Краків для українця. Частина 8. Віслиця – місто давньої величі
«Поганський князь дуже сильний, що сидів (на/у?) Віслі, шкодив християнам та вчиняв їм кривди. Послав же до нього Мефодій, говорячи: Краще тобі сину охреститися з доброї волі, бо якщо ні в неволі на чужій землі будеш охрещений під примусом і згадаєш мене. І сталося так».
Життя св. Мефодія, Паннонська легенда
Королівське місто Краків здається нам непорушним символом Польщі, проте мало хто знає, що від свого початку Краків належав одному з про-польських племен віслян. Про це ми вже згадували в першій частині нашого циклу
Містечко розташоване у споконвічній землі віслян – слов’янського племені, з яким пов’язане виникнення Кракова як племінного центру. В часи польської експансії на південний схід, вісляни були приєднані Болеславом Хоробрим до держави Пястів. Процес цей був аналогічним до включення древлян, сіверян та інших племен до давньоруського державного організму.
Найстарший, підтверджений археологічно Володимиром Антоновичем культурний шар з Віслиці, походить з IX ст. Згідно легенді, назва селища походить від імені князя віслян Віслімира (Wislimira), який разом зі своїм оточенням мав бути хрещений близько 880 р. Про це згадує, так звана, Панонська легенда з життя св. Мефодія, уривок з якої наведено в епіграфі. Тими християнами, яким віслянський князь чинив кривду, була Велика Моравія Святополка. Тож після перемовин св. Мефодія район сучасної Віслиці силою увійшов до Великоморавської держави, а Віслиця частиною вчених ототожнюється з тогочасним центром віслян.
Необхідно зазначити, що в ІХ ст. завдяки активній діяльності братів Костянтина (Кирила) та Мефодія серед слов’ян активно поширювалося християнство. На противагу німецькому латинізму, слов’яни воліли започаткований святими братами т.зв. слов’янський обряд, в якому святі книги та молитви виконувалися на слов’янській мові.
Чи могли бути вісляни охрещені ще до входження до польської держави в слов’янському обряді? Дане питання є проблематичним, адже відомо, що Святополк був прихильний не до слов’янського, а до латинського обряду. Проте тут, на кордонах його земель все могло бути по-іншому. Головне свідоцтво цього, а водночас предмет запеклих суперечок, знаходиться також тут, у Віслиці. Це так звана хрещальня, виявлена збоку від фундаментів найбільш раннього з вісліцьких костелів св. Миколая на Соляному торгу. Низка вчених асоціює її з переказом Паннонської легенди та стверджує, що саме тут охрестився поганський князь віслян. Проте частина вчених бачить в цьому релікті лише ємність для приготування розчину для стін з часів зведення костелу, чи висуває інші, не менш реалістичні гіпотези.
Подібні ємності виявлені також під та поруч з кафедральним собором в Познані. На думку А. Буко будівельні резервуари від хрещальні мають відрізняти сліди перемішування розчину у вигляді паралельних ліній на стінці, які помітні лише на малій ємності з Познані (див.
Подальше зростання значення Віслиці було пов’язане з її вдалим місцезнаходженням на шляху з Києва до Кракова, який проходив через Галич – Перемишль – Завихост-Сандомир на Віслицю. В давнину цим шляхом постачали до Праги рабів. Купці з Русі також постачали на продаж коней, худобу і віск.
Як вважається, саме для купців біля сольного тракту поставили костел св. Миколая. Напевне, молилися тут і наші співвітчизники русини, адже християнська церква тоді ще не розділилася.
Знайдене у Віслиці, датоване кінцем X ст., різьблене руків’я (ножа чи серпа) – за стилем виконання нагадує подібне з руського Новгороду.
Торговельний шлях був дуже важливим, проте пройти ним могло і військо. Зважаючи на це, на початку XI ст. Болеслав Хоробрий звів неподалік від торгівельного поселення оборонне городище, завданням якого було стерегти переправи на річці Ніда. Тут постійно чувала князівська дружина.
В цей же час на гіпсовому піднесенні в долині р. Ніди, яке Я. Длугош називає Regia зведено друге укріплене поселення. Розвиток цього поселення до моменту першої писемної згадки вкритий таємницею.
Перша писемна згадка про Віслицю пов’язана з 1135 р. коли князь Болеслав Кривоустий внаслідок тиску з боку німецького імператора, був змушений перестати підтримувати свого зятя Бориса (якому він тимчасово дав Віслицю) у боротьбі за угорський трон. Зважаючи на це, Борис віддав Віслицю і околиці на знищення половцям та русинам, що викликало занепад міста. На цей час Віслиця вже була значним містом, про що свідчить опис подій його розорення. Чому ж таке значне місто не згадувалося раніше? Можливо, причиною є конкурентна роль Віслиці щодо Кракова? Деякі вчені припускають, що причиною такого ігнорування (а можливо і руйнування) Віслиці могла також бути наявність тут останнього в Польщі єпископства слов’янського обряду.
Після смерті Болеслава Кривоустого та розпаду Польщі на окремі князівства, Віслиця опинилася в Сандомирському князівстві. За панування князя Генріка Сандомирського Віслиця стала знову одним з найбільш значних міст Малопольщі. Князь заснував у місті збір каноніків та звів першу романську колегіату.
Будова цієї колегіати була закінчена за часів його брата Казимира Справедливого. Залишки цієї першої колегіати можна оглянути в підвалах під існуючою готичною колегіатою. Тут, окрім фундаментів, можна оглянути унікальний шедевр романського мистецтва – фрагмент романської підлоги із зображенням людей, які моляться. Це, так звана, «плита орантів». Плита розділена на дві частини і зображує родини фундаторів костелу: Генріка Сандомирського та Казимира Справедливого. Постаті оточені полями із зображенням фантастичних звірів, деякі з яких дуже подібні до анімалістичних мотивів з тогочасного Чернігова. Тут знаходимо також зображення сучасного символу Криму – грифона. Усі зображення на плиті вирізьблено, а канавки різьблення заповнені деревним вугіллям. Завдяки цьому малюнок пережив століття.
Романські «звірині» орнаменти на плиті орантів:
У зв’язку з цією плитою, нас знову інтригує слід, який залишили у Віслиці св. Кирило та Мефодій. Адже є імовірність, що первинний напис на плиті був виконаний глаголицею, і лише потім замінений на латину.
Синхронним до «плити орантів» є рельєф на вапняку з підземелля колегіати в Віслиці, який представляє двох грифонів, які тримають хрест. У наві сучасного костелу наявний також лицарський герб із зображенням грифона, що належав до роду Грифітів з Малопольщі, яких ще називали Свебодичами – одного з найсильніших польських родів у XII-XIII ст.
У наві сучасної вісліцької колегіати, окрім гербу родини Гріфітів-Свебодичей, знаходяться також герби трьох інших шляхецьких родів: Шеліга (Szeliga), Равіч (Rawicz) та Леліва (Leliwa). Герб Шеліги містить півмісяць, а гербом Леліви є півмісяць із зіркою – старі символи міста Візантій. Рід Равичів також має східне походження, хоча його пов’язують також з чеським родом Вршовців. Усі чотири лицарські роди з візантійсько-східним корінням, напевне, були причетні до фундації першої романської кафедри у Віслиці з д.п. XII ст.
Другий романський костел на цьому ж місці був тринавовою базилікою, з презбітерум виконаним як дві прямокутні каплиці. Західний фасад мав дві вежі, поміж якими знаходилася значно менша ніж в попередній святині емпора. Важко сказати коли постав другий романський костел. Але то могло статися в момент передачі Казимиром Справедливим патронату над групою каноніків в руки єпископа на зламі ХІІ та ХІІІ ст., на що вказує архітектурний тип та окремі деталі. Проте другий костел міг бути зведений і на початку ХІІІ ст.
Після смерті Казимира Справедливого в 1195 р. неподалік від Віслиці під Мозгавою відбувся кривавий конфлікт поміж малополянами та великополянами. Великопольський князь Мешко ІІІ Старий, скориставшись смертю Казимира Справедливого, поспішив опановувати Малопольщу. Для нас буде цікавим, що його супротивника князя Лешка Білого, підтримав галицько-волинський князь Роман. Роман Мстиславич попросив польських князів про допомогу у вирішенні своїх міжусобних проблем. Лешко та Конрад Казимировичі погодилися допомогти Роману Мстиславичу, але після того як він допоможе їм проти Мешка. Роман збирає військо і йде на допомогу союзникам. Битва відбулася недалеко від Єнджейова (Jdrzejow) над річкою Мозгавою (Mozgawа).
В першій фазі битви руські загони зустрілися з великополянами, проте швидко залишили поле бою. Лешек Білий також відступив. Пізніше відбулася битва поміж сандомирськими та сілезькими частинами, в яких виграли останні. Варто згадати, що цікаву композицію в пам’ять про цю братовбивчу битву залишив відомий польський бард – Яцек Ковальський.
Парадоксально, але невдача не мала негативних наслідків для союзників Романа, бо Мешко ІІІ у бою зазнав страшенних втрат – сина Болеслава і бажання надалі битися за краківський престол. Таким чином, рішучість Романа, незважаючи на його поразку, посилила становища Лешка і Конрада й зміцнила союз між ними та волинським князем. Цей союз незабаром дозволив Роману опанувати Галич.
Згідно до розповіді Кадлубка, яка була основою і для історії Яна Длугоша, вокняжіння Романа в Галичі стало можливим начебто лише завдяки повній підтримці, а навіть ініціативі польського князя Лешка Білого. Польське військо на чолі з воєводою Миколаєм разом з Романом поспішило до Галича, випередивши угорські війська, які тільки-но підходили до Карпат. Таким чином, похід закінчився успіхом і завдяки допомозі поляків Роман вперше об’єднав землі Волині і Галичини під одним пануванням, утворивши Галицько-Волинське князівство. Польський хроніст запевняє, що Роман визнав себе васалом Польщі. Насправді використання польської сили було звичайним явищем в тогочасній Галицько-Волинській Русі, а після одержання столу в Галичі Роман проводив зовсім незалежну політику, яка згодом привела його під Завіхост.
Чого не знищили конфлікти князів, докінчив напад монголів в 1241 р. Із знищеної Віслиці адміністративний центр було перенесено в Корчин (Korczyn). В середині XIII ст. Віслиця була яблуком розбрату поміж князями Пястами. В 1291 р. місто перейшло у володіння до Владислава Локетка. В 1292 р. через про-чеське повстання краківського єпископа Мускати, Локеток був вигнаний, a Віслиця, як і Краків, увійшли до чеського королівства Вацлава ІІ. Одіозний Муската залишив у Віслиці по собі слід – підмурки незавершеної оборонної вежі.
У 1304 р. Локеток на чолі угорських частин повернув собі Віслицю, мешканці якої були дуже прихильні до свого короля. В околицях Віслиці також мешкало багато польського лицарства. Після повернення Кракова та польської корони Локетком Віслиця стала одним з найважливіших міст королівства. Згідно до переказу, у знак вдячності до міщан Локеток залишив в тутешньому костелі образ Марії, якому молився під час своєї боротьби. Найправдоподібніше, що з рук Локетка Віслиця перед 1326 р. отримала міські права.
Останній представник династії Пястів – король Казимир Великий зробив Віслицю головною садибою свого двору. На острові Regii було зведено незвиклий як на ті часи подвійний палацовий комплекс з двох палаців (palatium), біля кожного з яких зведено церкву – ротонду.
Поруч зі східними, візантійськими реліктами дороманських ротонд з X-XI ст. на Вавелі i в костелі св. Сальватора в Кракові, аналогічними сакральними спорудами з Чехії та Моравії, найстарші пам’ятки архітектури Віслиці, яка знаходилася на торгівельному шляху з Києва до Кракова та Праги, дають реальний матеріал для підтвердження згадуваних в літописах торгових та релігійно-культурних зв’язків ранньосередньовічної Малопольщі з православним культурним середовищем.
В цей же час відбудовано оборонне городище на схід від містечка. За панування Казимира Віслиця стала також центром культури та мистецтва. Він же розпочав зведення тут колегіацького костелу Вознесіння матері Божої, який був закінчений Людовиком Угорським. Високий двонавовий костел-зала мав видовжене і стиснуте чотирипряслове презбітеріум з хрестово-реберним перекриттям. Стрілчасті вікна в південній стіні та в апсиді забезпечують добре освітлення, в північній же стіні вікна закладено блендами. При побудові костелу використано блоки з розібраного другого романського костелу, а також новонарублені з пінчовського вапняку, що укладалися на вапняково-піщаному розчині.
Постать короля, який підносить Богородиці своє творіння, ми можемо оглянути на фундаційній таблиці, виконаній Яном Длугошем.
За переказом саме через вікно колегіати виголошувались затверджені тут королем в 1347 р.. Цікаво, що у XV ст. ці статути були перекладені з латини спочатку на польську, а згодом на староукраїнську мову, оскільки їхня дія поширювалася не тільки на Польщу, але і на Королівство Русі.
В 60-тих роках XIV ст. Казимир також звів невеликий замок і оточив місто кам’яним муром з трьома брамами: Буською, Краківською та Замковою.
Віслицю любив і часто відвідував Владислав Ягайло. Саме він повелів розписати її стіни русько-візантійськими розписами – найбільшим скарбом, заради якого варто подолати дорогу з Кракова та оглянути Віслицю. Познайомимося з русько-візантійськими розписами та їх історією ближче.
Як вказує М. Стець Польща в перші століття формування своєї державності була культурно монолітною, а зразки мистецтва отримувала з півдня та заходу. Релігійна культура формувалася, спираючись на однозначну ідентифікацію з римським католицизмом ще від першого прийняття християнства від чехів (966 р.). Тільки поєднання з Великим князівством Литовським (1386 р.) принесло нові цінності, які виникали зі взаємних контактів, в чому в кінці кінців було зацікавлене папство.
Владислав Ягайло, хоча і був католиком-неофітом, ще з дитинства виховувався в оточенні православного мистецтва. Своє захоплення ним передав і своєму сину – Казимиру. З дев’яти візантійсько-руських розписів, які були виконані в часи Ягелонів, до нашого часу збереглися лише п’ять: Каплиця св. Трійці в Любліні, Кафедральний собор в Сандомирі, колегіата в Віслиці, Маріацька каплиця та каплиця святого Хреста у вавельському кафедральному костелі. Фрески в останній виконані на замовлення Казимира Яглончика, який у формі каплиці-мавзолею прагнув дати вираз любові до родинної традиції (1470 р.).
Серед тих розписів, що не збереглися, були зокрема, розписи в монастирі св. Хреста.
Художні твори, виконані в давньоруських традиціях, прикрашали стіни святинь, зведених як католицькі костели, що надавало їм особливого специфічного вразу, що зберігся й до сьогодні. Східний спосіб оздоблення з повним заповненням архітектурної поверхні (страх білої поверхні) є найбільш характерною ознакою. Зрозуміло, що існують певні розбіжності у сприйнятті розписів та ікон в православній та римо-католицькій церквах. Зважаючи на це, усі розписи, які збереглися, дійшли до нашого часу під білим тиньком, тобто були не потрібні в західній польській практиці. Виняток становить каплиця Святого Хреста на Вавелі, яка була багаторазово ремонтована та підмальована. Проте, подекуди ці нетипові зразки мистецтва викликали захоплення і в представників західного кліру. Це підтверджують, зокрема, звіти каноніків сандомирської капітули та канонічні візити краківських єпископів.
Поверхня стін презбітерію разом з блендами и широкими гліфами вікон в 1420 р. була вкрита фресками. Сцени були розміщені в 5 рядів і облямовані червоними лінями, що впорядковувало просторову структуру інтер’єру. Гліфи і верхівки заповнено геометричними та стилізованими рослинними орнаментами. Нижні партії у формі орнаментованих драпувань підкреслювали усю малярську декорацію.
Сучасна збережена поверхня фресок – то лише 1/3 загальної поверхні. Головною темою є сцени з життя Христа та Пресвятої Діви Марії. На північній стіні – Благовіщення, Різдво Христове, в’їзд до Єрусалиму, остання вечеря, Розп’яття; в апсиді – бичування, знущання, суд первосвященика, суд Пілата; на південній стіні – жертвоприношення в храмі, Успіня Пресвятої Богородиці, Народження Пресвятої Богородиці, Зняття з хреста. Доповненням до цих сцен в різних місцях, замикаючих поверхню стін, є постаті святих в повний зріст або їх бюстів. Елементом, який свідчить про свідомість імпорту фресок з території іншої культурної традиції в Польщу є розміщення підписів святих згідно з каноном східного обряду – кирилицею, а також в’яззю – мініскулою латинським алфавітом. Відповідно до одного з підписів, керівником робіт був піп Хаіл з Перемишля.
Відкриття фресок відбулося в 1919 р. після артобстрілу. Це призвело до їх експонування, яке виконане місцевими робітниками. Проте в силу слабких знань та слабкого тримання розписів на стінах, значну їх частину тоді було втрачено. Зокрема, загинули розписи зі склепінь. Однак, міцність візантійсько-руського тинькування була неймовірно високою, що було зумовлено технікою їх виконання. Цей тиньк є частково еластичний і може згинатися. На додачу він наносився дуже тонким шаром, так що навіть на великий площі залишався легким. Додатковим натуральним підсилювачем стали спеціальні опаски, нанесені тоді вапняково-цементно-пісковим тиньком, як бічне забезпечення фресок.
Після Другої світової війни з 1957 по 1968 р. фрески були професійно відреставровані організацією з консервації пам’яток з Кракова. При цьому, для більшої виразності фресок в місцях, де вони були втрачені, стіни оголили до каміння.
Проведені дослідження дозолили встановити деякі деталі технології виконання фресок. Зокрема, з’ясовано, що розчин під фреску виконувався зі спеціально приготованого вапна із застосуванням органічного наповнювача в вигляді льняних волокон, деревного вугілля, стружки (з листяного дерева). Розчин наносили на площі запланованої композиції з різною товщиною: 2 – 10 мм і розгладжували до отримання гладенької поверхні. Такою технікою можна було покрити велику кількаметрову поверхню в рамках одного дня праці. Дослідження не підтвердили наявності білка чи вуглеводів у шарах фресок, що, з одного боку, чітко визначало техніку, а з іншого боку – робило складним розпізнавання малярської школи. Тутешні фрески також нетипові з огляду на метод нанесення первинного малюнку. Композиція розмічалася помаранчевою фарбою одразу після накладання розчину. Це дуже важливо, адже згідно з трактатами по малюванню чи іншими техніками малюнку, розмітку наносили, витискаючи її через кальку, чи борознами по вологому тиньку.
В 1994-2000 рр. фрески у Віслиці знову стали об’єктом реставрації та консервації.
На території України виразно бракує таких розписів, тим більшу історичну вагу становлять такі розписи на території Польщі. Зважаючи на це, величезне значення мають також подібні відкриття з України. Єдиним з не багатьох прикладів за останні кілька років є мурована церква в Лужанах у Кіцманському районі Чернівецької області. Фрески, які тут відкрито, відреставровані та законсервовані в 2008 р. Вони мають багато спільного, зокрема, з точки зору пластичного вирішення, з фресками, які постали за Ягелонів у Польщі.
Як зазначає М. Стець, оглядаючи давні православні фрески у Віслиці, варто пригадати сучасні школи на західних землях Польщі, де після переселення українців (в рамках Акції Вісла), кордон поширення православних та греко-католиків значно пересунувся на захід. І вже з інших причин можна зустріти розписи і оздоблення в східному дусі (виконані в сучасності) в старих католицьких костелах, навіть в готичних, як, наприклад, в Рудній (Rudnej) коло Любліна.
Цікавою є історія ще однієї віслицької пам’ятки – так званого будинку Длугоша. Ян Длугош – Нестор польського літописання побудував при колегіаті будинок для каноників, тут він проводив освіту синів вище згадуваного Казимира Ягелончика. В науці суровий вчитель часто використовував різки. Тож не дивно, що королевичі потім оминали Віслицю десятою дорогою. В будинку Длугоша збереглося цінне модринове перекриття з поліхромією, а також фрагменти автентичних розписів, на яких ми можемо поміж іншим побачити портрет літописця.
Але колишньому блиску прийшов кінець. Віслиця остаточно підупала в XVII ст. під час шведського Потопу. В 1657 р. вона була знищена військами Георгія Ракочі. В 1766 р. розібрано замок, в 1820 р. – костели св. Мартина та св. Духа, а під кінець XIX ст. і давні міські мури.
Після січневого повстання, в 1869 р. Віслиця втратила міські права. Наразі Віслиця нагадує синхронний їй український Переяслав, з його колишньою славою і сучасним другорядним значенням. Проте, якщо зусиллями М. І. Сикорського Переяслав вдалося перетворити на справжню туристичну Мекку, створити тут містечко музеїв, то Віслиці так не пощастило. Вищеописані пам’ятки світового значення знаходяться у віданні… регіонального музею, в якому наразі працює всього один працівник – директор музею Войцех Солтисяк (Wojciech Soltysiak), який і організував для нас подорож віслицькими скарбами.
Зважаючи на мінімальне фінансування, важко виконати необхідні консерваційно-профілактичні роботи на рештках давніх споруд, не те що зайнятися активною рекламою відвідування Віслиці. А в тому, що це містечко варто відвідати, я сподіваюся, мені вдалося вас переконати. Хотілося б вірити, що частина наших допитливих туристів присвятить день подорожі в далеке минуле до Віслиці – міста нашої спільної історії. Якщо так, то вважатиму завдання цієї статті виконаним.
Автор дякує К. Войцехівському, Б. Порос, та В. Солтисякові за можливість оглянути скарби Віслиці.
Використано фото автора та К. Войцехівського.
Джерела:
Kossak Z., Szatkowski Z. Troja Północy – Warszawa: Instytut Wydawniczy “Pax” – 1960 – 393 p.
Kardys P. Wiślica w średniowieczu i okresie wczesnonowożytnym. Studia z dziejów miasta. – Kielce: Kieleckie Towarzystwo Naukowe – 2006. – 395 p.
Sołtysiak W. Problematyka konserwatorska oraz możliwości rozwoju Muzeum Regionalniego w Wiślicy – 17 s.
Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. Серія Україна крізь віки. Т.5. Видавничий дім «Альтернативи». – Київ – 1998. – 335 с.
с.н.с. Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н. Парнікоза І.Ю.
«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах».