Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

Краків для українця. Частина 5. В кігтях чорного орла, 1939-1945 рр.

«Генеральна губернія є утворенням держави Адольфа Гітлера. Його мета: народам, які живуть на цьому просторі, забезпечити мир, працю і хліб. А це випливає з інтересів як українського, так й інтересів інших народів… Німецька держава не має намірів вести політику національного винищення та обмежувати можливості культурного і релігійного розвитку».

Ганс Франк, генерал-губернатор

«Але все ж таки, якби хтось був нам сказав тоді, що Генерал-Губернатор Франк, людина з правознавчою освітою, визначний і надійний адвокат у Мюнхені, запише у своєму щоденнику сентенцію: «Раз ми закінчимо переможно війну, то тоді, наскільки я в тому зацікавлений, вони можуть зробити з поляків і українців січене м’ясо. Ми зможемо робити, що нам подобається…», ми не повірили б тому, нам здавалося б, що це злісна, ворожа німцям пропаганда».

Кость Паньківський, заступник голови Українського Центрального комітету

Краків – пам’ятає багато трагічних подій. Долі судилося, щоб десятиліття відносно спокійного життя брутально перервалися новою жахливою війною. Краків’яни, як і інші громадяни Речи Посполитої, дещо по іншому уявляли собі початок цієї війни. Вважали що вона буде подібна до Першої світової – довга, позиційна, стомлююча… Дехто плекав надію, що німці так і не дійдуть до Кракова. Інші розраховували, що польська армія переможе німецьку, а в той час від самого свого початку військові дії розгорталися зовсім по іншому. Настрої в місті були дуже погані. Постійно надходили тривожні вісті про відступ польських військ, про втрати, які понесли частини .

Німецькі бомбардування сприяли виникненню паніки. По місту, до якого напливали біженці з Сілезії, ходили чутки, що залишення в Кракові загрожує не лише молоді. Зважаючи на це, вже в перших днях вересня десятки тисяч краків’ян залишають рідне місто. Майже всі направлялися на схід, розраховуючи там безпечно перечекати війну. Багато хто з них загинув під бомбардуваннями. Ганьбою було те, що серед тих, хто першими залишив місто були представники міської влади, радні міста, шкільне та воєводське керівництво, чиновники, працівники міських служб та навіть пожежні…

В самому місті масово викупалися товари з крамниць. Відбувалися навіть пограбування. Грабування складів та розбомблених фабрик полегшував наказ про затемнення помешкань та будівель. 3 вересня в останнє прозвучала над містом труба з вежі Маріацького костелу. Наступний сигнал – гейнал можна було почути лише 24 грудня 1940 р. А польська армія «Краків» по поразці під Пщиною неухильно відкочувалася до міста.

В вересні 1939 р. західний фронт фортеці Краків, зайнятий відділами фортечної групи полковника Клачинського з 23-ї піхотної дивізії, виконав завдання прикриття відходу армії «Краків». Блискучою сторінкою тих подій був двобій з авангардом 7-го корпусу 5-ї танкової дивізії вермахту, який затримав просування німців та дав змогу дещо евакуювати з Кракова.

6 вересня війська 14-ї німецької армії В. Ліста увійшли до Кракова. Перші їх відділи з’явилися о 6 ранку з боку моста ім. Пілсудського. Інші частини дісталися центру вулицями Karmelicka та Szewska. Все відбувалося в присутності численних військових кореспондентів, які записували вуличні сцени, зокрема пригощання цукерками польських дітей. Німці кілька разів урочисто обійшли Rynek Główny. Ще того самого дня були видані детальні розпорядження, зокрема введено комендантську годину, яка протриває аж до січня 1945 р. В найближчі тижні в місті неподільно володарює Вермахт.

Розпочалася окупація. Зауважимо, що відвідавши музей окупації Кракова 1939-1945 рр., що міститься по , український турист довідається як пережили окупацію поляки та євреї, проте нажаль нічого не дізнається про сповнене подій та драматизму життя української меншини. Про нього не вільно було говорити в часи ПНР, про нього не говорять і зараз.

Як же пережила окупацію українська колонія в Кракові? Якою була доля українців-полонених з рядів польського чи радянського війська та участь українців у звільненні Кракова від німців? Якщо вас цікавить прогулянка Краковом часу окупації для українця, то запрошуємо погортати сторінки цього поки ще надрукованого путівника…

Військовополонені з польського війська

Трагедія польського війська безпосередньо зачепила і мобілізованих до нього українців. Відомості щодо їх долі ми можемо отримати з каталогу вистави військовополонені в окупованому Кракові (Owoc, 2016). В перші дні окупації Кракова полонених і поранених спочатку концентрували на відкритих місцях, зокрема в Плашові, потім утримували в збірних пунктах, в тому числі міському магістраті на .

12 вересня 1939 року було створено два табори на 6 тис. осіб: (наразі тут садиба поліції) та в кошарах піхоти на Лобзуві на . В перші місяці існування цих таборів багато полонених з них втекли. Полонених з табору в Домб’ю використовували до ремонту аеродрому в Раковицях-Чижині, який бомбардувався в вересні 1939 р.

Збереглася поштова картка Петра Пелешака – керівника школи в Балігруді (суч. Польща), в якому той просив полонених повідомити, чи є серед них Яків Полюга з Самбірщини, який був вчителем, а потім був призваний до 24-го полку артилерії в Ярославі. Адреса табору в Домб’ю подана як вул. Pierackiego 19. Друга поштова картка, яка збереглася, теж до українського вояка в Домб’ю Курася Романа, від його жінки Юлії, яка пише, що уся родина здорова, якого бажають і йому.

Кошари полку уланів в також служили місцем, через яке пройшло від 3 до 5 тис. польських військовополонених. Комендатура усіх вищевказаних таборів містилася в таборі в Домб’ю.

Ще одним місцем пов’язаним з полоненими українцями – вояками польського війська є шпиталь польських у згадуваній в попередній частині «Кракова для українця» бурсі Кузновича . Цей шпиталь продовжував функціонувати і після початку німецької окупації, на 5 поверсі цього шпиталю знаходилася зала виділена для українців. Наразі на фасаді цього будинку розміщена меморіальна дошка з прізвищами загиблих тут від ран польських вояків.

Генеральна губернія

12 жовтня 1939 р. представники Холмщини та Підляшшя постановили вислати делегацію до німецького уряду окупованої Польщі. В делегацію увійшли Т. Олексюк та Б. Ржепецький (член дипломатичної делегації УНР в Польщі в 1920 р.). Як зазначали представники Холмщини і Підляшшя вислані восени 1939 р. до Кракова до німецького уряду, у Кракові у великій кав’ярні біля Суконних рядів (можливо колишня славна кав'ярня Мрожинського) сеймували українські політики на чолі з Василем Мудрим. Вони обговорювали важливі з їх точки зору справи, тож не звернули жодної більшої уваги на делегатів Холмщини і Підляшшя.

Перепис населення виявив в 1931 р серед мешканців міста 1554 греко-католиків, що становило 0,4% мешканців міста. З цієї кількості біля 100 людей вважало українську мову своєю рідною, решта вже говорила польською. Греко-католики з церквою Норберта підлягали юрисдикції Перемишльського єпископа. Українці відреагували на розпад Польщі по різному. Хтось з ентузіазмом, сподіваючись на покращення соціального положення та можливостей української меншини, хтось з пересторогою, краще розуміючи справжні інтереси окупантів. Як ми вже писали, передвоєнна ситуація в Кракові відрізнялася від такої на Східній Галичині (не було такого рівня протистояння між поляками та українцями). Що ж стосується ОУН, то і її ентузіазм дещо охолов після того як німці віддали Східну Галичину Радянському Союзові. З 17 вересня 1939 р. і до 22 червня 1941 р. українці утікали на лівий берег Сяну. До Кракова почали стікатися українські втікачі від радянських репресій. Високе значення для життя української колонії в Кракові і по всій території окупованої Польщі мало розміщення з 12 жовтня 1939 р. в Кракові садиби новоутвореної Генерально губернії (далі – ГГ). Де вона знаходилася? У приміщенні вже знайомої нам Гірничо-металургійної академії на

В ГГ 1940 р. опинилося 530 тис. українців. Зростання їх кількості у ГГ загалом, і у Кракові зокрема, було також викликано еміграцією українців з окупованої Радянським Союзом території Східної Галичини.

Загалом, в ГГ 1940 р. опинилося 530 тис. українців. Влітку 1941 р. внаслідок нападу Німеччини на СРСР було приєднано ще 3,2 млн. українців зі Східної Галичини. Емігранти з Східної Галичини перетворили Краків на своєрідний центр українського життя. Влітку 1941 р. внаслідок нападу Німеччини на СРСР було приєднано ще 3,2 млн. українців зі Східної Галичини. В самому Кракові мешкало від 3-х до 4-х тис. політичних біженців з Східної Галичини. Зокрема, на грудень 1939 р. у Кракові знаходилися Роман Бжеський, Лідія Бурачинська, Святослав Гординський, Ірина Винницька, Катря Гриневичева, Микола Денисюк, Федір Дудко, Ростислав Єндик, Василь Кархут, Іван Кедрин (Рудницький), Роман Купчинський, Богдан та Лев Лепкі, Осип Назарук, Петро Постолюк, Олена Теліга, Іван Тиктор, Михайло Хом’як, Микола Чирський, Лев Чубатий, Ігор Федів, а також митці: маляри, графіки та скульптори: Василь Дядинюк, Михайло Черешньовський, Наталя Мілян, Осип Роман Касараб, Нестор Кіселевський, Едвард Козак та Андрій Наконечний.

Зондеракція «Краків» та українські професори

Далі завітаємо до вже знайомої нам (дивіться попередні частини циклу) будівлі Collegium Novum Ягеллонського Університету (). Саме тут почалася одна з найтрагічніших сторінок окупації – так звана Зондеракція «Краків». Ще перед атакою Польщі гітлерівці прийняли рішення про переслідування польської інтелігенції з метою позбавити цей народ національної самосвідомості.

В залі № 66 (тоді ім. Миколи Коперніка, тепер № 56 ім. Ю. Шуйського) Collegium Novum 6 листопада 1939 р. на вимогу німецької окупаційної адміністрації зібралися професори Ягеллонського університету, Гірничо-металургійної та Торгової академії. На засідання, не знімаючи шолома, в супроводі поліції, явився шутрмбанфюрер СС Б. Мюллер, який виголосив коротку промову, про те що Ягеллонський університет у зв’язку з його ворожістю до Рейху зачиняється, а всі присутні, окрім жінок, арештуються.

Після цього усіх зібраних (184 людини) виволокли на вулицю німецькі солдати та завантажили у вантажівки.

Маловідомо, що серед польської професури були арештовані також і українці: Микола Чижевський, Іван Фещенко-Чопівський та Іван Жилінський (див. ).

Далі наша дорога веде до військової в’язниці на . Сюди ми ще не раз повернемося у зв’язку з сумними післявоєнними подіями. А тоді – в 1939 р. – сюди привезли арештованих університетських працівників. Тут було сформовано три окремі групи арештованих – 80, 70 i біля 70-особову. Тільки ввечері ув’язнених нарешті почастували кавою та хлібом.

Біля дев’ятої години ранку знову завантажено машини та перевезено арештованих до кошар 20-го полку піхоти по вул. Mazowiecka – суч. кошари 16-го повітрянодесантного батальйону по . Це ті самі кошари, в яких раніше утримували полонених з польського війська.

Там суворість трохи знижено, так як на сторожі в’язнів стояли лагідніші австріяки. Професори нарешті могли трохи прийти до себе та порозмовляти. Їх було розміщено в десяти залах i не заборонено контактів поміж окремими приміщеннями. Тут було пущено лист присутності, на який потрапило 184 прізвища.

9 листопада 1939 р. деяких професорів було випущено з огляду на стан їх здоров’я. Біля 13 години того ж дня було випущено також всіх затриманих професорів-українців. Натомість інших професорів вислали до концтаборів…

Про подальшу діяльність українських професорів під час окупації відомо мало. Так, хоча Гірничу академію було німцями зачинено, Іван Фещенко-Чопівський продовжував працювати за фахом, хоч був дискримінований як слов’янин. Натомість професор Микола Чижевський з 1942 р. працював в державному закладі вивчення матеріалів.

А ось Богдан Лепкий, який з родиною і братом Левком повернувся до Кракова, після закриття німцями Ягеллонського університету залишився без роботи. Йому також відмовили у професорській пенсії. Заради прожиття Богдан Лепкий дописував до українських журналів, газети «Краківські Вісті», перекладав з української на німецьку. 21 липня 1941 р. письменник помер.

Тож ще раз відвідаємо добре знайомий нам Раковицький цвинтар, де на 34 полі (поблизу могили С. Смаль-Стоцького, координати поховання: ) відшукаємо могилу одного з найпродуктивніших українських письменників та схилимо перед нею голову…

Варто також зауважити, що скульптурне зображення Б. Лепкого, на його могилі належить .

У тому ж таки полі Раковицького цвинтаря (34 квартал, західний ряд, місце 25, координати поховання: ) похований і літописець Українських січових стрільців та популяризатор ЗУНР – Осип Назарук. Після повернення з еміграції до США у 1928 р. Назарук працював у Львові. У 1939 р., рятуючись від совітів, письменник та публіцист опинився у Кракові. Тут 31 березня 1940 р. він раптово помер від інфаркту.

Розформована німцями була і Академія мистецтв. Тому Юрій Новосільский, що 1942 р. повернувся до Кракова розпочав навчання в напів-конспіраційному Інституті художнього мистецтва (Instytut Sztuk Plastycznych), яке від 1945 р. продовжував у Краківській Академії Мистецтв, прийнятий одразу на третій курс.

Церкви та відомі шлюби

Краків`яни – українці православного віросповідання одразу після входу німців були позбавлені своєї парафії. Адже кошари полського війська в так званому Королівському Броварі по , були зайняті гітлерівцями, внаслідок чого православна парафія була викинута на вулицю. В кошарах же розмістилися підрозділи піхоти СС та Люфтваффе. Пізніше православні отримали сучасне приміщення по , де православна церква перебуває й досі.

Тож єдиною діючою українською парафією у Кракові вкотре залишилася парафія св. Норберта по , якою весь час окупації завідував отець-доктор Павло Хрущ. Парафія знаходилася у віданні перемишльського єпископа.

Отця Павла Хруща (адміністратор краківської парафії в 1932-1944 рр.), ще пам’ятають представники старшого покоління краківських греко-католиків. Вони згадують його з симпатією, як про людину яка могла подбати як про утримання доброго вигляду церкви та будинків плебані, так i про розвиток духовного життя серед своїх вірних. Отець Хрущ підтримував релігійні організації світських греко-католицьких осіб, а також церковний хор, про що інформував своїх читачів український релігійний місячник “Місіонар” .

У церкві св. Норберта в кінці серпня 1940 р. взяв шлюб з Марією Возняк Василь Бандера – брат провідника ОУН(б).

Василь мав зі своїм шлюбом проблеми. Адже він закохався в доньку о. Возняка з Роздолу, що доводився родичем о. Андрію Бандері. Тому обом священикам важко було погодитися на цей шлюб. Втім, коли стежки молодят перетнулися знову у окупованому Кракові (скільки місто над Віслою поєднало доль) то вони наполягли на своєму і повінчалися.

Того ж 1940 р. тут одружився з Ярославою Опарівською і сам Степан Бандера. Службу служив той же Павло Хрущ. Зі своєю майбутньою дружиною – активною діячкою ОУН С. Бандера познайомився під час роботи в централі ОУН на вул. Zielona 26. І вже після кількох місяців знайомства молодята вирішили побратися. Батько Ярослави – Василь Опарівський – походив з Бонарівки на Лемківщині – села так званих замішанців – найбільш висунутих на захід українців. Він був греко-католицьким священиком, капеланом української галицької армії і загинув у боях проти поляків 1919 р. Мати, Юлія Ганківська, була донькою шкільного інспектора у Сяноку. Тут же народилася і сама Ярослава.

Поруч з братами Бандерами у Кракові була молода їх родичка Люба Возняк (потім Лемик), яка залишила нам цікаві спогади:

«З Василем ми раніше дуже дружили, він приїхав до нас і каже, що Степан запрошує до Кракова, тому я тебе забираю. Так ми стали мешкати там втрійку – Василько, я і Стефко, у квартирі на три кімнати, я працювала друкаркою.

Степан був дуже скромним, невибагливим. Не був матеріалістом, тому у побуті багато не потребував, про облаштування особистого життя, у тому числі і про заведення сім’ї ніколи не говорив. У нього на те якось не вистачало часу, весь той час ішов на революцію. Й от одного разу Степан несподівано привіз незнайому дівчину. Я так цікаво на неї дивлюся, вона сподобалася, бо була вродлива. Невисокого зросту, блондинка з великими світлими очима. Називалася Славця Опарівська. Привезла з собою якийсь образочок вишиваний і зачала його на стіні чіпляти. А я кажу: «О, яка гарна вишивана Бозя». Степан зачав з мене дуже сміятися. Мені того разу Степан нічого не сказав, хто йому ця дівчина, але я здогадалася. Потім вона приїздить через тижнів два і обоє з Степаном кажуть, що в неділю йдуть до шлюбу.

Була тоді я і ще хтось, може то Равлик, точно не пам’ятаю, за свідка. Ми з тим свідком сіли за стіл та плели віночки, бо треба було до церкви. Їх вінчали у церковці маленькій, вона одна була у місті українська. Вийшли звідти, вони кличуть, щоб іти з ними о столу, але я мала стрічу. Вони ще й так похитали головами у слід: «Ну, ну….

Весілля як такого не робили. Дуже скромно пообідали у тісному колі. Чула потім, що деякі товариші Степана по Варшавському та Львівському процесах навіть були ображені, бо їх не запросили. А Степан казав, що не той час, аби розважатись».

Донедавна в Кракові мешкав 90-річний свідок шлюбу С. Бандери – Мирон (Теодор) Преторіус (народився у Ґрудзьондзі на польському Помор’ї), який ніс варту біля церкви св. Норберта, щоб шлюб пройшов без «проблем». Пан Мирон єдиний з групи хлопців, що несли цю почесну варту дожив до 2014 р., коли українська знімальна група каналу 1+1 записала з ним інтерв’ю.

Український Центральний комітет та українське життя в Кракові

У зв’язку з повсюдним твердим опором поляків, німці, незважаючи на загальну дискримінацію українців, загравали з цими «союзниками з примусу». Пронімецький часопис «Рідна земля» вже у перші місяці окупаційного режиму писав:

«Все німецьке урядування в Генеральній губернії ціхує міцна співпраця з місцевим населенням, якому влада йде на руку, та готова кожночасно помагати. Доволі згадати, що 700 тис. українців в дотеперішніх дистриктах Краків (на Лемківщині та Посянні), Люблін (Холмщина і Підляшшя) мали не тільки відповідну кількість середнього шкільництва, але й змогу свобідно організовувати читальні, кооперативи, тіловиховання, часописи і видавництва. За два роки існування Генеральної губернії піднялися українці, його мешканці, дуже високо в організації і освіті і не диво, що вони завжди виявляли свою вдячність Генерал-Губернаторові доктору Франкові, який часто розглядав українські справи та потреби в безпосередній зустрічі з українцями».

Ці загравання та зближення українських національних лідерів з окупаційною адміністрацією дійсно сприяли деякому покращенню становища українців на теренах окупованої Польщі.

Дослідник Кракова часів окупації А. Хвальба (2011) зазначає, що протягом кількох місяців 1939 р. Краків став разом з Берліном та Прагою головним скупченням української політичної еміграції, яка проводила в ньому різнопланову діяльність.

Як зазначав професор-сходознавець Бреславського університету Фріц Арльт, а тоді референт справ населення та соціальної опіки і представництва Вермахту в уряді ГГ – кількість політичних і військових емігрантів з Західної України у Кракові досягала 40 тис. Загальна ж кількість українського населення в дистриктах ГГ становила: у Краківському – 282 тис., Люблінському – 467, Варшавському – 21 і Радомському – 4 тис. У Кракові на ту пору діяла «перехідна українська централя».

Краків став головним центром суспільної і культурно-освітньої діяльності. У Кракові українські діячі проводили перемовини з владою ГГ, зокрема з Г. Франком, а також організовували напівлегальні чи цілком легальні політичні з’їзди, як скажімо 13-15.04.1940 чи 09-10.11.1940 р. Українських політиків інколи запрошували на гітлерівські свята. Інколи за згодою влади в цей час вивішували українські національні прапори. Свідченням проби порозуміння з німцями для створення незалежної України, було звернення в першу річницю нападу Німеччини на Польщу, що українці розцінювали як «день визволення українців з-під польського режиму». Звернення приготував Ukrainishes Hilfskomitte in Krakau, а підписав В. Горбовий.

«З цієї оказії – говорилося в посланні – Український допомоговий комітет вважає за потрібне зложити до рук пана Голови міста свідчення найсердечніших почуттів української національної спільноти з міцною надією, що наступну річницю 1-го вересня ми будемо святкувати в створеному згідно волі Фюрера 3-го рейху новому європейському порядку, де весь український народ набуде своїх національних прав та і спокійну можливість життя».

В листопаді 1939 р. було створено Український Центральний комітет, на що виразив згоду Г. Франк. 22.05.1940 р. після затвердження його статуту німецькою владою (статут модифіковано 1942 р.) він почав діяти. За свідченням А.Хвальби та Ю. Шухевича садиба УЦК була на тодішній Зеленій (Grunestrasse – так вулицю Sarego часів другої РП, перейменували, імовірно до назви яка існувала за Австрії. Сучасна адреса – . Цю ж адресу підтверджує і Улас Самчук, який в травні 1941 р. відвідав Краків. Він згадує, що УЦК розміщувався на Zielona 26 на третьому поверсі -над централею ОУНм. Тут відбулася його зустріч з В. Кубійовичем:

«Аудієнція в невеликому покої біля круглого столу, в м'яких фотелях. Сам невеликого зросту, з ознаками лисини, спокійний і зосереджений професор».

Зауважимо, що нам також зустрілася інша локалізація УЦК – .

.

Проте УЦК залишився поза політикою та був організацію, яка забезпечувала усі потреби життя української громади. Може тому його теж називали Українською опікунською радою. Вже весною 1940 р. Комітет керував мережею українських допомогових комітетів і районних делегатур, які знаходилися в східній частині ГГ. УЦК входив до складу Головної опікунської ради ГГ (Naczelna Opiekuncza Rada – NOR), в якій окрім нього знаходилися польська головна опікунська рада (РГО) та Єврейська громадська самопоміч (ZSS). Семи-особова NOR (5 поляків) займалася розподілом закордонної, головним чином, американської допомоги. ЇЇ перше засідання відбулося 28.06.1940 р. в приміщенні Уряду ГГ (сучасна металургійна академія). УЦК в цій раді представляв Василь Мудрий – колишній віце-маршал сейму РП, з ним співпрацював др. Михайло Сопуляк – член УЦК.

УЦК очолив раніше виключений з політичних мотивів з Ягеллонського університету відомий український географ Володимир Кубійович.

Сам В. Кубійович так описує причини, які спонукали його очолити УЦК:

Серед суперечок між табором націоналістів і не націоналістів було зручно висунути на головне місце непартійну людину, але з відомим прізвищем – науковця, автохтона, який знав відносини на цих українських окраїнах, що тоді увійшли до Генеральної губернії, і перебував багато років у Кракові, тодішньому осередку української еміграції. Нарешті коротка моя праця за останні два місяці виявила деякі мої здібності в’язати людей з різних угрупувань для конкретної будівничої роботи та вести розмови з німецькими установами”.

А. Хвальба пише, що В. Кубійович в часи окупації відсунувся від дружини – польки та польських середовищ, проте займався порятунком польських та єврейських родин, яким виробляв «ліві» документи. Також погодився підгодовувати певну кількість польських дітей в українських пунктах допомоги. В УЦК разом з ним працювали др. Кость Паньківський, Омелян Тарнавський, колишній професор Ягеллонського університету Іван Зілинський – видатний мовознавець, який в УЦК відповідав за школи. УЦК, а точніше його наукова рада також ініціювала популярні лекції та наукові курси. В рамках освітньої компанії підкреслювалася роль Кракова в освіті та вихованні української наукової думки та культури впродовж століть. В комітеті або поблизу нього діяли політики обох фракцій ОУН, що намагалися знайти порозуміння з німцями. Перевагу в структурах УЦК мали мельниківці.

У квітні 1941 р. відбулась конференція проводу УЦК (В. Глібовицький, А. Мілянич, В. Кубійович) з генерал-губернатором Г. Франком. Конференція проходила напередодні війни з СРСР і була вигідною для німців, які хотіли мати на своїй стороні прихильність українського населення.

В свою чергу члени УЦК висунули усі важливі українські питання, які були викладені у меморіалі, відповідь на які була здебільшого позитивною. З цього приводу В. Кубійович писав:

«У меморіалі ми порушили докладно такі проблеми: публічно-правне становище української групи в ГГ, українська етнографічна територія, обсада постів в адміністрації, самоуправі тощо українцями, церковні, культурні, господарські справи, проблеми молоді… Ясна протиукраїнська політика Гітлера після перемог на Східному фронті унеможливила реалізацію більшості з цих вимог».

Соціальною допомогою займався Український допомоговий комітет, який мав їдальню, і опікувався українськими солдатами, які поверталися з таборів військовополонених в Німеччині. Він знаходився на . 22 травня 1941 р. в залі Українського допомогового комітету відбувся виступ Уласа Самчука у Кракові. Зала була переповнена. Вечір для писменника закінчився у кав'ярні Альфреда Бізанца (де вона знаходилася поки не встановлено).

УЦК проіснував понад п’ять років як єдина українська організована суспільно-громадська сила, що якоюсь мірою дбала про життєві інтереси українського народу, спершу на західних окраїнах, пізніше і в Галичині. Для українців його діяльність мала ще й те значення, що після польського режиму це була нагода повернути національний характер населенню найбільш охоплених полонізацією мішаних і прикордонних районів. Зокрема було добре скоординовано культурницьку і організаційну діяльність на найзахідніших українських землях (т.зв. Закерзоння). Також УЦК проводив свою діяльність у сфері науки, зокрема були намагання створити в Кракові у 1941 р. Інститут Українознавства чому перешкодила німецько-радянська війна…

Окрім УЦК активно діяла Українська «Просвіта», яка знаходилася в будівлі по , де за даними А. Хвальби під час окупації була українська бібліотека в 1000 книжок. З її ініціативи відбувалися публічні лекції та концерти народного хору.

27 грудня 1939 р. у Кракові засновують «Українське видавництво». Щоб ознайомитися з ним пройдемося на . Тоді ця вулиця називалася Рейхштрассе.

Ось як згадує про це досягнення сам В. Кубійович:

«Уже в грудні 1939 р. нам вдалося дістати дозвіл на заснування Українського видавництва як спілки з обмеженою порукою. По суті, це була суспільна установа (вона не платила дивіденду). Я мав 65% уділів (гроші позичив спільникам мгр. Юліян Геник-Березовський), був весь час головою надзірної ради. «Українське видавництво», що аж до моменту евакуації постійно перебувало в Кракові, розвинуло моногранну діяльність: видавало шкільні підручники, всякого роду книжки, газету «Краківські вісті» (вже з 07 січня 1940 р., а з листопада того ж року – щоденник – Від автора), разом з нею почав виходити популярний тижневик «Краківські вісті» і кілька журналів».

Поліграфічною базою стала колишня друкарня краківської єврейської газети «Nowy dziennik». «Краківські вісті» мали численних кореспондентів, серед яких був Богдан Осадчук в Берліні та добрих публіцистів. Серед них був Іван Кедрин-Рудницький. “Краківські вісті” стали головним часописом українців в ГГ. Щоб побачити будинок, де знаходилася редакція цього часопису пройдемо на . В часи окупації цю вулицю не перейменовували.

В газетах «Краківські вісті» та «Холмська земля» УЦК не тільки утверджував свою політику, але також намагався регулювати господарські, культурні та освітні питання українського населення Галичини. Патронатом УЦК та матеріальною базою «Українського видавництва» користувалося також видавнича спілка Пеленського «Бистриця» в Кракові. Для стимуляції письменників та дописувачів «Українське видавництво» влаштовувало в 1943-44 рр. конкурси. Ці конкурси зумовили появу помітних творів та надали літераторам матеріальну підтримку. Понад десяток видань відображують краківський видавничий процес, який творили Ірина Винницька, Святослав Гординський, Ростислав Єндик, Роман Завадович, Василь Кархут, Богдан Лепкий, Святослав Вільха-Ольшенко та Юліян Тарнович. Досягненням краківської філії була серія «Літературна бібліотечка», яку започаткував 1943 р. Євген Юлій Пеленський. В цій серії були видані сторичні пам’ятки української писемності та твори видатних політичних діячів. Велику увагу приділяло видавництво історичним публікаціям. Особливо на малознані теми руського етапу галицької історії. Виходило також чимало публікацій, що викривали полонізацію, злочини санаційного польського режиму тощо. У 1940-41 р. краківський відділ цілеспрямовано формував напрямок господарської літератури. Виходили також спеціалізовані музичні видання.

В оформленні книжкової графіки приймали участь художники: Микола Бутович, Едвард Козак, Олена Кульчицька, Охрім Судомора, Стефанія Гебус-Баранецька, Святослав Гординський, Осип Курилас, Мирон Левицький, Роберт Лісовський, Антін Малюца, Антін Монастирський та ін.

Для розповсюдження видань «Українського видавництва» існувала система українських книгарень, одна з яких – «Атенеум» розташовувалася в Кракові на . Імовірно, саме її так описує в своїй книзі А. Хвальба:

«на розі Вісляної та Плант влаштовано добре облаштовану українську книгарню, у вітринах якої окрім книжок було виставлено портрети запорозьких отаманів».

Поряд з «Українським видавництвом» діяло видавництво «Українська Книжка», яке опублікувало серію книжок в рамах «Народної бібліотеки», що розповсюджувалася в найбільших скупченнях українців в ГГ.

16–17 березня 1940 р. у Кракові відбувся також перший культурно-освітній з’їзд, місце проведення якого потребує уточнення.

Розпорядженням шкільної влади із вжитку вилучались польські та більшовицькі підручники українською мовою. На їх місце запроваджувались підручники, видані Українським Центральним Комітетом, який крім того, що мав великий вплив на навчання та виховання дошкільнят і позашкільної молоді, тримав під своїм контролем навчальний процес у школах. Як це не парадоксально, але саме з початком нацистської окупації східно-галицьких земель спостерігається швидкий і широкий розвиток української освіти.

Коли у 1941 р. нацисти окупували Україну, а до ГГ було приєднано Східну Галичину, до складу УЦК увійшов (1942 р.) Український Допомоговий Комітет, який діяв у Львові, неофіційне місце своєї праці В. Кубійович переніс до Львова.

В період розквіту своєї діяльності УЦК мав таку структуру: нагорі, в Кракові, діє Український Центральний Комітет. Його територіальними структурами були Українські Допомогові Комітети – Україніше Гільфскоміте – скрізь у тих містах, що є осідками «крайсів», цебто округ, на місці давніх польських повітів. У менших містах можуть створювалися «делеґатури» Комітетів, а в окремих місцевостях працювали його довірені особи.

Слід пам`ятати, що існування і діяльність Українського Центрального комітету, який фактично регулював усі сторони українського життя, окрім політичної, знаходилася під постійним контролем і була можлива лише завдяки дозволу німецької адміністрації. Звертаючись 29 грудня 1943 р. до українського населення з нагоди Різдва, Г. Франк, зокрема, зауважив:

«Ви, українці, є найдальшим на Сході моральним і національним бастіоном Європи перед темним нігілістичним хаосом, що його створили більшовики на Сході. Ваша історія, яка ніколи не була чимось іншим, як тільки історією боротьби народу, що признається до Європи, проти московського імперіалізму, навчила Вас, що німці і українці завжди мали спільних ворогів. У цьому не зміниться ніщо у майбутньому. Українці будуть горді, що вірно та з почуттям обов’язку разом із німцями боролися за честь і майбутнє українського народу».

Проте, політика урядів ГГ та дистрикту Галичина була сповнена лицемірства. Прагнучи використати українців на противагу полякам, німці щедро розглагольствували про рівноправне німецько-українське співробітництво. Як зазначає проф. А. Хвальба німці навіть запровадили різну расову політику відносно українців та поляків. Так, українці, яких вони проголосили сільською нацією, на їх думку на відміну від поляків, не мали домішки єврейської крові. Під цим приводом вони дозволяли українцям на злість полякам перебувати в дільницях для німців та користуватися з певних прав (наприклад їздити трамваєм), чого господарі міста Крака були позбавлені. А. Хвальба говорить навіть про впроваджений гітлерівцями поділ міста на 4 дільниці: німецьку, польську, єврейську та українську. Краків українців розташовувався недалеко від Вавеля та Плант, в кварталі вул. Sarego (тоді Zielona), św. Sebastiana, Dietla та św. Gertrudy, де проживало тоді кілька десятків тисяч українців. Відвідуючи цей квартал сьогодні пам`ятаймо, що їм українське життя в Кракові не обмежувалося, бо деякі офіційні установи та неофіційні місця діяльності українців були розташовані за його межами.

За спогадами Ю. Шухевича в кварталі навколо вул. Zielona (суч. Sarego) дійсно мешкало багато українців. Головним чином це були втікачі з окупованої СРСР Східної Галичини. Вони компактно проживали також на вул. Zwierzynecka. А на невеличкій поки що не ідентифікованій нами вуличці поблизу вул. Wiślna знаходилася також українська домівка: там був спортзал та організовувалися творчі вечори, наприклад на Св. Миколая.

Ю. Шухевич згадує також українську школу на вул. Starowiślna (до утворення її взимку 1939 р. тут теж була школа). Вона розташовувалася в безпосередній близькості до українського кварталу. Напевне вона була в , де наразі знаходиться середня школа № 159 сестер уршулянок.

Сюди ходили діти, поміж яких діти отця Хруща: дівчата-близнючки Марічка та Наталка, а також хлопці близнюки Зенько та Анатолій. Останні були на 3 роки старші за Ю. Шухевича.

А. Хвальба пише, що після виселення євреїв, українці щільно замешкали Grunestrasse та сусідні вулиці. Саме це район називали «українським кварталом». Українці мали в ньому та інших ділянках міста свої крамниці, фірми по наданню послуг, ресторани, кафе (Viera, Casino, Poltawa), банк (Ukraibank Krakau), комітет доброчинності (мається на увазі Допомоговий комітет) та школу (вже згадану вище).

В Кракові українці без зайвих проблем отримували прописку та легше ніж поляки отримували посади. Українці могли користуватися, хоча і в обмежено, з місць призначених «тільки для німців», для цього треба було показати кенкарту на українській та німецькій мові з літерою U. Могли, якщо отримали згоду, гуляти в парках для німців, відвідувати агрономічні заклади, мати радіоприймачі, а також займатися спортом на публічних стадіонах. Навіть грали з німцями і разом з ними відвідували середні школи. Могли подавати запити на отримання німецьких закордонних паспортів. З 1943 р. отримували документи, які дозволяли вільний виїзд до Німеччини. Проте, у випадку скоєння злочину чи німецького права трактувалися на рівні з іншими.

«Разом з нальотом урядової німецької мови, почали напливати до міста маси українців – як інтелігенції, так і простих людей. Відводилися для них – писав пересічних краков’як – наші студентські будинки та шкільні будівлі, найпривабливіші посади, промислові служби та представництва».

В ГГ було впроваджено також дещо сприятливу політику в галузі розвитку української культури, релігійного життя, участі в низових чи другорядних ланках управління. Як вказує А. Хвальба, для гімназистів, які походили головним чином із Львова, організовано безкоштовні курси на матуру, а восени 1940 р., в присутності представників генерал-губернатора відбувся екзамен на атестат зрілості 139 з них.

Але з іншого боку застосовувалися жорстокі репресії проти цього ж населення та політичних сил за найменший спротив владі або навіть підозру такого опору. Зрештою така тактика була характерною для гітлерівців. При цьому німців, які мали надмірний сентимент до слов’ян, як наприклад гауляйтер окупованої Білорусі – Вільгельм Кубе, гестапівці також ліквідовували.

В Українському Центральному комітеті в Кракові побував і майбутній керівник Українського Національного комітету Павло Шандрук. Зокрема, 14 грудня 1944 р. він виїхав з Берліна до Скірневиць (де він мав був директором кінотеатру) через Краків, щоб зустрітися з В.М. Кубійовичем. Шандрук запропонував Кубійовичу посаду в Українському національному комітеті і обговорив необхідність створення цієї організації для порятунку українців в лавах німецьких військових підрозділів в рамках очевидної поразки Німеччини.

Більшість українських істориків вважає, що діяльність УЦК була виправдана і доцільна, хоч і не бездоганна, оскільки в умовах війни та жорсткого окупаційного режиму необхідно було зберігати видимість лояльності. Саме за цю видимість, а не суть діяльності Українського Центрального Комітету дехто з українських істориків і більшість польських істориків називає працю В. Кубійовича колаборанством. Дехто навіть хотів би, щоб цей період у житті В. Кубійовича вважати просто малозначущим епізодом. Натомість, важливість цього періоду в житті української меншості на території колишньої другої Речі Посполитої важко переоцінити.

Українці уникали виїжджати на роботу до Німеччини, чи вступати на роботу до будівельних фірм. Українські лікарі зі сходу та Чехії та Берліна поступово займали в Кракові місце по єврейських лікарях. Особливо активні були др. Роман Петрило та Борис Філіпчак. На цьому ґрунті дійшло до конфліктів з польськими лікарями. Українці зайняли також місце серед адвокатів та суддів та чиновників міської адміністрації. Польські історики, з зрозумілих причин, акцентують увагу не тільки на колобраційному характері УЦК, що зрештою по напружених передвоєнних стосунках було природним, але й на тому, що багато працівників цієї установи були агентами німецьких спецслужб. А. Хвальба вказує, що українці, які працювали як чиновники користувалися довірою німців. Українці допомагали абверу в справі розвідки на територіях зайнятих СРСР, служили в підрозділах Werkshutz, поліції та охороні ). На таку службу українські організації скеровували українську молодь, намагаючись дати їй військовий вишкіл та можливість вижити в тих умовах що були. На думку деяких польських істориків, українці співпрацювали з німцями в перехопленні поляків та євреїв, як перебиралися до Угорщини. Вони нібито теж видавали німцям євреїв, щоб заволодіти їх помешканнями та бізнесом. Не маємо сумнівів, що серед краківських українців добровільні агенти чи конфіденти з примусу звичайно ж були. Напевно, були і люди які коїли вищевказані не гідні вчинки. Але абсолютно зрозуміло, що таких людей серед українців було аж ніяк не більше, ніж, скажімо, серед самих поляків.

Як встановив Ярослав Середницький, Улас Самчук у Кракові мешкав у дружини Дмитра Донцова – Марії, що мешкала із своїм братом Володимиром Бачинським – керівником торгівельного кооперативу на . Пізніше він жив у помешканні директора Українського споживчого кооперативу Миколи Бігуна. Там у той час мешкали генерал М. Капустинський, підполковник М. Сціборський і сотник О. Сеник. В Кракові на залізничному вокзалі У. Самчук також зустрічався з Дмитром Донцовим.

Співпраця українців з німцями дратувала поляків. Ігноруючи силове виникнення своєї держави на українських землях, вони вважали українців польськими громадянами, а отже зрадниками. На вулицях Кракова розповсюджувалися поляками листівки, які закликали українців залишати Краків та не співпрацювати з німцями. Василь Мудрий та др. Остап Котик – голова господарського відділу УЦК, об’єднували невелике коло осіб, яке шукало порозуміння і добрих контактів з поляками. З наближенням фронту таких осіб ставало все більше, а стосунки покращувалися у порівнянні зі Львовом чи чи Східною Галичиною.

ОУН

Свідок окупації Кракова цитований Ярославом Середницьким (2020) зазначає: «У той час можна було говорити не лише про Краків польський, а й про Краків український. Тут тепер перебувала добра половина українського Львова, плюс порядна частина Праги, Берліна, Варшави і багатьох провінцій нашої безмежної емігрантської держави…Особливо активними, агресивними і певними були обидві частини ОУН, які рішуче вірили у своє майбутнє і навперейми готувалися до перебирання влади в Україні».

Нашу подорож слідами ОУН ми розпочнемо з . По звільненню Степана Бандери з (тут він сидів після та ) та його брата – Василя, з табору у Березі-Картузькій по короткому перебуванню у Львові, у другій половині жовтня 1939 р. вони перебралися до Кракова. Спочатку жили в таборі для переселенців на , потім перебралися на Стращевського. На жаль номер будинку, в якому жили Бандери, нам поки що встановити не вдалося. Відомо лише, що брати жили на квартирі, яку залишили попередні мешканці, тікаючи з Кракова від німців.

Після шлюбу подружжя Степана та Ярослави Бандер жило в одному з таборів для переселенців при Допомоговому комітеті на вул. Loretańska 18. Потім в 1940-х-1941 рр. з вимог конспірації виїжджали на декілька місяців до Варшави на зняту Миколою Лебедем та Романом Малащуком квартиру.

Як згадував Микола Климишин:

«Після одруження якихось особливих змін у його життю не зауважувалося. Бував я часто в цій хаті, де жила його сім’я. Одно можна сказати, що в него кімната і вся ця хатня обстановка була просто бідна, скромніша, ніж у кого-небудь іншого. Треба мати на увазі, що ніхто не трактував оті свої помешкання, як щось постійне. Це було просто тимчасове, щ він повинен тут деякий час побути, і може кожного дня відійти в Україну, і тому те помешкання якось обставляти не було ніякого змислу. Ну, й не було за що, бо всі жили бідно. З тих ріжних конспіративних причин і тому, що все ж таки агентура більшовицька дуже слідкувала за всіма, і Бандера був вже досить розконспірований, і щоби на нього не виконали атентату, не вбили, Провід порекомендував йому виїхати з Кракова. І він виїхав з Кракова до Варшави».

У 1939-1940 рр. Степан Бандера їздив в організаційних справах, зокрема в Краків, Відень та Рим. Разом молодята пробули не довго. Вже в 1941 р. С. Бандера буде заарештований німцями.

Взагалі, зважаючи на масові репресії НКВС на території Східної Галичини, в період з 1939 по 1941 р. Краків замість Львова стає центром діяльності ОУН. Співробітництво УВО і ОУН з німецькою розвідкою і контррозвідкою почалося ще в часи Веймарської республіки. Орієнтуючись на досвід Першої світової війни та революційних подій, українські націоналісти природно вбачали в Німеччині союзника. До того ж прихід А. Гітлера до влади посилив антиверсальську спрямованість німецької зовнішньої політики. В тому ж ключі діяли і ОУНівці. Розглядаючи українців як потенційне гарматне м’ясо в майбутньому зіткненні з СРСР, німці в 1939-40 рр. не перешкоджали діяльності українських організацій. Тож ОУН на території Польщі діяла цілком відкрито. У відносно спокійній атмосфері Кракова 1940 р. ОУН-івці згромадили майже весь свій актив, що дозволило їм нарешті спокійно поглянути на перспективи організації. Більшість з них, включаючи С. Бандеру розуміло, що німці намагаються їх використати напередодні війни з СРСР. В той же час в разі якихось відхилень від співпраці усіх українців було б легко заарештувати.

Пару слів треба сказати і про діяльність Василя Бандери у Кракові. Тут він виконував різні доручення ОУН (б), брав участь у Другому великому зборі ОУН (б), який проходив в період з 1 по 3 травня 1940 р., працював у німецькій службі праці. Крім перерахованого вище, по лінії ОУН (б) Василь Бандера був референтом служби безпеки організації. Згідно зі свідченнями чоловіка Володимири Бандери, Федора Давидюка, а також Юлії Луцької та Василя Дьячук-Чижевського, Василь залишався в Кракові аж до самого початку радянсько-німецької війни. Його ж дружина, будучи вагітною, і після червня 1941 р. була змушена залишитися в Кракові.

Далі наша дорога лежить на колишню вул. Zielona (суч. вул. Sarego). одну з головних складових розташованого тут «українського кварталу» буда централя ОУН, а потім ОУН (м), .

Ось як описує цю станицю ОУН З. Книш:

«Всі три поверхи великої кам’яниці при вулиці Зеленій ч. 26 зайняли українці. На першому поверсі розвив свої намети Сич (полковник Роман Сушко – від автора).

Властиво була там організаційна домівка ОУН під прикриттям якогось добродійного бюра для опіки над утікачами, так і стояло на таблиці: Dr. Winter – Volkswohlfartsbureau. Бо заки ще зорганізувався пізніший «Український Центральний Комітет», перша допомогова акція зосереджувалася в руках ОУН і під проводом Сича. Тут давалися перші інформації, стрічалися з собою знайомі, відбувалися різні засідання й обговорювалися всякі пляни. Звідси йшли перші інструкції в терен, на окраїнні землі над Бугом і Сяном і в Лемківщину. Хотів, хто мешкання знайти в Кракові – ішов сюди, шукав хто за працею – теж ішов туди. Не без того, щоб не пересувалися й різні спекулянти через канцелярію Сича, кожен хотів говорити «з полковником Сушком» треба чи не треба, забирав час, але викинути його годі й Сич приймав кожного».

Свої враження від краківської домівки ОУН залишив і Улас Самчук. Він, зокрема, згадує велике на п'ять кімнат помешкання з рококовими меблями. Урядували тут підполковник Микола Сціборський («Рокош»), сотник Омелян Сеник («Грибівський»), Олег Кандиба («Ольжич»), що недавно приїхав з Праги, та напевно Роман Сушко («Сич») (цікаво що Самчук згадує його останнім і під питанням). В іншому приміщенні містився пропагандивний і культурний відділ, де трудилися секретарі, писарі, друкарі і художники.

Як свідчать мемуари Тараса Бульби-Боровця він теж відвідував краківську централю ОУН:

«Я спеціяльно їздив кілька разів до Кракова, щоб пробувати дійти до якогось порозуміння, але були марні мої зусилля. Про демократію вони не хотіли й слухати. Полк. Роман Сушко тільки мені заявив, що не зважаючи на ідеологічні розбіжності між Урядом УНР та Проводом ОУН, їх організація радо вітає кожну думку про військову співпрацю всіх тих українських організацій, які боряться за вільну Україну. Він мені пообіцяв поробити заходи, щоб передати на Волинь директиву у справі нав’язання контакту і співпраці їх людей з нашими людьми».

Він також згадує, що після окупації Польщі німцями «відмовився (від посади у Варшаві -авт.) і виїхав до Кракова, де заснував своє вугільне підприємство».

З. Книш залишив нам також уявлення про ситуацію в Кракові напередодні радянсько-німецької війни:

«В місті доріжня, ресторани переповнені, харчування ще не наладнане, нема що їсти. В одному з польських академічних домів відкрито табір для українських збігців, дають мені картку, щоб приголоситися туди на харчовий стан, ідеться головно про хліб і цукор».

У 1941 р. після нападу Німеччини на СРСР ця Централя ОУН (яку тоді контролювали мельниківці) опустіла. З. Книш пише:

«Пройшов ще якийсь час. Краківська станиця ОУН не мала вже ніякої іншої роботи, як те, щоб бути переїздним пунктом, де спинялися б люди, як у готелі, в дорозі на схід чи на захід: нагодувати, переночувати, дати короткий відпочинок. Зовсім, як Відень або Братислава перед двома роками. Не так давно можна було почуватися тут, як вдома, на Україні, а ось наче через ніч Краків став чужим містом на еміґрації. Не потрібно нам уже великої організаційної домівки, вистане одна кімната з телефоном. Сич почав передумувати над тим, щоб переноситися до Львова з усім крамом, а ми хотіли здати своє приміщення Українському Центральному Кoмітетові і найняти собі приватне мешкання на відлюдній вулиці, посадити там зв’язкового і відійти в той спосіб від гамірного українського життя. Вісті зо сходу щораз ясніше казали, що не далекий уже час, коли, можливо, під натиском обставин треба нам буде зовсім перейти в підпілля, а перший крок до того – відлучитися від осередку українського суспільного життя, що йшло явно і було під безнастанною обсервацією своїх і чужих».

В сусідньому будинку Степан Бандера в 1940 р. відвідував три рази на тиждень військові курси ОУН, які були обов’язковими для кожного її члена. Зауважимо, що в вказується також на те, що ці підпільні курси проходили в конспіративних помешканнях на вулицях , та .

За браком часу С. Бандера не пройшов старшинські курси повністю. На них викладали стройову підготовку, зброєзнавство, ідеологію націоналізму, оборону перед газовими нападами, першу медичну допомогу, склад і організацію армії, картознавство. Інструкторами на курсах були О. Кузьминський, О. Гасин, Р. Шухевич, О. Карачевський, Шмігель, Василь Сидор (Шелест), Босий, Д. Мирон, Таранович. Окрім теоретичних і практичних вправ, були ще лекції «Історія воєн», «Нафта рядить світом» та іншим.

Багато часу присвячувалося вправам з орієнтування та швидкого прийняття рішень. Курси відбувалися у дружній атмосфері, хоча під час них панувала сувора дисципліна і існували значні вимоги до курсантів. За спогадами провідного діяча служби безпеки ОУН-р Григорія Пришляка (Вайса) навесні 1940 р. у Кракові:

«в одній з пустих кімнат по вул. Zielona (сучасна Sarego – авт.), 24, відпочиваю після виконаних завдань ОУН і чую через стіну голос Дмитра Грицая: «О Степан (Бандера) в десятку влучив!». Це їх кількох провідників ОУН вправлялось у стрілянині з дрібнокаліберки».

«У Кракові зустрів Степана Бандеру на звичайному військовому курсі, який він, підкоряючись організаційній дисципліні, відбував з усіма низовими членами ОУН і того геть не соромився. Ішла війна, кожен український революціонер мусив знати військову справу, – пригадуватиме в розмові з А. Бенем під час відвідин Калуша у середині 90-х рр. пан Микола Климишин. – Зовні Бандера ще менше ніж до ув’язнення, походив на лідера. Дуже вихуд, темні фарби до «портрету» додавало коротке після тюремне волосся, а особливо вражав невідь якого кольору не припасований одяг, що його Бандері вдалося наосліп ухопити під час втечі з тюрми. Він на те не звертав уваги, зате за першої ж хвилини вільної розмови зі мною з’ясував обставини того, що з нами трапилося донині, розпитував про наших підпільників, пригадую цікавився долею Миколи Лемика…

Він пристав на мою пропозицію оновити убрання, тому вже наступного дня ми пішли добре знайомими мені з студентських літ місцями неподалік краківського університету та ринку, і там в крамницях щось собі дібрали. Пристойне тоді купити було не просто, йому дісталося сіре убрання, а мені-чорне. Скільки потім пам’ятаю Бандера ходив у тому сірому і, може, через те і псевдо «Сірий» собі вигадав».

В спогадах М. Клімишина знаходимо і ще одне місце де в Кракові був Провідник:

«Ми домовилися зустрітися в наступний день, місце зустрічі вибрали ми не випадково, спеціально . Там ми зустрічалися одразу перед арештом. Ми сиділи на лавці і бачили польського поліційного агента, який за нами слідкував, а потім був свідком на варшавському процесі».

Саме у Кракові проходять також 10 лютого 1940 р. конференція прихильників Бандери, що засуджує політичну ліню А. Мельника:

Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле виконували завдання Проводу Української Національної Революції. Вони не здійснюють її основних напрямках, нехтують націоналістичними методами праці та обов’язуючими революціонерів засадами внутрішньо-організаційного взаємовідношення та співпраці».

У квітні 1941 р. організація С. Бандери заявила про невизнання рішень 2-го великого збору ОУН в Римі і провела в Кракові свій власний 2-й великий збір. Його головні засідання відбувалися в організаційному приміщенні на . Робочі наради й пленарні засідання комісій та підкомісій проходили в різних приватних помешканнях, найчастіше в ще одному сусідньому будинку на .

Більшість крайових провідників визнала повноваження С. Бандери, після чого остаточно закріпився розкол ОУН на дві цілком самостійні і часом ворожі одна одній організації – ОУН(м) і ОУН(б). На з’їзді було визначено, що

«Дальше відношення України до тих держав залежатиме від того, як вони будуть трактувати права і життєві вимоги України”.

Ці постанови Збору ОУН напередодні агресії армій гітлерівської Німеччини на схід визначували ясно напрямки дальшої дії Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Думку, що “ворог мого ворога є моїм союзником” піддано жорсткій ревізії, додаючи непорушну передумову: «ворог мого ворога є моїм союзником лише тоді, коли він визнає й респектує повну суверенність українського народу, оформлену у самостійну Українську Державу».

Свої диявольські плани супроти України й українського народу гітлерівський провід ще приховував перед сторонніми. Але, кожна думаюча людина, що вміла й хотіла бачити дійсність тверезими очима, відчувала, що коїться. Тому й у жартівливій, популярній тоді, приказці про німецькі плани щодо України говорилося:

Від Кракова до Берліна – самостійна Україна; від Кракова ж по Урал – Дойчлянд, Дойчляндібераль!”.

Збереглися деякі свідчення про поведінку С. Бандери на з’їзді. Ось що розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин:

«Всі проекти різних комісій сходилися в одних руках С. Бандери, який виявив у той час найнаглядніше, чого він вартий та що він може зробити. Я дивувався його здатності до усебічного охоплення справ, якими він у той час керував. Я дивувався, як він з повним знанням підходив до справ і скільки разів він устрявав у справи, рішучо змінюючи проекти, над якими комісії проводили довгі дні в дискусіях. Часто бувало, що він знімав з плану нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися допізна вночі й на ранок починалися наново, він приносив свій варіант вирішення проблеми, широко та усебічно пророблений…На тих нарадах я укріпився в вірі, що він єдиний може у той час провід ОУН у руки і провести справу найкраще».

Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. обидві ОУН цілком вільно розгорнули в Кракові підготовчу роботу по створенню в Україні майбутніх державних структур. Микола Шафовал з Українського вільного університету в Мюнхені () записав цікаві свідчення др-ра проф. В. Яніва, про те як в Кракові було вирішено деталі проголошення акту відновлення української державності, до чого дійшло у Львові 30 червня 1941 р.:

«У Кракові відбулася розмова між Степаном Бандерою і Володимиром Янівем. При розмові був присутнім Ярослав Стецько. Бандера представив Яніву проект проголошення відновлення державности у Києві і запропонував Яніву, що був дуже відомим серед студенства, членів Організації та взагалі громадянства, як також овіяний ареолом «мучеництва» (нікого так часто не було арештовано поляками, як його), очолити цей Акт. Янів відмовився і назвав точно причину: Він знав, що закінчиться арештом і побоявся нових побивань і нових допитів. Янів мені сказав, що «дістав страха», пригадавши переживання в польських тюрмах «забракло відваги». І він навіть висловився так: «Дорогий приятелю, мені поляки так витовкли д…у, що у мене не стало сили». Бандера зніяковів і тоді Стецько сказав, що він перебирає на себе виконання цього Акту. Бандері, за словами Яніва, не залишилося іншого виходу, як дати згоду, хоч особливого захоплення не виявив. І тоді Янів додав з особливим піднесенням «добре, що так сталося, бо я б був ішов дальше до Києва і до Акту напевно б не було дійшло».

Де відбулася ця зустріч? На Зеленій, 20 чи в помешканні Бандер на Лоретанській? Нажаль, проф. Янів цього нам вже не скаже.

С. Бандера не був байдужим і до долі окремих членів організації. Г. Гордасевич також наводить цікаву історію з «краківського етапу» життя С. Бандери. Давній член ОУН Михайло Луцик згадував, як у 1940 р. він працював в українській школі біля Кракова і був арештований німцями за свої вірші. Про його арешт стало відомо С. Бандері і той організував викрадення Луцика з тюрми. Одного дня в камеру смертників, де той перебував зайшли двоє гестапівців, оглянули в’язня і наказали йому йти з ними. В’язень впізнавши в одному «гестапівців» свого знайомого, тим не менше не подав виду і був виведений з в’язниці.

Наступним об’єктом, який варто оглянути є . Він пов’язаний з примусовою вербовкою Вермахтом перед походом на Радянський Союз перекладачів з числа українців. Ось як описується ця вербовка одним з свідків тих подій в спогадах З. Книша:

«Прийшов назначений день і я зголосився в Команді міста Кракова. Дижурний військовий урядовець глянув на листа і без слова показав мені лавку, щоб сісти. Не пригадую вже, чи я прийшов перший, чи був хтось передо мною, але незабаром майже ціла кімната виповнилася такими самими, як я. Тримали нас так кілька годин, нічого не казали, навіщо нас покликали, і ми губилися в здогадах, що це все має значити. З’явився нарешті польовий жандарм і запросив нас усіх до військового автобуса. Кожен з нас прийшов так, як стояв, дехто навіть без капелюха і без грошей. Нічого нам не сказали, куди їдемо, не помогли наші протести і прохання, щоб дозволили вступити додому і забрати найбільш необхідні речі.

Завезли нас до старого, ще з австрійських часів, форту в Прокоцімі за Краковом. Не можу сказати, щоб почувався я добре в тих підземних коморах: світла майже нема, поверхові прічі з сінниками більше нагадують в’язницю, як казарму. Принесли їсти, я назвав би це скоріше тюремною саламахою, як військовим харчем – гидко на зуби класти. З усіх нас тільки один був знайомий з тюремним режімом у давніших часах і він своїми дотепами, завваженнями і жартами поволі розвіяв пригнобливу атмосферу, привернувся нам добрий гумор».

«Ця непевність скінчилася зараз другого дня. Приїхав до нас німецький сотник і виголосив коротеньку промову приблизно такoго змісту:- В скорому часі почнеться війна з большевиками. Ви будете приділені до німецьких військових частин, як перекладчики. Про те ніхто не сміє довідатися і тому вам доведеться перебути тут якийсь час у повній ізоляції. Служба в німецькій армії – для вас велика честь і відзначення. Сподіваюся, що приймете її з охотою і з ентузіязмом. Адже ж, ми хочемо тільки добровільности і кому це не підходить, тoгo не будемо примушувати. Одначе, хто не піде добровільно, того ми мусіли б відослати на час війни до Авшвіцу. Хто не хоче йти, на перекладчика – нехай виступить! Не виступив ніхто. Кому хотілося йти до Осьвєнціма? Всі ми вже знали, що в тамошньому концентраку вимордовують в’язнів і в виборі між кoнцентраком і службою перекладчика в війську не могло бути вагання. Ще кілька днів затримали нас у Прокоцімі, а потім по-одному повезли до різних військових частин».

В Кракові ще в 1939 р. ОУН зібрала свої кадри, зокрема мігрантів з радянської зони окупації, та спрямовала до Werkshutz – німецької воєнізованої охорони промислових підприємств, намагаючись дати цим людям військовий вишкіл. Проте, де знаходилися у Кракові казарми Веркшуца поки не відомо.

В перших днях червня 1941 р. український генерал Павло Шандрук, який в той час в окупованих німцями Скірневицях (під Варшавою) був дректором кінотеатру, також отримав наказ явитися до Кракова. Тут, на залізничному вокзалі, відбулася його розмова з полковником Івановичем, який служив в адміністрації Генеральної губернії (раніш згадувана будівля Гірничо-Металургійної академії) в Кракові. Німці, що готувалися до війни з Радянським Союзом намовляли до співпраці (відмовити було небезпечно) учасників перших визвольних змагань, потребуючи їх послуг в якості перекладачів та для полегшення встановлення своєї влади в окупованій Україні. Натомість, вони давали туманні обіцянки на вирішення української справи. Ще того ж дня П. Шандрук разом з Ю. Липою потрапили до Румунії до штабу групи Шоберта, яка готувалася до атаки на Радянський Союз. Після того, як німці відносно легко почали просуватися по Україні вони відпустили частину українців, яким стало зрозуміло, що про обіцянки створення української держави під протекторатом німців можна забути.

В кінці червня 1941 р. бандерівське крило створило свій орган – Український національний комітет, який 22 червня провів національний конгрес заочно обрало головою у Кракові відомого українського військовика, генерала та кол. військового Міністра УНР Всеволода Петріва. Втім, той не зміг приїхати до Кракова та обійняти свої обв’язки. Як згадував В. Горбовий президіум конгресу ввечері засідав в його помешканні.

На початку Другої світової війни в окупованому нацистами Кракові жила і родина Шухевичів, що також перебралася з окупованого СРСР Львова. Ю. Шухевич згадує:

«Наступного разу мені довелося зустрітися з батьком уже в Кракові, в 1939 р. Тільки що впала Польща. Большевики зайняли Галичину по Буг і Сян. По той бік були німці. Ми з мамою перейшли кордон коло Томашева. І через Ярослав поїхали до Кракова. Приїхали раненько. Ідемо по плянтах коло університету…Нараз бачу: назустріч іде батько. Я дуже втішився. Кинувся йому на шию.

Він повів мене з мамою на нове мешкання, яке щойно підшукав. Там, на вулиці Урядничій, мешкали ми коло року (який там номер, не пригадую. Наосліп і нині потрапив би).

Життя на Урядничій запам’яталося мені особливо тим, що моя мама тоді поїхала з поворотом до Галичини. Хотіла забрати своїх батьків. Вони не погодилися виїжджати, і вона повернулася назад до Кракова. Не було її понад місяць. Потім вона поїхала на курси до міста Бресляв (тепер місто Вроцлав). Вчилася там місяців три. Увесь цей час ми проводили з батьком удвох. Яке то було райське, кавалерське життя! Ранком ми вставали. Батько готував сніданок. Переважно яєшню і каву, або чай. Потім ми йшли — я до школи, він по справах. Обідали ми в “Українському касині”, що було тоді своєрідним осередком української еміграції в Кракові. По тому в мене домашні завдання, забави та інше, а в нього праця. Вечеряли також в касині".

Згадуваним Українським казино, що за свідченням Ю. Шухевича знаходилося навпроти церкви св.Норберта по вміло керував інженер Василь Колодій (напевне за наказом ОУН).

Окрім доброго ресторану, тут час від часу відбувалися забави з танцями. Туди заходили тисячі українців та інших громадян щоб зустріти знайомих, поговорити, та добре й смачно поїсти й випити не одну чарку. Це казино за короткий час стало товариським і культурним центром нашої еміграції. У жовтні 1940-го в Кракові у Шухевичів народилася донька Марійка.

Після короткого проживання на Урядничій Р. Шухевич з родиною переселився в (В біографії Р. Шухевича, О. Ісаюк, помилково вказується вул. Zielona 40). Ось що згадує Ю. Шухевич:

«У 1940-му році ми переїхали з Урядничої (вул. Urzędnicza – І. Парнікоза) на Зелену 22 (вул. Zielona 22 – І. Парнікоза). Поруч, в будинку № 20, був Провід ОУН (бандерівців), а в будинку № 26 — Український Центральний комітет (УЦК). Цей був мельниківський (Насправді УЦК був політично нейтральний – І. Парнікоза). У тому ж таки будинку (№ 26) знаходилась і Краківська філія мельниківського Проводу Українських Націоналістів (ПУН)».

Ми займали велике помешкання на 5-му поверсі. Властиво, у нас була одна кімната. В іншій кімнаті мешкав член Проводу Іван Равлик. Його жінка Мирослава була сестрою у перших моєї мами. Там таки мешкали Ярослав Стецько та Степан Ленкавський.

У нас бували Лебедь Микола, Климишин Микола та інші чільні діячі Проводу. Деколи приходив Степан Бандера. Збиралися в їдальні, вели неофіційні розмови. Переважно на політичні теми. А то ж були 1940-41 роки. Франція, Бельгія, Голландія, Норвегія… Потім були Югославія і Греція. Відчувалося наближення війни з СССР. Обговорювалися нинішні і завтрашні проблеми. Я крутився серед них. Слухав ті розмови. Дихав тим повітрям. І хоч мені було 7-8 років, я вперше задумався над політичними проблемами. Для мене то була своєрідна школа. В 10-11 років я вже читав Макіявеллі».

Ю. Шухевич згадував також, що в будинку бандерівського проводу бували М. Лебідь, М. Климишин, І. Габрусевич, С. Ленкавський, М. Турчманович та С. Бандера. За спогадами В. Кука:

«засідання Проводу (РП ОУН – бандерівців) відбувалися у приватних помешканнях: Степана Бандери, Олекси Гасина, Миколи Лебедя» (імовірно на Зеленій, 20 – авт.).

У зв’язку з Краковом того часу слід згадати ще одну постать – Дмитра Мирона-Орлика. Ще у 1938 р. він і написав твір “Ідея і Чин України” з наміром видати його за кордоном, куди він був запрошений як один з делегатів Крайової Екзекутиви ОУН на 2-й Великий Збір ОУН в Римі.

Готовий до друку примірник рукопису Дмитро передав на зберігання зв’язковій Крайової екзекутиви Олені Нєдзвєдській, тоді студентці Краківського університету. Вона ж, з конспіративних причин, заховала цей рукопис у своєї подруги. Коли ж надійшов до подруги тривожний сигнал, що у неї може бути поліцейський обшук, вона рукопис спалила. Про таку трагічну долю свого рукопису довідався друг Дмитро від своєї зв’язкової Оленки (згодом дружини Миколи Климишина) перед самим від’їздом поїзда за кордон (Про це докладніше у спогадах М. Климишина “В поході до волі”, т.1, вид.2, Детройт, стор.271).

Вже в окупованому Кракові у вересні 1939 р., Дмитро Мирон у незвичайно важких і несприятливих для наукових досліджень обставинах відтворив первісний варіант свого рукопису. Книжка була надрукована підпільно у 1940 р. на циклостилі під псевдонімом Максим Орлик дуже малим накладом й призначалася головним чином для вишколу Юнацтва ОУН та молодіжних організацій.

На пероні того ж краківського вокзалу в травні 1941 р. зустріч мав вже Улас Самчук. Він розмавляв тут з працівником культурної референтури ОУН Олегом Штулем, («Ждановичем»), В. Панченком-Юревичем, К. Мельником, які прибули з Берліна тим же потягом і знайомим з Праги – хорунжим армії УНР Миколою Чирським.

Відвідавши вул. Zielona, згадаємо про те, що саме в Кракові в грудні 1939 р. Олена Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою) і тоді ж вступила в ОУН(м). Вона працювала у культурницькій референтурі ПУН (разом з Ольжичем), була автором кількох ідеологічних та програмових творів. Наприкінці 1939 р. разом з чоловіком, вона переїхала до Кракова. Подружжя жило в маленькій кімнаті при театральній студії Старого Театру (Studio Aktorskie przy Starym Teatrze) по . До кімнати треба було пробиратись через зал для вправ танцюристів. Зрозуміло, що в їхній кімнатні все гуло і тряслося…». Емігрантське життя далеко не розкішно складається… – зазначала Марія Бачинська-Донцова. – (Та) все пережили Теліги дружньо…»

У Кракові О. Теліга очолювала мистецьке товариство “Зарево”. А влітку 1941 р. Олена Теліга, на той час вже відома українська поетеса і діяч ОУН, в Кракові в німецькій кав’ярні випадково зустрілася з Василем Іванисом (останній прем’єр кубанського уряду). Привітавшись, Олена почала хвалитися, що днями їде до Києва. Василь Іванис кинув:- Чого Вас туди несе? Хочете гострішого почуття? А може статися, що й голову стратите… – а потім, вже жартома додав, – ну, за Вас мені байдуже, я боюся за Михайла. Він порядний інженер та ще й кубанець, а поплентається за Вами і згине…Олена, жартуючи, пригрозила пальцем і відказала:- Як Ви так кажете, то обов’язково намовлю й Михайла їхати.

У липні 1941-го, коли О. Теліга в супроводі Уласа Самчука нелегально перебралася до Львова, її чоловік завершував справи у Кракові. Вона просувалася далі. 17 жовтня 1941 р. вона писала у Краків чоловіку:

Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай: яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю”.

Отримавши цього листа, Михайло поїхав до Києва до дружини. За своєю смертю…

22 червня 1941 р. в «українському» Кракові та доля радянських військовополонених в місті

22 червня 1941 р. німецька агресія рушила на СРСР. З.Книш описує, що діялось тоді в Кракові:

«Аж тепер зачалися гарячкові дні. Атмосфера підогрілася і зразу ж підскочила аж до точки кипіння. В Українському Центральному Комітеті, в Допомоговому Комітеті, в нашій організаційній домівці, під українською церквою в місті, в ресторанах і на вулицях, де жили українці – неописаний рух. Люди стоять купками й жестикулюють, кожен хоче сказати, що він чув у радіо, що писала сьогодні газета, якого він дістав листа від «добре поінформованого» знайомого. Сплетні і правдиві вістки перемішані, годі в тому визнатися».

Дійсно, 22 червня українці в Кракові зустріли з ейфорією, вважаючи що німці принесуть волю Україні. В цей день було зібрано конгрес в Кракові, на якому мав бути обраний Український національний комітет – головна українська репрезентація до часу проголошення незалежної держави. Остаточно його обрали в Ряшеві. Проте німці УНК не легалізували, а Г. Франк не прийняв його делегації. Збройною силою комітету мав стати український легіон, який формувався з пізньої осені 1940 р. до квітня 1941 р.

30 червня 1941 р. похідна група бандерівців на чолі з Я. Стецьком проголосила у Львові акт відновлення Української Держави. Щоб схилити С.Бандеру до співпраці та відкликати Акт 30 червня 1941 р., 5 липня гестапо арештувало його біля Белза і через Люблін відіслало до Кракова. Наступного дня його викликав на розмову шеф уряду ГГ Йозеф Блер та вимагав припинити діяльність УНК (Українського національного комітету) і відмовитися від проголошеного Акту. Бандера не погодився. За іншими даними в перших числах липня 1941 р. до Кракова на розмову з С. Бандерою приїхав унтер-штат секретар фон Кунт. Він вимагав від Бандери відкликати акт проголошення української держави. Питався як він міг то зробити без згоди Гітлера. Бандера відповідав, що свої справи українці вирішують самі. 5 липня 1941 р. Служба безпеки Рейху заарештувала у Кракові Бандеру і разом з дружиною Ярославою та дочкою Наталкою посадили під домашній арешт. 9 липня Бандеру депортували до Берліну для проведення допитів до тюрми гестапо на . 5-7 липня у Кракові заарештували членів Українського національного комітету В. Горбового і В. Яніва. Інші члени комітету опинилися під домашнім арештом із забороною будь-якої політичної діяльності.

З початком німецько-радянської війни, через виїзд багатьох працівників на Україну (зокрема членів ОУН), праця УЦК послабилась. Українці хотіли перенести УЦК до Львова, проте німці не дозволили, і у Львові постала філія. В Кракові залишилося не багато українських політиків. Деякі знаходилися в постійних подорожах між обома містами. Свідченням зменшення кількості українців в місті є невелика кількість учнів в єдиній українській народній школі в Кракові – 126 в 6 класах. Окрім того, багато українців служило в поліції та охороні в’язниць. У Кракові також було багато українських в’язнів, головним чином політичних з ОУН, які проголосили у Львові незалежну Україну, що не входило в плани німців. Через пройшли українські націоналісти, які після проголошення 30 червня 1942 р. в Львові Української держави, були неугодні керівництву фашистської Німеччини. Тільки в 1942 р. тут утримували 300 українців. Тут, зокрема, після арешту під Белзом і до перевезення до Берліна в 1941 р. утримувався і Степан Бандера. Серед ув’язнених гестапо ОУН-івців у краківській в’язниці на Монтелюпіх у Кракові опинився Омелян Коваль. А 20 липня 1942 р. був перевезений до концтабору Аушвіц з першою групою 25-ти політв’язнів, названих «Bandera Gruppe», серед яких він був наймолодшим, в якій між іншими були Василь Бандера, Степан Ленкавський і Петро Мірчук.

Катастрофа Червоної армії, починаючи з 22 червня 1941 р. призвела до величезної кількості полонених німцями червоноармійців. Щодо вояків СРСР Німеччина не вважала за потрібне вживати норм, передбачених Женевською конвенцією (хоча вона зобов’язувала кожну країну, яка цю конвенцію підписала, застосовувати її засади навіть по відношенню до країн, що не приєдналися, зокрема СРСР).

Детальну інформацію щодо місць утримання радянських військовополонених (серед яких було багато українців) знаходимо в каталозі вистави «Військовополонені в окупованому Кракові 1939-1945» (Owoc, 2011). Згідно до цієї розвідки в Кракові існували наступні місця утримання радянських військовополонених:

з 10.1941 по 08.1944 р. Є найбільш відомим табором військовополонених у місті. Тут утримувалися полонені з західних армій. В приміщенні знаходилася його комендатура.

На місці головної брами табору – в 1966 р. було встановлено пам’ятник.

При будівництві цього табору використовували радянських військовополонених. На площі 25 га між вул. Zawilła, Skośna, Obozowa та Ernesta Solvaya було збудовано добре оснащений табір. Весною 1942 р., коли табір був ще в будові, в одному з закінчених бараків було зібрано близько 165 радянських військовополонених, яких використовували на побудові доріг та хідників. На початку червня їх перевели до нового табору під курганом Крака.

2. Кошари 8-го полку уланів імені Понятовського, вздовж вулиці Zawiła, сучасна адреса: . На початку листопада 1941 р. тут утримували близько двісті радянських військовополонених. Табір розташовувався у колишніх конюшнях та складах соломи та сіна.

. Сюди радянських полонених було переведено з кошар полку уланів, зважаючи на надзвичайно важкі умови перебування і вибух епідемії.

У форті, в підвальних приміщеннях значно краще було з опаленням. Полонені працювали на розвантаженні вагонів з вугіллям на залізничній станції поблизу. Смертність була масовою, загиблих поховано поблизу . Наразі тут влаштовано окрему кватеру.

знаходився навколо кургану Крака. З червня 1942 р. тут утримували 300-500 радянських військовополонених. Полонені розвантажували вагони на , а також вантажили вугілля на складах в Заблотті.

5.Колишня гарбарня (фабрика вичинки шкір) по (сучасна нумерація не співпадає з архівною адресою гарбарні) – в середині 1943 р. німці влаштували тут найбільший табір радянських військовополонених на 1000 осіб. Територія колишньої гарбарні служила приміщенням табору. Територію було оточено огорожею з колючим дротом. В’язні працювали за межами табору.

6. Господарський військовий склад Ваффен СС по . На його території в середині 1943 р. знаходився табір для радянських військовополонених. В цей час на території складів знаходилися бараки, кухня та військові склади зброї та обмундирування. Склади мали свою залізничну колію. Тут в одному бараку в квітні 1943 р. утримували біля ста полонених сержантів радянської армії. Від колишнього табору наразі нічого не лишилося.

, в якому з червня 1944 р. по січень 1945 р. було сконцентровано близько 100 радянських військовополонених. Вони працювали на .

. Навесні 1940 р. терен прилеглий до залізничної станції Могила – наразі Новогутський район «На Скарпі» був зайнятий . Тут знаходилися складські приміщення та бараки. Обслуговували все це примусові робітники та радянські військовополонені.

В районі Могили (або на території аеродрому) були, імовірно, спочатку розміщені радянські військовополонені з Arbeitskommando 1806 Сталагу № 369 (близько 300 людей), які працювали на відновленні . В 1944 р. в таборі в Могилі (в окремій частині) утримували радянських полонених, які висилалися до ремонту доріг, розбірки та будови мосту на Віслі та будівництва оборонних споруд на передпіллях Кракова.

Табір займав 5-10 га та мав біля 15 бараків. Детальний опис табору можна знайти за посиланням .

Радянські військовополонені також працювали на завантаженні та розвантаженні вагонів, перебиранні картоплі, перевозці вугілля, земляних роботах, розробці каменоломні , вживалися до будівництва , а також висилалися до роботи на автомобільних закладах на . Також полонених змушували працювати у закладах виробництва зброї фірми Werne und Schmeil , яка носила назву Distriktswerk 7. Додатково військовополонених використовували також на роботах на німецькій фірмі Unitas по . Їх також задіяли для перебудови залізничної лінії до Закопаного та розбирання будинків. Полонених пильнували власівці.

На додачу, полонені з табору під курганом Крака працювали на закладах ремонту вогнепальної зброї та гармат по . Їх робота була виснажливою та небезпечною.

Після ліквідації таборів, радянські військовополонені і далі утримувалися у прифронтовій зоні.

Німці сповідали принцип винищення полонених фізичною працею. В німецьких таборах загинуло 3.3 млн. військовополонених, що після голокосту є найбільшим злочином нацизму (див. також ). Для радянських військовополонених на території окупаційного новотвору на місці Польщі – Генеральної губернії було створено систему постійних таборів – сталагів. Окрім Кракова сталаги на території ГГ існували в Острові-Мазовецькій (№ 333), Седльцях (№ 366), Дембліні (№ 307), , Ченстохові (№ 367), , Львові (№ 325) та Станіславові (суч. Івано-Франківську) (№ 374). Усі вони підлягали загальному командуванню в Любліні..

Невеликі цвинтарі радянських військовополонених утворено та . Тут наявні пам’ятники поставлені ще за часів ПНР. На останньому поховано 153 радянських військовополонених. В могилах глибиною 1,2 м ховали по кілька людей. На терені прилеглим до цього цвинтаря поховано також радянських солдат, які полягли в боях за Краків в січні 1945 р.

Окрім таборів для військовополонених українці опинилися і в так званому карному таборі будівельної служби (Straflager des Baudienstes im Generalgouvernement) в . Цей табір існував з 15 квітня 1942 р. до 22 липня 1944 р. Загалом через нього пройшло близько 2 тис. поляків та українців. Підчас ліквідації табору із загалом 170 в'язнів, 146 змогло втекти, інших німці розстріляли на місці. Поховання здійснено на місці страти. В 1948 р. тут встановили невеликий пам'ятник.

Liban's Quarry, former WWII German Nazi Labour Camp, memorial, Za Torem street, Krakow, Poland.jpg
Пам'ятник страченим в'язням у каменоломні Лібан, за Вікіпедія

1944-45 рр.

Просування радянської армії до Східної Галичини навесні 1944 р. спричинило часткову евакуацію Українського Центрального Комітету і його працівників на західні окраїни. Централя УЦК знову почала діяти у Кракові, а у Львові залишився осередок, очолюваний К. Паньківським.

Після того як радянські війська підійшли до Кракова, УЦК евакуювався до Любина (Нижня Сілезія). Захоплення Львова спричинило нову хвилю евакуації. Повторно втікаючи від совітів, українці знову наводнили Краків. Деякі навіть мали польські розпізнавальні картки і та зверталися до польської допомогової ради в Кракові. Найчастіше вони потрапляли до українського осередку для переселенців. Окрім цивільних осіб з’явилися і солдати з Української дивізії. В січні 1945 р. українські емігранти виїхали далі на захід. У 1945 р. в Німеччині опинилося 300-400 тис. українців, якими продовжував опікуватися Український Центральний Комітет (Див. ).

Маловідомо, що у середині січня 1945 р. у Кракові незадовго до його відбиття радянською армією в німців ще раз був С. Бандера. Тут він зустрівся з членами ОУН Юрієм Лопатинським (Калиною) (одним з учасників майбутніх перемовин з Армією Крайовою в Руді-Ружанецькій) та Дмитром Чижевським (Демидом), через яких передав Проводу ОУН своє рішення, що він підпорядковується вибраному бюро Проводу та підтримує рішення ІІІ Надзвичайного Великого збору ОУН. С. Бандера намагався пробратися в Україну. Але представники Р. Шухевича завернули його на еміграцію, бо обставини для роботи в Україні були дуже важкими.

Чи було врятовано Краків?

Одним з найбільш дискусійних питань пов’язаних з історією Кракова, яке має пряме відношення до українців є історія про порятунок міста від знищення гітлерівцями під час звільнення міста в 1945 р. Намагаючись розібратися в цьому питанні нашу мандрівку розпочнемо в . Тут лишився п’єдестал від пам’ятника маршалу І. С. Коневу, ім’ям якого було названо колись сучасну алею Армії Крайової.

Після повалення комуністичного режиму в Польщі, раніш розташований на проспекті Конєва пам’ятник маршала було демонтовано. Проте його не було знищено, а було відправлено до Росії, де він зараз стоїть в місті Кірові.

В січні 1945 року війська 1-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конева наблизилися до Кракова. В цей час гітлерівці використали форти північного та східного 3-го ряду фортів Кракова для організації оборонної лінії, на якій чинили короткотривалий опір радянським частинам. А що було далі? Симптоматично, що щодо німецьких планів мінування Кракова та обставин звільнення Кракова радянськими військами існують дві діаметрально протилежні точки зору.

З одного боку стверджується що війська І. Конева, намагаючись зберегти старовинне польське місто від руйнування, запланували спеціальний обхідний маневр змушуючи гітлерівців відступити без бою. Вказується, також що І. Конев нібито заборонив вживати у боях за місто важку артилерію. Окрім того, радянський розвідник – українець з Дніпра Є.Березняк (25.02.1914-23.11.2013, проживав в Києві по ), екранізований в відомому радянському фільмі «Майор-Вихор», оповідає поширену в часи Польської народної республіки (ПНР) історію про те як радянськими розвідниками у співпраці з підпільниками Польщі (з комуністичної Армії Людової) вдалося врятувати Краків від вибуху, який був підготований гітлерівцями. Німці начебто мали заманити частини радянської армії до міста і висадити його.

При цьому Є. Березняк оповідає, що був висаджений в складі групи «Голос» з парашутом під Краковом з завданням з’єднатися з польськими підпільниками, але був схоплений та утримався у в’язниці гестапо в . Ось як описував цю будівлю в 1941 р. вже знайомий нам З. Книш:

«Ґестапо міститься в величезному півокруглому модерному будинкові давної «Ліґи Морської і Колоніяльної», недалеко від другого пояса плянтів, що оточують Краків, тепер ця дільниця зарезервована виключно для німців».

Наразі в колишніх камерах гестапо знаходиться музей. Його варто відвідати. Серед написів залишених на стінах наявні і написи наших земляків…

В тюремній камері Є. Березняк вигадав історію, що він начебто є марш-агентом і мусить зустрітися зі своїм зв’язковим . В окупованій Польщі це був другий за значенням ринок після варшавського. Кілька днів поспіль він приходив сюди під наглядом гестапівців. Тож дочекавшись облави на спекулянтів, що проводила німецька поліція, втік.

Після цього він вийшов на польських партизан і членів своєї групи (до речі всі її члени були українцями). Але про свій арешт і втечу з гестапо Березняк доповів лише після повернення із завдання. «Якби я повідомив про це відразу, моєму заступникові просто наказали б мене пристрелити», – стверджував розвідник. В подальшому група отримала від німецької абвер-команди № 115 (від завербованого фельдфебеля Курта Хартмана) план мінування Кракова та відомості щодо 17-ї польової армії, яка тримала оборону перед військами 1-го Українського фронту. Після завершення роботи групи Є. Березняк за перебування у нацистському полоні потрапив у табір НКВС.

Де ж німці складали вибухівку? За офіційною версією – всюди: в каналізації, підвалах, а також спеціально-зведених під виглядом фортифікаційних споруд бункерах. До них ми ще повернемося у зв’язку з протилежною версією.

Далі наша дорога на північно-західну околицю Кракова, де на перехресті вул. Pasternik та Margaretek розташований один з краківських фортів .

Як розповідає Є. Березняк, саме сюди був протягнутий кабель від замінованих споруд. Інформацію про це розвідник передав радянському командуванню. Зважаючи на це, штурмова група радянських солдат в ніч в на 18 січня 1945 р. атакувала форт, та перерізала головний кабель. Краків був врятований (детальніше див. тут ).

Дійсно, вже 17 числа радянські війська вийшли до Кракова з північного-заходу, де німці не були підготовані до оборони (хоча за іншою версією вони підготувалися до кругової оборони). 18 січня більшу частину міста було зайнято. Німці ще деякий час (до 19 січня) боронилися на Кремьонках, на південному березі Вісли.

Зауважимо, що польські науковці притримуються інших поглядів. Так експозиція музею окупації Кракова стверджує, що обхідний маневр маршала І. С. Конєва – це міф радянської пропаганди. Втім, факти свідчать що він був, не відомо звичайно чи спланований, чи потім дійсне було видане за бажане. Цікаво, що професор Х. Станьчік у своїй монографії «Краківська операція 1945» (2001) пише, що затверджений Сталіним план січневого наступу припускав на нашій території взяття Кракова в кліщі двома арміями 1-шого Українського Фронту і знищення 17-ї німецької армії, яка захищала його. План цей Червоної Армії не вдалося реалізувати внаслідок сильного опору німців на південному фланзі і запізненого руху радянської армії, що йшла на захід через гірську місцевість. Коли 17 січня перша з двох армій опинилася на підході до Кракова з півночі, друга була ще на Дунайці, в околицях Рожнова.

Низка польських істориків категорично спростовує і версію про замінування Кракова, вважаючи її радянською вигадкою закріпленою книгою С. Черпака і З. Хардта «Наказ: врятувати місто», 1966 р., а також пропагандистським військовим фільмом 1976 р. під назвою «Врятувати місто» Я. Ломницького, створеного спільно з радянською кіностудією «Мосфільм». Незважаючи на те що, ще з середині вересня 1944 р. почалося укріплення міста (начебто проти польського повстання, яке готувала Армія Крайова), вже у січні 1945 р. німці відмовилися обороняти столицю ГГ. Натомість, вони вибрали оборону Верхньосілезького Промислового Округа, який живив їх військову машину. При наближенні ж з півночі радянської армії вони встигли вивести головні війська з міста.

Прихильники версії, про те що тотального мінування Кракова не було, щоправда визнають – німці підклали потужні заряди під об’єкти, важливі з військової точки зору, зокрема, під мости, віадуки, газовий завод, електростанцію і т.п. Гітлерівці також встановили міни, як і в будь-якому іншому місті, в передмістях Кракова. Натомість загадок про тотальне мінування міста немає. Вони, наприклад, відсутні в «Хроніці окупованого Кракова» (1973) Т. Вроньского, який натомість зазначає, що німці, знищуючи документи, підпалили будівлі уряду Генеральної губернії (сучасна Гірнича Академія), гестапо і поліції. Підпалені були також склади у головного вокзалу, склади спирту на вул. Cystersów і склади на вул. Grzegórzecka. Але ані про підривання всього міста, ані про будь приготування, в цій детальній хроніці немає жодної згадки. Увечері 18 січня 1945 р. німці, відступаючи на південний берег Вісли, підірвали за собою всі мости. Коли радянська армія зайняла північну частину міста, радянські сапери розмінували газовий завод, а також електростанцію. На думку польських дослідників, не були заміновані замок, кафедральний собор, королівські гробниці на Вавелі, площа Ринок, архітектурні пам’ятники в центрі міста, а також костели та будівлі, показані у вищеназваному фільмі. У декількох десятках місць, позначених хрестиками на плані Кракова, які представляються глядачам фільму «Врятувати місто», начебто в дійсності не було захованого під землею ромперіту (потужної вибухової речовини) в кількості більше тони в кожному з позначених місць, в штабелях з 24-кілограмових ящиків. Вказується, що в кінці 1944 року, побоюючись збройного повстання, чутки про мінування Кракова стали розпускати самі німці, намагаючись шантажем зупинити поляків. У перерахованих пропагандистських книгах і фільмі «Врятувати місто» ця німецька ідея була підхоплена і використана для того, щоб створити радянських героїв порятунку – стверджують польські історики.

Тут варто згадати, що в музеї окупації Кракова пояснюється, що раніш згадувані бункера – це насправді протиповітряні схрони для населення, наводяться їх фотографії та навіть макет.

Поляки спростовують також версію про рішення І. С. Конєва не використовувати в боях за місто важкої артилерії. Польські дослідники стверджують що при штурмі Кракова в січні 1945 року планувалося вжити потужних артилерійських частин та авіації, при боях за місто знищено або пошкоджено близько 450 краківських будівель, у тому числі і в центрі міста, зокрема, повне руйнування будинків навколо головного вокзалу.

17 січня 1945 р. радянський літак скинув на Вавель, тодішню резиденцію нацистського губернатора Ганса Франка, авіабомбу, яка, впавши на каплицю Баторія пошкодила Вавельський кафедральний собор і частково замок. Втім, зрозуміло, що в порівнянні з іншими польськими містами Краків, фактично мало постраждав.

Ми не беремося судити, яка з двох версій є правдивою. Адже нам відомий не один приклад радянської фальсифікації історії, хоча в той же час відомою є і фанатична нехіть деяких польських патріотів до всього пов’язаного з радянською історією. Скоріше як завжди істина десь посередині: Краків напевне було заміновано. Але не в такому ступені, щоб можна було говорити про його повне знищення. Якщо ж розвідці польських партизан з Армії Людової разом з розвідгрупою з радянських українців дійсно вдалося перешкодити будь-яким вибухам у Кракові, то і за то їм честь і хвала.

Як би там не було, але саме радянські війська, в складі яких другою національністю після росіян були українці, 19 січня вибили з Кракова гітлерівців. І при всій нехіттю до комуністичного минулого не можна забувати про подвиг нашого простого солдата, який ціною свої крові того німця прогнав.

І це при тому, що хоча поляки по 1945 р. і не отримали волі, але на відміну від українців в значно більшій мірі залишилися поляками зі своєю власною хоч і радянською державою і своєю мовою, а тож мали можливість дочекатися і справжньої незалежності.

У 1945 р. визволена від гітлерівців Польща замість Речи Посполитої стала Польською Народною Республікою, і в ній вже готувалася трагедія мільйонів українців.

Джерела:

Chwalba A. Okupacyjny Kraków w latach 1939-1945. – Kraków : Wydawn. Literackie, 2011. -489.

Бень А. Б. Батько Бандерів: Худ.-докум. Вид. – К.: Атика, 2011 -584 с.

Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії 1939—41. Чикаго 1975.

Липовецький С. Українські січові стрільці: галицькі воїни Архістратига Михаїла. – К.: Українська видавнича спілка, 2010. – 96 с.

Паньківський К. Роки німецької окупації. Ньюарк 1965;

Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – Львів: Апріорі. -2008 – 208 с.

Szandruk P. Siła męstwa / Przekład Przemysław Tomanek. – Warszawa-Kraków. – Mireki. – 2014. – 355 s.

Посівнич М. Степан Бандера. – Харків.: Клуб книжкового дозвілля, 2015. -252 с.

Ісаюк О. Роман Шухевич. – Харків.: Клуб книжкового дозвілля, 2015. – 256 с.

Owoc Tomasz. Jeńcy Wojenni w okupowanym Krakowie 1939-1945. Katalog wystawy. Muzeum historyczne Miasta Krakowa. Kraków, 2016. – 263 s.

Romanowski W. Bandera terrorysta z Galicji. Warszawa: Demart. – 2012. – 222 s.

Середницький Ярослав Формування польського збройного підпілля в час українського національного відродження. 1939-42 роки. Тернопіль: Мандрівець, 2020 – 232 с.

Стецько Слава Жінка, яка творила незалежну Україну / Дмитро Куделя – К.: Ярославів Вал, 2021. – 200 с.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н.

Парнікоза І. Ю.

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах».