Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

Інститут зоології

З серед. 1930-х рр. до 1941 й з 1944 у будинку міститься Інститут зоології АН УРСР (з 1994 – НАН України). Заснований 1930 як Інститут зоології та біології ВУАН на базі Зоологічного музею, окремих лабораторій Біологічного інституту ім. Ф. Омельченка та зоологічних кафедр ВУАН – експериментальної зоології в Києві, зоології у Харкові, морфології тварин з Приморською біологічною станцією в Одесі. З 1939 інститут має сучасну назву, з 1981 – ім. І. Шмальгаузена.

Розміщувався раніше на вул. Володимирській, 37.

Організатором і першим директором інституту був Шмальгаузен Іван Іванович (1884–1963) – зоолог-морфолог, акад. ВУАН (з 1922) і АН СРСР (з 1935), заслужений діяч науки УСРР (з 1935), засновник і керівник Біологічного інституту ім. Ф. Омельченка ВУАН (1925–30), почесний член Природничо-історичної академії у м. Галле (НДР, 1958), Академії зоології в Агрі (Республіка Індія, 1962). Директор інституту (1930–41), завідувач відділу еволюційної морфології (з 1945). Одночасно – завідувач кафедр Київського (1923–41) й Московського (1939–48) університетів, директор Інституту еволюційної морфології АН СРСР у Москві (1936–48), голова Київського товариства дослідників природи (з 1930).

Київський період наукової діяльності І. Шмальгаузена відіграв вирішальну роль у його формуванні як вченого широкого профілю. Досліджував проблеми порівняльної анатомії та ембріології, еволюційної морфології, походження наземних хребетних, феногенетики, біокібернетики. В очолюваній ним лабораторії експериментальної морфології інституту було здійснено низку важливих порівняльно-анатомічних і ембріологічних досліджень, на основі яких вчений вперше сформулював закон параболітичного росту, що висвітлював одну з найістотніших особливостей індивідуального розвитку тварин.

З 1948 працював у Зоологічному інституті АН СРСР у Москві. Президією НАН України засновано премію ім. І. Шмальгаузена (1994).

У цьому будинку в інституті працювали й інші відомі вчені.

1937–41, 1944–63 – Гершензон Сергій Михайлович (1906–98) – генетик, акад. АН УРСР (з 1976), Герой Соціалістичної Праці (1990). У зазначений період – старший науковий співробітник, завідувач відділу генетики інституту. Одночасно – завідувач кафедри Київського університету (1937–48).

Під керівництвом вченого в інституті розпочато дослідження генетичних процесів у природних популяціях тварин й мутагенної дії ряду факторів на ДНК.

Наукові праці присвячені проблемам генетики і молекулярної біології. Відкрив мутагенну дію екзогенних ДНК і запропонував гіпотезу, що пояснює молекулярний механізм цієї дії. Працював на третьому поверсі (тепер – «Зала птахів» Зоологічного музею).

1946–81 – Касьяненко Володимир Григорович (1901–81) – анатом, акад. АН УРСР (з 1951). Засновник і завідувач відділу еволюційної морфології (з 1947), директор інституту (1950–63), потім – науковий консультант. Одночасно – член Президії АН УРСР (1952–57); викладач (з 1926), завідувач кафедри нормальної анатомії (1932–52) Київського ветеринарного інституту. Перший голова Українського наукового товариства морфологів (1956–67).

Досліджував проблеми порівняльної анатомії хребетних, еволюційної морфології, історії науки. Започаткував і очолив важливий напрям наукової роботи інституту – порівняльно-анатомічний і функціональний аналіз локомоторного апарата чотириногих. На базі вивчення закономірностей будови, розвитку і функцій органів руху й опори ссавців у процесі еволюції розпочав дослідження у галузі нової науки – біоніки. Працював на третьому поверсі (тепер кімната № 306).

1935–41, 1944–99 (з перервами) – Маркевич Олександр Прокопович (1905–99) – зоолог, акад. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1965), член Академії зоології в Агрі (Республіка Індія, з 1969). Засновник і завідувач відділу, пізніше – лабораторії паразитології і фауни безхребетних (1937–70), заступник директора (1946–48), директор (1948–50), завідувач сектора (1973–78), з 1990 – радник при дирекції інституту.

Одночасно працював в Інституті гідробіології АН УРСР: завідувач відділу (1970–73, 1978–88), радник при дирекції (1988–90); професор, завідувач кафедри (1935–81), проректор (1936–39, 1944–47) Київського університету; завідувач кафедри Київського ветеринарного інституту (1945–50); акад.-секретар Відділення загальної біології АН УРСР (1970–72). Засновник і голова Українського наукового товариства паразитологів (з 1945), почесний член Зоологічного товариства Арабської Республіки Єгипет (з 1964), Польського товариства паразитологів (з 1967), Міжнародної асоціації паразитологів (з 1978), Всесоюзного ентомологічного товариства АН СРСР (з 1984).

Досліджував проблеми паразитології, іхтіопатології, філогенетики, історії науки. Розробив наукові засади гідропаразитології, паразитоценології (ввів до наукового обігу ці терміни). Під керівництвом вченого в інституті було підготовлено єдину програму вивчення паразитологічної ситуації в Україні, розроблено широкий комплекс заходів з ліквідації вогнищ заразних хвороб людей і тварин. Відзначений Державною премією УРСР (1988). Працював на другому поверсі, у кімнатах № 206–208.

1935–75 (з перервами) – Підоплічко Іван Григорович (1905–75) – зоолог і палеонтолог, акад. АН УРСР (з 1967), заслужений діяч науки УРСР (з 1965).

Аспірант (з 1933), старший науковий співробітник (1935–38), засновник і завідувач відділу палеозоології (1947–73), заступник директора (1955–57), директор (1965–73) інституту. Одночасно – викладач (з 1939), проректор (1947–48) Київського університету; співробітник Інституту археології АН УРСР (1934–41, 1944–47), заступник голови президії Республіканської ради Товариства охорони природи УРСР (1953–61), голова комісії з охорони природи (1955–64) й акад.-секретар Відділу загальної біології АН УРСР (1966–70); заступник головного редактора УРЕ (1958–67); голова Музейної ради при Президії АН УРСР (1965–75); відповідальний редактор журналу «Вестник зоологии» (1967–75).

З ініціативи вченого, підтриманої Президією АН УРСР, 1966 у будинку на вул. Б. Хмельницького, 15 організовано великий музейний комплекс – Центральний науково-природничий музей АН УРСР (ЦНПМ). З 1964 – голова наукової ради, 1973–75 – директор ЦНПМ, одночасно – завідувач Палеонтологічного музею інституту (з 1935), що 1966 увійшов до складу ЦНПМ.

Досліджував проблеми зоології, палеонтології, палеографії, археології, антропології. Відіграв значну роль у налагодженні палеозоологічного вивчення України, створенні однієї з найбільших у світі колекцій пізньонеогенових і антропогенових хребетних. Автор теорії антигляціонізму. Розробив і впровадив у наукову практику нові методи дослідження сучасних і викопних фауністичних матеріалів, висунув нові положення щодо міграції тварин і ролі антропологічних факторів у розвитку природи, визначення віку і прабатьківщини найдавніших людей. Відзначений Державною премією УРСР (1975). Працював на другому поверсі (тепер кімната № 79 Палеонтологічного музею).

1947–54 – Свириденко Павло Олексійович (1893–1971) – зоолог, акад. АН УРСР (з 1948). У зазначені роки – завідувач віділу екології інституту. Одночасно – голова Відділу біологічних наук АН УРСР (1948–52).

Досліджував проблеми фауністики, зоогеографії, екології тварин, ентомології. Розробив заходи боротьби з шкідливими видами гризунів та комах, обгрунтував застосування біологічних методів у цьому процесі. Один з ініціаторів використання авіації в боротьбі зі шкідниками сільського і лісового господарства. Працював на третьому поверсі (тепер фондосховище Зоологічного музею).

1944–50 – Третьяков Дмитро Костянтинович (1878–1950) – зоолог-морфолог, акад. ВУАН (з 1929), заслужений діяч науки УРСР (з 1940), організатор і директор Зоологічного НДІ при Одеському університеті (1930–41), один із засновників Одеського краєзнавчого музею. Працював в Інституті зоології АН УРСР у 1941–50: завідувач відділу (1941–44), директор (1944–48), старший науковий співробітник (1948–50). Одночасно – професор Київського університету (1944–48), виконуючий обов’язки голови Редакційно-видавничої ради (з 1946) й голова Відділу біологічних наук АН УРСР (1946–48).

Досліджував проблеми анатомії, порівняльної гістології, філогенії, іхтіології, краєзнавства, охорони природи. Розробляв питання походження хордових і голкошкірих, систематики риб. Уперше описав сейсмосенсорну сітчасту систему канальців голови одного з різновидів оселедцевих риб.

1958–98 – Щербак Микола Миколайович (1927–98) – зоолог-герпетолог, чл.-кор. АН України (з 1992), заслужений діяч науки УРСР (з 1988). Працював в інституті з 1958 у відділі зоології хребетних. 1965–98 – завідувач Зоологічного музею інституту, що 1966 увійшов до складу ЦНПМ. Одночасно – заступник голови Герпетологічного комітету АН СРСР, що здійснював координацію вивчення плазунів і земноводних у країні. За успіхи у цій діяльності нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР (1980).

Досліджував проблеми систематики та екології хребетних, зоогеографії, охорони природи, музеєзнавства. Цикл наукових праць вченого з систематики і паразитофауни рептилій відзначений премією ім. Д. Заболотного АН УРСР (1978). Працював на третьому поверсі, кімната № 179 Зоологічного музею.

У цьому будинку в Інституті зоології АН УРСР також працювали: чл.-кор. АН УРСР Звірозомб-Зубовський Євген Васильович (1890–1967) – завідувач відділу екології комах (з 1939); акад. АН УРСР Поспєлов Володимир Петрович (1872–1949) – заступник директора (1939–45), завідувач відділу біологічних методів боротьби зі шкідниками (з 1940). На базі зазначених відділів 1946 створено Інститут ентомології та фітопатології АН УРСР, де продовжували працювати ці вчені (розміщувався у цьому ж будинку).