Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Михайлівський Золотоверхий: відновлені сторінки нашого буття

Сергій Філіппов

Дата: 02.06.2008

Хто з мешканців столиці чи з багатотисячної регулярної армії її гостей може сьогодні уявити Київ без однієї з головних його прикрас – Михайлівського монастиря? Його золоті бані чарують погляд ще здалеку. Щодня тут тисячі прочан та туристів. Вже, здається, важко повірити, що два десятиліття тому мало хто з киян знав про існування на цьому місці навіть фундаменту колись зруйнованого собору. Сюди приходили лише любителі пограти в теніс, адже на цьому місці за радянських часів були корти.

Цими днями монастир святкує своє 900-річчя. Варто зазначити, що ця хронологічна прив’язка є досить умовною, адже 900 років виконується не монастирю, а храму. Монастир на цьому місці був заснований на півстоліття раніше, у 1052 р. і називався Дмитрівським, і першим храмом на його території був собор св. Димитрія. В 1083 р. був побудований собор св. Петра. Ці два собори не вціліли. І тільки у 1108 р. був побудований Михайлівський собор, який і зберігся до 1936 р. Вперше Михайлівський монастир згадується у історичних документах лише у 1382 р. за ім’ям єдиного собору, який зберігся на його території.

Усе починалося з «без надії сподівання»

– Якщо говорити про боротьбу за відновлення монастиря, – каже прес-секретар УПЦ КП архімандрит Євстратій Зоря, – то епіграфом до цієї теми я б взяв слова Лесі Українки “Contra spem spero”.

Бажання та ідея відновлення монастиря, розповів нам о. Євстратій, належить двом видатним постатям української культури: Олесеві Гончару, який ще у 1991 р. почав активно привертати увагу громадськості до цієї проблеми і заснував відповідний фонд та першому патріарху української церкви святішому Мстиславові. У тому ж таки році патріарх освятив хрест на місці вівтаря на знак того, що храм має бути відбудований.

Однак в ті роки, у час докорінних політичних змін, глобальної економічної кризи ці задуми залишались тільки мріями. Їм так би і судилось бути мріями ще протягом багатьох десятиліть, якби це не стало спільною справою для широкого кола науковців: істориків, археологів, мистецтвознавців, архітекторів.

З 1992 року на території монастиря почались ґрунтовні археологічні розкопки. Архітектори взялись за дослідження матеріалів щодо зруйнованого храму. Це зокрема обміри, які були зроблені перед його зруйнуванням, фотографії як кінця XIX – початку XX ст., так і ті, що було зроблено безпосередньо під час руйнування цього храму. Увесь цей комплекс досліджень дав можливість зробити висновки про те, що собор таки може бути відбудований і що за своїм виглядом та розмірами він буде автентичний тому храмові, який століттями стояв на цьому місці. Відтак від мрій та сподівань справа почала переходити у площину конкретної реалізації.

Тепер справа була за можновладцями. У 1997 році вийшов указ Президента України, на підставі якого було видано розпорядження київського міського голови щодо першочергової відбудови головних національних українських святинь – Михайлівського золотоверхого собору і Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври.

У травні цього ж року, у День Києва Президент Л. Д. Кучма разом із патріархом Філаретом заклали капсулу у фундаменти Михайлівського собору на знак початку відбудовчих робіт. Роботи розпочались досить інтенсивно. Вже за півроку стояла дзвіниця, яку рівно за рік у День Києва було освячено. Ще за півроку, 21 листопада, у день Архістратига Михаїла були освячені хрести на банях собору. Будівництво храму тривало цілодобово. Було задіяно понад 2000 чоловік.

З 1998 по травень 2000 р. проводились роботи з внутрішнього оздоблення храму. Це зокрема надзвичайно велика праця з відтворення мозаїк, якою керував професор Тоцький, що все своє життя присвятив дослідженню мозаїчного мистецтва, зокрема мозаїкам св. Софії. Можна лише уявити, наскільки робота була копіткою, адже один шматочок смальти, матеріал, з якого виготовлялась мозаїка, має об’єм лише 1 куб. см. Це шматочок силікатного матеріалу, що зафарбовується солями металів, золота ж смальта виготовляється з пластинок скла, між якими запаюється сусальне золото.

Загальна ж площа мозаїк у храмі становить понад 660 кв. м, тобто потрібно було наколоти, виготовити і покласти, при чому відповідно до художнього задуму, понад 6 мільйонів таких шматочків. Певна частина мозаїк, близько 45 кв. м – це точна копія тих, що збереглися, все інше відтворювалось за аналогіями, історичними описами. Так зокрема було відновлене зображення Діви Марії Оранти, яке не дійшло до наших часів, але про яке ми знаємо з опису подорожі антіохійського патріарха Макарія, який був у Києві в середині XVII ст. і описав зображення Діви Марії, подібне до зображення у соборі св. Софії.

Унікальною є дзвіниця монастиря. На ній зібрано 51 дзвін – це найбільше зібрання дзвонів на одній дзвіниці на території всього колишнього СРСР. Тут встановлено карильйон – пристрій, який за допомогою клавіатури дозволяє виконувати твори будь-якої складності.

На етапі дискусій, коли храм відновлювався, було багато публікацій в пресі, розмов у наукових колах про те, що відбудований храм буде новоробом, а тому потрібно просто законсервувати фундамент. Але коли храм постав, усі ці голоси змовкли. Тому що кожна людина, яка прийде і гляне на це місце, сама собі в душі дасть відповідь, що краще тут бачити – руїни, хоч і історичні, чи храм, місце молитви, окрасу столиці і символ відродження України.

«Актуальніше говорити про незроблене»

Проект відбудови Михайлівського Золотоверхого очолював архітектор Юрій Лосицький, Окрім цього, кияни зобов’язані йому відновленням фонтану «Самсон», церкви Різдва на Поштовій площі, де відспівували Шевченка, реставрацією Покровської церкви та Миколаївського собору Покровського монастиря. Нині він працює у створеній ним же творчій архітектурній майстерні на Подолі. Каже, сьогодні актуальніше говорити не про те, що вже відновлено, а про ті зруйновані святині, які могли б нині прикрасити Київ.

– Якби не руйнація 30-х років XX ст., – розповідає архітектор, – Київ мав би зовсім інший вигляд і культурний статус. У ті часи було зруйновано дуже багато святинь. Це і Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі – справжня окраса Києва, і Військовий Микільський собор. Це місце нині забудоване, і ніхто навіть не має ніяких планів щодо відновлення цих двох основних пам’яток Мазепинського часу.

– Юрію Георгієвичу, на скільки відповідає відбудований храм своєму автентичному вигляду?

– Варто з’ясувати, що саме мати на увазі під автентичним виглядом. Церква, що будувалась у 1108-1117 рр., була трохи схожа на те, як зараз виглядає церква Богородиці Пирогощі. Сьогоднішній собор має точно такий вигляд, який мав після реконструкції 1740 р., коли його зміцнили контрфорсами і красивими фронтонами і надали барокового вигляду. Варто сказати, будь-яке відтворення чомусь піддається незаслуженій критиці. Його називають фальсифікацією, муляжем, копією в натуральну величину тощо.

Хоча в архітектурній споруді головне – це власне архітектура, а не матеріал. Тому для жодного цивілізованого європейського народу це не є проблемою. Коли, скажімо, у італійців впала дзвіниця біля собору св. Марка, вони, ні в кого не питаючи, одразу ж відтворили її у тому ж вигляді. І таких прикладів дуже багато.

– Які плани Ви маєте на майбутнє?

– Реставрація дзвіниці св. Олени на Подолі, дзвіниці Кирилівського монастиря – дві видатні пам’ятки Григоровича Барського. А взагалі – все залежить від замовника.

Хто й коли замовить відбудову інших соборів – ворожити про це ніхто не береться. Можна лише додати, що відновлення та поява нових храмів радше пов’язана із духовною готовністю народу приходити до них, аніж із конкретними замовленнями на будівництво. Є у філософів такий закон, що одна система неодмінно відображає зміни у другій. Недаремно ж Олесь Терентійович, що стояв біля витоків відновлення Михайлівського Золотоверхого, так переконливо благав: «Собори душ своїх бережіть!»

Джерело: “Музейний простір України”