Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

Краків для українця. Частина 3. В час великих змін

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Т. Шевченко

Вавель – малюнок українського художника та стрільця УГА Льва Геца ( )

Краків – як хочеться знову відчути твою атмосферу пройтися твоїми чарівними вуличками… Але якщо ви тут вже не вперше, то вже не звертаючи уваги на звичайні краківські принади для туриста, маєте змогу продовжити розпочату в минулих частинах подорож циклом «Краків для українця». Цього разу спробуємо поринути в атмосферу міста під час великого зламу – розпаду Австро-Угорської імперії. Так, вже дуже довго місто жило під досить демократичним скіпетром австрійських імператорів. «Було гарно!»- писав згадуючи «Український Краків», перед 1914 р. Богдан Лепкий. А потім прийшла війна» і багато молодих українців зв’язаних з Краковом навчанням чи працею вирушили на військовий шлях, аби в сірих австрійських шинелях, як наприклад український художник Осип Курилас, битися на стороні Австрії з мрією про власну Україну.

, за (Лазарович, 2005; Липовецький, 2010)

Але надією на те, що війна викличе розвал імперії жили і господарі міста Крака – з надією на відродження їх рідної Польщі. Питання полягало тільки в тому де має скінчитися Польща та розпочатися Україна. Ю. Пілсудський на це питання відповів так Польща буде там де дійде польський солдат з карабіном і багнетом в руці. Тож обом слов’янським народам судилося зіткнутися на землях Східної Галичини у короткій, але дуже жертовній боротьбі один з одним за свої держави. Українці випередили поляків і 1 листопада над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор. Відчайдушний виступ українців не залишив байдужими і краківське українство, воно також кинулося за покликом серця. Покликом який ніхто зараз не має права засуджувати. А потім прийшла гіркота поразки, а подекуди і помста щасливіших сусідів. Тож багато хто опинився у краківському концентраційного таборі в Домб’ю, а діяльність українських громадських організацій було фактично припинено. Повсюдною була недовіра та підозрілість до українців. І тим не менше вони потроху поверталися до громадського життя міста над Віслою, яке здавна славилося своєю багато культурністю. Нечисленну українську спільноту міцно консолідує заглиблення в себе та створення традицій українсько-галичанського народного зриву ЗУНР та боротьби Великої України під прапорами УНР. Відданість щонайменших горсток українців національним ідеям поступово створювала гарне запілля для підтримки українських підпільних організацій, що поставили собі за мету вибурювання української незалежності. Отже якщо вас цікавить тогочасний Краків очами українців то запрошуємо погортати наступні сторінки цього поки ще не надрукованого путівника…

За покликом сердець

Цього разу наша мандрівка розпочнеться біля будинку колишніх австрійських військових кошар побудованих в 1862 р по вул. Райській (Rajska), 1. Наразі тут знаходиться воєводська публічна бібліотека. На стіні кошар знаходиться табличка завжди уквітчана червоно-білими смужками. На ній напис: “З цих кошар в листопаді 1918 року вирушали на відсіч оборонцям Львова перші відділи польського війська”. Вона є пам’яткою про далекі осінні дні 1918 р.

Пам’ятна таблиця в пам’ять про участь краків`ян в боях за Львів на будівлі бібліотеки по вул. Райській, 1 (Фото автора)

Академічний батальйон перед будівлею кошар на вул. Райській перед відправкою до Львова, листопад 1918 р.

Новина про бої у Львові викликала піднесення в польській громадськості Кракова Вона кинулася надавати польським відділам будь-яку допомогу. Так, з групи університетських професорів на чолі з Емілем Годлевським було утворено Бюро відсічі Львова. З його ініціативи було проведено велике віче в краківській залі «Сокола». Розпочато відповідну пропагандистичну акцію та набір добровольців та пересилку їх до Львова. Необхідно зазначити що батько Другої Речі посполитої Ю. Пілсудський без великого ентузіазму сприйняв необхідність військової допомоги Львову проти українців, в яких бачив своїх союзників проти більшовицької Росії. Тож польська громадськість і локальна військова влада змушені були імпровізувати.

Зрозуміло, в серця краківських українців були на іншому боці. Як загадував у своїх спогадах Дам’ян Гоняткевич, тоді під кінець жовтня 1918 р. солдат австро-угорської армії, що знаходився в Кракові і одночасно студент Краківської академії мистецтв, настрій серед краківського українства тоді був винятково піднесений. Щоб спробувати відчути його помандруємо до будівлі по вул. Флоріанській, 30, де тоді знаходилася читальня «Просвіти».

У 1918 р. читальня «Просвіти» знаходилася на першому поверсі кам’яниці по вул. Флоріанській 30 (Фото автора)

Горняткевич згадує, що тут тоді панувала дивна гарячка. Все вирувало. Один одному переказували тисячі суперечливих відомостей і домислів. І чим більш були вони фантастичні тим більше вірили в них схвильовані голови.

З вибухом українсько-польських боїв за Львів вогні в читальні краківської “Просвіти” згасли (Фото автора)

З вибухом «Листопадового чину» чи «Оборони Львова» (обидва народи мають право на свої назви) краківська «Просвіта» опустіла. Горняткевич згадує, що молоді поїхали на схід, щоб виконати свій патріотичний обов’язок. В Кракові залишилися лише ті, хто мусив залишитися, чи ті хто вже не міг ніде поїхати.

Дуже скоро діяльність «Просвіти» була перервана рішенням поліційної влади. Претекстом для цього стало повідомлення: «що під номером 30 на другому поверсі по вулиці Флоріанській відбуваються таємні сходки євреїв та русинів, переважно вночі. Два впливові євреї виїжджали до Львова».

Незважаючи на те, що керівниками ЗУНР пропонувалося надати полякам широку культурну та релігійну автономію, вони сприйняли це утворення виключно як інтриги упадаючих окупаційних держав. Поляки розпочали справжню війну за Львів, яка потім переросла в війну за Східну Галичину.

В цій війні Краків, зрозуміло, всіма силами намагався підтримати польський Львів. 12 листопада за допомогою висланого звідси боронованого потяга поляки відбили в українців Перемишль. Тільки в середині листопада, в результаті розпорядження верховної влади держави генерал Ройя прийняв під своє командування спеціальну операційну групу. В Кракові розпочалося формування регулярних підрозділів, які потім були через Перемишль перекинуті до Львова. 22 листопада ввечері до Кракова долетіла новина про витіснення українців зі Львова.

Як пише Т. Філар, в атмосфері тріумфу було виконано багато актів помсти та відповіді, в тому числі і погроми євреїв, яким приписувалося сприяння під час боротьби українцям. Польська військова влада застосувала брутальні методи, зокрема взяття в вигляді заручників видатних діячів українців, в тому числі шанованого старця Юліана Романчука. В спеціально створених таборах було інтерновано українців, яких підозрювали в спричиненні шкоди поліській державі в тому числі функціонерів державної адміністрації ЗУНР, які потрапили в польські руки та діячів греко-католицької церкви. Перед тим як відвідати пам’ятки пов’язані з сумним періодом «польської реакції» зауважимо лише, що міська рада Кракова на засіданні 28 листопада з нагоди здобуття Львова прийняла відповідну резолюцію, в якій зокрема значилося: «Рада міста Кракова висловлює героям Львова пошанування і радість з нагоди звільнення міста, а Польському уряду та Юзефу Пілсудському подяку за успішну відсіч для Львова». Друге формулювання – це був камінь в город Ю. Пілсудського, який не поспішав допомагати Львову.

Впродовж півроку 1919 р. в Кракові уважно спостерігали за ходом боїв Східній Галичині, які тривали до 16 липня. Польща порушивши зобов’язання перед західними державами застосувала на Галичині підрозділи армії Ю. Галлера, що призвело до відтиснення українських частин за Збруч. Польські частини, які проходили через місто на схід, радо вітали кракуси.

Так сталося, що генерал Ю. Галлер, який так прислужився Польщі в боротьбі проти українців, похований в військовому костелі св. Агнешки в Кракові. Ю. Галлер пройшов через цілу низку польських формацій, які діяли на сучасній території України. Початково він служив у створеній в складі австрійської армії ІІ бригаді Легіонів яка воювала в Карпатах і з 1916 р. на Волині, а з 1917 р. після «кризи присяги» – відмову складати присягу австрійському імператору, у Польському допоміжному корпусі на Буковині. Звідти він з рештками корпусу перейшов під Раранчею (це теж Україна) до 2-го Польського корпусу – формації, яка початково була створена в складі армії Російської імперії. Після розпаду останньої в 1918 р. цей корпус знаходився на теренах України і намагався пробитися на Білорусь але був оточений та роззброєний німцями під Каневом. Вже після цього Ю. Галлер перебрався до Франції і очолив «блакитну армію», яку використали проти галичан. Загалом, біля третини вояків польських військових формацій повоювали проти українців під час визвольних змагань.

Костел св. Агнешки та могила Ю. Галлера

Згодом Верховна Рада союзних держав вирішила визнати Східну Галичину Польщі на 25 річний термін, але поставила вимогу надання українцям автономії. Поляки активно почали протестувати домагаючись навічного входження цієї території до Польщі, при запевненні однак усім мешканцям повної свободи національного розвитку. Тим часом на захід потягнулися колони полонених українських вояків та інтернованих осіб, на які чекала низка таборів, одним з яких був табір в краківському Домб’ю – наступна мета нашої подорожі.

Табір в Домб`ю

Табір в Домбью (№1), вже тоді – дільниці Кракова, знаходився між вул. Могильською, Косинерів та Домбською. Тут на території колишніх кошар в часи першої світової війни діяв австрійський табір для військовополонених.

Схема розміщення табору для військовополонених та інтернованих осіб в Домб’ю, 1- позначено муровані бараки, що збереглися

На початку листопада 1918 р. цей табір залишили полонені з російської, сербської та італійської армій, а розташовані тут муровані та дерев’яні будівлі опинилися в розпорядженні польської військової влади. Табір в порівнянні з іншими мав непогані санітарно-житлові умови.

Наразі територія колишнього табору це запущений пустир та убогі приватні ділянки (Фото автора)

Тут збереглися також муровані бараки колишнього табору наразі адаптовані під допоміжні споруди воєводського управління поліції.

Колишні бараки в Домб’ю – матеріальні свідчення колишнього табору інтернування, за ()

Цінні спогади про табір залишив настоятель парафії Тарнава коло Турки Володимир Венгринович, що був інтернований в ньому від 15 серпня до 17 жовтня 1919 р.: «Табір жє великий, десь 18 бараків дерев’яних, як той «наш», і кілька чи з десяток (11) мурованих об’єктів. В них наявні ліжка, сінники та навіть матраци, ковдри та пледи. І все досить в порядку, підлоги, умивальники, туалети. Але те все є переповнене, навіть багато з тих інтелігентів, які приїхали раніше, вже місця для себе там не знайшли. Кожний барак і 2-3 «об’єкти» мають кухні і хто з інтелігентів запишеться дає 2 або 4 крони денно за їжу». В’язні Домб’я мали згідно спогадам о. Венгриновича можливість також читати польську пресу, а також з огляду на свій строкатий національний склад дискутувати на політичні питання. В цих дискусіях брали участь українці з різних частин України, євреї та німці з Сілезії. Функціонували театр та шпиталь. У листопаді 1919 р. в Домб’ю перебувало 274 в’язнів з більшовицької армії (багато з яких було українцями), 239 в’язнів з Східної Галичини та 2288 інтернованих осіб з цього ж регіону. Загалом 3801 особа. При цьому гранична місткість табору була встановлена польською військовою владою в 8000 людей!

Є відомості, що в таборі утримувалися колишній начальник штабу Північної групи Армії УНР Всеволод Агапієв, колишній командувач Північно-Західного (проти-більшовицького) фронту Володимир Оскілко, д-р Володимир Старосольський, д-р Володимир Загайкевич, д-р Володимир Бачинський та інші видатні українці (див. тут).

Серед в’язнів Домб’я короткий період був і син Івана Франка – бойовий пілот УГА Петро Франко. 4 січня 1919 року, проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на двомісному «Альбатросі», Петро Франко був збитий ворожим літаком. Франко, та його другий пілот, десятник Роман Кавута, залишилися живими, але потрапили у полон до поляків. Українських авіаторів було інтерновано у табір Домб’є, що під Краковом. Проте сидіти за колючим дротом Петро Франко не збирався. За золотий перстень він виміняв у вартового польський військовий однострій та здійснив втечу з табору.

Петро Франко – був в’язнем Домб’я дуже недовго, підкупивши сторожу він втік до своєї частини. Фото за (

за (Лазарович, 2005)

Є відомості, що його шлях назад був дуже непростим — через Прагу, Відень, Будапешт, потім Карпати, Станіславів, аж до Красного, де базувалася рідна частина.

Як і в усіх таборах, бідою цього табору залишалося те, що він не був пристосований до зимових умов (в бараках бракувало опалення і пічок). Крім цього, наплив великих груп в’язнів та інтернованих спричиняв виникнення епідемій різних хвороб. Хворі з табору потрапляли до краківських лікарень, звідки дорога багатьох вела на Раковицький цвинтар. Акції протесту українських та польських громадських організацій призвели до того що вже навесні 1920 року всіх в’язнів та інтернованих було звільнено

Про життя табору нам могли б розповісти 130 листків рисунків Льва Гетца (1896-1971 рр.) який у 1924 р. закінчив Краківську академію мистецтв, а потім був її професором (1950-1958). Втім наскільки нам відомо вони зберігаються в запасниках Краківського історичного музею, в Інтернеті їх теж немає.

В мережі нам вдалося відшукати тільки малюки Льва Геца, на яких зображено Краків, за (), (за Лазарович, 2005)

Імовірно, саме в цьому таборі опинився і заарештований в 1919 р. голова товариства «Просвіта» у Львові Іван Кивелюк

Табір функціонував ще кінця 1921 р. для ув’язнення більшовицьких військовополонених, станом на жовтень 1920 р. тут утримувалося вже лише 46 чоловік.

Місцева українська громада як могла допомагали в’язням. Але зрозуміло о внаслідок її малочисельності можливості такої допомоги були вкрай обмежені. Серед осіб безпосередньо заангажованих в допомогу українським полоненим та інтернованим особам в таборах в Домб’ю та Вадовицях були пізніші активні діячки краківської філії «Союзу Українок», яку було створено 1924 р.: Елеонора Леонтіна Гогульска, Ксенія Добрянська та Ольга Коритовська.

Т. Чекальский також подає факт надання допомоги ізольованим в таборі в Домб`ю особам таємним комітетом Допомоги інтернованим під керівництвом адвоката Юзефа Дробнера. Окрім того звільнення інтернованих домагалася польська соціалістична партія. Так в її часописі «Робітник» від 20 грудня 1919 р. зазначалося, що депутат ПСП Хаусер виступив проти висновкам депутата ксьондза Лутославського. Останній протестував проти амністії українцям. Він зажадав виключення з неї «українських бандитів», і повідомив, що хоче зробити усе для люду руського, але українців вважав не народом, а ворожою партією з якою потрібно боротися. Такі погляди тоді були розповсюдженими.

Коли крокуєш вул. Косінерів вздовж р. Пронднік тереном колишнього табору. Стає очевидним той факт, що місце, на відміну від гітлерівського табору Плашів, чи краківського гетто, не зазначено ні в путівниках, ні на місцевості. Так тут не має жодного пам’ятного знаку чи ін. Тож знайти його наразі може тільки дуже допитливий турист. Нам невідомо чи така ситуація викликана браком уваги до цього питання сучасної української громади Кракова та української держави, чи вона демонструє не бажання пам’ятати про цю сумну сторінку з боку польської влади. Але зрозуміло одне, що із почуття справедливості такий пам’ятний знак тут має обов’язково постати, як і інформація, перш за все для туристів-українців. Адже для нас мартирологів Кракова – це перш за все Домб’є. В сучасному Кракові одна з вулиць носить назву жертв Домб’я.

Безіменні могили

Далі перейдемо на вже знайомий нам по попереднім екскурсіям «Кракова для українця» Раковицький цвинтар. На полях № 71 і 72 (тобто на давніх дільницях XXVII і XXVIII) на площі 755,9 м2, в 3-х рядах братських могил спочивають 1253 особи (відповідно 751 і 502).

Місцерозташування безіменних могил в’язнів табору Домб’є та пам’ятника їм (1) на Раковицькому цвинтарі

Отакою була смертність в таборі з 1919-1920 рр. Більшість померлих тут залишилося безіменними. Серед імен загиблих солдат УГА, які відомі можна знайти з-поміж інших і лемків, з приводу яких польська історіографія любить твердити, що вони не підтримували українських національних ідей. Відомі імена С. Левитського (з Ропіци біля Горлиць), що вмер 28 вересня 1919 р., Андрія Макара (з Токарні коло Сянока), що вмер 15 вересня 1919 р. і Миколи Васьо з Леська, який помер тут 21 серпня 1919 р.

З відомих прізвищ похованих на Раковицькому цвинтарі українських жертв Домб`я збереглися також наступні: Бриді Едвін – український офіцер, Тесленко Миколай, Адам Янушковський, Юкнес Адам, Дмитро Луценко – інтерновані цивільні українці. Необхідно зазначити, що в зазначених могилах поховані не тільки українці, але й представники інших народів та навіть окремі польські вартові, що також стали жертвами епідемій.

Поховання на території Раковицького цвинтаря та терен, на якому розташовувався табір в Домб’ю, стали тими матеріальними символами, які підтримували в краківських українцях традицію прочитання борців за свободу як Галичанської так і Наддніпрянської України. Особливо важливо це було після остаточного вирішення питання про приєднання Східної Галичини до Польщі в 1932 р. Щороку тут відбувалися жалібні богослужіння за душі загиблих. В 1928 р. опікою над могилами зайнялася спеціальна організація краківських студентів – філія Львівського «Товариства охорони військових могил». В 1929 р. постав проект пам’ятника на могилах авторства скульптора Сергія Литвиненка. Втім з-за браку коштів та відсутності дозволу з боку польської влади пам’ятник звести не вдалося. Як свідчать фрагментарні архівні дані, колись на могилах стояли один металевий і один дерев’яний хрести. А наявний сьогодні пам’ятник буде відкрито лише в 1998 р.

Сучасний монумент на могилі українських в’язнів табору в Домб’ю (Фото автора)

Українці в нових політичних реаліях

Після закриття читальні Краківської «Просвіти» єдиною легально діючою краківською українською організацією залишалася добре нам вже відома греко-католицька парафія св. Норберта по вул. Вісляній, 11. Керуючий в той час парафією о. Іван Уруський (народ. 26.12.1931 р. в Журавиці біля Перемишля, помер 26.06.1932 р. в Кракові) від 9.01.1914 р. як адміністратор, а від 3.06.1919 р. як настоятель «був улюбленцем як своїх парафіян так і «чужих». Йому також було довірено на зберігання майно краківської «Просвіти». по її ліквідації восени 1918 р.

Парафія на Вісляній залишалася єдиним прихистком краківських українців в непевні 1918-1923 рр. (Фото автора)

Образ Богородиці в бічному олтарі греко-католицької церкви св. Норберта пензля О. Куриласа

З осені 1919 р. почали прибувати до Кракова нечисленні українські студенти. В своїх спогадах з того часу Дем’ян Горняткевич, який після звільнення влітку 1919 р. з табору інтернування в Домб`ю продовжив перерване навчання в Краківській художній академії, окреслив їх контакти як дуже рідкісні і дуже офіційні. Зустрічалися головним чином під час служб в церкві св. Норберта. Подальші ж стосунки розвивалися головним чином на підставі товариських знайомостей та спільних зацікавлень.

Незважаючи на бойкот польських вищих навчальних закладів, який проводився патріотичними українцями до 1925 р. (в цей час більшість українських студентів навчалася в Чехословаччині та Німеччині), деякі з них все одно навчалися в Кракові. В цей час популярністю користувалися вже знайомі нам Ягелонський Університет та Краківська академія мистецтв, а також знову створена Краківська гірничо-металургійна академія.

З-за хронічної недовіри польської влади спроби українців поновити громадські організації провалювалися. Так, невдалими були спроби відновлення «Просвіти» під кінець 1920 р. Незважаючи на те, що організацію тоді відновлено не було українці не сиділи склавши руки. В цих умовах вони почали активніше приватно контактувати з метою вироблення такої форми діяльності, яка б призвела до накопичення матеріальних засобів на ширшу діяльність та підтримку українських студентів у навчанні.

Для того щоб уявити собі як збиралися краківські українці в ті роки помандруємо на вул. Шлях (Szlak) та зупинимося перед будинком під номером 30. Саме тут знаходилося приватне помешкання Марії Піпчинської, де в лютому 1920 р. відбувся вечір української патріотичної пісні. Чоловік Марії Пепчинської був в першій половині 1920-х років був директором однієї з канцелярій Краківського апеляційного суду. Донька ж – Володимира Пепчинська, по закінченню вчительської семінарії в Кракові працювала до 1926 року в книгарні Крижановського на вул. Щепянській (Szepianska). Належала до Української військової організації.

З покоління старих українців-краків’ян тоді тут були присутні між іншим духовні особи – др. Й. Маркевич і православний польовий капелан (очевидно з гарнізонної православної церкви, яка з 1918 р. знаходилася в приміщенні колишнього манежу для коней на вул. Могильскій, не збер.) О. Циганюк.

Тут у приватному помешканні Марії Піпчинської по вулиці Шлях (Szlak), 30 відбувалися українські патріотичні зібрання (Фото автора)

Присутня також була українська молодь, зокрема студенти Краківської академії мистецтв: Дам’ян Горняткевич, Наталія Мілан (вчилася у 1920-25 рр.), Осип Сорохтей (1890-1941 вчився у Кракові у 1911-1920 рр.), студенти медицини Ягелонського університету: Маркіян Дзерович, Юліан Худюк, Ярослава Рудницька, Стефанія Левицька, Федір Кінасевич, Ярема Совяковський, Осип Гора, Володимир Рихвицький, студенти права: Єлизавета Крук, Олена Пашкевич, Адам Пепчинський (по закінченню навчання працював суддею в Хшанові – Chrzanowe), Олександр Маленький, Олександр Нівинський, студенти філософії: Ольга Фіал та Володимир Кубійович (відомий український географ і етнограф, що гратиме важливу роль в житті української «колонії» в 30-х-40-х рр.). Присутні постановили зорганізувати традиційний концерт на честь Тараса Шевченка.

Він відбувся на весні 1920 року в тому ж самому помешканні по вул. Шлях, 30. Там звучала підбірка пісень українських січових стрільців та промова Альфреда Будзиновського – рахункового радника Намісництва в Краківському інспектораті окружної сільськогосподарської допомоги. Під час боїв за Львів він був начальником української польової жандармерії, а пізніше в’язнем в Домб’ю, звідки випущений на волю у 1919 р. За висновками реабілітації 22 грудня 1919 року йому було дозволено працювати лише в західній частині краю.

Концерт подібного характеру відбувся і в квітні 1921 р. А дохід від його проведення був спрямований в фонд академічної самодопомоги, подібно як і дохід від організованого в червні 1921 р. літературного вечора. Втім, як показали результати перепису населення 1921 р. загалом українці Кракова в мінімальному ступені і дуже обережно виявляли свою народну окремішність по відношенню до оточуючого польського населення. Адже виразно помітною є відміна в цифрах між людьми, які задекларували свою українську національність та тими, хто визнав тільки приналежність до греко-католицької церкви (це на практиці означало бути українцем).

Далі наша дорога веде на Щепянську площу (Plac Szczepanski). Тут 20 травня 1922 р. в залі Дома Робітників відбувся легальний концерт на честь Тараса Шевченка.

Краківський Дім Робітників (Фото автора)

Там присутній був між іншим керуючий діяльністю краківського представництва американського товариства молодих християн др. В. Ровс з дружиною. Організація розвинула тоді діяльність поміж академічною молоддю. Робилися спроби примирити польську та українську молодь. Але незважаючи на це тут сталою була взаємна ворожість.

Але ситуація потроху виправлялася. Так, з 1922 р. поновила свою діяльність читальня «Просвіти», яка стала філією Львівської «Просвіти». На поступову стабілізацію ситуацію вплинуло і прийняте Радою Послів Антанти 14.3.1923 остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії.

Перейдемо на інший бік Щепянської площі, тут в приміщенні так званого Старого Театру по вул. Ягелонській (Jagiellonska), 5, на весні 1923 р. відбувся традиційний шевченківський концерт, який організувала «Просвіта».

Так званий «Старий Театр» на весні 1923 р. приймав у своєму приміщенні традиційний шевченківський концерт (Фото автора)

Начебто українське громадське життя відновлювалося. Але вимога західних держав надати українцям автономію ніколи не була виконана. Продовжувала зустрічатися з труднощами і краківська українська «колонія». Так, «Просвіта» ніяк не могла знайти собі приміщення через тотальну недовіру поляків. Приходилося зустрічатися в дворику однієї з краківських кав’ярень.

Але знову ж таки були і надзвичайно приємні тенденції. Того самого 1923 р. число українців – студентів Краківської академії мистецтв – зросло до максимальної кількості – 20 осіб. Якщо врахувати, що тоді на всіх його трьох відділеннях було усього 120 студентів, то українці становили вагомий відсоток. З українців у цей час вчилися живопису : Северин Борачок, Михайло Вацик, Дам’ян Горняткевич, Лев Гец, Олекса Карпенко, Володимир Кивелюк, Василь Крижанiвський, Петро Обаль, Василь Перебийнiс, Леонiд Перфецький, Роман Сельский, Олекса Третякiв, Роман Турин, Олекса Харкiв, Осип Ярема; скульптурі: Марiя Вайс-Стовбуненко, Юрiй Кирiенко, Валерий Козлiв, Наталия Мiлян та Олекса Ставбуненко.

Краківська художня академія станом на 1923 р. приютила 20 українських студентів (Фото автора)

До українців в академії мистецтв тоді всі відносилися з великою симпатією. І самі професора це визнавали. Попереду йшли: Третякiв, Крижанiвський, Гец, Мiлян, також Перфецькому пророчили, що він зробить кар’єру як баталіст. За твердженням Дам’яна Горняткевича, пізніше зниження числа українських студентів було пов’язане з впровадженням в цьому вузі ректоратом принципу обмеження числа місць для кандидатів не польської народності.

Блискуча постать Івана Фещенка-Чопівського

Окрім діяльності організацій важливий вплив на діяльність української спільноти Кракова справляли окремі блискучі особистості. Серед них важливий вплив мала постать тодішнього професора Гірничо-металургійної академії Івана Фещенка-Чопівського. Тож попрямуємо на алею Міцкевича (Al. Mickiewicza), 30.

Проходячи повз Гірничо-металургійну академію в Кракові, загадаємо постать її професора – активного українського громадського діяча – Івана Фещенка-Чопівського (Фото автора та з ).

Наразі ім’я цієї людини – вихідця з м. Чуднова, що на Житомирщині мало відома в нашому суспільстві. До першої світової війни це вже був талановитий спеціаліст в галузі металургії. В часи визвольних змагань Іван Адріанович став по боку українських визвольних змагань і опинився разом з українськими емігрантами в Тарнові у Польщі. Але не розгубився та використав свій потенціал, влаштувавшись викладачем в Варшавській політехніці. У цьому ж році на запрошення ректора Гірничо-металургійної Академії в Кракові засновує кафедру металографії і загальної металургії та займає посаду завідувача і професора цієї кафедри. У 1927 р. захищає дисертацію на ступінь доктора наук «Про цементацію бором і берилієм заліза, нікелю і кобальту та деяких спеціальних сталей», роботу над якої розпочав у Київській політехніці; у 1931 — дисертацію «Бляхи парових котлів» на ступінь габілітованого доктора наук. З 1928 був також наук. дорадником, керівником дослідницької лабораторії металургійного заводу «Байльдон» у Катовицях. З 1933 р. член-кореспондент польської Академії технічних наук. Був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, Товариств металургів і механіків Польщі, металургів Німеччини (Verein deutscher Eisenhttenleute), American Society of Metals, англ. Iron and Steel Institute, Institute of Metals. Опублікував понад 135 наукових праць укр., рос., пол., нім., англ., фр. мовами, головним чином з термічної, хіміко-термічної обробки, легування сталей.

Праця Фещенко-Чопівського по металознавству, 1930 р., за ( )

Доля його склалася трагічно. У 1945 р. Фещенко-Чопівський був викрадений органами НКВС в польській зоні окупації, у Катовицях, незаконно засуджений у Києві на 15 років заслання. Загинув від нелюдських умов утримання 2 вересня 1952 р. в концтаборі Абезь (Республіка Комі).

У 1996 р., під час експедиції в Абезь, віднайдена та впорядкована могила Івана Фещенка-Чопівського, на ній встановлений і освячений іменний металевий хрест, за ().

Окрім високої професійної кваліфікованості та педагогічного таланту постать Івана Адріановича характеризувала постійна турбота про проблеми української молоді, що навчалася у Кракові. Він старався допомагати їй матеріально і інтегрувати не дивлячись на місце народження чи політичні погляди. Це власне він першим створив стипендіальний фонд для бідних українських студентів, заангажувавши в це українських інженерів, які працювали в промисловості. Постійно доїжджає він з Кракова до Львова, де викладає металознавство в нелегальній українській Політехніці.

Меморіальна таблиця І.А. Фещенка-Чопівського і приміщенні Краківської гірничо-металургійної академії, за ( )

До особи Фещенка–Чопівського ми ще повернемося і пізніших частинах прогулянки «Кракова для українця». Наразі ж увійдемо до приміщення академії, пояснивши черговому, що ми хочемо оглянути меморіальну таблицю в пам’ять про нашого славного земляка. Урочисте відкриття меморіальної дошки творцю польської металургійної наукової школи професору І. Фещенко-Чопівському в Краківській Гірничо-металургійній Академії відбулося 26.10.2002 р.

Микола Коваль-Медзвецький

У зв’язку з плідною діяльністю українських емігрантів з території Наддніпрянщини, варто згадати і про генерала Миколу Коваля-Медзвецького (1868–1929). Про нього ми поговоримо відвідавши астрономічну обсерваторію Ягелонського університету в Форті Скеля (Forcie Skala) по вул. Орлій (Orlej) 171.

Обсерваторія Ягелонського університету у форті Скеля по вул. Орлій (Orlej) 171

З 1911 по 1917 рр. Микола Коваль-Медзвецький – астроном і геодезист був начальником школи топографічних військ Російської імперії в Петербургу. Емігрувавши до Польщі, вчений заклав тут основи сучасної метрології та гравіметрії. А восени 1922 р. Микола Коваль-Медзвецький став керівником астрономічної обсерваторії Ягелонського університету.

У роботі використано матеріали:

Filar T. U stop królewskiego Wawelu. Spoliecznosc ukrainska w Krakowie w latach 1918-1939. – Krakow-2004. – S. 70-71.

Горняткевич Д. Із життя краківської студентської громади в 1919-1923 рр. // Альманах українського студентського життя у Кракові, Краків. -1931-с. 49-50.

Лазарович М. В. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. – Тернопіль: Джура. 2005. -592 с.

Липовецький С. Українські січові стрільці: галицькі воїни Архістратига Михаїла. –К.: Українська видавнича спілка, 2010. -96 с.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», к.б.н.

Парнікоза І. Ю.