Краків для українця. Частина 3. В час великих змін: 1918-1924 рр.
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Т. Шевченко
, за ()
Краків – як хочеться знову відчути твою атмосферу пройтися твоїми чарівними вуличками… Але якщо ви тут вже не вперше, то вже не звертаючи уваги на звичайні краківські принади для туриста, маєте змогу продовжити розпочату в минулих частинах подорож циклом «Краків для українця». Цього разу спробуємо поринути в атмосферу міста під час великого зламу – розпаду Австро-Угорської імперії. Так, вже дуже довго місто жило під досить демократичним скіпетром австрійських імператорів. «Було гарно!»- писав згадуючи «Український Краків», перед 1914 р. Богдан Лепкий. А потім прийшла війна» і багато молодих українців зв’язаних з Краковом навчанням чи працею вирушили на військовий шлях, аби в сірих австрійських шинелях, як наприклад український художник Осип Курилас, битися на стороні Австрії з мрією про власну Україну.
, за
, за (Лазарович, 2005; Липовецький, 2010)
Але надією на те, що війна викличе розвал імперії жили і господарі міста Крака – з надією на відродження їх рідної Польщі. Питання полягало тільки в тому де має скінчитися Польща та розпочатися Україна? Юзеф Пілсудський на це питання відповів так: Польща буде там де дійде польський солдат з карабіном і багнетом в руці! Тож обом слов’янським народам судилося зіткнутися на землях Східної Галичини у короткій, але дуже жертовній боротьбі один з одним за свої держави. Українці випередили поляків і 1 листопада 1918 р. над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор. Вибухли бої за Львів, Перемишль, за Східну Галичину. Відчайдушний виступ українців не залишив байдужими і краківське українство, воно також кинулося за покликом серця. Покликом який ніхто зараз не має права засуджувати. А потім прийшла гіркота поразки, а подекуди і помста щасливіших сусідів. Тож багато хто опинився у краківському концентраційного таборі в Домб’ю, а діяльність українських громадських організацій було фактично припинено. Повсюдною була недовіра та підозрілість до українців. І тим не менше, вони потроху поверталися до громадського життя міста над Віслою, яке здавна славилося своєю багатокультурністю. Нечисленну українську спільноту міцно консолідувало заглиблення в себе та створення традицій українсько-галичанського народного зриву ЗУНР та боротьби Великої України під прапорами УНР. Відданість щонайменших горсток українців національним ідеям поступово створювала гарне запілля для підтримки українських підпільних організацій, що поставили собі за мету вибурювання української незалежності. Отже, якщо вас цікавить тогочасний Краків очами українців, то запрошуємо погортати наступні сторінки цього поки ще не надрукованого путівника…
За покликом сердець
Цього разу наша мандрівка розпочнеться біля будинку колишніх австрійських військових кошар побудованих 1862 р. на . Наразі тут знаходиться воєводська публічна бібліотека. На стіні кошар знаходиться пам'ятна дошка завжди уквітчана червоно-білими смужками. На ній напис:
“З цих кошар в листопаді 1918 року вирушали на відсіч оборонцям Львова перші відділи польського війська”.
Вона є пам’яткою про далекі осінні дні 1918 р.
(Фото автора)
Новина про бої у Львові викликала піднесення в польській громадськості Кракова. Вона кинулася надавати польським відділам будь-яку допомогу. Так, з групи університетських професорів на чолі з Емілем Годлевським було утворено Бюро відсічі Львова. З його ініціативи було проведено велике віче в краківській залі «Сокола» (будинок архітектора Т. Тальовського по ). Розпочато відповідну пропагандистичну акцію та набір добровольців та пересилку їх до Львова. Необхідно зазначити що батько Другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудський без великого ентузіазму сприйняв необхідність військової допомоги Львову проти українців, в яких бачив своїх союзників проти більшовицької Росії. Тож польська громадськість і локальна військова влада змушені були імпровізувати.
Зрозуміло, в серця краківських українців були на іншому боці. Як загадував у своїх спогадах Дем’ян Горняткевич, тоді під кінець жовтня 1918 р. солдат австро-угорської армії, що знаходився в Кракові і одночасно студент Краківської академії мистецтв, настрій серед краківського українства тоді був винятково піднесений. Щоб спробувати відчути його помандруємо до будівлі по , де тоді знаходилася читальня краківської філії «Просвіти».
Горняткевич згадує, що тут тоді панувала дивна гарячка. Все вирувало. Один одному переказували тисячі суперечливих відомостей і домислів. І чим більш були вони фантастичні тим більше вірили в них схвильовані голови.
З вибухом «Листопадового чину» чи «Оборони Львова» (обидва народи мають право на свої назви) краківська «Просвіта» опустіла. Горняткевич згадує, що молоді поїхали на схід, щоб виконати свій патріотичний обов’язок. В Кракові залишилися лише ті, хто мусив залишитися, чи ті хто вже не міг ніде поїхати.
Дуже скоро діяльність «Просвіти» була перервана рішенням поліційної влади. Претекстом для цього стало повідомлення:
«що під номером 30 на другому поверсі по вулиці Флоріанській відбуваються таємні сходки євреїв та русинів, переважно вночі. Два впливові євреї виїжджали до Львова».
Незважаючи на те, що керівниками ЗУНР пропонувалося надати полякам широку культурну та релігійну автономію, ті сприйняли це утворення виключно як інтриги упадаючих окупаційних держав. Поляки розпочали справжню війну за Львів, яка потім переросла в війну за Східну Галичину.
В цій війні Краків, зрозуміло, всіма силами намагався підтримати польський Львів. 12 листопада за допомогою висланого звідси боронованого потяга поляки відбили в українців Перемишль. Тільки в середині листопада, в результаті розпорядження верховної влади держави генерал Ройя прийняв під своє командування спеціальну операційну групу. В Кракові розпочалося формування регулярних підрозділів, які потім були через Перемишль перекинуті до Львова. 22 листопада ввечері до Кракова долетіла новина про витіснення українців зі Львова.
Як пише Т. Філар, в атмосфері тріумфу було виконано багато актів помсти та відповіді, в тому числі і погроми євреїв, яким приписувалося сприяння під час боротьби українцям. Польська військова влада застосувала брутальні методи, зокрема взяття в вигляді заручників видатних діячів українців, в тому числі шанованого старця Юліана Романчука. В спеціально створених таборах було інтерновано українців, яких підозрювали в спричиненні шкоди польській державі в тому числі функціонерів державної адміністрації ЗУНР, які потрапили в польські руки та діячів греко-католицької церкви. Перед тим як відвідати пам’ятки пов’язані з сумним періодом «польської реакції» зауважимо лише, що міська рада Кракова на засіданні 28 листопада з нагоди здобуття Львова прийняла відповідну резолюцію, в якій зокрема значилося:
«Рада міста Кракова висловлює героям Львова пошанування і радість з нагоди звільнення міста, а Польському уряду та Юзефу Пілсудському подяку за успішну відсіч для Львова».
Друге формулювання – це був камінь в город Ю. Пілсудського, який не поспішав допомагати Львову.
Впродовж півроку 1919 р. в Кракові уважно спостерігали за ходом боїв Східній Галичині, які тривали до 16 липня. Польща порушивши зобов’язання перед західними державами застосувала на Галичині підрозділи армії Ю. Галлера, що призвело до відтиснення українських частин за Збруч. Польські частини, які проходили через місто на схід, радо вітали кракуси.
Так сталося, що генерал Ю. Галлер, який так прислужився Польщі в боротьбі проти українців, похований в військовому . Ю. Галлер пройшов через цілу низку польських формацій, які діяли на сучасній території України. Початково він служив у створеній в складі австрійської армії ІІ бригаді Легіонів яка воювала в Карпатах і з 1916 р. на Волині, а з 1917 р. після «кризи присяги» – відмови складати присягу австрійському імператору, у Польському допоміжному корпусі на Буковині. Звідти він з рештками корпусу перейшов під Раранчею (це теж Україна) до 2-го Польського корпусу – формації, яка початково була створена в складі армії Російської імперії. Після розпаду останньої в 1918 р. цей корпус знаходився на теренах України і намагався пробитися на Білорусь, але був оточений та роззброєний німцями під Каневом. Вже після цього Ю. Галлер перебрався до Франції і очолив «блакитну армію», яку використали проти галичан. Загалом, біля третини вояків польських військових формацій повоювали проти українців під час перших визвольних змагань.
Згодом Верховна Рада союзних держав вирішила передати Східну Галичину Польщі на 25 річний термін, але поставила вимогу надання українцям автономії. Поляки активно протестували домагаючись навічного входження цієї території до Польщі, однак при запевненні усім мешканцям повної свободи національного розвитку. Тим часом, на захід потягнулися колони полонених українських вояків та інтернованих осіб, на які чекала низка таборів, одним з яких був табір в краківському Домб’ю – наступна мета нашої подорожі.
Табір в Домб'ю
Табір в Домбью (№1), вже тоді – дільниці Кракова, знаходився між вул. Mogilska, Kosynierów та Dąbska. Тут на території колишніх артелерійських кошар в часи Першої світової війни діяв австрійський табір для військовополонених.
На початку листопада 1918 р. цей табір залишили полонені з російської, сербської та італійської армій, а розташовані тут муровані та дерев’яні будівлі опинилися в розпорядженні польської військової влади. Табір в порівнянні з іншими мав непогані санітарно-житлові умови.
,
До нашого часу збереглися муровані бараки колишнього табору наразі адаптовані під допоміжні споруди воєводського управління поліції.
Цінні спогади про табір залишив настоятель парафії Тарнава коло Турки отець Володимир Венгринович, що був інтернований в ньому від 15 серпня до 17 жовтня 1919 р.:
«Табір жє великий, десь 18 бараків дерев’яних, як той «наш», і кілька чи з десяток (11) мурованих об’єктів. В них наявні ліжка, сінники та навіть матраци, ковдри та пледи. І все досить в порядку, підлоги, умивальники, туалети. Але те все є переповнене, навіть багато з тих інтелігентів, які приїхали раніше, вже місця для себе там не знайшли. Кожний барак і 2-3 «об’єкти» мають кухні і хто з інтелігентів запишеться дає 2 або 4 крони денно за їжу».
В’язні Домб’я мали згідно спогадам отця Венгриновича можливість також читати польську пресу, а також з огляду на свій строкатий національний склад дискутувати на політичні питання. В цих дискусіях брали участь українці з різних частин України, євреї та німці з Сілезії. Функціонували театр та шпиталь. У листопаді 1919 р. в Домб’ю перебувало 274 в’язнів з більшовицької армії (багато з яких було українцями), 239 в’язнів з Східної Галичини та 2288 інтернованих осіб з цього ж регіону. Загалом 3801 особа. При цьому гранична місткість табору була встановлена польською військовою владою в 8000 людей!
Є відомості, що в таборі утримувалися колишній начальник штабу Північної групи Армії УНР Всеволод Агапієв, колишній командувач Північно-Західного (проти-більшовицького) фронту Володимир Оскілко, д-р Володимир Старосольський, д-р Володимир Загайкевич, д-р Володимир Бачинський та інші видатні українці (.
Серед в’язнів Домб’я короткий період був і син Івана Франка – бойовий пілот УГА Петро Франко. 4 січня 1919 року, проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на двомісному «Альбатросі», Петро Франко був збитий ворожим літаком. Франко, та його другий пілот, десятник Роман Кавута, залишилися живими, але потрапили у полон до поляків. Українських авіаторів було інтерновано у табір Домб’є, що під Краковом. Проте сидіти за колючим дротом Петро Франко не збирався. За золотий перстень він виміняв у вартового польський військовий однострій та здійснив втечу з табору.
Фото за (
Є відомості, що його шлях назад був дуже не простим — через Прагу, Відень, Будапешт, потім Карпати, Станіславів, аж до Красного, де базувалася рідна частина.
Як і в усіх таборах, бідою цього табору залишалося те, що він не був пристосований до зимових умов (в бараках бракувало опалення і пічок). Крім цього, наплив великих груп в’язнів та інтернованих спричиняв виникнення епідемій різних хвороб. Хворі з табору потрапляли до краківських лікарень, звідки дорога багатьох вела на Раковицький цвинтар. Акції протесту українських та польських громадських організацій призвели до того що вже навесні 1920 р. всіх цивільних в’язнів та інтернованих було звільнено.
Про життя табору нам могли б розповісти 130 листків рисунків Лева Гетца (1896-1971 рр.) який у 1924 р. закінчив Краківську академію мистецтв, а потім був її професором (1950-1958). Втім наскільки нам відомо вони зберігаються в запасниках Краківського історичного музею, в Інтернеті їх теж немає.
В мережі нам вдалося відшукати тільки малюки Льва Геца, на яких зображено Краків, за (), (за Лазарович, 2005)
Табір функціонував ще кінця 1921 р. для ув’язнення більшовицьких військовополонених, станом на жовтень 1920 р. тут утримувалося вже лише 46 чоловік.
Місцева українська громада як могла допомагали в’язням. Але зрозуміло о внаслідок її малочисельності можливості такої допомоги були вкрай обмежені. Серед осіб безпосередньо заангажованих в допомогу українським полоненим та інтернованим особам в таборах в Домб’ю та Вадовицях були пізніші активні діячки краківської філії «Союзу Українок», яку було створено 1924 р.: Елеонора Леонтіна Гогульска, Ксенія Добрянська та Ольга Коритовська. До в'язнів Домбія приходив з допомогою також отець Іван Уруський – з 1919 р. настоятель греко-катлицької парафії у Кракові.
Т. Чекальский також подає факт надання допомоги ізольованим в таборі в Домб'ю особам таємним комітетом Допомоги інтернованим під керівництвом адвоката Юзефа Дробнера. Окрім того звільнення інтернованих домагалася польська соціалістична партія. Так в її часописі «Робітник» від 20 грудня 1919 р. зазначалося, що депутат ПСП Хаусер виступив проти висновкам депутата ксьондза Лутославського. Останній протестував проти амністії українцям. Він зажадав виключення з неї «українських бандитів», і повідомив, що хоче зробити усе для люду руського, але українців вважав не народом, а ворожою партією з якою потрібно боротися. Такі погляди тоді були розповсюдженими.
Коли крокуєш вул. Kosynierów вздовж р. Пронднік тереном колишнього табору, стає очевидним той факт, що місце, на відміну від гітлерівського табору Плашів, чи краківського гетто, не зазначено ані в путівниках, ані на місцевості. Так тут не має жодного пам’ятного знаку чи ін. Тож знайти його наразі може тільки дуже допитливий турист. Нам невідомо чи така ситуація викликана браком уваги до цього питання сучасної української громади Кракова та української держави, чи вона демонструє не бажання пам’ятати про цю сумну сторінку з боку польської влади. Але зрозуміло одне, що із почуття справедливості такий пам’ятний знак тут має обов’язково постати, як і інформація, перш за все для туристів-українців. Адже для нас мартирологів Кракова – це перш за все Домб’є. В сучасному Кракові одна з вулиць носить назву жертв Домб’я – .
Безіменні могили
Далі перейдемо на вже знайомий нам по попереднім екскурсіям «Кракова для українця» Раковицький цвинтар. На полях XXVII і XXVIII на площі 755,9 м2, в 3-х рядах братських могил спочивають 1253 особи (відповідно 751 і 502) померлі в таборі.
Отакою була смертність в таборі з 1919-1920 рр. Більшість померлих тут залишилося безіменними. Серед імен загиблих солдат УГА, які відомі можна знайти з-поміж інших і лемків, з приводу яких польська історіографія любить твердити, що вони не підтримували українських національних ідей. Відомі імена С. Левитського (з c Ропіця-Польська біля Горлиць), що вмер 28 вересня 1919 р., Андрія Макара (з c. Токарня коло Сяніка), що вмер 15 вересня 1919 р. і Миколи Васьо з Леська, який помер тут 21 серпня 1919 р.
З відомих прізвищ похованих на Раковицькому цвинтарі українських жертв Домб'я збереглися також наступні: Бриді Едвін – український офіцер, Тесленко Миколай, Адам Янушковський, Юкнес Адам, Дмитро Луценко – інтерновані цивільні українці. Необхідно зазначити, що в зазначених могилах поховані не тільки українці, але й представники інших народів та навіть окремі польські вартові, що також стали жертвами епідемій.
Поховання на території Раковицького цвинтаря та терен, на якому розташовувався табір в Домб’ю, стали тими матеріальними символами, які підтримували в краківських українцях традицію прочитання борців за свободу як галицької, так і наддніпрянської України. Особливо важливо це було після остаточного вирішення питання про приєднання Східної Галичини до Польщі в 1923 р. Щороку тут відбувалися жалібні богослужіння за душі загиблих. В 1928 р. опікою над могилами зайнялася спеціальна організація краківських студентів – філія Львівського «Товариства охорони військових могил». Як нам вдалося довідатися з архівної публікації, її садиба знаходилася на . В 1929 р. постав проект пам’ятника на могилах авторства скульптора Сергія Литвиненка. Втім з-за браку коштів та відсутності дозволу з боку польської влади пам’ятник звести не вдалося. Як свідчать фрагментарні архівні дані, колись на могилах стояли один металевий і один дерев’яний хрести. А наявний сьогодні пам’ятник було відкрито лише в 1998 р.
Філія товариства цікавилася також станом українських цвинтарів в інших місцях Польщі, зокрема у Вадовицях. Зокрема, зберігся звіт з поїздки до цього цвинтаря.
Українці в нових політичних реаліях
Після закриття читальні краківської філії «Просвіти» єдиною легально діючою краківською українською організацією залишалася добре нам вже відома греко-католицька парафія св. Норберта по . Керуючий в той час парафією о. Іван Уруський (народ. в с. Журавиці біля Перемишля, помер 26.06.1932 р. в Кракові) від 9.01.1914 р. як адміністратор, а від 3.06.1919 р. як настоятель він «був улюбленцем як своїх парафіян так і «чужих». Йому також було довірено на зберігання майно краківської філії «Просвіти» по її ліквідації восени 1918 р.
З осені 1919 р. почали прибувати до Кракова нечисленні українські студенти. В своїх спогадах з того часу Дем’ян Горняткевич, який після звільнення влітку 1919 р. з табору інтернування в Домб`ю продовжив перерване навчання в Краківській художній академії, окреслив їх контакти як дуже рідкісні і дуже офіційні. Зустрічалися головним чином під час служб в церкві св. Норберта. Подальші ж стосунки розвивалися головним чином на підставі товариських знайомостей та спільних зацікавлень.
Незважаючи на бойкот польських вищих навчальних закладів, який проводився патріотичними українцями до 1925 р. (в цей час більшість українських студентів навчалася в Чехословаччині та Німеччині), дехто з українців все одно навчався в Кракові. В цей час популярністю користувалися вже знайомі нам Ягеллонський університет та Краківська академія мистецтв, а також знову створена Краківська гірничо-металургійна академія.
З-за хронічної недовіри польської влади усі спроби українців поновити громадські організації провалювалися. Так, невдалими були спроби відновлення краківської філії «Просвіти» під кінець 1920 р. Незважаючи на те, що філію відновити не вдавалося, українці не сиділи склавши руки. В цих умовах вони почали активніше приватно контактувати з метою вироблення такої форми діяльності, яка б призвела до накопичення матеріальних засобів на ширшу діяльність та підтримку навчання українських студентів.
Для того щоб уявити собі як збиралися краківські українці в ті роки помандруємо на вул. Szlak та зупинимося перед
Саме тут знаходилося приватне помешкання Марії Пепчинської, де в лютому 1920 р. відбувся вечір української патріотичної пісні. Чоловік Марії Пепчинської був в першій половині 1920-х років був директором однієї з канцелярій Краківського апеляційного суду. Донька ж – Володимира Пепчинська, по закінченню вчительської семінарії в Кракові працювала до 1926 року в книгарні Крижановського на вул. Szczepańska. Володимира належала до Української військової організації (УВО).
З покоління старих українців-краків’ян тоді тут були присутні між іншим духовні особи – др. Й. Маркевич і православний польовий капелан (очевидно з гарнізонної православної церкви, яка з 1918 р. знаходилася в приміщенні колишнього манежу для коней на вул. Mogilska, не збер.) О. Циганюк.
Присутня також була українська молодь, зокрема студенти Краківської академії мистецтв: Дем’ян Горняткевич, Наталія Мілан (вчилася у 1920-25 рр.), Осип Сорохтей (1890-1941 вчився у Кракові у 1911-1920 рр.), студенти медицини Ягеллонського університету: Маркіян Дзерович, Юліан Худюк, Ярослава Рудницька, Стефанія Левицька, Федір Кінасевич, Ярема Совяковський, Осип Гора, Володимир Рихвицький, студенти права: Єлизавета Крук, Олена Пашкевич, Адам Пепчинський (по закінченню навчання працював суддею в Хшанові – Chrzanowe), Олександр Маленький, Олександр Нівинський, студенти філософії: Ольга Фіал та Володимир Кубійович (в майбітньому – відомий український географ і етнограф, що гратиме важливу роль в житті української «колонії» в 1930-40-х рр.). Присутні постановили організувати традиційний концерт на честь Тараса Шевченка.
Він відбувся на весні 1920 р. в тому ж самому помешканні по вул. Szlak 30. Там звучала підбірка пісень українських січових стрільців та промова Альфреда Будзиновського – рахункового радника Намісництва в Краківському інспектораті окружної сільськогосподарської допомоги. Під час боїв за Львів він був начальником української польової жандармерії, а пізніше в’язнем в Домб’ю, звідки випущений на волю у 1919 р. За умовами реабілітації 22 грудня 1919 р. йому було дозволено працювати лише в західній частині Галичини.
Концерт подібного характеру відбувся і в квітні 1921 р. А дохід від його проведення був спрямований в фонд академічної самодопомоги, так як і дохід від організованого в червні 1921 р. наступного літературного вечора.
Загалом, як показали результати перепису населення 1921 р., українці Кракова в мінімальному ступені і дуже обережно виявляли свою народну окремішність по відношенню до оточуючого польського населення. Виразно помітною є відміна в цифрах між людьми, які задекларували свою українську національність та тими, хто визнав тільки приналежність до греко-католицької церкви (Що на практиці тоді означало бути українцем).
Далі наша дорога веде на . Тут 20 травня 1922 р. в залі Будинку робітників відбувся легальний концерт на честь Тараса Шевченка.
Краківський будинок робітників, вул. Dunajewskiego 5
На концерті був присутній поряд з іншими керуючий діяльністю краківського представництва американського товариства молодих християн др. В. Ровс з дружиною. Організація розвинула тоді діяльність поміж академічною молоддю. Робилися спроби примирити польську та українську молодь. Адже, взаємна ворожість була тоді звичайною справою.
Але потроху ситуація виправлялася. Так, з 1922 р. поновила свою діяльність краківська читальня «Просвіти», яка була філією Львівської «Просвіти». На поступову стабілізацію ситуацію вплинуло і прийняте Радою Послів Антанти 14.03.1923 р. остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі за умови надання українському населенню автономії.
Перейдемо на інший бік plac Szczepanski. Тут в приміщенні так званого , на весні 1923 р. відбувся традиційний шевченківський концерт, який організувала краківська філія «Просвіти».
Українське громадське життя відновлювалося. Але вимога західних держав надати українцям автономію ніколи не була виконана. Продовжувала зустрічатися з труднощами і краківська українська «колонія». Так, краківська філія «Просвіти» через тотальну недовіру поляків ніяк не могла знайти собі приміщення. Приходилося зустрічатися в дворику однієї з краківських кав’ярень.
Але знову ж таки були і надзвичайно приємні тенденції. Того самого 1923 р. число українців – студентів – зросло до максимальної кількості – 20 осіб. Якщо врахувати, що тоді на всіх його трьох відділеннях було усього 120 студентів, то українці становили вагомий відсоток. З українців у цей час вчилися живопису: Северин Борачок, Михайло Вацик, Дем’ян Горняткевич, Лев Гец, Олекса Карпенко, Володимир Кивелюк, Василь Крижанiвський, Петро Обаль, Василь Перебийнiс, Леонiд Перфецький, Роман Сельский, Олекса Третякiв, Роман Турин, Олекса Харкiв, Осип Ярема; скульптурі: Марiя Вайс-Стовбуненко, Юрiй Кирiенко, Валерий Козлiв, Наталия Мiлян та Олекса Ставбуненко.
До українців в академії мистецтв тоді всі відносилися з великою симпатією. І самі професора це визнавали. Попереду йшли: Третякiв, Крижанiвський, Гец, Мiлян, також Перфецькому пророчили, що він зробить кар’єру як баталіст. За твердженням Дем’яна Горняткевича, пізніше зниження числа українських студентів було пов’язане з впровадженням в цьому вузі ректоратом принципу обмеження числа місць для кандидатів не польської народності.
Блискуча постать Івана Фещенка-Чопівського
Великий вплив на діяльність української спільноти Кракова справляли окремі блискучі особистості. Серед них варто окремо згадати постать тодішнього професора Гірничо-металургійної академії Івана Фещенка-Чопівського. Щоб познайомитися з ним попрямуємо на .
Наразі ім’я цієї людини – вихідця з м. Чуднова, що на Житомирщині, нажалі, мало відоме в нашому суспільстві. Вже до Першої світової війни це був талановитий спеціаліст в галузі металургії. В часи визвольних змагань Іван Адріанович став по боку українських визвольних змагань і опинився разом з українськими емігрантами в Тарнові у Польщі. Але не розгубився та використав свій потенціал, влаштувавшись викладачем в Варшавській політехніці. Пізніше на запрошення ректора на запрошення ректора Гірничо-металургійної Академії в Кракові засновує кафедру металографії і загальної металургії та займає посаду завідувача і професора цієї кафедри. У 1927 р. захищає дисертацію на ступінь доктора наук «Про цементацію бором і берилієм заліза, нікелю і кобальту та деяких спеціальних сталей» – роботу яку він розпочав у Київському політехнічному інституті; у 1931 — дисертацію «Бляхи парових котлів» на ступінь габілітованого доктора наук. З 1928 р. був науковим радником та керівником дослідної лабораторії у Катовицях.
З 1933 р. – член-кореспондент Польської академії технічних наук. Іван Фещенко-Чопівськийдійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, товариств металургів і механіків Польщі, металургів Німеччини (Verein deutscher Eisenhttenleute), американського – American Society of Metals та англійського – Iron and Steel Institute, Institute of Metals. Опублікував понад 135 наукових праць укр., рос., пол., нім., англ., фр. мовами, головним чином з термічної, хіміко-термічної обробки, легування сталей.
)
Доля його склалася трагічно. У 1945 р. Фещенко-Чопівський був викрадений органами НКВС у Катовицях. Незаконно засуджений у Києві на 15 років заслання. Загинув від нелюдських умов утримання 2 вересня 1952 р. в концтаборі Абезь (Республіка Комі). У м. Сосновець на православній ділянці міжконфесійного цвинтаря, поряд з могилою дружини — Зинаїди, також знаходиться символічна могила І. А. Фещенко-Чопівського.
Окрім високої професійної кваліфікованості та педагогічного таланту постать Івана Адріановича характеризувала постійна турбота про проблеми української молоді, що навчалася у Кракові. Він старався допомагати їй матеріально і інтегрувати не дивлячись на місце народження чи політичні погляди. Це власне він першим створив стипендіальний фонд для бідних українських студентів, заангажувавши в це українських інженерів, які працювали в промисловості. Постійно доїжджає він з Кракова до Львова, де викладає металознавство в нелегальній українській політехніці.
До особи Фещенка–Чопівського ми ще повернемося і пізніших частинах прогулянки «Кракова для українця». Наразі ж увійдемо до приміщення академії, пояснивши черговому, що ми хочемо оглянути меморіальну таблицю в пам’ять про нашого славного земляка. Урочисте відкриття меморіальної дошки творцю польської металургійної наукової школи професору І. Фещенко-Чопівському в Краківській гірничо-металургійній Академії відбулося 26.10.2002 р. Цю дошку можна оглянути в правому крилі головного корпусу академії на 2 поверсі на кафедрі не залізних металів.
Микола Коваль-Медзвецький
У зв’язку з плідною діяльністю українських емігрантів з території Наддніпрянщини, варто згадати і про генерала-поручника армії УНР Миколу Коваля-Медзвецького (1868–1929). Про нього ми поговоримо відвідавши астрономічну обсерваторію Ягеллонського університету в .
)
)
З 1911 по 1917 рр. Микола Коваль-Медзвецький – астроном і геодезист був начальником школи топографічних військ Російської імперії в Петербургу. Емігрувавши до Польщі, вчений заклав тут основи сучасної метрології та гравіметрії. А восени 1922 р. Микола Коваль-Медзвецький став керівником астрономічної обсерваторії Ягеллонського університету. Наразі перед входом до обсерваторії, нас порадує що на кількамовній інформаційній таблиці присутня і українська мова.
Джерела:
Filar T. U stop królewskiego Wawelu. Społeczność ukraińska w Krakowie w latach 1918—1939. — Kraków – 2004. — S. 70-71.
Горняткевич Д. Із життя краківської студентської громади в 1919-1923 рр. // Альманах українського студентського життя у Кракові, Краків. – 1931- С. 49-50.
Лазарович М. В. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. – Тернопіль: Джура. 2005. -592 с.
Липовецький С. Українські січові стрільці: галицькі воїни Архістратига Михаїла. – К.: Українська видавнича спілка, 2010. – 96 с.
Parafia grekokatolicka w Krakowe. Przeszłość i teraźniejszość. 2018 -73 c. oraz foto.
Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н. Парнікоза І. Ю.
«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах».