Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

Краків для українця. Частина 2. Серед "Моїх народів" ХІХ ст.-1918 р.

«В Кракові не відчувався польський шовінізм до тої міри, як на етнографічних українських землях, і не було такої ненависти до українців. Навпаки, можна сказати, що відносини між українцями й поляками в щоденньому житті складалися ненайгірше, атмосфера не була затроєна випарами їдді і зненависництва і то помимо того, що саме в Кракові виходив найбільш україножерний часопис, ославлений «Ілюстровани Кур’єр Цодзєнни». Жилося тут спокійніше і безпечніше».

Т. Семаковський

С. Виспянський, Вісла у Вавеля

Народна меншина

Станом на 1892 р. у Кракові проживало біля 2000 осіб греко-католицького віросповідання – більшість з яких становили українці, ще один з «Моїх народів» за висловом австрійського імператора. «Було гарно! – писав згадуючи «Український Краків», перед 1914 р. Богдан Лепкий. Перелом ХІХ та ХХ ст. характеризувався пожвавленням національної консолідації європейських народів, що не мали своєї державності. Українці не становили виключення. Тож і у Кракові місцеве українство поступово підвищувало свою самосвідомість, та консолідувалося навколо греко-католицькою церкви, яка на той час вже має яскраво виражену національну орієнтацію. А згодом в освітніх закладах, чи то Ягелонському університеті, чи то Краківській художній академії виникають кола-громади українських студентів. Підвищення рівня свідомості краківських українців призвело до створення краківської філії «Просвіти». Краківська атмосфера впливала на формування таких постатей, як Василь Стефаник та Богдан Лепкий та виховувала плеяду українців готових битися за свою Батьківщину в рядах Українських Січових Стрільців (УСС) та Української Галицької Армії (УГА). Зауважимо, що інша ж частина українців, таких як Микола Зиблікевич, активно асимілювалася і проголосила, що вона є русинами лише з походження, живучі в межах польського культурного середовища. Яскраве, а інколи й трагічне, життя краківських українців залишило по собі в давньому місті над Віслою чимало слідів, якими ми запрошуємо Вас прогулятися у другій частині «Кракова для українця».

Мер Кракова

Пам’ятник йому стоїть чи не в самому серці Кракова на . Якось під час свого першого візиту до міста, я поспішаючи до Вавелю ледачо вцілив у нього фотоапаратом та зробив, як видавалося, фото чергового місцевого діяча. Покаяння прийшло потім, коли підписуючи фото (гарна звичка, яка закріплює знання про місця ваших мандрів) я довідався, що це пам’ятник українцеві – мерові Кракова Миколі Зиблікевичу. Він був яскравим представником тої частини українців, яка активно полонізувалася і з головою поринала в життя тогочасного польського суспільства. Сам він вважав себе українцем (русином) за походженням, але поляком за духом.

Портрет Миколи Зиблікевича кисті Я. Матейки, 1887 р. можна оглянути в галереї польського живопису в оновлених Сукенницях

Народився Микола Зиблікевич 28 листопада 1823 р. у Старому Самборі у родині кожум’яки. Він закінчив філософський факультет Львівського університету, а потім прослухав лекції права в Ягелонському університеті. З 1861 р. був депутатом до місцевого сейму, у 1866 р. членом міської ради, а впродовж 1874-1881 рр. мером Кракова. В цей час він з великою енергією віддався продовженню змін міста, започаткованих Юзефом Дітлем, а також став ініціатором нових проектів, таких як фундація Крипти заслужених на Скалці чи зібрань Національного музею в Кракові. Поляки високо оцінили його діяльність, про що свідчить і згаданий пам’ятник.

Пам'ятник меру Кракова Миколі Зиблікевичу знаходиться на пл. Всіх Святих

Незважаючи на всі свої заслуги перед містом, М. Зиблікевич має у Кракові і зовсім інший – сатиричний пам’ятник. Він і інший відомий мер Кракова Ю. Дітль увічнені також маскаронами на так званому «хресті» (центральному перекритті) . Ці маскарони виконанні у вигляді людських голів, на маківках яких всілися півень (у Дітля) та індик (у Зиблікевича). Маскарони ці належать скульптору В. Гадомському і з`явилися тут під час перебудови Сукенниць в 1875-79 рр. Наразі залишається питанням, що хотіли сказати автор цих макаронів та автор перебудови Сукенниць Т. Прилінський своїм витвором?

Маскарон з головою М. Зиблікевича та індиком на «хресті» Сукенниць

Помер Микола Зиблікевич 16 травня 1887 р. у Кракові і похований на .

Могила М. Зиблікевича на Раковицькому цвинтарі в Кракові

Місце поховання М. Зиблікевича на Раковицькому цвинтарі (позначено А)

Він вважав себе поляком, тож нагробок його підписаний польською мовою. В наступних частинах нашої мандрівки «українським» Краковом, ми ще будемо мати нагоду відвідати Раковицький цвинтар, тож при нагоді можна згадати там і про місце останнього спочинку цього нашого славного земляка.

На честь Миколи Зиблікевича у Кракові названо також цю

Хрестовоздвиженська греко-католицька парафія і церква св. Норберта

Продовжуючи мандрівку старовинними вуличками Кракова відвідаємо особливо цікавий об’єкт – одну з найстаріших українських греко-католицьких церков за межами України. Неподалік від пам’ятника Зиблікевичу в кінці в будівлі, що породжує асоціації з романським замком, розташовується греко-католицька церква св. Норберта та парафія Воздвиження св. Хреста, що від самого свого створення була і до нашого часу залишається центром української громади Кракова.

Церква св. Норберта у Кракові по вул. Вісляна, (Wislna) 11, сучасний вигляд

Початки парафії та греко-католицької церкви тісно пов’язані з Ягеллонським Університетом. Реформа системи освіти здійснена Комісією народної освіти не тільки надала церковним орденам право здійснювати освітню діяльність, але одночасно зобов’язувала їх висилати кандидатів на педагогічне навчання. Цей обов’язок стосувався і міцно латинізованого на той час ордену Василіан. У 1788 р. по касації філії монастиря бернардинців по , його будівлі були передані василіанам. Це був початок української парафії у Кракові (Імовірно, третя по часу заснування (1788 р.) греко-католицька парафія за межами України після та – 1784 р.).

Цікаво, що з 1784 р. при Краківський академії (суч. Ягеллонському університеті) був свій греко-католицький священик, який забезпечував релігійні потреби студентів цього визнання. Втім, де відбувалися ці служби не зрозуміло.

Після ІІІ розділу Польщі Краків відійшов до Австрії, тож церква василіан припинила субсидуватися з Варшави. Це відбулося внаслідок від’єднання кордоном краківських василіан від варшавських. З цієї причини, a також у зв’язку з недбалістю та слабкими організаційними здібностями тогочасного ігумена монастиря (в 1791–1801 рр.) Інокентія Концевича, усі споруди монастиря були виставлені на продаж і були продані угорському купцю Кнотцу (Knotzowi). Значно пізніше, в частині тих покляшторних будинків знаходився кіно та готель “Hotel Saski”. Наразі тут по вул. св. Яна, 6. знаходиться Краківський кіноцентр АРС. Єдиним наочним свідченням існування тут колись монастиря є апсида, яка збереглася в внутрішньому дворі кіноцентру по вул. св. Яна.

Будинок по вул. св. Яна (Sw. Jana), 6, де розміщувалась перша греко-католицька парафія Кракова.

Єдиним свідченням про першу церкву в Кракові залишилася апсида у дворі

Василіани шукали нові можливості для богослужінь. Відомо, що 23 серпня 1797 р. о. Флоріан Кудрієвич клопотав про це у влади. У 1801 р. було визначено для цього каплицю Матері Божої Болесної при костелі краківських францисканців на вже згадуваній нами в попередній частині 1, .

Краківський костел францисканців

Літерою А зазначено місцерозташування каплиці Матері Божої Болесної у костелі францисканців у Кракові

Каплиця Матері Божої Болесної, сучасний вигляд

Творець сучасної греко-католицької парафії Воздвиження св. Хреста в костелі св. Норберта – о. Флоріан Кудревич був одним з найбільш відданих і заслужених пастирів для релігійного життя українців в Кракові, до якого прибув після навчання філософії в Умані та річному перебуванні в монастирі василіан в Почаєві. Після закінчення курсу права та теологічного навчання в 1788–1790 рр., о. Кудревич був обраний в 1802 р. Краківською академією (суч. Ягеллонський університет) викладачем Святого Письма на теологічному факультеті. За сумлінну працю отримав надвірний похвальний декрет в 1808 р, яким приймав для парафії греко-католицької церкву св. Норберта. 26 лютого 1808 р. василіанам віддано скасовану в 1802 р. філію монастиря сс. Норбертіанок з Сальватора при вул. (Брамі) Вісляній (де зараз вона і знаходиться) – храм та одноповерхову будівлю. Хоча св. Норберт не значиться в греко-католицьким календарі і церква набула з 1855 р. нової посвяти, як Хрестовоздвиженська, тим не менше церква продовжувала називатися старою назвою.

Наступником о. Кудревича, в 1834–1854 рр., був о. професор Лев Лаврисевич, який закінчив філософський та теологічний факультет Варшавського університету, а в 1823–1827 рр. виконував обов’язки віцепрокурора біля отця василіаніна Йордана Міцеквича в Римі, при костелі “della Madonna del Pascolo Rome ad Aedes Ss. Martirum Sergii et Bacchi sitae” – тобто вже згадувані церкві святих мучеників Сергія та Вакха. По кількалітній праці в якості секретаря єпископа Фердінанда Цехановського i Пилипа Шумборського стає в 1832 р. помічником о. пробоща Ф. Кудревича в Кракові, де вже в 1833 р. захищає докторську дисертацію з теології і призначається Сенатом Ягеллонського університету заступником професора новоутвореної кафедри навчання релігії, а пізніше педагогіки і грецької мови на Філософському факультеті. В 1835 р. стає професором кафедри пастирської теології, ораторського мистецтва, катехез та дидактики на тому ж філософському факультеті. В 1842 р. ухвалою сенату отримує гідність “Візитатора, який наглядає початкові і виділові школи”, а в 1843 р. рішенням Великої Ради ЯУ стає ректором університету на дворічну каденцію від 1843 р., і одночасно головою Краківського наукового товариства, статут якого готував від 1849 р. Варто наголосити, що окрім численних занять та обов’язків о. проф. Лаврисевич заангажувався в діяльність для утримання науки релігії на Релігійному факультеті Львівського університету, a в 1849 р. увійшов в склад комітету, який розробляв повний науковий план. На доручення університету був візитатором краківських початкових шкіл в 1842-43 рр. Натомість в 1842–1848 рр. проводив безкоштовні для слухачів теологічного факультету виклади з методів навчання для глухонімих, а також з думкою про допомогу в навчанні в закладах для глухонімих приготував польський переклад німецького підручника Германа Чеха. Серед написаних о. проф. Л. Лаврисевича праць в т.ч. "Історія руської церкви".

В 1850 р. з церкви св. Норберта вкрадено найцінніші літургічні і церковні предмети. А після цього вона згоріла разом з будівлею плебані, в пожежі яка поглинула 180 кам`яниць різних вулиць Кракова і 4 костели, включно з церквою св. Норберта. о. проф. Л. Лаврисевич, після знайдення прихистку у настоятеля о. Кароля Феліги, останні 4 роки свого життя терпляче працював на відбудові парафії. І хоча він не привів монастирський комплекс до вигляду як перед пожежею, проте відбудував дах, який було вкрито черепицею, і приміщення плебані.

Костел св. Флоріана, де після пожежі знайшов притулок настоятель греко-католицької парафії в Кракові о. Лев Лаврисевич

Обов’язок закінчення відбудови церкви після смерті о. Лева Лаврисевича впав на о. Івана Лавровського, який приступивши до рішучої відбудови церкви, здійснив її серйозну архітектурну перебудову.

Кількість парафіян церкви св. Норберта складала в 1854 р. від 1000 до 1300 осіб, хоча були такі часи, як хоча б 1892 р. (коли на Ягеллонському університеті розпочав навчання Василь Стефаник), коли – як подає о. Іван Борсук – до церкви належало 2000 парафіян. Після відновлення церква перейшла до Перемишльської дієцезії. З 1887 р., у зв’язку із створенням студентської «академічної громади», парафія опікувалася її членами.

В 1863-1864 рр. адміністрацію парафії прийняв о. Степан Лаврисевич. Своїм головним завданням він вважав польсько-українське зближення і підкреслював, що Русь без Польщі “приречена рано чи пізно на поглинання Росією”. Політично заангажований С. Лаврисевич, приймав участь в подіях 1861-1864 рр. У лютому 1861 р. він брав участь в регіональних маніфестаціях у Варшаві, Любліні, Грубешові та Холмі, де виголошував патріотичні промови в уніатських церквах та латинських костелах. Він також був серед організаторів славетної релігійно-патріотичної маніфестації під Городлом 10.10.1861 р., в річницю польсько-литовської унії, де виголосив яскраву промову що нав’язує до співпраці поляків та українців в боротьбі за визволення від загарбників. З поїздки до Києва він привіз делегацію українських земель до Варшави. Очікуючи репресій, С. Лаврисевич безпосередньо не прийняв участь в січневому повстанні, a після його закінчення повернувся до Кракова. Помер в 1864 р., будучи адміністратором церкви св. Норберта, в інтер'єрі якої встановлено меморіальну дошку його пам’яті.

Після смерті о. С. Лаврисевича опіку над парафією прийняв в 1865–1866 рр. о. Микола Ливчак, який закупив для церкви хоругви: св. Кирила та Мефодія, св. Ольги та Володимира, Покрови Богородиці чи св. Миколая. Він походив з Тисової біля Перемишля. Але, маючи клопоти з керуванням парафією, вже в 1866 р. він перейшов до праці в Холмській дієцезії і отримав працю в Білій Підляській – в церкві св. Різдва Богородиці, де зберігалися реліквії св. Йосафата Кунцевича.

В 1867–1883 рр. настоятелем в парафії св. Норберта став доктор теології та канонічного права о. проф. Йосип Черлунчакевич, який до цього був адміністратором і керівником навчання в існуючій в цьому місті Центральній греко-католицькій семінарії, так званій “Barbareum”, а після цього професором догматики і заступником декана i теологічного відділу в Львівському університеті в 1861–1865 рр. звідки перейшов на кафедру догматики теологічного факультету Ягеллонського університету. Він став його піддеканом а згодом і деканом в 1868–1873 рр. о. проф. Йосип Черлунчакевич – як і його попередники в парафії сповідав Кирило-Мефодієвську традицію, про що свідчать його старання, щоб розмістити в дверях церкви св. Норберта постаті солунських братів.

Впродовж 26 років (1883–1909) адміністратором, а від 1888 р. і пробощем греко-католицької парафії в Кракові був о. Іван Борсюк, який також прислужився для розвитку парафії. Дякуючи його великій енергії та праці, церква та плебаня, які знаходилися в підупалому стані були ґрунтовно відремонтовані, а храм в інтер’єрі набув вигляду східної церкви. З метою організації цієї перебудови 24.03.1886 р. в помешканні о. Борсюка відбулася “мистецька нарада”, на якій були присутні: о. Борсюк, др. Хараєвич, член парафільного комітету, др. Маріан Соколовський, професор УЯ, архітектор Тадеуш Стриєнський, а також проф. В. Лушкевич, директор Національного музею. Учасники наради вирішили, що треба покращити убоге убранство церкви, орієнтуючись на зразки руського мистецтва, зокрема виконати розписи стін в стилі каплиці св. Хреста. Останнє запропонував Сколовський, захоплений розписами каплиці. З цим всі одноголосно погодилися. Між вереснем 1884 р. та березнем 1886 р. було змінено положення головного олтаря, який був перенесений з східного боку церкви на західний. Церква хоч і була розписана скромно, проте таки преобразилася, головним чином, завдяки розкішному іконостасу збудованому архітектором П. Стриєнським та образам розміщеним у ньому, які виконав за ескізами Яна Матейка. Необхідно зазначити, що Я. Матейко був дуже прихильним до русинів-українців, і якщо міг то допомагав їм. Коли Матейко оглянув вже вставлений іконостас, той дуже сподобався майстру. Проте він звернув увагу на пусті простори для образів і одразу вирішив скомпонувати постаті святих для них.

Піднесення Христа на хресті – начерк олівцем Я. Матейки для іконостасу церкви св. Норберта

Автор відомих полотен Люблінська Унія, Вернигора, святі Кирило та Мефодій, а також малюнків патрона України Архангела Михайла, св. Йосафата – патрона Берестейської унії, він добре знав історію українсько-польських відносин, а також драматичну історію греко-католиків, зокрема під російською владою. Адже тут дійшло до постання нових мучеників на Підляшші в 1888 р. в Дрелові та Пратулині (Drelowie i Pratulinie). Про особисте зацікавлення долею греко-католиків був факт, що в 1888 р. після закінчення іконостасу він продав виконані ним ескізи ікон, а виручені кошти передав підляським греко-католикам.

В 1888 р. лежачи в ліжку по посиленню виразкової хвороби, Я. Матейко почав малювати начерки для іконостасу церкви св. Норберта. Вже будучи здоровішим він закінчив ескізи: Христос вседержитель, Воздивження хреста з розп’ятим Христом, Привітання трьох королів, Христос з учнями в Емаус, Сходження Святого Духа, Вознесіння, зображення пророків Данила, Ісайї та Мойсея, Богородиці, апостолів та євангелістів. Малюючи, він старався надати своїм ескізам подібності до церковних розписів, проте візантійська стилізація та статичність були йому чужими. Через це в деяких зображеннях перемогла індивідуальність автора – з’явилися динамічні постаті, типові для Матейка. Перш за все це відноситься до сцени сходження Святого Благовіщеня, Христа з учнями та постаті пророків. На підставі ескізів Матейка образи для іконостасу намалював його учень Владислав Россовський. Матейко відвідав церкву після закінчення робіт і був дуже задоволений роботою.

Пам’ятник Яну Матейку в Кракові на плантах біля барбакану

Таке ставлення класика польського мистецтва – ще один привід українцеві в Кракові відвідати могилу Яна Матейка на Раковицькому цвинтарі (на центральній алеї).

Богдан Лєпкий так описав свої враження від церкви та іконостасу:

«Зараз першої неділі пішов я до церкви. Вона була вже відновлена. Мала величавий іконостас, зготовлений по проектам Яна Матейка, цікавий не лиш своїми образами, але й тим, що був не з дерева, а мурований. Я дивився на іконостас і слухав хору невеличкого, але добре зіспіваного».

Іконостас Хрестовоздвиженської церкви, старе та сучасне фото

Далі неподалік від церкви, відшукаємо відрізок парку Планти поміж вулицями Вісльною (Wislna) та Collegium Novum Ягелонського Університету. З боку вулиці Смоленськ стежка веде в напрямку костелу св. Норберта. Тут перед головною алеєю проходимо через напівкруглий відрізок Плант, який ще перед війною називали .

Руське коло  

Чому руське? Хтось його так назвав давніше, тому що знаходилося воно поблизу греко-католицької церкви і щороку влаштовувалося тут свято Йордану. От як описує це місце Ялу Курек (Jalu Kurek):

Роки дитинства! Бігали ми босоніж по Плантам від травня до вересня. Взвод солдат-українців щонеділі в повному порядку марширував до розташованої поблизу церкви. Милостиво пануючий австро-угорський монарх дозволяв своєму війську реалізувати релігійні потреби. А я слухав в захваті гарно виконаних пісень, які характерні для того музичного народу. Луна від співу неслася далеко поза територію храму. Дівчата по службі Божій – були то переважно служниці з «панських» будинків – хапалися пальчиками за ручки з юнаками з-під Станіславова чи Коломиї (така була політика формування гарнізонів) і так сплетені гуляли протягом 15 хвилин неподалік брами костелу під чуйним оком „zugsfhurera”. Потім лунала команда Achtung, відділ формувався і вояки марширували назад до кошар. Дівчата, збиті в тривожну купку, сумно дивилися вслід своїм хлопцям з полонин. Побачать їх лише за тиждень. Солдати в свою чергу теж оглядалися на своїх „молодиць”. Зустрінуться знову в наступну неділю. Дякувати імператорові за то”. Zrodo: Jalu Kurek – Moj Krakow, Wydawnictwo Literackie Krakow 1963.

«На Плантах», худ. О. Курилас, 1912 р. картон, холст

Краківські Планти, фото 2015 р.

Українці в Яґеллонському університеті

Від самого початку в Яґеллонському університеті навчалось багато українців (згадаймо що у XV ст. студентом і професором Яґеллонського університету був Юрій Дрогобич, див. За австрійських і польських часів сотні українців закінчили Яґеллонський університет. В XIX ст. на теологічному факультеті Яґеллонського університету викладали, а одночасно здійснювали функції парохів місцевої парафії Ф. Кудревич, Л. Лаврисевич, О. Черлюнчакевич. У Кракові українці вивчали переважно медицину (з 1889 р. професором медицини був Валерій Яворський; 1848-1924), а також інші предмети.

Колегіум новум по пам’ятає українських студентів Ягелонського університету

Наприкінці XIX ст. українські студенти Яґелонського університету заснували Академічну Громаду (а в 1920-х рр. – Українську Студентську Громаду в Кракові, яка у 1930 р. нараховувала близько 400 студентів). У Яґеллонському університеті навчалися такі особистості, як В. Стефаник, К. Гриневичева, І. Прийма, Р. Яросевич, В. Старосольський, В. Вітошинський та багато інших.

«Просвіта»

Далі вирушимо на щоб ознайомитися з установою, що почала забезпечувати культурні та освітні, а також соціальні потреби українців у Кракові, посилюючи впливи греко-католицької парафії. Такою установою стала, утворена 30 грудня 1894 р. українськими студентами і залізничними працівниками, філія товариства «Просвіта».

Будинок краківської філії «Просвіти» кін. ХІХ ст.

В будинку по вул. Ягеллонській, 11 досі панує характерний для перелому ХІХ-ХХ ст. дух. Читальня знаходилася на другому поверсі за цими дверима

Однією з її завдань вказаних у статуті була організація того, щоб українці на чужині мали власний прихисток та дім. Краківська просвіта зібрала майже всіх українських мешканців Кракова і функціонувала без перерв, аж до 1918 р., коли після вибуху польсько-української боротьби за Львів її діяльність перервала польська поліція. Священики Хрестовоздвиженської парафії старалися чувати над моральним рівнем «Просвіти». Філія організовувала лекції, дружні зустрічі, тут функціонувала бібліотека, а з 1898 р. розпочато навчання української мови для дітей. Окрім того товариство присуджувало невеликі стипендії для українських студентів, також взяло під опіку українську промислово-ремісничу бурсу в Новому Сончі. «Просвіта» організовувала культурні заходи, які притягали не тільки українську, але й зацікавлену польську громадськість. Зокрема, проводилися концерти на честь Тараса Шевченка. Особливою популярністю користувалися вони у 1895 та 1902 рр.

Василь Стефаник і Богдан Лепкий

З Краковом пов’язаний також етап життя та діяльності Василя Стефаника. По закінченні Дрогобицької гімназії він також вступив до медичного факультету Ягеллонського Університету (1892). Перш за все оглянемо будинок на у Кракові, в якому на третьому поверсі жив Василь Стефаник

Кінець ХІХ-поч. ХХ ст. це ще й період масової міграції Українців за океан. Саме в цей час формуються найстаріші українські діаспори у Бразилії, Аргентині, Канаді та США. У 1899 р. через Краківський вокзал прокотилася хвиля українських емігрантів за океан. Вони походили з Буковини та Покуття. Долею емігрантів переймався В. Стефаник, який регулярно ходив на вокзал щоб якось допомогти їм та поговорити з ними. В. Стефаник писав:

«Еміграція. Я бачив і ще бачу отут на вокзалі ту еміграцію. Гонить з дому їх голод за світові води», «переносяться на нову землю заради дітей». Селяни знали «Що як довго існуватиме панська Польща, наш селянин не одержить від неї землі. А без землі –йому камінь на шию та просто у воду. Землі йому не продасть і не дасть ніхто, а він мусить сам собі її взяти».

«Годиться в цьому місці додати, що в дальшому часі в засекречених розпорядженнях міністерства закордонних справ ІІ Речипосполитої, відносно еміграційної політики, передбачалося за допомогою еміграції полонізувати українців, які мешкали в Тернопільському, Станіславівському та Львівському воєводствах. Як читаємо в одному з документів – еміграція заокеанська, як еміграція без повернень мала бути доступна русинам в першу чергу з теренів 13 названих районів (повітів), еміграція континентальна, яка у 80% є сезонною, яка є загал еміграцією для заробітку і триває певний час має включати передусім елемент польський».

На краківському вокзалі В. Стефаник не побачив жодного українського інтелігента, який би допомагав цим «всіма забутим українським хліборобам», не було ініціатив створення соціального комітету допомоги українським емігрантам. Звідси і з сцен з його власного рідного Русова така тужлива і шокуючи реальність творів В. Стефаника, таких як «Каміний хрест».

У 1899 р. через Краківський вокзал прокотилася хвиля українських емігрантів за океан

У Кракові В. Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та інші відкрили В. Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Про цей період ми згадаємо під час огляду відомої у Кракові кав’ярні «Яма Міхаліка», .

Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною йому західноєвропейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 р. залишив університет.

Також оглянемо пам’ятки пов’язані з довоєнним етапом діяльності класика української літератури Богдана Лепкого. Він з’явився у Кракові 1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті (м. Краків) навчання української мови та літератури на запрошення викладати ці предмети. Одночасно він працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові, як доцент «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів.

Третя гімназія ім. Яна Собеського і досі знаходиться

Гімназія св. Яцка містилася по в будівлі колишнього монастиря домініканців. Домініканці повернули собі ці будинки лише в кінці 90-х рр. ХХ ст. Зараз тут розміщується бібліотека та навчальні аудиторії монастирської семінарії

Б. Лепкий також активно співпрацював з літературним об’єднанням «Молода Польща», заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмаєром та ін. Він також був одним із засновників (1901) і активним учасником «Слов’янського Клубу», що видавав часопис «Swiat slowjanski» (Краків, 1905-1914); у ньому Б. Лепкий упорядковував постійні рубрики «Руська хроніка» і «Огляд руської преси». Але 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні розібжності з редакцією. Того ж року виступив з ініціативою збирання коштів на народні школи та написав з цією метою відозву-заклик.

Богдан Лепкий і Василь Стефаник, 1890 р.

Б. Лепкий співпрацював з товариством «Рідна Школа» щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок; укладач читанки для народних шкіл (Львів, 1904), куди увійшли і його твори. Він також був членом управи (заступником голови) краківської «Просвіти», читав лекції з української літератури і культури, ввів у традицію постійні Шевченківські академії. Його прізвище знаходимо серед організаторів краківського вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, вечорів, присвячених М. Шашкевичу, І. Франкові, М. Лисенку, В. Стефаникові та іншим видатним українцям.

У краківському помешканні Лепких бували В. Стефаник, М. Яцків, О. Луцький, К. Студинський, М. Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909 р.), О. Курилас, О. Новаківський, К. Трильовський, В. Липинський, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Ф. Вовк, М. Жук та ін.

Цікаво, що особливо «працьовитим» Лепкий став після смерті батька, коли потрібно було допомагати матері піднімати чотирьох молодших дітей (а в Богдана уже й свої були на той час). Для Лепкого, вихованого в родині націоналістів, патріотизм не був просто красивим словом (до речі, про це виховання він дуже добре розповідає у «Казці мойого життя»). Бажання допомогти всім співвітчизникам і підтримати культуру іноді навіть шкодило сімейству Лепких. Так у Кракові, в їхній квартирі на тогочасній весь час жив хтось із митців, у яких не було грошей на житло й т.д.

Будинок на колишній , де мешкав Богдан Лепкий

Портрет Богдана Лепкого роботи Михайла Бойчука

Ті, хто не жив там, знали, що можуть прийти, щоб поїсти. Про щедру душу Лепкого знали всі. Найгірше доводилося дружині Лєпкого – Олександрі, бо, як порядна хазяйка, вона мусила всіх пригостити, а грошей не вистачало навіть на родину. Але така гостинність теж сприяла популярності Лепкого. Як і видання українських класиків, лекції з літератури, прочитані воякам та багато іншого. Весь час для людей, серед людей. Схоже, для Богдана Лепкого така активна діяльність, повсякденне спілкування з молоддю й культурними діячами були просто життєво необхідними.

В’ячеслав Липинський

Проходячи повз – пригадаємо спогади Богдана Лепкого щодо видатної постаті поляка, що став українцем – В’ячеслава Липинського «Виїмковою появою між молодими був В’ячеслав Липинський. Він студіював у Кракові агрономію, а опісля звернувся до історії і здобув собі велике знання та мимо молодого віку став авторитетом. Коли від Кіяка згодом перенеслося наше товариство до кав’ярні Мрожинського, (теж до ринку, тільки по другім боці Суконниць), то Липинський часто-густо також заходив туди на часописи та на розмову. Всьо скупчувалося круг нього і слухало уважно».

Краківські суконниці

До Ягеллонського університету в Кракові, Липинський вступив весною 1903 року. Окрім агрономії він слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого.

В’ячеслав Липинський

1906 року, закінчивши навчання, Липинський одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров’я, і лікарі порадили йому виїхати. З 1909 року В. Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Митці

Колишня школа малюнку та живопису, перетворена вищезгадуваним класиком Я. Матейком в Краківську Академію Образотворчого Мистецтва (на пл. Яна Матейки, 13, pl. Jana Matejki) стала місцем становлення нових українських та польських українофільних художників.

Краківська Академія Образотворчого Мистецтва

Серед професорів образотворчого мистецтва в академії найбільший вплив на українських студентів мали в той час Леон Вичулковський та Ян Станіславський (народжений в Україні). Ян Станіславський відвідував Київ. Збергіся його вид долини Дніпра з правобережних круч, а О. Мурашко намалював його портрет (1905-06 рр). Смерть Я. Станіславського залишила без керівника кафедру живопису аж до 1920 р. Імпресіонізм та наявна в творчості обох художників українська тематика на думку Дем’яна Хорняткевича призвели до появи в їх колі багатьох українців.

Серед українських «краківських» художників можна згадати індивідуальності такого класу як О. Новаківський (вчився у 1892-1903 рр.) та О. Курилас (1895-1900).

До цього періоду краківської творчості О. Куриласа належить невелика картина «Пейзаж Кракова» (картон олія. 1896 р.) з Національного музею ім. А. Шептицького у Львові. Цей образ дуже добре переносить на тиху краківську вуличку обабіч центру. Який ледь намічений на горизонті. Йде дощ і людині під парасолькою так хочеться по скоріше дістатися дому. Чи не переживали ви самі такого крокуючі повз старовинні краківські кам`янички?

О. Курилас -автопортрет

Іван Зілинський в спогадах “Про ясне минуле” залишив нам яскравий опис української еліти того часу, в тому числі митців:

В осени 1892 р. я вписався на медичний факультет у Кракові. Тоді була там “Академічна Громада” студентів українців. Одним з провідників “Академічної Громади” був д-р фільозофії Роман Яросевич, я був щасливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним професором з гімназії (Роман Яросевич (1862—1934), викладаючи у гімназіях Коломиї та Кракова, навчався на медичному факультеті Краківського університету. Один із діячів «Академічної громади» українських студентів Краківського університету. Доктор медицини Краківського університету (1891). Він учив мене і Леся Мартовича української мови в коломийській гімназії. В нашій “Академічній Громаді” ми сходилися що вечора, читали часописи, слухали відчитів. Члени Товариства майже всі були драгоманівцями і належали до Української Радикальної Партії. Я пам’ятаю всіх товаришів старших і молодших по медицині, та не про всіх буду писати. Найвеселіший і найздібніший медик був Яків Невестюк. Він котрогось року перевозив тайно українські книжки до Києва, книжки на границі найшли і він цілий рік просидів в тюрмі в Москві чи Петербурзі. Поза студентами медицини треба згадати у Кракові Івана Труша, який вчився малярства в Академії. Острий полеміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найталановитійших людей, яких знаю, з величезним образованнєм і фаховим і загальним. Всі його знають.

Іван Труш 1891 — 1897 вчився у Краківській школі мистецтв (серед ін. у класі Л. Вичулковського і Я. Станіславського). Під час життя в Кракові приятелював з В. Стефаником

Володимир Старосольський вчився в Кракові праву. Знав, що він українець та по українськи не міг скласти речення. Хлопчина панський з виховання і чи кров прадідівська чи теорія, він же дуже любить теорії, завели його в українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка. Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з рум’яними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з засновників ренесансу староруського малярства”.

Михайло Бойчук – представник розстріляного відродження на початку ХХ ст. навчався в Краківській академії мистецтв у Леона Вичулковського

Олекса Новаківський мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-92) у художника-декоратора Ф. Климента,а потім продовжував навчання у Краківській Академії мистецтв (1892–1900) у Л. Вичулковського і Я. Станіславського. Живописна манера О.Новаківського сформувалась на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Довгий час митець працював у с. Могила біля Кракова.

Олекса Новаківський

Учнем Яна Станіславського та Фердинанда Рушиця у Краківській академії був М. Бурачек (1871-1942). Його часто називають «найсонячнішим живописцем» України. Глибоке вивчення творчості майстрів барбізонської школи та імпресіонізму допомогло художнику виробити власну манеру, яка відповідала його прагненню втілити новими живописними засобами красу сонячної України. Вихованцем Краківської академії є і майстер українського модерну М. Жук (1883-1964). Тут син маляра з Каховки став учнем всебічно обдарованого С. Виспянського. Прагнення вчителя проявити себе в різних галузях творчості згодом перейняв і Жук. Який пробував свої сили в поезії, прозі та художній критиці.

Але точно встановити скільки українців навчалися в академії не вдається. Станом на 70-х рр. XIX ст. до 1918 р. Д. Хорняткевичу вдалося розкушкати прізвища 81 українського студента, що навчався тут.

Окрім того в той час польські майстри часто творили в українському дусі. З деякими їх творами можна ознайомитися у галереї в оновлених Сукенницях – філії Національного польського музею.

Апофеоз України – Русі. Поштова картка поч. ХХ ст. з салону польських художників в Кракові. Архів В. Осадчого

Українська Опера

Відвідаємо і так званий «проклятий» театр – міський театр ім. Ю. Словацького в Кракові, на площі св. Духа (pl. Sw. Ducha), 1. Таку назву театр отримав від Я. Матейка, який боровся з його спорудженням на місці історичного костелу.

Міський театр ім. Ю. Словацького в Кракові, на площі св. Духа (pl. Sw. Ducha), 1

Саме тут в кінці ХІХ ст. виступали легендарні українські співаки С. А. Крушельницька, О. П. Мішуга. У Кракові у житті Соломіїї з’явився письменник Василь Стефаник. Ці стосунки оповиті найбільшою кількістю легенд. Нам відомо, що Крушельницька була запрошена вперше співати в опері Вагнера до Кракова. На той час у Кракові навчався Василь Стефаник в університеті на медика, а Іван Труш – в академії мистецтв. Якось хлопці почули, що у театрі співає їхня землячка і вирішили з нею познайомитися. Василь Стефаник писав до Вацлава Морачевського: «… Я тепер у свіжім світі – за кулісами. Співає в тутешній опері Крушельницька, наша землячка, як Павлик називає сю паню… Сама землячка має прегарні головниці в горлі і розумне лице. Долішня губа трахи звисає, та єї з сим дуже до лиця. Ви не майте лишень боя і не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив єї. Бояв би-м ся, аби не зійти на занадто утерту дорогу…» Між Стефаником та Крушельницькою зав’язалася ніжна дружба і стали добрими приятелями.

Соломія Крушельницька в Кракові вперше співала в опері Вагнера

Слідами Андрія Шептицького

Краків був місцем де здобував освіту майбутній митрополит Андрій (тоді Роман) Шептицький. Він вперше з’явився тут восени 1879 разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання у 5 класі краківської гімназії Св. Анни по вул. Плац на Греблях (Pl. Na Groblach), 9.

Колишня краківська гімназія св. Анни по вул. Плац на Греблях (Pl. Na Groblach), 9, в якій навчався Роман Шептицький (фото з

Уніформа студента гімназії св Анни, 1828 р. ( )

При цьому він мешкав у професора Гуго Затея (Hugo Zatheya). Вочевидь мається на увазі будинок так званого Палацу Любомирських по вул. Святого Яна (ul. sw. Jana), 11 на якому сьогодні можна побачити меморіальну дошку митрополиту Андрію Шептицькому.

Меморіальна дошка на стіні Палацу Любомирських по вулю. Святого Яна, 11 (Фото автора) та схема його розміщення

В 1883 Роман закінчив гімназію, та 1 жовтня того ж року розпочав військову службу в гусарському полку у Кракові. 8 січня 1884 р. його приводять із казарми додому та діагностують скарлатину, яка супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів. У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужує, однак лікарі наполягають на звільненні його з військової служби. Врешті батькові вдається звільнити Романа з війська й у травні родина повертається з Кракова до Прилбич.

27 квітня 1888 р. Роман Шептицький ще раз повернувся до Кракова і через три тижні здобув тут науковий ступінь доктора права на юридичному факультеті Ягелонського університету.

29 червня 1888 р. граф Ян та графиня Софія супроводили сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 р. брат Андрій, мешкав у Краківському Єзуїтському колегіумі на Малому ринку (кляштор при костелі св. Варвари), де відвідував курси з богослов’я та філософії.

Костел святої Варвари на Малому ринку, при якому знаходився колегіум єзуїтів, де вчився Андрій Шептицький

Упродовж Великого посту 1891 р., як пише у своїх спогадах Софія Шептицька, брат Андрей харчується лише раз на день:

«В половині великого посту отець Карло Кочоровський Ч. І. перестеріг мене, що брат Андрей їсть лише один раз на день, а ранком і у вечорі випиває тільки склянку чаю, що уважає нечуваним умертвленням в його віці, рості й при теперішній виснажливій праці. Причому ректор колегії, який знав оцю гарячу аскетичну душу, дозволяв йому на всі можливі пости».

Так починалося подивжницьке життя кира Андрія, молодість якого пов`язано з містом Крака.

Нащадок сполонізованого руського роду – Роман -Андрій Шептицький, уся родина якого вірно служила Польщі, несподівано почув себе українцем. Він також зміг зробити неймовірне – перетворив уніатів з підданих поляків, які все більше полонізувалися на відданих українським ідеям патріотів. Таким чином уніати з колишніх зрадників інтересів свого народу перетворилися на найбільш свідому з українських церков, з твердою поставою, яка протидіяла спробам асиміляції українських національних громад не тільки в Польщі, але й по всьому світі.

У роботі використано матеріали путівника «Український путівник по Польщі» С. Семенюка, фотографії з мережі, зокрема Вікіпедії, (у зв’язку з недоступністю ряду пам’яток для фотографування), а також наступні джерела:

Kozik Jan Ukraiski ruch narodowy w Galicji w latach 1830–1848, Krakw: Wydawnictwo Literackie 1973 (rozprawa doktorska).

Kozik Jan Miedzy reakcja a rewolucja. Studia z dziejow ukraiskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1849, Krakow: Uniwersytet Jagiellonski – Panstwowe Wydawnictwo Naukowe 1975 (praca habilitacyjna).

Kozik Jan The Ukrainian national movement in Galicia: 1815-1849, ed. and with introd. by Lawrence D. Orton, transl. from the Pol. by Andrew Gorski and Lawrence D. Orton, Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies – University of Alberta 1986.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», к.б.н.

Парнікоза І. Ю.