Краків для українця. Частина 2. Серед "Моїх народів" ХІХ ст.-1918 р.

«В Кракові не відчувався польський шовінізм до тої міри, як на етнографічних українських землях, і не було такої ненависти до українців. Навпаки, можна сказати, що відносини між українцями й поляками в щоденньому житті складалися ненайгірше, атмосфера не була затроєна випарами їдді і зненависництва і то помимо того, що саме в Кракові виходив найбільш україножерний часопис, ославлений «Ілюстрований Кур’єр Цодзєнний». Жилося тут спокійніше і безпечніше».

Т. Семаковський

Народна меншина

Станом на 1892 р. у Кракові проживало біля 2000 осіб греко-католицького віросповідання, більшість з яких становили українці, ще один з «Моїх народів» за висловом австрійського імператора. «Було гарно! – писав згадуючи «Український Краків», перед 1914 р. Богдан Лепкий. Перелом 19 та 20 ст. характеризувався пожвавленням національної консолідації європейських народів, що не мали своєї державності. Українці не становили виключення. Тож і у Кракові місцеве українство поступово підвищувало свою самосвідомість, та консолідувалося навколо греко-католицької церкви, яка на той час вже має яскраво виражену національну орієнтацію. А згодом в освітніх закладах, чи то Ягеллонському університеті, чи то Краківській художній академії виникають кола-громади українських студентів. Підвищення рівня свідомості краківських українців призвело до створення краківської філії «Просвіти». Краківська атмосфера впливала на формування таких постатей, як Василь Стефаник та Богдан Лепкий та виховувала плеяду українців готових битися за свою Батьківщину в рядах Українських Січових Стрільців (УСС) та Української Галицької Армії (УГА). Зауважимо, що інша ж частина українців, таких як Микола Зиблікевич, активно асимілювалася і проголосила, що вона є русинами лише з походження, живучі в межах польського культурного середовища. Яскраве, а інколи й трагічне, життя краківських українців залишило по собі в давньому місті над Віслою чимало слідів, якими ми запрошуємо Вас прогулятися у другій частині «Кракова для українця».

Сліди Січневого повстання 1863 р.

На вулиці , оглянемо на стіні будинку меморіальну дошку січневого повстання 1863 р. Тут знаходився вербувальний пункт повстання. На дошці під гербами Литви та Польщі ми вперше можемо побачити і символів русинів – архангела Михайла. Розуміння, що без українців та білорусів в визвольному повстанні не обійтися прийшло таки до поляків, але занадто пізно. Проте у повстанні прийняли активну участь українці-греко-католики з Холмщини та Підляшшя (див. ).

В оглянемо скульпутру, яка зображує Мауріція Дружбацького – учасника повстання 1863 р. Дружбацький був заарештований на Поділлі і через наявність у нього важливих документів та відмову надати свідчення розстріляний в рові Київської лаврської цитаделі. Його ім'я знаходиться на меморіальній таблиці у дворі Косого капоніру Васильківського укріплення Київської фортеці ().

Ще одне місце пам’яті Січневого повстання пов’язане з Україною – краківська вулиця на Подгуржу неподалік від монументального костелу св. Йосифа. Польську боротьбу за волю підтримали деякі українці в російській армії. Так, 1 грудня 1862 р. у журналі «Колокол» було опубліковано листівку «Офіцерам російських військ від комітету руських офіцерів у Польщі». Автором цієї листівки був Андрій Потебня. Це він стріляв в намісника Лідерса в Саксонському саду в Варшаві 15 червня 1862 р. Пізніше він одним з перших перейшов на бік повстанців, воював разом з ними та загинув у бою ().

У ніч 4/5 березня 1863 р. польські повстанці під керівництвом Маріана Лангевича напали на значно чисельніший загін російського війська, який знаходився . В бою приймав участь Андрій Потебня. Куля наздогнала його біля кам'яної огорожи цвинтаря. Товариші віднесли смертельно пораненого у груди Потебню до будиночка сторожа цвинтаря, і там він на світанку помер на їхніх руках – спокійно і мужньо. Останніми його словами були:

«Дай вам Бог перемогти в боротьбі супроти тиранії».

Загиблих повстанців та Андрія Потебню поховали в братьскій могилі на цьому цвинтарі. В 1953 р., на 90-ту річницю повстання, прах Андрія Потебні і загиблих разом з ним повстанців у двох урнах з великими військовими почестями було перенесено до розташованого неподалік місця бою замку Пескової Скелі. Цей замок перетворений на історико-краєзнавчий музей, тут завжди людно. Тут повстанців поховали у могилі-мавзолеї на південь від замку над ставом. Координати поховання: . Мавзолей розташований в цьому людному місці мав служити пропаганді польсько-російської дружби, адже до 2000 р., коли за участі консула України було здійснено заміну дошки, стара радянська дошка повідомляла про Потебню як росіянина.

Наразі на плиті мавзолею написано:

«Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них академік Стефан Залевський й українець Андрій Потебня колишній офіцер російських військ та соратник Олександра Герцена. Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!».

Натомість на історичному цвинтарі – місці бою, відновлено оригінальну могилу, її координати: (). На ній також вказано про поховання Андрія Потебні. Ім'я цього українці носить і розташована неподалік цвинтаря вулиця – .

Мер Кракова

Пам’ятник йому стоїть чи не в самому серці Кракова на . Якось під час свого першого візиту до міста, я поспішаючи до Вавелю ледачо вцілив у нього фотоапаратом та зробив, як видавалося, фото чергового місцевого діяча. Покаяння прийшло потім, коли підписуючи фото (гарна звичка, яка закріплює знання про місця ваших мандрів) я довідався, що це пам’ятник українцеві – мерові Кракова Миколі Зиблікевичу. Він був яскравим представником тої частини українців, яка активно полонізувалася і з головою поринала в життя тогочасного польського суспільства. Сам він вважав себе українцем (русином) за походженням, але поляком за духом.

Народився Микола Зиблікевич 28 листопада 1823 р. у Старому Самборі у родині кожум’яки. Він закінчив філософський факультет Львівського університету, а потім прослухав лекції права в Ягеллонському університеті. З 1861 р. був депутатом до місцевого сейму, у 1866 р. членом міської ради, а впродовж 1874-1881 рр. мером Кракова. В цей час він з великою енергією віддався продовженню змін міста, започаткованих Юзефом Дітлем, а також став ініціатором нових проектів, таких як фундація крипти заслужених на Скалці чи зібрань Національного музею в Кракові. Поляки високо оцінили його діяльність, про що свідчить і згаданий пам’ятник.

Незважаючи на всі свої заслуги перед містом, М. Зиблікевич має у Кракові і зовсім інший – сатиричний пам’ятник. Він і інший відомий мер Кракова Юзеф Дітль увічнені також маскаронами на так званому «хресті» (центральному перекритті) . Ці маскарони виконанні у вигляді людських голів, на маківках яких всілися півень (у Дітля) та індик (у Зиблікевича). Маскарони ці належать скульптору В. Гадомському і з'явилися тут під час перебудови Сукенниць в 1875-79 рр. Наразі залишається питанням, що хотіли сказати автор цих макаронів та автор перебудови Сукенниць Т. Прилінський своїм витвором?

Помер Микола Зиблікевич 16 травня 1887 р. у Кракові і похований на .

Він вважав себе поляком, тож нагробок його підписаний польською мовою. В наступних частинах нашої мандрівки «українським» Краковом, ми ще будемо мати нагоду відвідати Раковицький цвинтар, тож при нагоді можна згадати там і про місце останнього спочинку цього нашого славного земляка.

На честь Миколи Зиблікевича у Кракові названо також цю

Хрестовоздвиженська греко-католицька парафія і церква св. Норберта

Продовжуючи мандрівку старовинними вуличками Кракова, відвідаємо особливо цікавий об’єкт – одну з найстаріших українських греко-католицьких церков за межами України. Неподалік від пам’ятника Зиблікевичу в кінці в будівлі, що породжує асоціації з романським замком, розташовується греко-католицька церква св. Норберта та парафія Воздвиження св. Хреста, що від самого свого створення була і до нашого часу залишається центром української громади Кракова.

Початки парафії та греко-католицької церкви тісно пов’язані з Ягеллонським університетом. Реформа системи освіти здійснена Комісією народної освіти не тільки надала церковним орденам право здійснювати освітню діяльність, але одночасно зобов’язувала їх висилати кандидатів на педагогічне навчання. Цей обов’язок стосувався і міцно латинізованого на той час ордену Василіан. У 1788 р. по касації філії монастиря бернардинців по , його будівлі були передані василіанам. Це був початок української парафії у Кракові (Імовірно, третя по часу заснування (1788 р.) греко-католицька парафія за межами України після та – 1784 р.).

Цікаво, що з 1784 р. при Краківський академії (суч. Ягеллонському університеті) був свій греко-католицький священик, який забезпечував релігійні потреби студентів цього визнання. Втім, де відбувалися ці служби не відомо.

Після третього поділу Польщі Краків відійшов до Австрії, тож церква василіан припинила субсидуватися з Варшави. Це відбулося внаслідок від’єднання кордоном краківських василіан від варшавських. З цієї причини, a також у зв’язку з недбалістю та слабкими організаційними здібностями тогочасного настоятеля монастиря (в 1791–1801 рр.) Інокентія Концевича, усі споруди монастиря були виставлені на продаж і були продані угорському купцю Кнотцу (Knotzowi). Значно пізніше, в частині тих покляшторних будинків розташувалися кіно та готель “Hotel Saski”. Наразі тут по вул. św. Jana 6 знаходиться краківський кіноцентр АРС. Єдиним наочним свідченням колишнього існування тут монастиря є апсида, яка збереглася в внутрішньому дворі кіноцентру.

Василіани шукали нові можливості для богослужінь. Відомо, що 23 серпня 1797 р. о. Флоріан Кудрієвич клопотав про це у влади. У 1801 р. було визначено для цього каплицю Матері Божої Болесної при костелі краківських францисканців на вже згадуваній нами в попередній частині цього циклу .

Творець сучасної греко-католицької парафії Воздвиження св. Хреста в костелі св. Норберта – о. Флоріан Кудревич був одним з найбільш відданих і заслужених пастирів для релігійного життя українців в Кракові. До Кракова він прибув після навчання філософії в Умані та річного перебування в монастирі василіан в Почаєві. Після закінчення курсу права та теологічного навчання в 1788–1790 рр., о. Кудревич був обраний в 1802 р. Краківською академією (суч. Ягеллонський університет) викладачем Святого Письма на теологічному факультеті. За сумлінну працю отримав надвірний похвальний декрет в 1808 р, яким приймав для парафії греко-католицької церкву св. Норберта. 26 лютого 1808 р. василіанам віддано скасовану в 1802 р. філію монастиря сс. Норбертіанок з Сальватора при вул. (брамі) Wiślna (де зараз вона і знаходиться) – храм та одноповерхову будівлю. Хоча св. Норберт не значиться у греко-католицьким календарі, а церква з 1855 р. набула нової посвяти, як Хрестовоздвиженська, тим не менше її досі називають старою назвою.

Наступником о. Кудревича, в 1834–1854 рр., був о. професор Лев Лаврисевич, який закінчив філософський та теологічний факультет Варшавського університету, а в 1823–1827 рр. виконував обов’язки віцепрокурора біля отця василіаніна Йордана Міцеквича в Римі, при костелі “della Madonna del Pascolo Rome ad Aedes Ss. Martirum Sergii et Bacchi sitae” – тобто вже згадуваній церкві святих мучеників Сергія та Вакха. По кількалітній праці в якості секретаря єпископа Фердінанда Цехановського i Пилипа Шумборського стає в 1832 р. помічником о. пробоща Ф. Кудревича в Кракові, де вже в 1833 р. захищає докторську дисертацію з теології і призначається Сенатом Ягеллонського університету заступником професора новоутвореної кафедри навчання релігії, а пізніше педагогіки і грецької мови на філософському факультеті. В 1835 р. стає професором кафедри пастирської теології, ораторського мистецтва, катехез та дидактики на тому ж філософському факультеті. В 1842 р. ухвалою сенату отримує гідність “Візитатора, який наглядає початкові і виділові школи”, а в 1843 р. рішенням Великої ради Ягеллонського університету стає ректором університету на дворічну каденцію від 1843 р., і одночасно головою Краківського наукового товариства, статут якого готував від 1849 р. Варто наголосити, що окрім численних занять та обов’язків о. проф. Лаврисевич заангажувався в діяльність для утримання науки релігії на релігійному факультеті Львівського університету, a в 1849 р. увійшов в склад комітету, який розробляв повний науковий план. На доручення Ягеллонського університету в 1842-43 рр. був візитатором краківських початкових шкіл. Натомість в 1842–1848 рр. проводив безкоштовні заняття з методів навчання глухонімих для слухачів теологічного факультету. Намгаючись допомогти в навчанні глухонімих він також приготував польський переклад німецького підручника Германа Чеха. Серед написаних о. проф. Л. Лаврисевича праць в т.ч. "Історія руської церкви".

В 1850 р. з церкви св. Норберта було вкрадено найцінніші літургічні і церковні предмети. А після цього вона згоріла разом з будівлею плебані у великій пожежі міста, яка поглинула 180 кам'яниць різних вулиць Кракова і 4 костели, включно з церквою св. Норберта. о. проф. Л. Лаврисевич, після отримання прихистку у настоятеля о. Кароля Феліги, останні 4 роки свого життя терпляче працював на відбудові парафії. І хоча йому не вдалося відновити монастирський комплекс у вигляді як перед пожежею, проте він таки відбудував дах, який було вкрито черепицею, і приміщення плебані.

Обов’язок закінчення відбудови церкви після смерті о. Лева Лаврисевича впав на о. Івана Лавровського, який приступивши до рішучої відбудови церкви, здійснив її серйозну архітектурну перебудову.

Кількість парафіян церкви св. Норберта складала в 1854 р. від 1000 до 1300 осіб, хоча були такі часи, як хоча б 1892 р. (коли на Ягеллонському університеті розпочав навчання Василь Стефаник), коли – як подає о. Іван Борсук – до церкви належало 2000 парафіян. Після відновлення церква перейшла до Перемишльської дієцезії. З 1887 р., у зв’язку із створенням студентської «академічної громади», парафія опікувалася її членами.

В 1863-1864 рр. адміністрацію парафії прийняв о. Степан Лаврисевич. Своїм головним завданням він вважав польсько-українське зближення і підкреслював, що Русь без Польщі “приречена рано чи пізно на поглинання Росією”. Політично заангажований С. Лаврисевич, приймав участь в подіях 1861-1864 рр. У лютому 1861 р. він брав участь в регіональних маніфестаціях у Варшаві, Любліні, Грубешові та Холмі, де виголошував патріотичні промови в уніатських церквах та латинських костелах. Він також був серед організаторів славетної релігійно-патріотичної маніфестації під Городлом 10.10.1861 р., в річницю польсько-литовської унії, де виголосив яскраву промову що нав’язує до співпраці поляків та українців в боротьбі за визволення від загарбників. З поїздки до Києва він привіз делегацію українських земель до Варшави. Очікуючи репресій, С. Лаврисевич безпосередньо не прийняв участь в січневому повстанні, a після його закінчення повернувся до Кракова. Помер в 1864 р., будучи адміністратором церкви св. Норберта, в інтер'єрі якої було встановлено меморіальну дошку його пам’яті (втрачену в 1950-ті рр.).

Після смерті о. С. Лаврисевича опіку над парафією прийняв в 1865–1866 рр. о. Микола Ливчак, який закупив для церкви хоругви: св. Кирила та Мефодія, св. Ольги та Володимира, Покрови Богородиці чи св. Миколая. Він походив з Тисової біля Перемишля. Але, маючи клопоти з керуванням парафією, вже в 1866 р. він перейшов до праці в Холмській дієцезії і отримав працю в Білій Підляській – в , де зберігалися реліквії св. Йосафата Кунцевича.

В 1867–1883 рр. настоятелем в парафії св. Норберта став доктор теології та канонічного права о. проф. Йосип Черлунчакевич, який до цього був адміністратором і керівником навчання в існуючій в цьому місті Центральній греко-католицькій семінарії, так званій “Barbareum”, а після цього професором догматики і заступником декана i теологічного відділу в Львівському університеті в 1861–1865 рр. звідки перейшов на кафедру догматики теологічного факультету Ягеллонського університету. Він став його піддеканом а згодом і деканом в 1868–1873 рр. о. проф. Йосип Черлунчакевич – як і його попередники в парафії сповідав Кирило-Мефодієвську традицію, про що свідчать його старання, щоб розмістити в дверях церкви св. Норберта постаті солунських братів.

Впродовж 26 років (1883–1909) адміністратором, а від 1888 р. і пробощем греко-католицької парафії в Кракові був о. Іван Борсюк, який також прислужився для розвитку парафії. Дякуючи його великій енергії та праці, церква та плебаня, які знаходилися в підупалому стані були ґрунтовно відремонтовані, а храм в інтер’єрі набув вигляду східної церкви. З метою організації цієї перебудови 24.03.1886 р. в помешканні о. Борсюка відбулася “мистецька нарада”, на якій були присутні: о. Борсюк, др. Хараєвич, член парафільного комітету, др. Маріан Соколовський, професор Ягеллонського університету, архітектор Тадеуш Стриєнський, а також проф. В. Лушкевич, директор Національного музею. Учасники наради вирішили, що треба покращити убоге убранство церкви, орієнтуючись на зразки руського мистецтва, зокрема виконати розписи стін в стилі каплиці св. Хреста. Останнє запропонував Сколовський, захоплений розписами каплиці. З цим всі одноголосно погодилися. Між вереснем 1884 р. та березнем 1886 р. було змінено положення головного олтаря, який був перенесений з східного боку церкви на західний. Церква хоч і була розписана скромно, проте таки преобразилася, головним чином, завдяки розкішному іконостасу збудованому архітектором П. Стриєнським та іконам розміщеним у ньому, які виконані були за ескізами Яна Матейка. Необхідно зазначити, що Я. Матейко був дуже прихильним до русинів-українців, і якщо міг то допомагав їм. Коли Матейко оглянув вже вставлений іконостас, той дуже сподобався майстру. Проте він звернув увагу на пусті простори для ікон і одразу вирішив скомпонувати постаті святих для них.

Автор відомих полотен Люблінська Унія, Вернигора, святі Кирило та Мефодій, а також малюнків патрона України Архангела Михайла, св. Йосафата – патрона Берестейської унії, він добре знав історію українсько-польських відносин, а також драматичну історію греко-католиків, зокрема під російською владою. Адже тут дійшло до постання нових мучеників на Підляшші в 1888 р. в Дрелові та Пратулині (Drelowie i Pratulinie).

В 1888 р. лежачи в ліжку по посиленню виразкової хвороби, Я. Матейко почав малювати начерки для іконостасу церкви св. Норберта. Вже будучи здоровішим він закінчив ескізи: Христос вседержитель, Воздивження хреста з розп’ятим Христом, Привітання трьох королів, Христос з учнями в Емаус, Сходження Святого Духа, Вознесіння, зображення пророків Данила, Ісайї та Мойсея, Богородиці, апостолів та євангелістів. Малюючи, він старався надати своїм ескізам подібності до церковних розписів, проте візантійська стилізація та статичність були йому чужими. Через це в деяких зображеннях перемогла індивідуальність автора – з’явилися динамічні постаті, типові для Матейка. Перш за все це відноситься до сцени сходження Святого Благовіщеня, Христа з учнями та постаті пророків. На підставі ескізів Матейка образи для іконостасу намалював його учень Владислав Россовський. Матейко відвідав церкву після закінчення робіт і був дуже задоволений роботою.

Зауважимо, що Ян Матейко не мав польського коріння, хоча зробив для Польщі набагато більше ніж не один етнічний поляк. Можливо саме тому він був дуже вразливий на потреби інших народних спільнот. Про особисте зацікавлення долею греко-католиків свідчить той факт, що в 1888 р. після закінчення іконостасу Матейко продав виконані ним ескізи ікон, а виручені кошти передав підляським греко-католикам.

В музеї-будинку Яна Матейка збергається, зокрема, чудова українська колова ліра, яку художник використовував як модель при створенні своїх картин. Ян Матейко став почесним мешканцем Львова. Лише тоді Краків обудився і теж надав йому цей статус. Проте Матейко повернув титул почесного мешканця Кракова протестуючи проти знищення історичних пам’яток. Тоді, щоб звести новий модний театр (сучасний театр імені Словацького), знесли старовинний шпиталь св. Духа. Оповідають, що Матейко прокляв той театр.

Таке ставлення класика польського мистецтва – ще один привід українцеві в Кракові відвідати могилу Яна Матейка на Раковицькому цвинтарі (на центральній алеї).

Богдан Лєпкий так описав свої враження від церкви та іконостасу:

«Зараз першої неділі пішов я до церкви. Вона була вже відновлена. Мала величавий іконостас, зготовлений по проектам Яна Матейка, цікавий не лиш своїми образами, але й тим, що був не з дерева, а мурований. Я дивився на іконостас і слухав хору невеличкого, але добре зіспіваного».

Далі неподалік від церкви, відшукаємо відрізок парку Планти поміж вулицями Wiślna та Collegium Novum Ягеллонського Університету. З боку вулиці Смоленськ стежка веде в напрямку костелу св. Норберта. Тут перед головною алеєю проходимо через напівкруглий відрізок Плант, який ще перед війною називали .

Чому руське? Хтось його так назвав давніше, тому що знаходилося воно поблизу греко-католицької церкви і щороку влаштовувалося тут свято Йордану. От як описує це місце Ялу Курек (Jalu Kurek):

„Роки дитинства! Бігали ми босоніж по Плантам від травня до вересня. Взвод солдат-українців щонеділі в повному порядку марширував до розташованої поблизу церкви. Милостиво пануючий австро-угорський монарх дозволяв своєму війську реалізувати релігійні потреби. А я слухав в захваті гарно виконаних пісень, які характерні для того музичного народу. Луна від співу неслася далеко поза територію храму. Дівчата по службі Божій – були то переважно служниці з «панських» будинків – хапалися пальчиками за ручки з юнаками з-під Станіславова чи Коломиї (така була політика формування гарнізонів) і так сплетені гуляли протягом 15 хвилин неподалік брами костелу під чуйним оком „zugsfhurera”. Потім лунала команда Achtung, відділ формувався і вояки марширували назад до кошар. Дівчата, збиті в тривожну купку, сумно дивилися вслід своїм хлопцям з полонин. Побачать їх лише за тиждень. Солдати в свою чергу теж оглядалися на своїх „молодиць”. Зустрінуться знову в наступну неділю. Дякувати імператорові за то”. Zrodo: Jalu Kurek – Moj Krakow, Wydawnictwo Literackie Krakow 1963.

Українці в Яґеллонському університеті

Від самого початку в Яґеллонському університеті навчалось багато українців (згадаймо що у XV ст. студентом і професором Яґеллонського університету був Юрій Дрогобич, див. ). За австрійських і польських часів сотні українців закінчили Яґеллонський університет. В XIX ст. на теологічному факультеті Яґеллонського університету викладали, а одночасно здійснювали функції парохів місцевої парафії Ф. Кудревич, Л. Лаврисевич та О. Черлюнчакевич. У Кракові українці вивчали переважно медицину (з 1889 р. професором медицини був Валерій Яворський; 1848-1924), а також інші предмети.

пам’ятає українських студентів Ягеллонського університету.

Наприкінці XIX ст. українські студенти Яґеллонського університету заснували Академічну Громаду (а в 1920-х рр. – Українську Студентську Громаду в Кракові, яка у 1930 р. нараховувала близько 400 студентів). У Яґеллонському університеті навчалися такі особистості, як В. Стефаник, К. Гриневичева, І. Прийма, Р. Яросевич, В. Старосольський, В. Вітошинський та багато інших.

Краківська філія товариства «Просвіта»

Далі вирушимо на щоб ознайомитися з установою, що почала забезпечувати культурні та освітні, а також соціальні потреби українців у Кракові, посилюючи впливи греко-католицької парафії. Такою установою стала утворена 30 грудня 1894 р. українськими студентами і залізничними працівниками філія товариства «Просвіта».

Однією з її завдань вказаних у статуті була організація того, щоб українці на чужині мали власний прихисток та дім. Краківська просвіта зібрала майже всіх українських мешканців Кракова і функціонувала без перерв, аж до 1918 р., коли після вибуху польсько-української боротьби за Львів її діяльність перервала польська поліція. Священики Хрестовоздвиженської парафії старалися чувати над моральним рівнем «Просвіти». Філія організовувала лекції, дружні зустрічі, тут функціонувала бібліотека, а з 1898 р. розпочато навчання української мови для дітей. Окрім того товариство присуджувало невеликі стипендії для українських студентів, також взяло під опіку українську промислово-ремісничу бурсу в Новому Сончі. «Просвіта» організовувала культурні заходи, які притягали не тільки українську, але й зацікавлену польську громадськість. Зокрема, проводилися концерти на честь Тараса Шевченка. Особливою популярністю користувалися вони у 1895 та 1902 рр.

Василь Стефаник і Богдан Лепкий

З Краковом пов’язаний також етап життя та діяльності Василя Стефаника. По закінченні Дрогобицької гімназії він також вступив до медичного факультету Ягеллонського Університету (1892). Перш за все оглянемо будинок на у Кракові, в якому на третьому поверсі жив Василь Стефаник.

Кінець ХІХ-поч. ХХ ст. це ще й період масової міграції українців за океан. Саме в цей час формуються найстаріші українські діаспори у Бразилії, Аргентині, Канаді та США. У 1899 р. через Краківський вокзал прокотилася хвиля українських емігрантів за океан. Вони походили з Буковини та Покуття. Долею емігрантів переймався В. Стефаник, який регулярно ходив на вокзал щоб якось допомогти їм та поговорити з ними. В. Стефаник писав:

«Еміграція. Я бачив і ще бачу отут на вокзалі ту еміграцію. Гонить з дому їх голод за світові води», «переносяться на нову землю заради дітей». Селяни знали «Що як довго існуватиме панська Польща, наш селянин не одержить від неї землі. А без землі –йому камінь на шию та просто у воду. Землі йому не продасть і не дасть ніхто, а він мусить сам собі її взяти».

«Годиться в цьому місці додати, що в дальшому часі в засекречених розпорядженнях міністерства закордонних справ ІІ Речипосполитої, відносно еміграційної політики, передбачалося за допомогою еміграції полонізувати українців, які мешкали в Тернопільському, Станіславівському та Львівському воєводствах. Як читаємо в одному з документів – еміграція заокеанська, як еміграція без повернень мала бути доступна русинам в першу чергу з теренів 13 названих районів (повітів), еміграція континентальна, яка у 80% є сезонною, яка є загал еміграцією для заробітку і триває певний час має включати передусім елемент польський».

На краківському вокзалі В. Стефаник не побачив жодного українського інтелігента, який би допомагав цим «всіма забутим українським хліборобам», не було ініціатив створення соціального комітету допомоги українським емігрантам. Звідси і з сцен з його власного рідного Русова така тужлива і шокуючи реальність творів В. Стефаника, таких як «Каміний хрест».

Польськими емігрантами до Америки, їх працевлаштуванням займалося

У Кракові В. Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та іншими відкрили В. Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Про цей період ми згадаємо під час огляду відомої у Кракові кав’ярні «Яма Міхаліка», .

Історія виникнення цього закладу теж пов'язана з Україною. Аполінарій Михалик з Стрия – зробив в місці, яке називалося яма, кав’ярню Львівську. Ця назва не прижилася, а заклад назвали «Яма Міхаліка».

Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною йому західноєвропейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною, аж зрештою 1900 р. залишив університет.

Також оглянемо пам’ятки пов’язані з довоєнним етапом діяльності класика української літератури Богдана Лепкого. Він з’явився у Кракові 1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті навчання української мови та літератури на запрошення викладати ці предмети. Одночасно він працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові, як доцент «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів.

Третя гімназія ім. Яна Собеського і досі знаходиться

Гімназія св. Яцка містилася по в будівлі колишнього монастиря домініканців. Домініканці повернули собі ці будинки лише в кінці 90-х рр. ХХ ст. Зараз тут розміщується бібліотека та навчальні аудиторії монастирської семінарії.

Б. Лепкий також активно співпрацював з літературним об’єднанням «Молода Польща», потоваришиував з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмаєром та ін. Він також був одним із засновників (1901) і активним учасником «Слов’янського Клубу», що видавав часопис «Swiat slowjanski» (Краків, 1905-1914). Для нього Б. Лепкий упорядковував постійні рубрики «Руська хроніка» і «Огляд руської преси». Але 1907 р. він припинив співпрацю з цим виданням через політичні розібжності з редакцією. Того ж року виступив з ініціативою збирання коштів на народні школи та написав з цією метою відозву-заклик.

Б. Лепкий співпрацював з товариством «Рідна Школа» щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів, 1904), куди увійшли і його твори. Він також був членом управи (заступником голови) краківської «Просвіти», читав лекції з української літератури і культури, ввів у традицію постійні Шевченківські академії. Його прізвище знаходимо серед організаторів краківського вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених М. Шашкевичу, І. Франкові, М. Лисенку, В. Стефаникові та іншим видатним українцям.

У краківському помешканні Лепких бували В. Стефаник, М. Яцків, О. Луцький, К. Студинський, М. Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909 р.), О. Курилас, О. Новаківський, К. Трильовський, В. Липинський, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Ф. Вовк, М. Жук та ін.

Цікаво, що особливо «працьовитим» Лепкий став після смерті батька, коли потрібно було допомагати матері піднімати чотирьох молодших дітей (а в Богдана уже й свої були на той час). Для Лепкого, вихованого в родині націоналістів, патріотизм не був просто красивим словом (до речі, про це виховання він дуже добре розповідає у «Казці мойого життя»). Бажання допомогти всім співвітчизникам і підтримати культуру іноді навіть шкодило сімейству Лепких. Так у Кракові, в їхній квартирі на тогочасній весь час жив хтось із митців, у яких не було грошей на житло й т.д.

, де мешкав Богдан Лепкий

Ті, хто не жив там, знали, що можуть прийти, щоб поїсти. Про щедру душу Лепкого знали всі. Найгірше доводилося дружині Лєпкого – Олександрі, бо, як порядна хазяйка, вона мусила всіх пригостити, а грошей не вистачало навіть на родину. Але така гостинність теж сприяла популярності Лепкого. Як і видання українських класиків, лекції з літератури, прочитані воякам та багато іншого. Весь час для людей, серед людей. Схоже, для Богдана Лепкого така активна діяльність, повсякденне спілкування з молоддю й культурними діячами були просто життєво необхідними.

В’ячеслав Липинський

Проходячи повз – пригадаємо спогади Богдана Лепкого щодо видатної постаті поляка, що став українцем – В’ячеслава Липинського:

«Виїмковою появою між молодими був В’ячеслав Липинський. Він студіював у Кракові агрономію, а опісля звернувся до історії і здобув собі велике знання та мимо молодого віку став авторитетом. Коли від Кіяка згодом перенеслося наше товариство до кав’ярні Мрожинського, (теж до ринку, тільки по другім боці Суконниць), то Липинський часто-густо також заходив туди на часописи та на розмову. Всьо скупчувалося круг нього і слухало уважно».

До Ягеллонського університету в Кракові, Липинський вступив весною 1903 р. Окрім агрономії він слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. А згадувана в спогадах про Липинського кав’ярня Яна Мрожинського (Mrożynski Jan, що мешкав по вул. Piotra Michałowskiego 14) знаходилася .

Збереглася адреса Липинського в Кракові – готель "Польський", . Липинський писав, що мав зі своєї кімнати гарний вид на Флоріанську браму.

1906 р., закінчивши навчання, Липинський одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською (у Кракові вона мешкала по ) та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров’я, і лікарі порадили йому виїхати. З 1909 р. В. Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Митці

Колишня школа малюнку та живопису, перетворена вищезгадуваним класиком Я. Матейком в Краківську академію образотворчого мистецтва стала місцем становлення нових українських та польських українофільних художників.

Серед професорів образотворчого мистецтва в академії найбільший вплив на українських студентів мали в той час Леон Вичулковський та Ян Станіславський (народжений в Україні). Ян Станіславський відвідував Київ. Зберігся його вид долини Дніпра з правобережних круч, а Олександр Мурашко намалював його портрет (1905-06 рр). Смерть Я. Станіславського залишила без керівника кафедру живопису аж до 1920 р. Імпресіонізм та наявна в творчості обох художників українська тематика на думку Дем’яна Горняткевича призвели до появи в їх колі багатьох українців.

Василь Стефаник в спогадах “Про ясне минуле” залишив нам яскравий опис української еліти того часу, в тому числі митців:

“В осени 1892 р. я вписався на медичний факультет у Кракові. Тоді була там “Академічна Громада” студентів українців. Одним з провідників “Академічної Громади” був д-р фільозофії Роман Яросевич, я був щасливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним професором з гімназії (Роман Яросевич (1862—1934), викладаючи у гімназіях Коломиї та Кракова, навчався на медичному факультеті Краківського університету. Один із діячів «Академічної громади» українських студентів Краківського університету. Доктор медицини Краківського університету (1891). Він учив мене і Леся Мартовича української мови в коломийській гімназії. В нашій “Академічній Громаді” ми сходилися що вечора, читали часописи, слухали відчитів. Члени Товариства майже всі були драгоманівцями і належали до Української Радикальної Партії. Я пам’ятаю всіх товаришів старших і молодших по медицині, та не про всіх буду писати. Найвеселіший і найздібніший медик був Яків Невестюк. Він котрогось року перевозив тайно українські книжки до Києва, книжки на границі найшли і він цілий рік просидів в тюрмі в Москві чи Петербурзі. Поза студентами медицини треба згадати у Кракові Івана Труша, який вчився малярства в Академії. Острий полеміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найталановитійших людей, яких знаю, з величезним образованнєм і фаховим і загальним. Всі його знають.

Володимир Старосольський вчився в Кракові праву. Знав, що він українець та по українськи не міг скласти речення. Хлопчина панський з виховання і чи кров прадідівська чи теорія, він же дуже любить теорії, завели його в українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка. Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з рум’яними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з засновників ренесансу староруського малярства”.

Олекса Новаківський мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-92) у художника-декоратора Ф. Климента, а потім продовжував навчання у Краківській Академії мистецтв (1892–1900) у Л. Вичулковського і Я. Станіславського. Живописна манера О. Новаківського сформувалась на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Довгий час митець працював у с. Могила біля Кракова.

Учнем Яна Станіславського та Фердинанда Рушиця у Краківській академії був Микола Бурачек (1871-1942). Його часто називають «найсонячнішим живописцем» України. Глибоке вивчення творчості майстрів барбізонської школи та імпресіонізму допомогло художнику виробити власну манеру, яка відповідала його прагненню втілити новими живописними засобами красу сонячної України. Вихованцем Краківської академії є і майстер українського модерну Михайло Жук (1883-1964). Тут син маляра з Каховки став учнем всебічно обдарованого Станіслава Виспянського. Прагнення вчителя проявити себе в різних галузях творчості згодом перейняв і Жук. Який пробував свої сили в поезії, прозі та художній критиці.

Варто згадати і Андрія Наконечного, який творив у жанрі візантійського іконопису. Його наставником його був польський професор Краківської Академії мистецтв Кароль Гомоляш. Він порадив Наконечному ґрунтуватися на традиціях візантійського малярства. Згодом митець потрапив під опіку митрополита Андрея Шептицького, який замовляв, зокрема, копії фресок каплиці Чесного Хреста в резиденції польських королів на Вавелі.

Але точно встановити скільки українців навчалися в академії не вдається. Станом на 70-х рр. XIX ст. до 1918 р. Д. Горняткевичу вдалося розкушкати прізвища 81 українського студента, що навчався тут.

Варто згадати, що той час і польські майстри часто творили в українському дусі. ХІХ ст. в Польщі супроводжувалося модою на Україну. Вважалося, що тут збергіся справжінй дух Речі Посполитої. Численні приклади творчості полського романтизму того часу можна оглянути

У зв'язку з Краковом варто згадати і Юліуша Коссака – українця-уніата. Його родина використовувала руську мову в побуті. Коссак став відомим художником-баталістом. Помер у Кракові та похований на Раковицькому цвинтарі (поле XIIB, ряд płn, місце: po lewej Wędrychowskich). Поперся Коссака ми також можемо побачити на фасаді палацу мистецтв на .

У Кракові на Плантах розміщено також в пам'ять про співця козацького романтизму Богдана Зелеського.

Українська Опера

Відвідаємо і так званий «проклятий» театр – міський театр ім. Ю. Словацького в Кракові . Таку назву театр отримав від Я. Матейка, який боровся з його спорудженням на місці знесеної історичної забудови.

Саме тут в кінці ХІХ ст. виступали легендарні українські співаки С. А. Крушельницька, О. П. Мишуга. У Кракові у житті Соломіїї з’явився письменник Василь Стефаник. Ці стосунки оповиті найбільшою кількістю легенд. Нам відомо, що Крушельницька була запрошена вперше співати в опері Вагнера до Кракова . На той час у Кракові навчався Василь Стефаник в університеті на медика, а Іван Труш – в академії мистецтв. Якось хлопці почули, що у театрі співає їхня землячка і вирішили з нею познайомитися. Василь Стефаник писав до Вацлава Морачевського:

«… Я тепер у свіжім світі – за кулісами. Співає в тутешній опері Крушельницька, наша землячка, як Павлик називає сю паню… Сама землячка має прегарні головниці в горлі і розумне лице. Долішня губа трахи звисає, та єї з сим дуже до лиця. Ви не майте лишень боя і не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив єї. Бояв би-м ся, аби не зійти на занадто утерту дорогу…».

Між Стефаником та Крушельницькою зав’язалася ніжна дружба і стали добрими приятелями.

Саме в Кракові відбулося становлення Соломії як неперевершеної виконавиці партій в операх Вагнера.

Слідами Андрія та Климентія Шептицьких

Краків був місцем де здобував освіту майбутній митрополит Андрій (тоді Роман) Шептицький та його брат Климентій (тоді Казимир) Шептицький, які зробили свідомий вибір повернення до українства. Перш ніж познайомитися з їх слідами в Кракові відвідаємо

Мати – Софія з Фредрів Шептицька влаштувала їм помешкання в палаці Водзіцьких , де мешкав друг родини Шептицьких – Павел Попель. Щоправда, в інших джерелах вказується що Андрій Шептицький мешкав у професора Гуго Затея (Hugo Zatheya). В своїх листах французькою мовою Софія детально описала помешкання, яке влаштувала для дітей.

Наразі на цьому будинку можна побачити меморіальну дошку митрополиту Андрію Шептицькому. Ця дошка була відкрита 30 липня 2004 р., щоб увічнити постать Кира Андрія беатифікаційний процес якого тоді тільки но закінчився. Дошка, виконана краківським скульптором проф. Вікентієм Куцьмою, була відкрита перемишльська-варшавським архієпископом Яном Іваном Мартиняком в присутності кардинала Франтишка Махарського. Попередньо дошку посвятив папа Іоанн Павло ІІ. В урочистості брали участь українці греко-католики з Кракова, Велички, Тарнова та Перемишля, які молилися в інтенції митрополита в церкві св. Норберта. Тут теж було показано театральну виставу: "Андрій" в виконанні акторів театру ім. M. Заньковецької зі Львова.

В 1883 р. Роман закінчив гімназію. В цей час він оголошує про свій намір вступити до василіянського монастиря і присвятити своє життя Церкві, яка в польському середовищі асоціювалася з русинами-українцями. 1 жовтня того ж року на вимогу батька він розпочав військову службу в уланському полку у Кракові. 8 січня 1884 р. його приводять із казарми додому та діагностують скарлатину, яка супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів. У часі хвороби Роман був близький до смерті. Наприкінці лютого одужує, однак лікарі наполягають на звільненні його з військової служби. Врешті батькові вдається звільнити Романа з війська й у травні родина повертається з Кракова до Прилбич.

,

27 квітня 1888 р. Роман Шептицький вдруге приїхав до Кракова і через три тижні здобув тут науковий ступінь доктора права на юридичному факультеті Ягеллонського університету.

29 червня 1888 р. граф Ян та графиня Софія супроводили сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 р. брат Андрій, мешкав у (кляштор при ), де відвідував курси з богослов’я та філософії.

Упродовж Великого посту 1891 р., як пише у своїх спогадах Софія Шептицька, брат Андрій харчується лише раз на день:

«В половині великого посту отець Карло Кочоровський Ч. І. перестеріг мене, що брат Андрей їсть лише один раз на день, а ранком і у вечорі випиває тільки склянку чаю, що уважає нечуваним умертвленням в його віці, рості й при теперішній виснажливій праці. Причому ректор колегії, який знав оцю гарячу аскетичну душу, дозволяв йому на всі можливі пости».

Так починалося подивжницьке життя кира Андрія, молодість якого пов`язано з містом Крака.

Нащадок сполонізованого руського роду Роман-Андрій Шептицький, уся родина якого вже давно була католиками римського обряду і підписувалася поляками, несподівано почув себе українцем. Таким чином греко-католики з колишніх відступників інтересів свого народу перетворилися на найбільш свідому з українських церков, з твердою поставою, яка протидіяла спробам асиміляції українських національних громад не тільки в Польщі, але й по всьому світі. Також Андрій Шептицький – створив новий греко-католицький орден студитів (який виділився з василіян), перший скансен у Львові, ввів моду на українські дерев’яні церкви, розпочав природоохорону на Галичині, створивши перший тут заповідний об’єкт – пам’ятку Пеняцьку.

1891 р. під час перебування в Закопаному, де він жив на віллі Сужицьких в навпроти вілли свого доктора Тітуса Халубінського, Андрій Шептицький познайомився з Станіславом Віткевичем – творцем закопянського стилю. Не відомо чи збереглася в Закопаному дача, на якій жив майбутній митрополит. Віткевич був професором в Краківській академії мистецтв та приглядався до студентів з України, яких висилав до академії Шептицький. Віткевич рекомендував Шептицькому кого треба підтримати стипендіями для подальшого навчання в Європі. Так Андрій Шептицький підтримав, зокрема, О. Новаківського та М. Бойчука.

Андрій Шептицький дуже поважав брата Альберта Хмельовського – монаха, помічника убогих та талановитого художника. Шептицький дав велику суму на прихисток для бездомних брата Альберта, але замовив за це образ. Цей намальований братом Альбертом Христос в терновому вінці – Ecce Homo був любимим образом митрополита. Він висів разом з образом намальованим його матір’ю над ліжком хворого митрополита. Наразі цей образ можна побачити в санктуарії брата Альберта на .

Брат кира Андрія – Климентій (Казимир) Шептицький, який слідом за братом обрав шлях українства, своє їм’я обрав на спогад про папу Климента, реліквія якого зберігається в Києво-Печерській лаврі. Казимир також закінчив гімназію святої Анни у Кракові. У навчальному році 1883/1884 рр. Казимир залишається сам у гімназії св. Яна: старші брати Олександр та Станіслав продовжили навчання у , яку відкрили у Кракові на честь 300-річчя битви під Віднем 1683 року. В гімназії св. Анни Казимир склав на відмінно іспит зрілості.

Після завершення навчання 1884 року, на Зелені свята, Казимир і Станіслав отримали з рук єпископа Янішевського тайну Миропомазання. Урочистість відбулась у костелі Навернення св. Павла, який і нині стоїть у Кракові на .

Після цього Казимир навчався в університетах Кракова, Мюнхена і Парижа, в 1892 р. отримав ступінь доктора права у Ягеллонському університеті у Кракові.

Під час навчання у Кракові Казимир вів активне товариське житття. Зокрема, 19-го січня 1888 р. він був присутній на товариському вечорі організованому у кам’яниці «Під Ягням», яка збереглась і донині за адресою . Окрім відвідин знатних краківських сімей, Казимир Шептицький кілька разів запрошував своїх подружок та друзів до дому Водзіцьких, де мешкав. Софія Шептицька в дальших листах до знайомих згадує про юрмища гостей — знайомих Казика, яких він скликав на прийняття.

Після повернення з закордонних студій Казимир продовжив навчання на правничому відділі Ягеллонського університету. Мама Софія Шептицька, брат Леон, який вчився у гімназії імені Яна Собеського ІІІ, та Казимир знову мешкали у палаці Водзіцьких на вул. św. Jana. Сюди часто приходив і брат Андрій (Роман), який як вже зазначалося вище, з 1890 року вчився у Кракові в колегії єзуїтів на філософських студіях. У неділю всі сходилися часто до помешкання на обід. Після обіду сідали біля старої машинки до чорної кави й, як давніше, — дискутували. До товариства приходили старі краківські друзі, які активно долучалися до дискусії. В одному з листів до Яна Кантія Шептицького Софія писала, що «часами більше дискутують з Казиком, ніж з Ромцьом».

1892 р. Казимир, не чекаючи закінчення зимових канікул, повертається до Кракова, щоб із представниками краківської аристократії та професурою організувати благодійний вечір з метою збору грошей для дітей, які голодують через важке матеріяльне становище. Акція відбулася 10-го лютого у за участі багатьох знаних галицьких політиків, меценатів та краківської професури. За кілька днів після цього помирає Павло Попель — польський політик консерватор, публіцист та письменник. Шептицькі були надзвичайно тісно пов’язані з цією сім’єю. У його домі в Кракові (палаці Водзіцьких) довгі роки мешкали, а Казимир часто провадив із ним політичні дискусії. Ян Кантій Шептицький з Казимиром 9-го березня, через три дні після смерті, приїхали до Рущі під Краковом, щоби провести в останню путь свого сердечного приятеля.

У Кракові існує ще один будинок в апартаментах якого після смерті Павла Попеля під час перебування в Кракові зупинялися Шептицькі. Це кам'яниця по .

В 2007 р. у було відкрито греко-католицьку каплицю св. Андрія. Тут в розписах каплиці ми також можемо побачити зображення благословенних Андрія та Климентія Шептицьких.

Джерела:

У роботі використано матеріали путівника «Український путівник по Польщі» С. Семенюка, фотографії з мережі, зокрема Вікіпедії, (у зв’язку з недоступністю ряду пам’яток для фотографування), а також наступні джерела:

Filar T. U stop królewskiego Wawelu. Społeczność ukraińska w Krakowie w latach 1918—1939. — Kraków-2004. — 262 s.

Kozik Jan Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830–1848, Kraków: Wydawnictwo Literackie 1973 (rozprawa doktorska).

Kozik Jan Między reakcją, a rewolucją. Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1849, Kraków: Uniwersytet Jagielloński – Państwowe Wydawnictwo Naukowe 1975 (praca habilitacyjna).

Kozik Jan The Ukrainian national movement in Galicia: 1815-1849, ed. and with introd. by Lawrence D. Orton, transl. from the Pol. by Andrew Górski and Lawrence D. Orton, Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies – University of Alberta 1986.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н.

Парнікоза І. Ю.

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах».