Можливо, ця художня річ пов’язана з мистецтвом Візантії чи Західної Європи XIII – XIV сторіч. Проте безпосередніх аналогій поки що не знайдено.

Непересічні матеріали для вивчення давнього монастирського побуту становлять: виявлена величезна, очевидно кухонна, піч з цілою колекцією штучного скла та полив’яного посуду (XVIII ст.), керамічні комплекси (XVI ст.), пічна кахля із зображенням архангела Михаїла, знахідки рідкісних литовських денаріїв (XIV-XV ст.), празького гроша, польських, шведських, російських монет (XVI-XVIII ст.) тощо.

Нині лишається тільки нарікати, що якби інші розкопи велися б не таким вимушено шаленим темпом і не наглядом, а стаціонарно, то сенсаційних знахідок було б далеко більше.

Заповідний культурний шар Михайлівської гори заховує в собі ще чимало речей, тож потрібні планові ретельні дослідження всієї території. Вони мають бути спрямовані зокрема й на віднайдення решток ще одного храму XI сторіччя, що відомий з літопису.

Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 52 – 59.