Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

Краків для українця. Частина 6. Від занепаду до відродження: 1945-2013 рр.

Пам’яті 65 річниці акції «Вісла» присвячую…

Ми, як і ви, мов яструбами розігнані птахи по світі

Свою Україну зберігали ми часто лише в серці. Осамітнене серце шукало серця

«Ми журавлі», 1992 р.

«Основною метою переселення поселенців "В" є їх асиміляція в новому польському середовищі, треба докласти всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не вживати щодо тих поселенців слова «українець». У випадку, коли на повернуті землі дістанеться інтелігентський елемент, треба такий безумовно розселювати окремо і далеко від громад з поселенцями з акції "В"»

Інструкція Міністерства повернутих земель від 10 листопада 1947 р.

Краків, як стара мудра людина, дивиться з величі століть на нас, зайнятих своїми буденними справами, та зазвичай зберігає мудрий спокій. Втім інколи і він дратується і неприхильно махає головою. Так навчене було і тоді, коли вкотре примусово змінювали його обличчя. Але про все по черзі…

Внаслідок Вісло-Одерської наступальної операції війська радянського 1-го Українського фронту вибили німців з Кракова та впевнено просувалися на захід. Війна двох тоталітарних режимів закінчувалася, а надії українців на отримання своєї незалежності чергового разу не справдилися. Натомість на них вже чекала люта помста не з боку «Реакційної Речи Посполитої», але новоутвореної радянської Польщі – згодом Польської Народної республіки (ПНР). Ватажки ПНР активно впроваджували сталінські методи розв’язання проблемних питань. Саме в їх колі, в сприятливих умовах повоєнної ворожості поляків до українців, визрів план остаточного вирішення українського питання. Спочатку цей план реалізувався шляхом вивезень українців за Буг на Радянську Україну, потім же було реалізовано акцію «Вісла».

В цій акції свою роль мусив відіграти і воєводський Краків. Внаслідок того, що з відступаючими німцями місто залишили найдієвіші представники української громади, а також в результаті діяльності репресійного апарату, патріотичне українське життя у місті завмерло на довгі роки. Цьому сприяла ліквідація останнього оплоту тутешнього українства – парафії св. Норберта. В ті роки добрим вважався лише українець з над Дніпра – УРСР, а українці з Закерзоння воліли приховувати свою національність, щоб не наражатися на переслідування та соціальну ізоляцію. Втім, в деяких сферах билося ще українське серце Кракова. Так, вірними йому залишалися українські митці. Як пише В. Мокрий:

«Твори українських митців у Польщі є доказом перемоги поконаних. Є ж бо вони тими безсмертними свідоцтвами культури, якої не мало бути на сторінках історії, запланованої в 1947 році архітекторами і виконавцями вимазання українців з післявоєнної польської держави».

Минав час, згідно офіційній політиці приязні з СРСР розвивалися приятельські стосунки з тими «добрими» українцями з радянської України. Краків стає містом побратимом Києва, що відбилося в назві вулиці та кінотеатру. 1989 р. Польща відновлює свою незалежність, що звучить сигналом і для розпорошених по ній українців. Вони поступово знімають «польський камуфляж». Оживає з новою силою і українське життя в місті Крака… Отже якщо вас цікавить Краків того часу очами українців, запрошуємо погортати сторінки цього поки ще не надрукованого путівника…

«Вісла» та Явожно

Нашу мандрівку ми розпочнемо від вже знайомої нам по минулій мандрівці Краковом часів німецької окупації в’язниці по . З 1945 р. з німецьких рук цей заклад прийняло спочатку радянське НКВС, а потім польська служба безпеки.

На вулицях визволеного Кракова за військом одразу підтягнулися усі складові радянського апарату терору. Радянські чекісти активно виловлювали представників української інтелігенції та знищували їх. Так вже 1945 р. в Кракові був схоплений і невдовзі розстріляний Квітко (Квітка) Олександр Костянтинович (6 серпня 1893, Харківська губернія, – 1945 р.) – підполковник Дієвої Армії УНР, нащадок славного слобожанського роду Квіток.

Окрім того українські «колоборанти та самостійники», що ще залишилися мали бути сурово покарані власною польською «людовою владою», як зрештою… і польські патріоти. В Краківському воєводстві комуністичну політичну поліцію створено одразу по входу радянських військ до Кракова. Спочатку Краків був центром Воєводської служби суспільної безпеки (Wojewódzkiego Urządu Bezpieczeństwa Publicznego – WUBP). В перший рік територію самої столиці Малопольщі контролювала міська служба безпеки (Miejski Urząd Bezpieczeństwa Publicznego). Оглянемо будівлі де містився репресійний апарат. Будівля воєводського УБ в Кракові спочатку містилася на . Після перейменування на Службу безпеки ця інституція переїхала на .

Відомо також, що УБ в якості катівень використовувало камери колишньої садиби гестапо по , а також утримувало політичних в'язнів в тюрмі св. Михала по , які ми вже відвідували у попередніх частинах «Кракова для українця». Чи утримувались там в'язні-українці ми не знаємо.

Починаючи з 1945 р. також почав розкручуватися сталінський маховик насильного переселення людей згідно новим кордонам. Згідно до нього поляки мали перебиратися на захід від Буга, а українців вивозили на схід. З 28 квітня по 28 липня 1947 р. тривала акція «Вісла». За цей час військові суди засудили 315 чоловік, з них – 173 на кару смерті. Під акцію потрапило 140547 українців та членів мішаних родин. Незважаючи на шалену антиукраїнську пропаганду, поляки далеко не завжди співчували цій акції. Так, польський офіцер політичного виховання тоді навіть скаржився керівництву, що польська людність «зжилася з українцями і мешканцями» і часто «просить про звільнення від евакуації мешканців та українців, про яких відомо, що вони співпрацювали з бандами, або були в бандах».

Далі попрямуємо під будівлю церкви св. Норберта. В 1946 р. до Кракова втік під загрозою арешту отець Митрат Василь Гриник. Початково він проживав тут, в грекокатолицькій парафії св. Норберта у о. Степана Граба (до 23.10.1946 р.), а пізніше в . В цьому монастирі о. Гриник розпочав лекції з догматичної теології та релігійного права. В кожну неділю та у свята відправляв тут по два богослужіння, одночасно допомагаючи о. Грабу в його парафіальній праці в Кракові. В березня 1947 р. о. Гриник перервав лекції та виїхав з монаcтиря, щоб замінити у Білянці (Горлицького повіту) хворого священика-василанина, о. Йософата (Івана) Дацишина.

В січні 1947 р. полякам здався член СБ УПА Павло Сус «Орел», завдяки зраді якого УБеки вийшли на о. Андрія Хозу з Клоковиць та настоятеля краківської парафії о.Степана Граба. Ці священники були арештовані. А на плебані в Кракові було влаштовано засідку – «котел» для арешту членів націоналістичного підпілля.

Ось як описує цю пастку Марія Савчин:

«У Кракові затрималась на приходстві в о. Граба. Коли їхала в Перемищину, у нього зустрілась з Ґеною, кур’єркою Стяга. Ми були знайомі з часу, коли я монтувала Бистрій зв’язок на Захід і Гена приїхала з нею до Кракова від Стяга. В Ґени було багато знайомих, добре законспірованих українських родин у Польщі. Вона пообіцяла знайти родину, в якій я могла б замешкати з дитиною. Власне, домовилась з нею зустрітись в о. Граба і звідти виїхати на дібране місце замешкання…Прожила я в о. Граба понад тиждень. Наближалась дата, коли мала приїхати Ґена. Я чекала її як на вогні, бо була свідома того, що живу, наче на підмінованому острові. В ту пору переслідувань багато українців із Закерзоння перебралося до Кракова. Навідувались туди також українці з Катовіц та інших міст Польщі, щоб стрінутись зі своїми людьми. Всі вони насамперед заходили до священика, де, на їхню думку, найкраще можна було довідатись, що діється між українцями, і дізнатись про своїх кревних чи знайомих. Очевидно, польське УБ слідкувало за українською церквою і за всім, що діялось довкола неї. Не було сумніву, що одного дня вони знищать цей український острів у Кракові. Розуміючи обставини, я хотіла покинути дім священика, та не мала де подітись. У місті жили дві знайомі родини, однак вони були загрожені і боялись нас прийняти. Не було іншої ради — я чекала на приходстві.

Тим часом довідалася, що о. Гоза, який враз із о. Грабом вінчав мене, заарештований. Отець Гоза виробив собі документи під чужим прізвищем і вже виїжджав до Америки, коли в Ґдині, перед входом на корабель, його заарештувало УБ. У великій мірі він сам наробив собі лиха, був необережний і всім розповідав про свої пляни. Знало про його виїзд не лише ціле село, де він мав парафію, але й уся околиця. Орлан остерігав його перед наслідками, однак це не помагало, така вже була в нього балакуча вдача. Отець Гоза приятелював з о. Грабом і нераз відвідував його у Кракові.

Було це вранці, у понеділок 11-го травня. Крізь вікно я запримітила, як четверо чоловіків, у цивільному одязі, перетинали вулицю, уважно споглядаючи на вікна приходства. Мене вкололо в грудях. «Чи не емведисти», — подумала, інстинктовно відчуваючи, що саме оці люди несуть нам лихо.

Довго не довелось чекати. Через кілька хвилин аґенти УБ та МҐБ були вже на приходстві. Отця Граба відразу заарештували та відвезли в тюрму, а в усіх інших перевірили документи і затримали в помешканні. Я виказалась своїми документами і на запитання що я, полька, тут роблю, відповіла: «Іду в Західню Польщу шукати праці й тут затрималась тільки проїздом.

На приходстві мешкала Іванка, дочка священика з Гребенова, інтеліґентна, доброї вдачі молода людина. Жила там леґально, працювала в банку і не була пов’язана з підпіллям. Вона вже була пішла до праці, але, коли ввечері вернулася, її теж заарештували. Там проживали ще о. канонік Микола Денько й монахиня з Любачівщини. Вона втекла сюди від польських переслідувань і сповняла обов’язки куховарки.

На приходстві УБ зробило «котел» — впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст, і коли свіжа жертва опинялась всередині, зараз же замикав їх на ключ. Отже ніхто не міг вирватись, остерегти інших. До вечора убістам вдалося затримати близько п’ятнадцяти осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля, а тепер жила у Кракові. Вона моя шкільна товаришка, і коли довідалась, що я затрималася у Кракові, вже декілька разів мене відвідала. Зайшла ось і тепер і попалась. Усі затримані були українці, що втекли від переслідувань, або й місцеві українці, які помагали в церкві та зайшли відвідати священиків.

Убісти тримали нас у помешканні до вечора і, щойно коли надворі стемніло, повезли затриманих автами до в’язниці. Залишили тільки хворого о. Денька, який не міг встати з ліжка, сестру монахиню і мене з дитиною. Вдень я хотіла вийти купити молока дитині, але мене не пустили. Один з убістів узяв від мене гроші й сам пішов на закуп. Наніч залишилось в освітленому всю ніч помешканні троє убістів.

Не знаю, чому не вивезли мене враз з іншими ще першої ночі до в’язниці. Повірили моїм документам чи, може, з огляду на дитину? Убісти більше перебували в середній кімнаті, але один з них постійно заходив до мене, розмовляв привітно, як з полькою, і навіть забавляв Зенчика. Говорив, що в нього теж є немовля та потішав, що, «коли усе те скінчиться», мене випустять звідти і поїду собі, куди намірена. Тільки надалі йому не вкладалось в голову, чому я затрималася в українського священика.

День і ніч і другий день і ніч я прожила з напнутими до краю нервами, в передчутті неминучої трагедії, боячись кожної хвилини, що мене розкриють. Серед заарештованих було зо п’ять осіб, які знали, хто я, тож боялася, що хтось з них під час зізнань скаже про мене. Підпільників у той час судили на кару смерти, вже кількох прилюдно повісили в Перемишлі. Я не плянувала втечі, бо не залишила б дитини, поки жевріла хоч би малесенька іскра надії, що, може, ніхто мене не прозрадить і вирвусь з їхніх лабет та збережу сина.

На третій день, перед полуднем, зупинилось біля приходства легкове авто. Всередину ввійшли троє чоловіків у цивільному. По елеґантнім авті, яким приїхали, по їхньому порядному одязі й з того, що не чекали до вечора, я догадувалась, що це начальство і справа для них пильна. Відразу знала, по кого вони приїхали…

Вони не затримувались, як усі попередні, в середній кімнаті, тільки прямо подались до мене. Їхні обличчя блистіли дикою радістю.

— Здрастуй, Марічка, як поживаєш? — заговорив до мене українською мовою бльондин у сірому костюмі.

— Не знаю жодної Марічки, — відказала йому по-польськи. Він весело розсміявся і запитав, хто ж я тоді.

Хоч уже було очевидним, що моя леґенда мені не поможе, я вперто її трималася.

— Таж ми все знаємо, вас вінчали Граб і Гоза. І до чого здалася твоя впертість? — Вони були у веселому, піднесеному настрої.

Потім емведист у сірому костюмі розпорядивсь зробити в кімнаті обшук. У моїх речах знайшли кілька знімків Орлана в цивільному одязі, гроші та документи. Тим часом емведист підійшов до Зенчика, що водив очима по кімнаті, приглядаючись усій тій метушні. «Ну, що там, мале Орланятко», — кинув до дитини».

А ось як згадував про це ж отець Василь Гирник:

«В Кракові заїхали на плебанію до отця Граба. Отець Граб тримав штаму з бандерівцями, там вічно моталися бандерівці. Ми йому звертали увагу, а він казав, що мусить якось помочи. Але він занапастив плебанію. Там зробили коціол і лапали всіх, що там приходили. Але я там вже не був». Всіх виловлених у краківському «котлі» вивезли до табору в Явожні.

Отцю Гринику тоді пощастило він уникнув «котла». Вдруге о. Гриник коротко перебував у камедулів в Белянах в середині червня 1947 р., після початку акції «Вісла» та арешту о. Граба та ліквідації краківської парафії.

Власне цього разу ми відійдемо від нашої тенденції триматися самого міста Кракова та подолаємо дорогу від Кракова до розташованого неподалік від Катовиць містечка Явожно. Що ж, якщо українські туристи в стані вибратися до Освенцима, то обов’язком свідомого українця є відвідати Явожно. Саме на околиці цього містечка – між районами та – розташовувалася одна з філій гітлерівського табору Освенцим – "Neu-Dachs".

Наразі німецькі вартові змінилися на польських, а за колючим дротом з електричним струмом опинилося біля 4 тис. українців, серед яких понад 800 жінок і біля десятка дітей, 22 греко-католицьких і 5 православних священиків. Концтабір в Явожні скоро став символом горезвісної акції «Вісла».

Про ув’язнення тут українців вирішило Політбюро Польської компартії на своєму засіданні 23 квітня 1947 р. Концтабір існував до березня 1949 р. Одразу треба підкреслити, що до табору не потрапили члени ОУН та УПА, яких, згідно з рішенням Департаменту юстиції Міністерства національної оборони, судив суд Операційної групи «Вісла», а після його розпуску – військові окружні суди. Тільки на смертну кару вони засудили майже 500 осіб.

Сусідство з Освенцимом не було випадковим, адже тут комуністична влада влаштувала головний пункт сортування примусово переселених. Саме з цього міста 9 травня 1947 р. до Явожна прибув перший транспорт з в’язнями.

Отже, до табору потрапили особи, яким УБ не могло доказати приналежності до українського підпілля. Тому там тривали вести жорстокі допити. До табору направлялися також особи, які нелегально повернулися до своїх сіл. Ось як описує своє перебування у таборі Юлія Шишко з Волі Крецівської:

«Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з жидами. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очами літери: “Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”.

За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Вечером давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель. Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. Перед тим одна з в’язнів подавала, скільки нас на площі, скільки на слідстві, скільки в праці. Усе мусило погоджуватися.

По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (…) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні. З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (…)

На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а вечером приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили вечером знову. Але витримала. (…) Уночі одна жінка завжди мала варту, провіряла, чи все в порядку. Як була добра, то нічого не казала, але переважно все розкидали й казали спрятувати, а якусь знайдену порошину клали на коца й казали нести зі співом на смітник, а вертатися жабками. (…) Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти» (цитується за Пропам’ятною книгою 1947, ред. Б. Гук, Варшава 1997). Не всі, однак, в’язні підупали, а до кінця зберегли свою гідність. Як подає Ю. Шишко, в таборі була дуже весела і радісна Зеновія Ткачик, біля неї зійшлися дівчата, які любили співати, «бо краще співати, як плакати» і не раз співали табірну пісню «Jestem Polka upa – upa».

На момент прибуття українців, у таборі вже утримували німців. Тому українців розмістили в окремому підтаборі. Нагляд за табором здійснював тюремно-таборний відділ згадуваного раніше воєводського закладу безпеки в Кракові.

В таборі діяла спеціальна слідча комісія, яка шукала серед в’язнів таких, що були задіяні в підпіллі чи могли пролити на нього світло. При цьому в’язнів били (зокрема по п’ятах), вганяли голки під нігті, заливали воду до носа, били струмом.

Біля шпиталю накопичувалися люди, які вже були не жильці на цьому світі. Звичайно якби їх звільнити та вмістити до нормальної лікарні, то вони б вижили. А тут були приречені на мученицьку смерть. Тож табірні лікарі, переважно німці, робили їм смертельні уколи, щоб ті не страждали…

Загалом відійшли у вічність щонайменше 161 осіб. Загиблих в таборі ховали в розташованому поблизу лісі, в нашвидкуруч викопаних між деревами могилах. Для цього виїжджав спеціальний возик з двома колесами та кілька в’язнів у супроводі конвою. Місця поховань не позначалися, а самі поховання відбувалися в таємниці.

Для того щоб відшукати територію колишнього табору відвідувачу прийдеться з центру містечка вийти на околицю в район вулиці Wilcza. Сюди можна дійти з паралельної центральній вулиці Явожна – Grunwaldska – вул. Jana Pawla ІІ, через вул. Towarowa. Вулиця Wilcza виводить до лісу, краєм якого з півночі на південь проходить залізнична колія. Від неї на схід відходить відгалуження – це колишня гілка, якою в’язнів вивозили на роботу на інші копальні (наприклад ).

Далі ідемо на північ по колії з права від нас видніються споруди шахти імені Яна Кантего, . На цій шахті – в тодішній копальні «Паризька Комуна» – працювали в’язні Явожна.

Наліво від нас протягається ліс «Веселе містечко», в якому ховали жертви табору. Доходимо до просіки, на якій позначено екологічну стежку «До помніка» – до пам’ятника.

Тут ми впритул наблизилися до території колишнього табору – вона власне направо. Прямуючи у вказаному напрямку, направо від себе помічаємо характерну табірну будівлю з двоскатним дахом – вартовню (), далі ще дві споруди колишнього табору наразі об’єднанні в споруду школи (). Ця та інші муровані споруди табору є більш пізніми та побудовані для експерементальної в'язниці для мололодих політичних в'язнів. В цей час було ліквідовано вихідні ще німецькі дерев'яні споруди табору. Проте збереглися і деякі споруди, які в своїй сонові є будівлями, що пам'ятають перебування в таборі українців. Це, зокрема, бетонні стовпи, на яких ще залишилися рештки колючого дроту та рештки цегляної огорожі табору. Збереглася також споруда колишньої дезінферкційної камери та дві будівлі: будівля сучасної пожежної станції та будинок навпроти, які в основі своїй є будівлями ще німецького табору. Збереглася також бетонна онсова вишки – проте пізнішої з табору 1950-х рр.

Якщо ж ми підемо вліво по вказаній просіці, то в лісі вийдемо до пам’ятника жертвам табору ().

Загалом, зараз важко з’ясувати де знаходяться усі могили. Тому цілий цей ліс є символічним кладовищем жертв Явожна.

До березня 1948 р. було звільнено більшість українських в’язнів. Усі звільнені отримали спеціальні посвідчення, про те що вони були звільнені з арештів. При цьому вони підписували зобов’язання ніколи навіть не згадувати про Явожно.

За дротами залишилися лише ті, кого влада вважала найбільш небезпечними, між іншим всі священики та вчителі. Щонайменше 560 осіб перевезено до краківської в’язниці на вул. Montelupich (далі – в'язниця Монтелюпіх), де вони стали перед районним військовим судом. Багатьох з них з них засуджено на кару смерті. Садиба суду містилася на . Однак з огляду на величезну кількість осіб, яких привозили з табору, а передусім – на потребу утримання масових судових процесів у таємниці перед польською громадською думкою і родинами в’язнів, засідання суду відбувалися у в’язниці Монтелюпіх. Судовою залою служила в’язнична світлиця. Кожен член цього суду в Кракові, як пишуть польські історики мав за собою персональний цвинтар з жертв, часто випадкових, звинувачених в антирадянській діяльності. Нещодавно, Євгену Місло вдалося встановити прізвища 570 осіб, вивезених до в’язниці Монтелюпіх, з-поміж яких принаймні 470 засуджено до ув’язнення з пожиттєвим терміном включно, а 93 – до смертної кари. Встановлено і прізвища всіх 49 українців, стосовно яких виконали смертний вирок. Відомо, що екзекуції відбувалися в підвалах в’язниці Монтелюпіх шляхом розстрілу.

Тож по поверненню до Кракова повернемося до стіни в’язниці Монтелюпіх та запалимо на спогад про них лампадку з синьо-жовтою стрічкою у меморіального хреста жертвам в’язниці…

В 2019 р. Євген Місило ідентифікував розміщення поховань українців-в’язнів концтабору Явожно, які були визнані особливо небезпечними і розстріляні в краківській в’язниці Монтелюпіх. Знайдено могили 49 страчених у Монтелюпіх на Раковицькому цвинтарі та на військовому цвинтарі .

Хоча відомі усі місця поховання тіл осіб, страчених у в’язниці Монтелюпіх, самі могили, окрім однієї, не збереглися. У зв’язку з тим, що їх утримання не оплачувалося, після того, як збіг передбачений законом термін, тобто 20 років, були здебільшого виділені для поховання інших осіб, мешканців Кракова. Частина – ще у 1960–70-х роках. Деякі проіснували до 2009 р. Однак, як запевняє адміністрація цвинтаря, останки в’язнів табору в більшості не були усунуті з могил і вони повинні знаходитися там надалі, під новими похованнями.

Тільки у трьох встановлених Є. Мисило досі випадках (Василь Бушкевич, Стефан Лісєчко і Антоній Войтко), останки було ексгумовано і перенесено до новозбудованої крипти в дільниці ХХІХ (). Вона знаходиться під самим цвинтарним муром від південної сторони, відразу поруч із ремонтованим цвинтарем полеглих під час Першої світової війни. В цій «братській», безіменній могилі з написом «Пам’яті тих, що відійшли», спочивають також останки інших ексгумованих осіб.

До сьогодні вціліла могила Романа Дзівіка (Romana Dziwika) та 3 інших в’язнів Явожна розстріляних на Монтелюпіх 6 серпня 1947 р. (кватера LXXV – ряд 11 – поховання 16: Іван Дубик (Dubik Jan), отець Івана і Катерини, народжений 20.01.1901 р. в Кречкові, Перемишльський повіт. Дзівік Роман (Dziwik Roman), сина Івана і Марії, народився 12.01.1911 р. у Володжу, пов. Бжозів. Котларчик Микола (Kotlarczyk Mikołaj), син Павла і Софії, народжений 6.05.1924 р. в Гронжовій, Перемишльський повіт. Мачишин Микола (Maczyszyn Mikołaj), син Семена та Ядвиги, народжений 6.12.1911 р. В Гронжовій. Усі розстріляні в в’язниці Монтелюпіх: 6.08.1947 р. Дата поховання: 7.08.1947 р.).

Частина

Місцем поховання розстріляних українців на військовому цвинтарі є сквер у північній частині цвинтаря, званий «Під парканом». Згідно з цвинтарною документацією, тут поховано кількадесят осіб, здебільшого німців, засуджених до смертної кари і страчених за військові злочини. Поховання могли здійснюватися в різних пунктах вздовж паркану цвинтарної огорожі, однак найбільше в місці, де тепер встановлені два туалети ToyToy ().

Польських і українських патріотів убивали таким самим чином – т. зв. «катинським пострілом». Тобто ззаду в голову, в потилицю. І закопували нерідко разом у спільних могилах.

Не всі тіла засуджених до смертної кари і страчених в’язнів табору в Явожні було відразу поховано на Раковицькому цвинтарі. Частина з них потрапила спершу до кафедри описової анатомії Ягеллонського університету, яка містилася в будинку на

На його фронтоні до сьогодні видніє напис „Theatrum Anatomicum” (анатомічний театр). Трупи використовувалися для навчання студентів медичного факультету. В Ягеллонському університеті тіла страчених утримували від шести місяців до року. Те, що від них залишилося, таємно відсилали на Раковицький цвинтар і закопували в безіменних могилах. Практика передавання останків страчених в’язнів для дослідів студентам медицини Ягеллонського університету не обмежувалася виключно страченими українцями і засудженими за військові злочини німцями, але також – поляками, замордованими у в'язниці Монтелюпіх за незалежницьку діяльність.

Необхідно зазначити, що в 1990–х рр. зусиллями Фундації святого Володимира, а також представників влади міста Явожна: мера Анджея Венгляжа (Andrzej Weglarz) та радної Брабари Сикори (Barbara Sikora) публічні заклади Явожна приймали не одну подію присвячену українській культурі. При цьому був задіяний . Першою подією стала в 1992 р. «Українка в Явожні» – виставка графіки випускниці відділу графіки Варшавськогої академії мистецтв Арети Т. Федак, 31.03.1995 р. стала місцем акції поєднання «Шевченко в Явожні». 1994 р. в цій же бібліотеці відбулася виставка Тирса Венгриновича, «Підкарпатські церкви» (“Cerkwie Podkarpacke”). Традиційно усі ці події супроводжувалися відвіданням березового хреста на могилі біля табору в Явожні, запаленням лампадок та молитвами. Представники локальної влади Явожна зробили кроки в напрямку формування нового іміджу цього невеличкого містечка Сілезії серед українців. Кульмінацією стало відкриття пам’ятника на місці поховання жертв Явожна 23.05.1998 р. за участі президентів О. Квасневського та Л. Кучми.

Духовний центр

Останнім адміністратором Краківської парафії був о. Степан Граб, який в 1947 р. був арештований та депортований до СРСР. Після цього польська влада ліквідувала греко-католицьку парафію в Кракові. Українці – жертви «Вісли» часто згадують той факт, що в ситуації переслідування греко-католиків та їх пастви, польські католики замість допомоги з готовністю прибрали до рук, як майно ліквідованих парафій, так і самих парафіян, яких кинулися полонізувати. Тож і тепер то тут – то там можна зустріти так званих поляків з українськими прізвищами – жертви акції «Вісла» та полонізації.

Хрестовоздвиженська церква (більш звична назва – св. Норберта) після усунення греко-католицьких сестер юзефіток була передана у власність отцям салетинам (ks. Sałetynom). Вони ж демонтували цінний мармуровий іконостас, який був знищений. Лише ікони намальовані за ескізами Я. Матейка було передано до музею художника по . Пізніше ці ікони були передані українській громаді і їми опікувалася краківська ланка УСКТ-ОУП а потім фундація св. Володимира.

Орнаменти було замальовано, стіни було помальовано на жовтий та білий колір. У церкві було 3 дерев’яні олтарі. Олтар з Богородицею пензля Осипа Куриласа був на лівій стіні, як дивитися на іконостас. Усі ці бічні олтарі та майже все з вистрою було знищено. Рештки церковних хоругв було знайдено в ущільнені віконних отворів. Вціліло лише розп’яття XVI ст., яке було ще в норбертіанок. Знищено також меморіальні дошки Богдана Лепкого та Лаврисевичам Степану і Леву. Ці дошки, імовірно, були з лівого боку церкви якщо дивитися на іконостас, під хорами. Церкву також було дещо перебудовано. Хори початково були вужчі, та знаходилися на брамках великій по центру, та меншій – наліво. Вхід тоді був влаштований безпосередньо з Плант. Там де зараз передсінок і вхід перед Другою світовою війною були відділені стіною крамниці.

Місцева греко-католицька громада довгі роки була позбавлена своєї святині. Втім бажання полонізуватися вона не виявляла. Навесні 1957 р. У Кракові група вірних греко-католиків під керівництвом Йосипа Голинського розпочала клопотати перед воєводською владою щодо відновлення парафії св. Норберта. В 1957 р. Зокрема, до відділу до справ визнань президії народної ради міста Кракова було передано спеціальний меморіал. Нажаль, 28.10.1957 р. на це звернення прийшла негативна відповідь.

Восени 1957 р. до Кракова приїхав отець Микола Денько – канцлер Перемишльської капітули – свідок розгрому греко-католиків у Перемишлі після його зайняття совітами в 1944 р. Життя та пастирська діяльність отця-доктора Миколая Денька (1905–1991), заслуговує окремого детального вивчення. Йому довелося працювати в часи безправної ліквідації краківської парафії св. Норберта, репресій проти греко-католицького духовенства і в час багатолітніх старань про організацію принаймні напівлегальної вже не парафії, а лише “греко-католицької спільноти в Кракові”. Отець Денько, зважаючи на оскарження в шпигунстві на користь Ватикану, був засуджений на кару смерті. Вирок той було змінено на 12 років ув’язнення, з яких по 6 роках ув’язнення він мав щастя бути звільненим, щоб після річного одужання розпочати старання по відновленню греко-католицької спільноти.

Денько долучився до групи активних вірних. Він звернувся щодо відкриття закритої парафії до примаса С. Вишинського і митрополита краківського Е. Базяка, а також провів розмову з головою краківської народної ради – В. Бонецьким. Отець Денько добився власної реабілітації, проте його не хотіли прописати в Кракові. Зважаючи на це, він мешкав в кляшторі августіанців (келія зберіглася), куди переїхав від отців боніфратрів. У боніфратрів він мешкав за адресою вул. , а харчувався у сестер юзефіток. Ці сестри після 1947 р. мешкали в кляшторі кларисок на .

На початку 1958 р. отець Денько отримав можливість проведення греко-католицьких богослужінь у Кракові та Катовицях. Так він відновивив греко-католицькі богослужіння в Кракові. А митрополит краківський допоміг вирішити питання прописки отця Денька в Кракові.

Каплиця була позбавлена вистрою. Серед вірних було зібрано пожертви, на які в 1958-64 рр. виконано ремонт за 15 тис. злотих, закуплено літургічні предмети. Ікону в головному олтарі за приклдом Богородиці несустанної допомоги виконав Лев Гетц. Дяком в греко-католицькій каплиці св. Дороти був Стефан Новосільський – залізничник, ветеран перших визвольних змагань і батько видатного польсько-українського художника Юрія Новосільського. Саме Стефан попросив сина виконати іконостас для каплиці св. Дороти, що Юірй зробив безкоштовно.

Отець Микола Денько 33 роки служив у каплиці св. Дороти в могутній будівлі готичного костелу св. Катерини Олександрійської на . Каплиця . Тут, перед входом в каплицю у річницю парафії в 2008 р. встановлено меморіальну дошку в пам’ять про богослужіння, що тут відбувалися в 1958-1998 р.

Отець Денько виголошував проповіді українською мовою, зважаючи на що до нього почали ходити і православні українці з парафії по . Це породило конфлікт з православним настоятелем отцем Олександром Чубук-Подольським (1887-1960). О. Чубук-Подольський народився в с. Андруші, закінчив духовну семінарію в Полтаві з 1918 р. був православним капеланом в армії УНР. В 1922-1939 рр. він був капеланом польського війська для православних. 1948-1960 рр. був деканом і настоятелем у Кракові. Окрім того щоб протидіяти відродженню української парафії неякий Тадеуш Дреглевич, який мешкав у Кракові по розпочав провокацію з закладання спілки поляків греко-католиків (Związek Polaków Greko-Katolików – ZPGK) та підготував серію доносів на отця Денька. Навколо Денька та вірних було сформовано агентурну мережу. Одним з найбільш грізних для влади тутешніх парафіян був також Лев Гетц (про нього дещо пізніше). Незважаючи на ворожі підступи, 1959 р. Миколу Денька було повністю реабілітовано.

Отець Денько організовує в каплиці сестер Найсвятішої Марії Панни в Катовицях на – регулярне, що два тижні відправлення богослужіння, закладає хор. На місці йому допомагали активні парафіяни Степан Лемішко та Шимон Вербовський. Це були початки сучасної греко-католицької парафії Успіння Богородиці в Катовицях.

18 січня 1967 р. на богослужіння в каплиці св. Дороти прибуло близько 500 осіб з усієї околиці. Під час новорічної забави організованої УСКТ в Кракові дійшло до порозуміння між отцем Деньком та новим настоятелем православної парафії отцем Євгеном Ляхоцьким.

В 1970 р. у Кракові з’явився як помічник настоятеля – сотрудник – отець Юліан Гбур, з головним обов’язком обслуговування душпастерського осередка в Катовицях.

2 листопада 1980 р. за ініціативою Романа Андруховича, Володимира Мокрого та Романа Любинецького близько 30 членів кола УСКТ сформулювало головні тези вимог до влади. Йшлося, зокрема, про вимоги повернути церкву в Кракові та легалізувати греко-католицький обряд. В 1981 р. краківські українці також добивалися відновлення богослужіння в .

В кінці 1970-х рр. саме краківська парафія стала місцем звідки відновлювалася структура греко-католицького церкви на півдні Польщі. Звідси отці виїжджали до Горлиць та Криниці де трималися українські громади. В жовтні 1983 р. в Горлицях з’явилися василіянки, які викупили великий будинок на монастир та каплицю, яку відкрили для вірних в 1984 р.

Серед августіанців українці знайшли підтримку не тільки місцем для проведення богослужінь. Зокрема, отець Шимон (Шимон Янковський) – августіанець навчився української мови і українсько-візантійського обряду, отримав дозвіл на бірітуалізм і допомагав греко-католицькій громаді зі сповіддю та проведенням служб. Наразі він є настоятелем вищезгаданої греко-католицької парафії в Катовицях з її осередками в Сосновцю () та Тихах ().

Майбутній папа, а тоді краківський кардинал Кароль Войтила під час візиту до каплиці св. Дороти 15.11.1972 р. до нечисленних греко-католиків сказав слова, які нав’язували до слів Христа:

Не бійся – мала чередо”. – хоча ви є малою, тут в Кракові спільнотою […] проте маєте свою свідомість, свідомість своєї громади, свойого послаництва, великої традиції, великого значення…».

До свого досвіду зустрічей з краківськими греко-католиками папа звернувся і під час своєї проповіді в соборі св. Володимира та Ольги в Вінніпезі (Канада) кажучи:

…як архієпископ Кракова пізнав і оцінив я багатющу спадщину українського народу, яку в особливий спосіб унаочнюють мученики Холмщини та Підляшшя, які пішли за прикладом святого Йосафата, великого апостола Єдності і як то унаочнюють в пастирській діяльності так багато ваших єпископів аж по наші дні».

Перед входом до каплиці св. Дороти з правого боку знаходиться пам'ятна дошка на честь 200-річчя греко-католицької парафії у Кракові. Дошку відкрив сучасний настоятель греко-католицької парафії у Кракові о. Петро Павлище.

В 1970-1973 роках отцю Деньку допомагав отець Юліан Гбур, з 1977 року – отець Станіслав Муха, після цього отець Михайло Борис (1979-1981), отець Богдан Піпка (1981-1984), отець Андрій Чорний (1984-1986). В 1987 р. отець др. Микола Денько вийшов на пенсію, помер 14 квітня 1991 р. у Кракові. Похований в гробниці капітули на цвинтарі по вул. Słowackiego в Перемишлі .

28 серпня 1986 р. адміністратором парафії став отець Мирослав Михалішин, який працював тут до 10 вересня 1996 р. Продовжилися спроби повернути церкву, якими з боку парафіян керував Олександр Курилло.

1987 р. сестри юзефітки заклали свій монастир з новіціатом на вул. з настоятелькою сестрою Тадеєю Андрухів.

1990-ті роки принесли нове життя греко-католицької парафії. З 1994 р. на місце Мирослава Міхалишина прийшов отець Михайло Фецюх (1.09.1994-1.09.2006). За його часу українські греко-католики Кракова отримали друге місце для проведення богослужінь, окрім каплиці св. Дороти. Українська каплиця св. Бориса і Гліба в приміщенні фундації Святого Володимира – хрестителя Русі на була освячена 12 травня 1995 р. єпископом перемишльської дієцезії греко-католицької церкви Іваном Мартиняком в присутності кардинала Франтишка Махарського та пробоща парафії св. Норберта та Хрестовоздвиження отця-митрата Михайла Фецуха. Інтер’єр каплиці та ікони виконав Юрій Новосільський.

За керування Михайла Фецуха після довгих старань греко-католики нарешті повернули собі . Краківський кардинал Махарський розумів що греко-католики мають право до своєї власності, але церкву віддавав дуже неохоче, бо при церкві на вул. Wisłna велика нерухомість. Була ідея, щоб греко-католикам дати взамін невеликий костьол на плаці . Але українці уперлись, що хочуть те, що було їхнім і по праву. Така стійка позиція нарешті принесла результат.

18 жовтня 1998 р. підписано умову з отцями салетинами про передачу церкви, проте ще довгий час вони були спів-господарями храму.

Повна передача стала можливою тільки після підписання наступного договору 10 вересня 2001 р. Залагодження юридичних справ української парафії то справа рук Романа Любинецького – краківського юриста та активного учасника церковного хору. До речі, в українців у Кракові було прийнято здобувати саме фах юриста.

В кінці 2004 р. здійснено відновлення даху храму. Відновлено пам’ятку-іконостас, який був урочисто освячений архієпископом Іваном Мартиняком 24 липня 2004 р. Після переходу отця M. Фецюха на пенсію, 1 вересня 2006 р. адміністратором парафії став і до цього часу є отець Петро Павлище (www.krakow.cerkowgr.pl). Як повідомив отець Петро станом на 2021 р. планується оформити бічну крипту з іконостасом Юрія Новосільського в дусі втраченої каплиці фундації св. Володимира (з темними стінами).

У 2013 р. з нагоди 55-річчя відновлення парафії св. Норберта отець Петро Павлище з парафіянами встановили меморіальну дошку пам’яті першого настоятеля отця Миколи Денька.

Далі оглянемо меморіальну дошку в пам’ять про жертви Голодомору 1932-33 рр. на Україні, що розміщена на стіні церкви св. Норберта.

На пам’ятній дошці напис трьома мовами: українською, польською і англійською «Пам’яті жертв голодомору в Україні в 1932-1933 роках». В пам’ять про жертви Голодомору відправляється траурні богослужіння в церкві св. Норберта.

Гроно митців

На довгі роки в Кракові не стало чути української мови та української молитви. Втім українці лишилися. Адже в Кракові лишалися та працювали вже знайомі нам Лев Гец та Юрій Новосільський.

Найперше пройдемо до вже знайомій нам Академії Мистецтв. Саме, тут після переїзду з Сянока до Кракова від 1950 до 1962 р. працював професором малюнку Лев Гец.

В цей час Л. Гец активно працював замальовуючи архітектурні пам’ятки міста Кракова. Л. Гец видав альбом про Краків і хотів зробити щось таке про Київ чи Львів. Багато творів присвятив він Сяноку, в якому провів багато часу, викладаючи у тутешній гімназії.

Як писав сучасний історик мистецтва Сергій Білокінь, краківське помешкання Ґеца «було доверху заповнене всіляким мистецьким майном, що накопичилось у нього протягом десятиліть. Він не знав, куди його подіти… Писав листи, зокрема до Василя Касіяна, прохав дозволу приїхати. Дозволу він не одержав, не захотіли взяти і його мистецьку спадщину».

Помер митець у Кракові в 16.12.1971 р. і був похований на .

Інший митець – Юрій Новосільський – став поляком із примусу. Вистачило одного підпису. Коли 1946 р. комуністичні органи безпеки почали переслідувати українців у Польській Народній Республіці, треба було задекларувати свою національність. «Скажеш, що українець, то тебе назвуть різуном і бандерівцем. Скажеш, що поляк, то почуєш, що ти українець і прикидаєшся поляком», – згадує Дмитро Лукашин із Товариства лемків.

У січні 1948-го батько художника виправив у документах українську національність на польську. Це був єдиний шанс залишитися у країні й продовжити нормальне життя. У той час найменші деталі «вирішували» те, якої ти національності.

Сам художник писав:

«Батьківському домові я завдячую тим, що я – людина пограниччя. Я справді одночасно виховувався у двох культурах: східнохристиянській, слов’янській, та римо-католицькій, польській. Ця антиномія, часто дуже болісна для мене в дитинстві, дала мені дуже багато…».

Після Другої світової війни Юрій Новосільський вчиться в Краківській академії мистецтв, а якість праць у студентському періоді відкриває йому дорогу в члени союзу Польських художників-пластиків.

Митець був асистентом Тадеуша Кантора в Краківській академії, публікує ряд статей про мистецтво. За публічний виступ на художній виставці в Познані та, як пише автор монографії про художника Марек Титко, греко-католицьке минуле (а хіба і минуле батька) Ю. Новосільського відсунуто від праці в академії. Художник залишає Краків і працює в Лодзі як проектант.

Проте, в Кракові залишилися численні твори художника. Для того щоб оглянути ще один твір Ю. Новосільського пройдемо до добре знайомої нам Хрестовоздвиженської церкви (св. Норберта), де заглянемо до бічної крипти. Тут зберігається іконостас виконаний художником в 1960-тих роках для відправлення греко-католицьких обрядів в каплиці св. Дороти у раніш згадуваному костелі св. Катерини, де греко-католицька парафія служила в 1958-1998 рр.

Наступною нашою зупинкою буде Успенська православна церква по . В 1976 р, художник попрацював над її оформленням.

На вулиці Szpitalna до Другої світової війни було багато єврейських крамниць, в будинку сучасної церкви була невелика молільня. Сюди православна церква переїхала в 1939 р. коли німці забрали приміщення кошар Королівського бровару та ліквідували розташовану там православну каплицю. На 3 поверсі цієї молільні – колись відділенні для жінок, було влаштовано трапезну, де зберігається блакитний іконостас Юрія Новосільського для церкви з Ожешкової, який не був прийнятий вірними. Дерев'яні панелі тут вкриті постатями святих роботи майстра.

Юрій Новосільський також над оформленням каплиці св. Бориса та Гліба в фундації св. Володимира в Кракові, яка наразі вже нажаль не існує.

Помер митець 21 лютого 2011 р. і був похований на добре знайомому нам Раковицькому цвинтарі. Відвідавши цвинтар, відшукаємо його могилу в .

Під час виставок у Кракові з Л. Гецом і українською громадою познайомився талановитий український скульптор , який зв’язав своє життя з Закопаним. Г. Пецух зробив внесок в обличчя цього курортного містечка в Татрах, створюючи його український вимір. Йому ж належить барельєф Б. Лепкого на могилі письменника на Раковицькому цвинтарі.

Ще одним українським художником краківського грона того часу був Тирс Венгринович. Восени 1945 р., маючи вже чималий творчий доробок, Тирс успішно складає вступні іспити і стає студентом Краківської академії мистецтв. Він навчається малярства (1945-54 рр.) у професорів З. Пронашка та А. Марчинського, графіки у проф. А. Юрчинського. Закінчивши академію, працює у відділі археології Інституту матеріальної культури Польської академії наук у Кракові, а у вільний від роботи час втілює у життя творчі задуми, використовуючи для цього дерево, метал і гіпс.

Біля 600 робіт майстра тематично пов’язані з Надсянням. Багато своїх праць художник присвячує війні та її трагічним наслідкам, які не оминули його і батьків. В селі Джона Хабарівського краю 19 червня 1954 р. помер батько. Такі твори, як «Розстріл», «Освенцім», «За свободу», «Мати», «Терпіння», «Минуле», «Хіросіма», «Назустріч» та інші відображують внутрішні переживання митця, пов’язані з воєнними лихоліттями і розлукою з родиною. Живучи у Кракові, думками повертається до місць свого дитинства і юнацьких років – Надсяння та Лемківщини, яка, як згадував художник, «очарувала мене своїми краєвидами, прецікавою і неповторною архітектурою та працьовитими і закоханими в цій країні доброзичливими людьми». Думки і мрії втілюються в прекрасні твори, які в якійсь мірі є продовженням праці, започаткованої його вчителем – проф. Л. Ґецом, котрий довший час був не лише консультантом, але й щирим і доброзичливим критиком. Крім регіональної тематики, художник цікавиться загальноукраїнським мистецтвом й історичними пам’ятниками, які часто ставали жертвами вандалів ХХ ст. – більшовиків. Саме тоді з’являються картини «Церква Юра», «Церква Юра в Дрогобичі», «Кругла башта замку в Острозі», «Церква-твердиня в Сутківцях 1476 року», «Надвірна башта Луцького замку ХІІІ-ХІ ст.» та ін.

Авторству Т. Венгриновича належить також цікавий і унікальний цикл художньої документації церковного будівництва Лемківщини і Надсяння. Безцінна вартість цих робіт художника в тому, що більшість неповторних за своєю архітектурою дерев’яних церков сьогодні належать до історії, тому що вони стали жертвами вандальських починань, «спеціалістів» від викорінення з цього регіону не польської за стилем архітектури.

В 1992 р. у вже знайомому нам Явожні відбулося вшанування жертв табору за участі Тирса Венгриновича. В місцевому музеї представлено його виставку з 74 чорно-білими та 9 олійними образами українських дерев’яних церков. Міська публічна бібліотека в Явожні випустила до цієї події публікацію «Тирс Венгринович: Його церква, його церкви».

Т. Венгринович був визнаним майстром виконання екслібрисів. Так як він був одним з активних членів Фундації св. Володимира

Помер митець 23.05.2002 р. і був похований на Батовицькому кладовищі в Кракові на .

Освітні заклади

Наступна зупинка нашої подорожі будівля, де ще нещодавно містилася Кафедра україністики Ягеллонського університету по . Краківська україністика має понад сто років історії, яка розпочинається 1886/87 рр. з батька краківської славістики Луціана Маліновського з лекціями з порівняльної граматики української та російської мови. До розвитку україністики перед 2-світовою війною призвела науково-дидактична праця таких визначних професорів, як Юзеф Третяк, Мар’ян Здзеховський, Тадеуш Станіслав Грабовський, Іван Жилінський, а також письменник Богдан Лепкий, про якого ми детально оповідали вам в попередніх частинах циклу.

Після 1945 р. значну роль відіграли проф. Ян Янів та його учні, зокрема проф. др. Вєслав Вітковський, визначний польський славіст, в доробку якого наявні численні українознавчі праці з напрямків лексикографії і історичної лексикології та ін. Велике значення для розвитку майбутньої україністики мала діяльність професора Ричарда Лужного, – знавця східнослов’янської літератури та його учня доктора Володимира Мокрого. В 1990-1991 рр. завдяки зусиллям групи працівників Інституту східнослов’янської філології – як літературознавців так і мовознавців, були розпочаті курси навчання по курсу східнослов’янської філології. Перший набір на навчання відбувся в липні 1991 р., натомість 11 березня 1994 р. рішенням ректора Ягеллонського університету було створено кафедру україністики. Її першим керівником став проф. др. Вєслав Вітковський, спеціалізацією ж історично-літературознавчою керував професор, доктор Ричард Лужний. Україністику в Ягеллонському університеті викладали мовознавець Сергій Різник, перекладач Анатолій Єрема та літературознавець Марія Зубрицька.

Наразі Краківська україністика разом з усім Інститутом східнослов’янської філології переїхала на і займає кімнати 083, 084, 085а на першому поверсі.

До речі, навпроти приміщення східнослов’янської філології на вулиці Reymonta 4 ми можемо побачити пам'ятник львівському математику – поляку Стефану Банаху, який народися в Кракові, проте працював у Львові. Під час окупації Львова совітами, а потім німцями, він залишався працювати у Львові, зокрема, в Академії наук УРСР. Помер в 1945 р. у Львові і похований на Личаківському цвинтарі.

В Ягеллонському університеті на факультеті міжнародних та політичних студій функціонує також кафедра українознавства. В Кракові вона змінила вже кілька адрес. Раніше вона розташовувалася по . Наразі вона розташовується по . В 2016 р. цей будинок вже мав відповідну вивіску.

В 1990-х рр. краківське українознавство викладали професор В. Вітковський, др. Божна Зинкевич-Томанек, др. Володимир Мокрий, др. А. Фаловський, др. А. Папля, проф. Р. Лужний, С. та Л. Різники, А. Ярема, С. Зинчук, Ж. Остжинська, О. Горигор`єв. В. Мозгунов, Я. Прихода та ін.

Наразі кафедра українознавства очолювана проф. В. Мокрим проводить орієнтацію і на українських студентів, яких в Кракові все більше. Для них зокрема пропонуються бакалаврський та магістерський курси .

Загалом, з 1962 р. Ягеллонський університет підтримує дружні зв’язки з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка. З 1999 р. факультет права та адміністрації Ягеллонського університету співпрацює з українськими вищими навчальними закладами — у Києві, Львові й Тернополі.

Створення громадських організацій

Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) (з 1990 р. – Об’єднання українців у Польщі) – єдина українська організація в Польській народній республіці, заснована 16-18 червня 1956 р. Під наглядом Міністерства внутрішніх справ ПНР вона мала право вести культурно-освітницьку діяльність серед української меншості. Колишній голова краківського гуртка УСКТ, потім ОУП Роман Любинецький згадує як ще на початку 1960-х років, будучи молодим, активно включився в діяльність при УСКТ.

«У ці часи ми мали змогу зустрічатися раз на тиждень, у четвер на 2 години в Товаристві польсько-радянської дружби – тобто в палаці Сапігів (йдеться про так званий Палац Потоцьких – авт.). Організування сходин було там обмежене, але все-таки українська громада вміла гуртуватися. Нас багато що об’єднувало. Це було пов’язане з передплатою «Нашого слова», з улаштовуванням зустрічей при куті, передноворічних забав та всіх інших розважально-культурних заходів. Приблизно 1977 р. ми були змушені покинути це приміщення».

Тут гурток УСКТ знаходився до 1977 р. В цей час УСКТ звідси виставили. Бо на адресу УСКТ прийшло «Українське слово» з-за кордону і керівник товариства дружби перестрахувався. Краківський гурток УСКТ того не виписував.

Тоді саме з’явилася головна проблема краківської громади українців, яка ходила безпритульною в постійних пошуках нового приміщення. УСКТ користалося тоді з гостинності чеських, словацьких та єврейських товариств. Така нестабільна ситуація тривала кілька років, значить аж до моменту отримання кімнати на вулиці Dietla. Однак довелося і її залишити. Громада інвестувала гроші й час, власноручно роблячи ремонти, а приміщення надалі мінялися.

Друга садиба гуртка УСКТ у Кракові знаходилася по – перший поверх, квартира 3-5 років були тут.

Далі приміщення гуртка УСКТ локалізувалося на . Тут на першому поверсі розміщувалася квартира, яка нікуди не годилася і її віддали українцям. Тут садиба УСКТ локалізувалася 8-10 років. Наступна адреса – . В лютому 1990 р. краківський гурток УСКТ, разом з усією організацією змінив назву на Об’єднання українців в Польщі (. Нажаль, краківський гурток ОУП втратив приміщення на вул. . Тут була велика квартира площею близько 300 м2, де був не зареєстрований український музей. Згодом, будинок віддали євреям бо тут була їх лазня. 1998 р. греко-католикам Кракова було повернено церкву св. Норберта. Були спроби розмістити гурток ОУП тут. Але представники греко-католицької церкви не погодилися на співжиття з ОУП.

Детальніше про гурток УСКТ в Кракові див.

Як згадує Роман Любинецький, щойно по проголошенню Незалежності України утворилися низка українських організацій Пласт, Спілка жінок, Церковне братство та ін. Проте вони довго не протрималися.

Далі наш шлях веде на , де до 2015 р. був розташований другий після парафії св. Норберта сучасний український центр Кракова – фундація Святого Володимира Хрестителя Київської Русі.

Ця організація була утворена 1989 р. колишнім діячем УСКТ-Володимиром Мокрим і дуже прислужилася в справі підтримання українського духовного і культурного життя, краєзнавчих та лінгвістичних пошуків, праці над порятунком української історико-культурної спадщини та ін. Фундацією при співпраці з Ягеллонським університетом організовано десятки міжнародних конференцій на українську тематику, видається альманах “Між сусідами”; знято фільм про українських політв’язнів з акції “Вісла” в комуністичному концтаборі в Явожні (1947–1949), відкрито раніш згадувану меморіальну дошку Богдану Лепкому 29 травня 1998 р.

З червня 1992 р. до 2015 р. тут на вул. Kanonicza 15 існував Центр української науки і культури у Кракові, організований фундацією. При ньому також діяла Галерея українського мистецтва. Тут експонувалися ікони та літургійні предмети з неіснуючої церкви у Цевкові біля Любачіва, ікона св. Покрови з Горайця та чудотворна ікона Матері Божої з Дитятком з Корчмина, які взяла під охорону фундація.

Про ікону зберігся такий переказ:

«У моїй пам’яті залишилося ще таке: мабуть у 1940 році в Кочрмині вмирав чоловік (прізвища не пам’ятаю), що мав 105 літ. Він хлопчиною разом з іншими пастухами бачив появу Матері Божої під корчминським лісом за селом. Наша мама водила нас, дітей, до нього, щоб ми побачили його ще перед смертю. I старі за віком люди розказували, що пастухи бачили ясність під лісом та що на дубі стояла Пані в білих шатах. I що коли люди збіглися, то також бачили, але не всі. Казали, що і худоба не паслася, а гляділа в напрямі ясності. Після цього село рішило поставити на цьому місці каплицю, одначе майстри чомусь не могли заложити фундаменту. Зробили це лише тоді, коли священикові приснилося – щоб зрізати цього дуба, на котрім стояла Мати Божа, і на цім дубі поставити престол. Так і зробили. Каплицю побудували так, щоб до цього дуба був відкритий доступ ззовні і можна було до нього дістатися попід високо поставленими підвалинами, що стояли на дубових пнях. Кожного року 28 серпня на Пречисту там відбувався відпуст. З’їжджалося багато людей і священиків з околиць. Під час Першої світової війни, за старенького пароха отця Черевки, всі, покликані на війну, брали зі собою кусок кори з дуба на якому стояв престол, як охорону для себе. Опісля говорили, що всі вони щасливо повернулися додому і село не зазнало жодних втрат у людях».

Загалом, зібрані ікони ХVII–ХIХ ст. представляють різні з точки зору стилю і техніки школи іконографічного мистецтва. Виставку доповнює документація, створена в результаті наукових досліджень під час реставрації, яку ведуть магістри консервації пам’яток мистецтва Ядвіґа Стирна і Аґата Мамомь-Прокоп, працівники Секції охорони і консервації пам’яток української матеріальної культури при фундації.

В галереї українського мистецтва також регулярно проводилися виставки, такі як виставка гобеленів української майстрині Лілеї Квасниці зі Львова, художника Анатолія Мартиняка, скульптура Сергія Фесюна, виставка «Коломия» Флоріана Коженьовського (після 1945 р. художник з Коломиї Флоріан Коженьовський, який малював побут гуцулів, був переселений до Кракова. В 1949 р. отримав диплом Краківської Академії мистецтв), виставка розпису по склу Романа та Галини Якубишиних, скульптура Григорія Пецуха, львівської кераміки Ганни Липи та Ганни Друль та багато іншого. Деякі з експонованих митців вже мали самостійні виставки в Кракові. Так наприклад виставка українського художника Анатолія Мариняка відбулася в жовтні 1994 р. у Кракові в галерії «ТАВ», наразі галерея Керстен у будинку Гранд-Готелю, .

Перша виставка розпису по склу Романа та Галини Якубишиних в Кракові відбулася в Клубі журналістів «Під Грушкою» по в 1994 р.

Фундація посідає багату бібліотеку, в яку передано з установ української діаспори в США, Канаді, Німеччині та інших країн.

Як згадує Микола Манько у фундації на вул. Kanonicza 15 поетичну зустріч з українцями Кракова мав нобелівський лауреат літератури Чеслав Мілош. Він читав присутнім вірші Тичини (вперше можна було почути вірші, які були заборонені в радянські часи) у прекрасному польському перекладі.

При фундації працювала також єдина в Кракові українська книгарня «Нестор», в якій можна було на місці придбати книги українською мовою, самовчителі для поляків з навчання українській мові, а також оригінальні видання фундації. З 1995 р. діяв також ресторан «Український смак». Певний час книгарня працювала як .

Цінною пам`яткою була каплиця св. Бориса і Гліба виконана за творчим задумом Ю. Новосільського і прикрашена подарованими ним іконами. В цій каплиці, зокрема, молився св. Іоанн Павло ІІ. Як згадує Микола Манько, Юрій Новосільський охоче і безвідплатно допомагав як православній так і греко-католицькій громадам Кракова.

В 2015 р. український осередок в Кракові на вул. Kanonicza перестав існувати. Це пов’язано з тим, що закінчився термін безкоштовної оренди садиби на вул. Kanonicza 15 і римсько-католицька краківська архідицезія в особі кардинала Дзівіша, якій належіть будинок, поставила вибір або звільнити садибу, або платити чинш. При цьому найгостріше постало питання збереження каплиці св. Бориса і Гліба з іконами подарованими Юрієм Новосільським. На захист каплиці стали польські митці. Було прийнято рішення зберегти каплицю, проте вона мала перейти у відання краківської архідицезії. З цим не погодилася фундація, якій належали розміщені в каплиці ікони. У результаті ікони з каплиці було забрано. Вже не існує і книгарня «Нестор», а місцевий дворик закрито на замок. Ресторан «Український смак» перебрався на .

Єдиним нагадуванням про минулу площадку українсько-польського діалогу, яка перейшла колись у безкоштовну оренду українцям за допомоги св. Іоанна Павла ІІ та кардинала Махарського, лишилася лише емблема фундації св. Володимира – хрестителя Русі на стіні будинку на Kanonicza 15. Ця дошка була виконана за проектом Т. Венгриновича. За свідченням місцевих українців – усе майно звідси перевезли.

В описуваний період в Кракові існували й інші організації українців.

У Кракові діяв також клуб юристів по .

Українські назви в Кракові

Серед слідів офіційного тоді польсько-радянського братерства, варто згадати рух побратимських міст, в якому фігурувало і столичне українське (тоді республіканське) місто – Київ. Наша столиця приєдналася до руху міст побратимів в 1951 р. І першим містом-побратимом став польський Краків.

Завдяки цьому побратимству отримав свою назву кінотеатр «Київ» у Кракові, який ми оглянемо недалеко від центру міста на Звіринці .

Будівництво кінотеатру розпочалося 1962 р. Будинок проектував архітектор Вітольд Ценкевич, інтер’єри – Кристина Згуд-Страхоцька. На той час то був найбільший в Кракові (з залою на 960 глядачів) і найсучасніший в Польщі кінотеатр. Тут вперше показували сферичноконформаційне кіно, що могло демонструватися зі стрічки форматів 16,35 та 70 мм, в стереофонічній якості звуку. «Київ» мав ввігнутий екран розміром 18,7 x 8,6 м.

«Київ» розпочав діяльність 6 листопада 1967 р. прем’єрою радянського фільму режисера Сергія Бондарчука «Війна і мир». З цього часу кінотеатр став місцем фестивалів та світових прем’єр. Зараз тут відбувається Краківський кінофестиваль. Поява домашніх кінотеатрів, викликала потребу в оновленні «Києва». В результаті такого оновлення в 2005-2008 рр. кінотеатр отримав вже дві зали, кіно-кав`ярню i музикальний клуб. Також тут було встановлено перший цифровий проектор. В цей час назву кінотеатру змінено на , що підкреслювало його зміну в мультимедійний центр відпочинку. Цікаво, що екологічна програма цього кінотеатру по утилізації афіш та енергозбереженню називається «Зелений Київ».

Що ж архітектура «Києва», як і загалом часів ПНР, не дуже надихає. Проте мало кому відомо, що подібний за архітектурою кінотеатр було збудовано у побратимі Кракова – Києві – це колишній кінотеатр «Краків» на Русанівській набережній.

Ще одним свідченням побратимства Кракова зі столицею тодішньої УРСР стало надання одній з краківських вулиць на передодні 1500-річчя Києва у 1980 р. назви – .

Пам’ятна дошка на честь побратимства Києва та Кракова, встановлена 23 травня (день Києва) 1980 р. на стіні будинку . На дошці розміщено написи польською та російською мовою та герб Києва радянського періоду, що провокує проти неї акції вандалізму.

Зауважимо, що у Кракові є ще одна «українська» . Втім свою назву вона носить ще з того часу, як Львів входив до складу Речи-Посполитої.

З інших пов’заних з Україною вулиць Кракова варто згадати також наступні: (на честь міста Бар на Поділлі), (на честь давньоруського міста Червеня), (на честь Волині), , , , (на честь козацького провидця Вернигори), (Ярослав Івашкевич – польський письменник тісно пов’язаний з Києвом), , (лемківського художника-самоука Никифора Дровняка), та .

Музейні скарби Кракова

Д-р. Іван Зілинський в нарисі «Дещо про Краків, про його старинні пам’ятки та про наукову працю української молоді на Ягайлонському університеті» писав:

«Тут згадаю тільки коротко, що в самім музею ім. Чарторийських зберігається кількадесять незвичайно цінних українських грамот з ХІV і XV в., написаних кирилицею, починаючи від фундаційної грамоти короля Казимира з 1349 р., з яких важніші я сфотографував для видання Київської Академії Наук; – дальше т. зв. Лавришівська євангелія з початку XIV в., дуже важка для історії білоруської та української мови; а крім того велика скількість пізніших рукописів, співаників і рідких стародруків находиться в бібліотеці Польської Академії Наук, у музею ім. Чапських, у Ягайлонській бібліотеці. У цій останній бібліотеці знайшов я оригінали двох листів Шевченка до свого приятеля Бронислава Залєського, а саме: 1) з дня 9.Х.1854 р. з Новопетровського форту; 2) з дня 10.VIII.1859 р. з Астрахані; дальше лист Миколи Гоголя до Богдана Залєського, писаний в українській мові та листи П. Куліша до Крашевського.

Крім цього зберігаються в Ягеллонській бібліотеці посмертні папери Жеготи Павлі, Зоряна Ходаковського та багатьох інших ріжних рукописних збірників, що містять у собі чимало цінних матеріялів для українознавства».

З 1971 р. Бібліотека Чарторийських – філія національного музею в Кракові стає гуманітарною науковою інституцією. Вона міститься по . В 1998 р. вона була вписана в список бібліотек національного значення. На сьогоднішній час бібліотеку створюють два відділи: XVI. Книгозбірня Чарторийських та XVII. Архів i збір рукописів Чарторийських. Тимчасово зберігаються тут також рукописи з Відділу VIII. В будинку бібліотеки знаходиться також читальна зала. Саме тут зберігається рукопис Лавришівського Євангелія та грамоти XIV-XV ст.

Українські пам’ятки знайдемо також в нумізматичному музеї Емерика Чапського (Muzeum im. Emeryka Hutten-Czapskiego) .

Численні матеріали щодо історії України також посідають , Ягеллонська бібліотека та історичний музей Кракова. Філіали останнього розкидані по всьому місту, проте головна садиба міститься в Палацу Кшиштофори (Palac pod Krzysztofory) на .

У філії історичного музею Кракова – можна відвідати експозицію "церковне мистецтво в давній Речи Посполитій".

В бібліотеці ПАН по зберігається лист Іпатія Потія, до литовського канцлера Льва Сапєги від 12 грудня 1605 р. з описом перебування ієрарха в Кракові.

В 2017 р. в Національному архіві в Кракові виявлено скриню з українськими грошами, печатками та документами УНР. Ця скриня потрапила сюди за німецької окупації. Німці перевезли до Кракова матеріали з Українського музею та архіву в Тарнові.

Колекцію гуцульських пам’яток: традиційний одяг та предмети побуту можна також оглянути в етнографічному музеї в ратуші Казиміра за адресою

Відвідувачам Кракова не відомо, що була спроба створити в Кракові український музей. Наступний об’єкт, який ми відвідаємо – це сірий непримітний будинок по . Саме тут в 1994 р. містився колись невеличкий музей в якому були експозиції «Образи та ікони в церкві св. Норберта в Кракові», «Сучасне малярство», та «Пам’ятки по Богдану Лепкому». Музей розташовувався в хронологічно-останній садибі гуртка УСКТ в Кракові – першій садибі ОУП. Нажаль, з-за відсутності координації між різними представниками краківського українства музей і садибу було втрачено.

Окрім ікон і образів, а також пам’ятних речей по Б. Лепкого, тут також були моделі українських церков. Даний музей був організований Фундацією Святого Володимира Хрестителя Київської Русі, втім, українська держава так і не підтримала його матеріально. Краківські ж українці не можуть утримувати його за свій рахунок, тож музей невдовзі припинив своє існування.

Каплиця українсько-польського поєднання в Лагевніках

Каплиця св. Андрія апостола освячена на 60-ту річницю «Акції Вісла» у 2007 р. в в Кракові в Лагевніках. Іконостас та розписи в каплиці виконав проф. Любомир Ведмідь зі Львова. Вистрій каплиці є даром Перемишльсько-Варшавської архідцезії та інших діцезій греко-католицької церкви. В урочистості освячення каплиці приймав участь кардинал Любомир Гузар – голова греко-католицької церкви та кардинал Станіслав Дзівіш і ієрархи з Польщі та України. Митрополит краківський, кардинал Станіслав Дзівіш в гомілії про польсько-українське поєднання зазначив:

"Освячуючи візантійсько-українську каплицю у Лагевніках прагнемо передати Божому милосердю усі болісні справи нашої спільної історії".

Під час урочистості освячення каплиці були вручені нагороди поєднання які вручаються з 2001 р. капітулою польсько-українського поєднання. У її склад входять діячі церкви, культури, політики та науки. Тогорічними лауретами нагороди стали: директор Інституту українознавства Української академії наук у Львові проф. Ярослав Усаєвич, колишній міністр закордонних справ проф. Адам Данієль Ротфельд та редакції польського "Tygodnika Powszechnego" і української "Критики".

Джерела:

Фото Миколи Жарких

Misiło E. Oboz „Jaworzno”. Zbrodnia nieukarana. Ukraińcy i Polacy – Archiwum Ukraińskie – 2022 – 1016 s.

Prоblemy Ukrainców w Polsce po wysedlenczej akcii “Wisła” 1947 roku. Pod redakcja Wlodzimerza Mokrego. – Wydawnictwo „Szwajpolt Fiol”, Kraków, 1997. – 465 s.

Musiał Filip Skazani na karę śmierci przez Wojskowy Sąd Rejonowy w Krakowie (1946–1955), Kraków 2005, s. 474.

Тельвак В. Листи Михайла Грушевського у краківських архівах // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. VIII. – Дрогобич: Коло, 2004. –С. 511–514;

Філяр Т. Україніка у Кракові // Між сусідами. – Краків, 1993. –Вип. 3. – С. 12–16

Sorokowski A., Ukraińscy katolicy i prawosławni w Polsce po roku 1945, "Aneks" 1988, nr 49.

Pisuliński J. Akcija specialna “Wisła”. Rzeszów: Libra – 2017 – 457 s.

Parafia grekokatolicka w Krakowe. Przeszłość i teraźniejszość. 2018 -73 c. oraz foto.

Czerni K. Nowosielski w Małopolsce. Sztuka sakralna. – Kraków; Drukarnia Leyko Sp. z o.o – 2015 – 258 s.

Czerni K. Nietoperz w świątyni. Biografia Jerzego Nowosielskiego. – Kraków; WAM – 2018 – 472 s.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н.

Парнікоза І. Ю.

«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах».