Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

Краків для українця. Частина 6. Від занепаду до відродження: 1945-2015 рр.

Пам’яті 65 річниці акції «Вісла» присвячую…

Ми, як і ви, мов яструбами розігнані птахи по світі

Свою Україну зберігали ми часто лише в серці. Осамітнене серце шукало серця

«Ми журавлі», 1992 р.

«Основною метою переселення поселенців “В’’ є їх асиміляція в новому польському середовищі, треба докласти всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не вживати щодо тих поселенців слова «українець». У випадку, коли на повернуті землі дістанеться інтелігентський елемент, треба такий безумовно розселювати окремо і далеко від громад з поселенцями з акції “В’’»

Інструкція Міністерства повернутих земель від 10 листопада 1947 р.

Краків, як стара мудра людина, дивиться з величі століть на нас, зайнятих своїми буденними справами, та зазвичай зберігає мудрий спокій. Втім інколи і він дратується і неприхильно махає головою. Так навчене було і тоді, коли вкотре примусово змінювали його обличчя. Але про все по черзі…

Внаслідок Вісло-Одерської наступальної операції війська радянського 1-го Українського фронту вибили німців з Кракова та впевнено просувалися на захід. Війна двох тоталітарних режимів закінчувалася, а надії українців на отримання своєї незалежності чергового разу не справдилися. Натомість на них вже чекала люта помста не з боку «Реакційної Речи Посполитої», але новоутвореної радянської Польщі – згодом Польської Народної республіки (ПНР). Ватажки ПНР активно впроваджували сталінські методи розв’язання проблемних питань. Саме в їх колі, в сприятливих умовах повоєнної ворожості поляків до українців, визрів план остаточного вирішення українського питання. Спочатку цей план реалізувався шляхом вивезень українців за Буг на Радянську Україну, потім же було реалізовано акцію «Вісла».

В цій акції свою роль мусив відіграти і воєводський Краків. Внаслідок того, що з відступаючими німцями місто залишили найдієвіші представники української громади, а також в результаті діяльності репресійного апарату, патріотичне українське життя у місті завмерло на довгі роки. Цьому сприяла ліквідація останнього оплоту тутешнього українства – парафії св. Норберта. В ті роки добрим вважався лише українець з над Дніпра – УРСР, а українці з Закерзоння воліли приховувати свою національність, щоб не наражатися на переслідування та соціальну ізоляцію. Втім, в деяких сферах билося ще українське серце Кракова. Так, вірними йому залишалися українські митці. Як пише В. Мокрий: «Твори українських митців у Польщі є доказом перемоги поконаних. Є ж бо вони тими безсмертними свідоцтвами культури, якої не мало бути на сторінках історії, запланованої в 1947 році архітекторами і виконавцями вимазання українців з післявоєнної польської держави».

Минав час, згідно офіційній політиці приязні з СРСР розвивалися приятельські стосунки з тими «добрими» українцями з радянської України. Краків стає містом побратимом Києва, що відбилося в назві вулиці та кінотеатру. 1989 р. Польща відновлює свою незалежність, що звучить сигналом і для розпорошених по ній українців. Вони поступово знімають «польський камуфляж». Оживає з новою силою і українське життя в місті Крака… Отже якщо вас цікавить Краків того часу очами українців, запрошуємо погортати сторінки цього поки ще не надрукованого путівника…

«Вісла» та Явожно

Нашу мандрівку ми розпочнемо від вже знайомої нам по минулій мандрівці Краковом часів німецької окупації в’язниці по вул. Монтелюпіх (Montelupich). З 1945 р. з німецьких рук цей заклад прийняло спочатку радянське НКВС, а потім польська служба безпеки.

В’язниця по вул. Монтелюпіх (Montelupich), де тримали вояків УПА та осіб, що з нею співпрацювали перед стратою

На вулицях визволеного Кракова за військом одразу підтягнулися усі складові радянського апарату терору. Радянські чекісти активно виловлювали представників української інтелігенції та знищували їх. Так вже 1945 р. в Кракові був схоплений і невдовзі розстріляний Квітко (Квітка) Олександр Костянтинович (6 серпня 1893, Харківська губернія, – 1945 р.) – підполковник Дієвої Армії УНР, нащадок славного слобожанського роду Квіток.

З січня 1945 р. в Кракові гітлерівський терор змінився на комуністичний

Окрім того українські «колоборанти та самостійники», що ще залишилися мали бути сурово покарані власною польською «людовою владою», як зрештою… і польські патріоти. В Краківському воєводстві комуністичну політичну поліцію створено одразу по входу радянських військ до Кракова. Спочатку Краків був центром Воєводської служби суспільної безпеки (Wojewdzkiego Urzdu Bezpieczestwa Publicznego – WUBP). В перший рік територію самої столиці Малопольщі контролювала міська служба безпеки (Miejski Urzad Bezpieczestwa Publicznego). Оглянемо будівлі де містився репресійний апарат.

Будівля воєводського УБ в Кракові спочатку містилася на Плацу Інвалідів (Plac Inwalidow) 3-5

Після перейменування на Службу безпеки ця інституція переїхала вул. Королівську (Krolewska), 4

Відомо також, що УБ в якості катівень використовувало камери колишньої садиби гестапо по вул. Поморській (Pomorska), 2. а також утримувало політичних в`язнів в тюрмі св. Михала по вул. Сенатській (Sienacka), 3, які ми вже відвідували у попередніх частинах «Кракова для українця». Чи утримувались там в`язні -українці ми не знаємо.

Починаючи з 1945 р. також почав розкручуватися сталінський маховик насильного переселення людей згідно новим кордонам. Згідно до нього поляки мали перебиратися на захід від Буга, а українців вивозили на схід. З 28 квітня по 28 липня 1947 р. тривала акція «Вісла». За цей час військові суди засудили 315 чоловік, з них – 173 на кару смерті. Під акцію потрапило 140547 українців та членів мішаних родин. Незважаючи на шалену антиукраїнську пропаганду, поляки далеко не завжди співчували цій акції. Так, польський офіцер політичного виховання тоді навіть скаржився керівництву, що польська людність «зжилася з українцями і мешканцями» і часто «просить про звільнення від евакуації мешканців та українців, про яких відомо, що вони співпрацювали з бандами, або були в бандах».

Схема акції «Вісла»

Далі попрямуємо під будівлю церкви св. Норберта. В 1946 р. до Кракова втік під загрозою арешту отець Митрат Василь Гриник. Початково він проживав тут, в грекокатолицькій парафії св. Норберта у о. Степана Граба (до 23.10.1946 р.), а пізніше в кляшторі отців камедулів в Белянах. В цьому монастирі о. Гриник розпочав лекції з догматичної теології та релігійного права. В кожну неділю та у свята відправляв тут по два богослужіння, одночасно допомагаючи о. Грабу в його парафіальній праці в Кракові. В березня 1947 р. о. Гриник перервав лекції та виїхав з монатсиря, щоб замінити у Білянці (Горлицького повіту) хворого священика-василанина, о. Йософата (Івана) Дацишина.

В січні 1947 р. полякам здався член СБ УПА Павло Сус «Орел», завдяки зраді якого УБеки вийшли на о. Андрія Хозу з Клоковиць та настоятеля краківської парафії о.Степана Граба. Ці священники були арештовані. А на плебані в Кракові було влаштовано засідку – «котел» для арешту членів націоналістичного підпілля.

Ось як описує цю пастку Марія Савчин «У Кракові затрималась на приходстві в о. Граба. Коли їхала в Перемищину, у нього зустрілась з Ґеною, кур’єркою Стяга. Ми були знайомі з часу, коли я монтувала Бистрій зв’язок на Захід і Гена приїхала з нею до Кракова від Стяга. В Ґени було багато знайомих, добре законспірованих українських родин у Польщі. Вона пообіцяла знайти родину, в якій я могла б замешкати з дитиною. Власне, домовилась з нею зустрітись в о. Граба і звідти виїхати на дібране місце замешкання…Прожила я в о. Граба понад тиждень. Наближалась дата, коли мала приїхати Ґена. Я чекала її як на вогні, бо була свідома того, що живу, наче на підмінованому острові. В ту пору переслідувань багато українців із Закерзоння перебралося до Кракова. Навідувались туди також українці з Катовіц та інших міст Польщі, щоб стрінутись зі своїми людьми. Всі вони насамперед заходили до священика, де, на їхню думку, найкраще можна було довідатись, що діється між українцями, і дізнатись про своїх кревних чи знайомих. Очевидно, польське УБ слідкувало за українською церквою і за всім, що діялось довкола неї. Не було сумніву, що одного дня вони знищать цей український острів у Кракові. Розуміючи обставини, я хотіла покинути дім священика, та не мала де подітись. У місті жили дві знайомі родини, однак вони були загрожені і боялись нас прийняти. Не було іншої ради — я чекала на приходстві.

Тим часом довідалася, що о. Гоза, який враз із о. Грабом вінчав мене, заарештований. Отець Гоза виробив собі документи під чужим прізвищем і вже виїжджав до Америки, коли в Ґдині, перед входом на корабель, його заарештувало УБ. У великій мірі він сам наробив собі лиха, був необережний і всім розповідав про свої пляни. Знало про його виїзд не лише ціле село, де він мав парафію, але й уся околиця. Орлан остерігав його перед наслідками, однак це не помагало, така вже була в нього балакуча вдача. Отець Гоза приятелював з о. Грабом і нераз відвідував його у Кракові.

Було це вранці, у понеділок 11-го травня. Крізь вікно я запримітила, як четверо чоловіків, у цивільному одязі, перетинали вулицю, уважно споглядаючи на вікна приходства. Мене вкололо в грудях. «Чи не емведисти», — подумала, інстинктовно відчуваючи, що саме оці люди несуть нам лихо.

Довго не довелось чекати. Через кілька хвилин аґенти УБ та МҐБ були вже на приходстві. Отця Граба відразу заарештували та відвезли в тюрму, а в усіх інших перевірили документи і затримали в помешканні. Я виказалась своїми документами і на запитання що я, полька, тут роблю, відповіла: «Іду в Західню Польщу шукати праці й тут затрималась тільки проїздом».

На приходстві мешкала Іванка, дочка священика з Гребенова, інтеліґентна, доброї вдачі молода людина. Жила там леґально, працювала в банку і не була пов’язана з підпіллям. Вона вже була пішла до праці, але, коли ввечері вернулася, її теж заарештували. Там проживали ще о. канонік Микола Денько й монахиня з Любачівщини. Вона втекла сюди від польських переслідувань і сповняла обов’язки куховарки.

Церва св. Норберта – фото 1947 р.

На приходстві УБ зробило «котел» — впускало в помешкання всіх, хто приходив, але нікого не випускало. Двері відчиняв убіст, і коли свіжа жертва опинялась всередині, зараз же замикав їх на ключ. Отже ніхто не міг вирватись, остерегти інших. До вечора убістам вдалося затримати близько п’ятнадцяти осіб. Між спійманими була Людмила Кот, що походила з Перемишля, а тепер жила у Кракові. Вона моя шкільна товаришка, і коли довідалась, що я затрималася у Кракові, вже декілька разів мене відвідала. Зайшла ось і тепер і попалась. Усі затримані були українці, що втекли від переслідувань, або й місцеві українці, які помагали в церкві та зайшли відвідати священиків.

Убісти тримали нас у помешканні до вечора і, щойно коли надворі стемніло, повезли затриманих автами до в’язниці. Залишили тільки хворого о. Денька, який не міг встати з ліжка, сестру монахиню і мене з дитиною. Вдень я хотіла вийти купити молока дитині, але мене не пустили. Один з убістів узяв від мене гроші й сам пішов на закуп. Наніч залишилось в освітленому всю ніч помешканні троє убістів.

Не знаю, чому не вивезли мене враз з іншими ще першої ночі до в’язниці. Повірили моїм документам чи, може, з огляду на дитину? Убісти більше перебували в середній кімнаті, але один з них постійно заходив до мене, розмовляв привітно, як з полькою, і навіть забавляв Зенчика. Говорив, що в нього теж є немовля та потішав, що, «коли усе те скінчиться», мене випустять звідти і поїду собі, куди намірена. Тільки надалі йому не вкладалось в голову, чому я затрималася в українського священика.

День і ніч і другий день і ніч я прожила з напнутими до краю нервами, в передчутті неминучої трагедії, боячись кожної хвилини, що мене розкриють. Серед заарештованих було зо п’ять осіб, які знали, хто я, тож боялася, що хтось з них під час зізнань скаже про мене. Підпільників у той час судили на кару смерти, вже кількох прилюдно повісили в Перемишлі. Я не плянувала втечі, бо не залишила б дитини, поки жевріла хоч би малесенька іскра надії, що, може, ніхто мене не прозрадить і вирвусь з їхніх лабет та збережу сина.

На третій день, перед полуднем, зупинилось біля приходства легкове авто. Всередину ввійшли троє чоловіків у цивільному. По елеґантнім авті, яким приїхали, по їхньому порядному одязі й з того, що не чекали до вечора, я догадувалась, що це начальство і справа для них пильна. Відразу знала, по кого вони приїхали…

Вони не затримувались, як усі попередні, в середній кімнаті, тільки прямо подались до мене. Їхні обличчя блистіли дикою радістю.

— Здрастуй, Марічка, як поживаєш? — заговорив до мене українською мовою бльондин у сірому костюмі.

— Не знаю жодної Марічки, — відказала йому по-польськи. Він весело розсміявся і запитав, хто ж я тоді.

Хоч уже було очевидним, що моя леґенда мені не поможе, я вперто її трималася.

— Таж ми все знаємо, вас вінчали Граб і Гоза. І до чого здалася твоя впертість? — Вони були у веселому, піднесеному настрої.

Потім емведист у сірому костюмі розпорядивсь зробити в кімнаті обшук. У моїх речах знайшли кілька знімків Орлана в цивільному одязі, гроші та документи. Тим часом емведист підійшов до Зенчика, що водив очима по кімнаті, приглядаючись усій тій метушні. «Ну, що там, мале Орланятко», — кинув до дитини».

А ось як згадував про це ж о. Василь Гирник «В Кракові заїхали на плебанію до отця Граба. Отець Граб тримав штаму з бандерівцями, там вічно моталися бандерівці. Ми йому звертали увагу, а він казав, що мусить якось помочи. Але він занапастив плебанію. Там зробили коціол і лапали всіх, що там приходили. Але я там вже не був». Всіх виловлених у краківському «котлі» вивезли до табору в Явожні.

Отцю Гринику тоді пощастило він уникнув «котла». Вдруге о. Гриник коротко перебував у камедулів в Белянах в середині червня 1947 р., після початку акції «Вісла» та арешту о. Граба та ліквідації краківської парафії.

Власне цього разу ми відійдемо від нашої тенденції триматися самого міста Кракова та подолаємо дорогу від Кракова до розташованого неподалік від Катовиць містечка Явожно. Що ж, якщо українські туристи в стані вибратися до Освенцима, то обов’язком свідомого українця є відвідати Явожно. Саме на околиці цього містечка – між районами Веселе містечко та Стале – розташовувалася одна з філій гітлерівського табору Освенцим.

Локалізація так званого «Центрального табору праці в Явожно» (“Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”) та його сліди: 1- місце поховань з пам`ятником, 2 – залишки табірних споруд

Схема табору в Явожно

Наразі німецькі вартові змінилися на польських, а за колючим дротом з електричним струмом опинилося біля 4 тис. українців, серед яких понад 800 жінок і біля десятка дітей, 22 греко-католицьких і 5 православних священиків. Концтабір в Явожні скоро став символом горезвісної акції «Вісла».

Фільм Акція «Вісла»

Про ув’язнення тут українців вирішило Політбюро Польської компартії на своєму засіданні 23 квітня 1947 р. Концтабір існував до березня 1949 р. Одразу треба підкреслити, що до табору не потрапили члени ОУН та УПА, яких, згідно з рішенням Департаменту юстиції Міністерства національної оборони, судив суд Операційної групи «Вісла», а після його розпуску – військові окружні суди. Тільки на смертну кару вони засудили майже 500 осіб.

Сусідство з Освенцимом не було випадковим, адже тут комуністична влада влаштувала головний пункт сортування примусово переселених. Саме з цього міста 9 травня 1947 р. до Явожна прибув перший транспорт з в’язнями.

Отже, до табору потрапили особи, яким УБ не могло доказати приналежності до українського підпілля. Тому там тривали вести жорстокі допити. До табору направлялися також особи, які нелегально повернулися до своїх сіл. Ось як описує своє перебування у таборі Юлія Шишко з Волі Крецівської. «Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з жидами. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очами літери: “Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”.

За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Вечером давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель. Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. Перед тим одна з в’язнів подавала, скільки нас на площі, скільки на слідстві, скільки в праці. Усе мусило погоджуватися.

Огорожа табору з електричним струмом

По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (…) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні. З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (…)

Типові освенцимські бараки табору в Явожні

На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а вечером приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили вечером знову. Але витримала. (…) Уночі одна жінка завжди мала варту, провіряла, чи все в порядку. Як була добра, то нічого не казала, але переважно все розкидали й казали спрятувати, а якусь знайдену порошину клали на коца й казали нести зі співом на смітник, а вертатися жабками. (…) Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти» (цитується за Пропам’ятною книгою 1947, ред. Б. Гук, Варшава 1997). Не всі, однак, в’язні підупали, а до кінця зберегли свою гідність. Як подає Ю. Шишко, в таборі була дуже весела і радісна Зеновія Ткачик, біля неї зійшлися дівчата, які любили співати, «бо краще співати, як плакати» і не раз співали табірну пісню «Jestem Polka upa – upa».

Нагляд за табором здійснював тюремно-таборний відділ згадуваного раніше Воєводського закладу безпеки в Кракові.

В таборі діяла спеціальна слідча комісія, що шукало серед в’язнів таких, що були задіяні в підпіллі чи могли пролити на нього світло. При цьому в’язнів били (зокрема по п’ятах), вганяли голки під нігті, заливали воду до носа, били струмом.

Біля шпиталю накопичувалися люди, які вже були не жильці на цьому світі. Звичайно якби їх звільнити та вмістити до нормальної лікарні, то вони б вижили. А тут були приречені на мученицьку смерть. Тож табірні лікарі, переважно німці, робили їм смертельні уколи, щоб ті не страждали…

Фотографії в’язнів Явожна з картотеки табору

Загалом відійшли у вічність щонайменше 161 осіб. Загиблих в таборі ховали в розташованому поблизу лісі, в нашвидкуруч викопаних між деревами могилах. Для цього виїжджав спеціальний возик з двома колесами та кілька в’язнів у супроводі конвою. Місця поховань не позначалися, а самі поховання відбувалися в таємниці.

Для того щоб відшукати територію колишнього табору відвідувачу прийдеться з центру містечка вийти на околицю в район вулиці Вовчої (Wilcza). Сюди можна дійти з паралельної центральній вулиці Явожна – Грюнвальдській –вулиці Яна Павла ІІ, через вулицю Товарову. Вулиця Вовча виводить до лісу, краєм якого з півночі на південь проходить залізнична колія. Від неї на схід відходить відгалуження – це колишня гілка, якою в’язнів вивозили на роботу на інші копальні (наприклад Кшешовіці (Krzeszowice)).

Відгалуження залізниці, яким в’язнів вивозили на роботу на інші копальні

Далі ідемо на північ по колії з права від нас видніються споруди шахти імені Канта, дет. див. тут. На цій шахті – в тодішній копальні «Паризька Комуна» – працювали в’язні Явожна.

Наліво від нас протягається ліс «Веселе містечко», в ньому ховали жертви табору. Доходимо до просіки, на якій позначено екологічну стежку «До помніка» – до пам’ятника.

Орієнтир-щит на просіці

Тут ми впритул наблизилися до території колишнього табору, вона власне направо. Прямуючи у вказаному напрямку направо від себе помічаємо характерну табірну будівлю з двоскатним дахом, показану на фото, далі ще дві споруди колишнього табору наразі об’єднанні в споруду школи (50.22284, 019.23986).

Нас сьогодні від табору збереглися вартівня (архівне та сучасне фото),

дві споруди об`єданні наразі в приміщення школи

а також в’їздна брама

Якщо ж ми підемо вліво по вказаній просіці, то в лісі вийдемо до пам’ятника жертвам табору (50.22284, 19.23186).

На початку на місці кладовища у лісі стояв простий березовий хрест

Загалом зараз важко з’ясувати де знаходяться усі могили. Тому цілий цей ліс є символічним кладовищем жертв Явожна.

В 1998 р. тут було зведено пам’ятник, відкритий в присутності польського та українського президентів

До березня 1948 р. було звільнено більшість в’язнів. Вони отримали спеціальні посвідчення, що начебто були звільнені за арештів. При цьому вони підписували зобов’язання ніколи навіть не згадувати про Явожно.

Посвідчення звільненого з Явожна

За дротами залишилися лише ті, кого влада вважала найбільш небезпечними, між іншим всі священики та вчителі. Біля 300 осіб перевезено до краківської в’язниці на вул. Монтелюпіх, де вони стали перед Районним Військовим Судом, 35 з них засуджено на кару смерті. Кожен член цього суду в Кракові, як пишуть польські історики мав за собою персональний цвинтар з жертв, часто випадкових, звинувачених в антирадянській діяльності.

Вироки смерті для українців видані Районним Військовим Судом в Кракові

Меморіал жертвам радянського терору в Кракові на стіні в’язниці Монтелюпіх. Близько 500 вояків УПА і співчуваючих їм українців, а також 35 «особливо небезпечних» в’язнів Явожна було засуджено на смерть

Тож по поверненню до Кракова повернемося до стіни в’язниці Монтелюпіх та запалимо на спогад про них лампадку з синьо-жовтою стрічкою у меморіального хреста жертвам в’язниці…

Необхідно зазначити, що в 1990 –х рр. зусиллями Фундації святого Володимира, а також представників влади міста Явожна: мера Анджея Венгляжа (Andrzej Weglarz) та радної Брабари Сикори (Barbara Sikora) публічні заклади м. Явожна приймали не одну подію присвячену українській культурі. При цьому був задіяний Міський центр культури в Явожні по вул. Краківській (ul. Krakowska), 8. Першою подією стала в 1992 р. «Українка в Явожні» – виставка графіки випускниці відділу графіки Варшавськогої академії мистецтв Арети Т. Федак, 31.03.1995 р. Міська бібліотека (Miejska Biblioteka Publiczna w Jaworznie) по вул. Ванди (Wandy), 16 стала місцем акції поєднання «Шевченко в Явожні». 1994 р. в цій же бібліотеці відбулася виставка Тирса Венгриновича, «Підкарпатські церкви» (“Cerkwie Podkarpacke”). Традиційно усі ці події супроводжувалися відвіданням березового хреста на могилі біля табору в Явожні, запаленням лампадок та молитвами. Представники локальної влади Явожна зробили кроки в напрямку формування нового іміджу цього невеличкого містечка Сілезії серед українців. Кульмінацією стало відкриття пам’ятника на місці поховання жертв Явожна 23.05.1998 р. за участі О. Квасневського та Л. Кучми.

Духовний центр

Останнім адміністратором Краківської парафії був о. Степан Граб, який в 1947 р. був арештований та депортований до СРСР. Після цього польська влада ліквідувала греко-католицьку парафію в Кракові. Українці – жертви «Вісли» часто згадують той факт, що в ситуації переслідування греко-католиків та їх пастви, польські католики замість допомоги з готовністю прибрали до рук, як майно ліквідованих парафій, так і самих парафіян, яких кинулися полонізувати. Тож і тепер то тут – то там можна зустріти так званих поляків з українськими прізвищами – жертви акції «Вісла» та полонізації.

Хрестовоздвиженська Церква (більш звична назва – св. Норберта) після усунення греко-католицьких сестер Юзефіток була передана у власність отцям салетинам (ks. Saletynom). Вони ж демонтували цінний іконостас, який при цьому був частково знищений. Завдяки тому, що його проектантом був відомий Я. Матейко, іконостас частково вцілів та довгий час експонувався в музеї художника по вул. Флоріанській (Florianska), 41.

Іконостас церкви св. Норберта довгий час зберігався в будинку-музеї Яна Матейка по вул. Флоріанській (Florianska), 41

Місцева греко-католицька громада довгі роки була позбавлена своєї святині. Втім бажання полонізуватися вона не виявляла. Далі наша дорога на славнозвісний монастир на Скалці. Цього разу не з метою відвідин місця загибелі св. Станіслава. Тут, на Великдень 1958 р. було відправлено перше греко-католицьке богослужіння.

В костелі паулінів на Скалці в 1958 р. було відправлено перше греко-католицьке богослужіння з часу закриття церкви св. Норберта

Першим пастирем української громади став о. др. Микола Денько, канцлер Перемишльської капітули – свідок розгрому греко-католиків у Перемишлі після його зайняття совітами. Життя та пастирська діяльність отця-доктора Миколая Денька (1905–1991), заслуговує окремого детального вивчення. Йому довелося працювати в часи безправної ліквідації краківської парафії Св. Норберта, репресій проти греко-католицького духовенства і час багатолітніх старань про організацію принаймні напівлегальну вже не парафії, а лише “греко-католицької спільноти в Кракові” після 1956 р. Отець Денько зважаючи на оскадення в шпигунстві на користь Ватикану був засуджений на кару смерті. Вирок той було змінено на 12 років ув’язнення, з яких по 6 роках він мав щастя бути звільненим, щоб після річного одуження розпочати старання по реактивації греко-католицької спільноти. 17 жовтня 1958 р. він отримав від о. Примаса Стефана Вишинського декрет, який дозволяв йому відправляння богослужінь в греко-католицькому обряді в Кракові та Катовицях.

Отець-мітрат M. Денько (1905–1991)

Після цього M. Денько 33 роки служив в каплиці св. Дороти – в могутній будівлі костелу св. Катерини отців августіан по вул. Августіанській (Augustiaska), 7.

Костел св. Катерини по вул. Августіанській (Augustiaska), 7, в каплиці св. Дороти якого, служив о. Денько

Майбутній папа, а тоді краківський кардинал Кароль Войтила під час візиту каплиці св. Дороти 15.11.1972 р. до нечисленних греко-католиків сказав слова, які нав’язували до слів Христа: “Не бійся – мала чередо”. – хоча ви є малою, тут в Кракові спільнотою […] проте маєте свою свідомість, свідомість своєї громади, свойого послаництва, великої традиції, великого значення…До свого досвіду зустрічей з краківськими греко-католиками папа звернувся під час своєї проповіді в соборі св.. Володимира та Ольги в Вінніпезі (Канада) кажучи “…як архієпископ Кракова пізнав і оцінив я багатющу спадщину українського народу, яку в особливий спосіб унаочнюють мученики Холмщини та Підляшшя, які пішли за прикладом святого Йосафата, великого апостола Єдності і як то унаочнюють в пастирській діяльності так багато ваших єпископів аж по наші дні».

В каплиці св. Дороти, де служба продовжувалася до 1998 р. знаходився іконостас Є. Новосельського, який наразі зберігається в каплиці-бабинці церкви св. Норберта на Вісляній.

В 1970-1973 рр. о. Деньку допомагав о. Юліан Гбур, з 1977 р. о. Станіслав Муха, після цього о. Михайло Борис (1979-1981), о. Богдан Піпка (1981-1984), о. Андрій Чорний (1984-1986). В 1987 р. о. др. Микола Денько вийшов на пенсію, помер 14 квітня 1991 р. в Кракові. Похований в гробівцю капітули на цвинтарі по вул. Словацького (Sowackiego) в Перемишлі. 28 серпня 1986 р. адміністратором парафії став Мирослав Михалішин, який працював тут до 10 вересня 1996 р.

Службу Божу в каплиці св. Дороти служить Михайло Фецюх, імовірно 1990-ті рр.

90-ті роки принесли нове життя греко-католицької парафії. З 1994 р. на місце Мирослава Міхалишина прийшов о. Михайло Фецюх (1.09.1994-1.09.2006). За його часу українські греко-католики Кракова отримали друге місце для проведення богослужінь окрім каплиці св. Дороти. Українська каплиця св. Бориса і Гліба в приміщенні Фундації Святого Володимира – хрестителя Русі на вул. Канонічній (див. в цій статті нижче) була освячена 12 травня 1995 р. єпископом перемишльської дицезії греко-католицької церкви Іваном Мартиняком в присутності кардинала Франтишка Махарського та пробоща парафії св. Норберта та Хрестовоздвиження отця-митрата Михайла Фецуха. Інтер’єр каплиці та ікони виконав Є. Новосельський.

Освячення каплиці св. Бориса і Гліба в приміщенні Фундації Святого Володимира – хрестителя Русі

За керування Михайла Фецуха після довгих старань греко-католики нарешті повернули собі церкву св. Норберта разом з плебанею. 18 жовтня 1998 р. підписано умову з о. салетинами про передачу церкви, проте ще довгий час вони були співгосподарями храму.

Після довгих старань греко-католики повернули собі церкву св. Норберта разом з плебанею

Службу Божу в старих стінах храму св. Норберта служить Михайло Фецюх

Повна передача стала можливою тільки після підписання наступного договору 10 вересня 2001 р. В кінці 2004 р. здійснено відновлення даху храму. Відновлено пам’ятку-іконостас, який був урочисто освячений арцибіскупом Яном Мартиняком 24 липня 2004 р. Після переходу о. M. Фецюха на пенсію, 1 вересня 2006 р. адміністратором парафії став і до цього часу є о. Петро Павлище (www.krakow.cerkowgr.pl).

В хрестовоздвиженській церкві (церкві св. Норберта)

Далі оглянемо меморіальну дошку в пам’ять про жертви голодомору 1932-33 рр. на Україні, що розміщена на стіні церкви св. Норберта.

Пам’ятна дошка пам’ять про жертви голодомору 1932-33 рр. на Україні, що розміщена на стіні церкви св. Норберта

Біля пам’ятної дошки влаштовуються пам’ятні зібрання

На пам’ятній дошці напис трьома мовами: українською, польською і англійською «Пам’яті жертв голодомору в Україні в 1932-1933 роках». В пам’ять про жертви Голодомору відправляється траурні богослужіння в церкві св. Норберта.

Гроно митців

На довгі роки в Кракові не стало чути української мови та української молитви. Втім українці лишилися. Адже в Кракові лишалися та працювали вже знайомі нам Лев Гец та Юрій Новосільский.

Найперше пройдемо до вже знайомій нам Академії Мистецтв. Саме, тут після переїзду з Сянока до Кракова від 1950 до 1962 р. працював професором малюнку Лев Гец.

Академія мистецтв в Кракові, де викладав Л. Гец

В цей час Л. Гец активно працював замальовуючи архітектурні пам’ятки міста Кракова. Л. Гец видав альбом про Краків і хотів зробити щось таке про Київ чи Львів. Багато творів присвятив він Сяноку, в якому провів багато часу, викладаючи у тутешній гімназії.

Краєвиди старого Сянока Л. Ґеца

Як писав сучасний історик мистецтва Сергій Білокінь, краківське помешкання Ґеца «було доверху заповнене всіляким мистецьким майном, що накопичилось у нього протягом десятиліть. Він не знав, куди його подіти… Писав листи, зокрема до Василя Касіяна, прохав дозволу приїхати. Дозволу він не одержав, не захотіли взяти і його мистецьку спадщину».

Проф. Лев Гец з Микифором Дровняком в Криниці, 1958 р.

Помер митець у Кракові в 16.12.1971 р. і був похований на Раковицькому цвинтарі на ділянці 69A, в четвертому ряду з правого боку.

Могила Льва Ґеца на Раковицькому цвинтарі

Під час виставок у Кракові з Л. Гецом і українською громадою познайомився талановитий український скульптор Григорій Пецух, який зв’язав своє життя з Закопаним. Г. Пецух зробив внесок в обличчя цього курортного містечка в Татрах, створюючи його український вимір. Йому ж належить барельєф Б. Лепкого на могилі письменника на Раковицькому цвинтарі.

Інший митець – Юрій Новосельский – став поляком із примусу. Вистачило одного підпису. Коли 1946 р. комуністичні органи безпеки почали переслідувати українців у Польській Народній Республіці, треба було задекларувати свою національність. «Скажеш, що українець, то тебе назвуть різуном і бандерівцем. Скажеш, що поляк, то почуєш, що ти українець і прикидаєшся поляком», – згадує Дмитро Лукашин із Товариства лемків. У січні 1948-го батько художника виправив у документах українську національність на польську. Це був єдиний шанс залишитися у країні й продовжити нормальне життя. У той час найменші деталі «вирішували» те, якої ти національності.

Сам художник писав: «Батьківському домові я завдячую тим, що я – людина пограниччя. Я справді одночасно виховувався у двох культурах: східно-християнській, слов’янській, та римо-католицькій, польській. Ця антиномія, часто дуже болісна для мене в дитинстві, дала мені дуже багато…».

Юрий Новосельский

Після ІІ світової війни Юрій Новосельський вчиться в Краківській академії мистецтв, а якість праць у студентському періоді відкриває йому дорогу в члени союзу Польських художників-пластиків.

Одна із ікон Ю. Новосельського, що експонується на виставці українських ікон в фундації св. Володимира

Митець асистентом Тадеуша Кантора в Краківській академії, публікує ряд статей про мистецтво. За публічний виступ на художній виставці в Познані та, як пише автор монографії про художника Марек Титко, греко-католицьке минуле (а хіба і минуле батька) Ю. Новосельського відсунуто від праці в академії. Художник залишає Краків і працює в Лодзі як проектант.

Проте, в Кракові залишилися численні твори художника. Для того щоб оглянути ще один твір Ю. Новосельського пройдемо до добре знайомої нам Хрестовоздвиженської церкви (св. Норберта), де заглянемо до бічної крипти. Тут зберігається іконостас виконаний художником в 60-тих роках для відправлення греко-католицьких обрядів в каплиці св. Дороти у раніш згадуваному костелі св. Катерини, де греко-католицька Парфія служила в 1958-1998 рр.

Іконостас виконаний художником в 60-тих роках для відправлення греко-католицьких обрядів в раніш згадуваному костелі св. Катерини, де греко-католицька Парфія служила в 1958-1998 рр.

Наступною нашою зупинкою буде Успенська православна церква по вул. Шпитальній (Szpitalna), 24. В 1976 р, художник попрацював над її оформленням.

Православна Успенська церква та фрагмент розписів Ю. Новосельского по вул. Шпитальній (Szpitalna), 24

Працював майстер також над оформленням каплиці в фундації св. Володимира в Кракові, яка наразі вже нажаль не існує.

Фрагмент каплиці св. Бориса та Гліба в Фундації св. Володимира по проекту Ю. Новосельського

Помер митець 21 лютого 2011 р. і був похований на добре знайомому нам Раковицькому цвинтарі. Відвідавши цвинтар відшукаємо його могилу в полі LXIXPASB 1 ряд, 12 місце.

Могила Юрія Новосельського на Раковицькому цвинтарі та схема її розміщення

Ще одним українським художником краківського грона того часу був Тирс Венгринович. Восени 1945 р., маючи вже чималий творчий доробок, Тирс успішно складає вступні іспити і стає студентом Краківської академії мистецтв. Він навчається малярства (1945-54 рр.) у професорів З. Пронашка та А. Марчинського, графіки у проф. А. Юрчинського. Закінчивши академію, працює у відділі археології Інституту матеріальної культури Польської академії наук у Кракові, а у вільний від роботи час втілює у життя творчі задуми, використовуючи для цього дерево, метал і гіпс.

Тирс Венгринович

Біля 600 робіт майстра тематично пов’язані з Надсянням. Багато своїх праць художник присвячує війні та її трагічним наслідкам, які не оминули його і батьків. В селі Джона Хабарівського краю 19 червня 1954 р. помер батько. Такі твори, як «Розстріл», «Освенцім», «За свободу», «Мати», «Терпіння», «Минуле», «Хіросіма», «Назустріч» та інші відображують внутрішні переживання митця, пов’язані з воєнними лихоліттями і розлукою з родиною. Живучи у Кракові, думками повертається до місць свого дитинства і юнацьких років – Надсяння та Лемківщини, яка, як згадував художник, «очарувала мене своїми краєвидами, прецікавою і неповторною архітектурою та працьовитими і закоханими в цій країні доброзичливими людьми». Думки і мрії втілюються в прекрасні твори, які в якійсь мірі є продовженням праці, започаткованої його вчителем – проф. Л. Ґецом, котрий довший час був не лише консультантом, але й щирим і доброзичливим критиком. Крім регіональної тематики, художник цікавиться загальноукраїнським мистецтвом й історичними пам’ятниками, які часто ставали жертвами вандалів ХХ ст. – більшовиків. Саме тоді з’являються картини «Церква Юра», «Церква Юра в Дрогобичі», «Кругла башта замку в Острозі», «Церква-твердиня в Сутківцях 1476 року», «Надворна башта Луцького замку ХІІІ-ХІ ст.» та ін.

Закинуті церкви Закерзоння Т. Венгриновича

Авторству Т. Венгриновича належить також цікавий і унікальний цикл художньої документації церковного будівництва Лемківщини і Надсяння. Безцінна вартість цих робіт художника в тому, що більшість неповторних за своєю архітектурою дерев’яних церков сьогодні належать до історії, тому що вони стали жертвами вандальських починань, «спеціалістів» від викорінення з цього регіону не польської за стилем архітектури.

В 1992 р. у вже знайомому нам Явожні відбулося вшанування жертв табору за участі Тирса Венгриновича. В місцевому музеї по вул. Поштовій, (Pocztowa), 5 представлено його виставку з 74 чорно-білими та 9 олійними образами українських дерев’яних церков. Міська публічна бібліотека в Явожні випустила до цієї події публікацію «Тирс Венгринович: Його церква, його церкви».

Т. Венгринович був визнаним майстром виконання екслібрисів. Так як він був одним з активних членів Фундації св. Володимира

Екслібрис виконаний Т. Венгриновичем для Фундації св. Володимира у Кракові

Помер митець 23.05.2002 р. і був похований на Батовицькому кладовищі в Кракові на ділянці MUR A, seg.3, 24/I.

Могила Тирса Венгриновича на Батовицькому кладовищі (Batowice) у Кракові

Освітні заклади

Наступна зупинка нашої подорожі будівля, де ще нещодавно містилася Кафедра україністики Ягеллонського університету по вул. св. Хреста (sw. Krzyza), 14. Краківська україністика має понад сто років історії, яка розпочинається 1886/87 рр. з батька краківської славістики Луціана Маліновського з лекціями з порівняльної граматики української та російської мови. До розвитку україністики перед 2-світовою війною призвела науково-дидактична праця таких визначних професорів, як Юзеф Третяк, Мар’ян Здзеховський, Тадеуш Станіслав Грабовський, Іван Жилінський, а також письменник Богдан Лєпкий, про якого ми детально оповідали вам в попередніх частинах циклу.

Колишній будинок кафедри україністики Інституту східнослов’янської філології Ягеллонського університету по вул. св. Хреста (sw. Krzyza), стан з 2013 р.

Після 1945 р. значну роль відіграли проф. Ян Янів та його учні, зокрема проф. др. Вєслав Вітковський, визначний польський славіст, в доробку якого наявні численні українознавчі праці з напрямків лексикографії і історичної лексикології та ін. Велике значення для розвитку майбутньої україністики мала діяльність професора Ричарда Лужного, – знавця східнослов’янської літератури та його учня д-ра Володимира Мокрого. В 1990-1991 рр. завдяки зусиллям групи працівників Інституту східнослов’янської філології – як літературознавців так і мовознавців, були розпочаті курси навчання по курсу східнослов’янської філології. Перший набір на навчання відбувся в липні 1991 р., натомість 11 березня 1994 р. рішенням ректора Ягелонського університету було створено кафедру україністики. Її першим керівником став проф. др. Вєслав Вітковський, спеціалізацією ж історично-літературознавчою керував проф. д-р. Ричард Лужний. Україністику в Ягелонському університеті викладали мовознавець Сергій Різник, перекладач Анатолій Єрема, літературознавець Марія Зубрицька.

Наразі Краківська україністика разом з усім Інститутом східнослов’янської філології переїхала на вул. В. Реймонта (W. Reymonta), 4. і займає кімнати 083, 084, 085а на першому поверсі.

Українистика станом на 2017 р. розміщується по вул. В. Реймонта (W. Reymonta 4).

До речі, навпроти приміщення східнослов’янської філології на вулиці Реймонта (Reymonta), 4 ми можемо побачити пам`ятник львівському математику – поляку Стефану Банаху, який народися в Кракові, проте працював у Львові. Під час окупації Львова совітами, а потім німцями, він залишався працювати у Львові, зокрема в Академії наук УРСР. Помер в 1945 р. у Львові і похований на Личаківському цвинтарі.

Пам’ятник Стефану Банаху в Кракові перед колишнім будинком Інституту математики Яґеллонського університету

В Ягеллонському університеті на факультеті міжнародних та політичних студій функціонує також кафедра українознавства. В Кракові вона змінила вже кілька адрес. Раніше вона розташовувалася по вул. Пілсудського, 13, а тепер переведена (хто знає чи надовго) до будинку по вул. Венеція, 2. В 2016 р. цей будинок вже мав відповідну вивіску.

Кафедра українознавства, раніше розташовувалася по вул. Пілсудського, 13

Будинок кафедри українознавства Ягелонського університету по вул. Венеція (Wenecja), 2

В 1990-х рр. краківське українознавство викладали проф. В. Вітковський, др. Зинкевич-Томанек, др. В. Мокрий, др. А. Фаловський, др. А. Папля, проф. Р. Лужний.С. та Л. Різники, А. Ярема, С. Зинчук, Ж. Остжинська, О. Горигор`єв. В. Мозгунов, Я. Прихода та ін.

Наразі кафедра українознавства очолювана проф. В. Мокрим розпочала орієнтацію і на українських студентів, яких в Кракові все більше. Для них зокрема пропонуються бакалаврський та магістерський курси «Польсько-українські студії. Європейська перспектива».

Студенти набору 2016 р. на польсько-українські студії в головній залі Collegium Novum

Загалом з 1962 р. Ягеллонський університет підтримує дружні зв’язки з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка. З 1999 року Факультет права та адміністрації Ягеллонського університету співпрацює з українськими вищими навчальними закладами — у Києві, Львові й Тернополі.

Громадські організації

Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) (з 1990 – Об’єднання українців у Польщі) – єдина українська установа в ПНР, заснована 16-18 червня 1956 р., яка під наглядом Міністерством внутрішніх справ мала право вести культурно-освітницьку діяльність серед української меншости. Колишній голова краківського відділення Роман Любинецький згадує про це, який ще на початку 60-х років, будучи молодим, активно включився в діяльність при УСКТ.

Палац Потоцьких, Головний Ринок, 20, де знаходилося Товариство польсько-радянської дружби

«У ці часи ми мали змогу зустрічатися раз на тиждень, у четвер на 2 години в Товаристві польсько-радянської дружби на Головному ринку, 20 – тобто в палаці Сапігів (йдеться про так званий Палац Потоцьких – авт.). Організування сходин було там обмежене, але все-таки українська громада вміла гуртуватися. Нас багато що об’єднувало. Це було пов’язане з передплатою «Нашого слова», з улаштовуванням зустрічей при куті, передноворічних забав та всіх інших розважально-культурних заходів. Приблизно 1977 р. ми були змушені покинути це приміщення». Тоді саме з’явилася головна проблема краківської громади українців, яка ходила безпритульною в постійних пошуках нового приміщення. УСКТ користалося тоді з гостинності чеських, словацьких, єврейських товариств. Така нестабільна ситуація тривала кілька років, значить аж до моменту отримання кімнати на вулиці Дітля. Однак довелося її залишити. Громада інвестувала гроші й час, власноручно роблячи ремонти, а приміщення надалі мінялися.

Далі наш шлях веде на вул. Канонічну, 15, де до 2015 р. був розташований другий після парафії св. Норберта сучасний український центр Кракова – Фундація Святого Володимира Хрестителя Київської Русі.

Садиба по вул. Канонічній (Kanoniczna) 15, де міститься Фундацією Святого Володимира Хрестителя Київської Русі

Ця організація, створена у 1989 р. має широке коло цілей з підтримання українського духовного і культурного життя, краєзнавчих та лінгвістичних пошуків, праці над порятунком історико-культурної спадщини та ін. Фундацією при співпраці з Ягеллонським університетом організовано десятки міжнародних конференцій на українську тематику, видається альманах “Між сусідами”; знято фільм про українських політв’язнів з акції “Вісла” в комуністичному концтаборі в Явожні (1947–1949), відкриття дошки Богдану Лепкому 29 травня 1998 р., а скільки ще планів…

Подвір’я будинку по вул. Канонічній (Kanoniczna) 15, на рисунку Л. Ґеца, 1950-ті рр. і в 2013 р.

З червня 1992 р. до 2015 р. існував Центр української науки і культури у Кракові, організованому Фундацією св. Володимира Хрестителя Київської Русі, діяла Галерея українського мистецтва.

На виставці експонувалися ікони та літургійні предмети з неіснуючої церкви у Цевкові біля Любачева, ікона св. Покрови з Горайця та чудотворна ікона Матері Божої з Дитятком з Корчмина, які взяла під охорону Фундація св. Володимира.

Чудотворна ікона Богородиці з Корчмина, фото 1937 р.

Про ікону зберігся такий переказ: «У моїй пам’яті залишилося ще таке: мабуть у 1940 році в Кочрмині вмирав чоловік (прізвища не пам’ятаю), що мав 105 літ. Він хлопчиною разом з іншими пастухами бачив появу Матері Божої під корчминським лісом за селом. Наша мама водила нас, дітей, до нього, щоб ми побачили його ще перед смертю. I старі за віком люди розказували, що пастухи бачили ясність під лісом та що на дубі стояла Пані в білій шаті. I що коли люди збіглися, то також бачили, але не всі. Казали, що і худоба не паслася, а гляділа в напрямі ясності. Після цього село рішило поставити на цьому місці каплицю, одначе майстри чомусь не могли заложити фундаменту. Зробили це лише тоді, коли священикові приснилося – щоб зрізати цього дуба, на котрім стояла Мати Божа, і на цім дубі поставити престіл. Так і зробили. Каплицю побудували так, щоб до цього дуба був відкритий доступ ззовні і можна було до нього дістатися попід високо поставленими підвалинами, що стояли на дубових пнях. Кожного року 28 серпня на Пречисту там відбувався відпуст. З’їжджалося багато людей і священиків з околиць. Під час Першої світової війни, за старенького пароха о. Черевки, всі, покликані на війну, брали зі собою кусок кори з дуба на якому стояв престіл, як охорону для себе. Опісля говорили, що всі вони щасливо повернулися додому і село не зазнало жодних втрат у людях».

Проф. В. Мокрий – засновник фундації св. Володимира

Ці ікони ХVII–ХIХ ст. представляють різні з точки зору стилю і техніки школи іконографічного мистецтва. Виставку доповнює документація, створена в результаті наукових досліджень під час реставрації, яку ведуть магістри консервації пам’яток мистецтва Ядвіґа Стирна і Аґата Мамомь-Прокоп, працівники Секції охорони і консервації пам’яток української матеріальної культури при Фундації св. Володимира.

В галереї українського мистецтва також регулярно проводилися виставки, такі як виставка гобеленів української майстрині Лілеї Квасниці зі Львова, художника Анатолія Мартиняка, скульптура Сергія Фесюна, виставка «Коломия» Флоріана Коженьовського (після 1945 р. художник з Коломиї Флоріан Коженьовський, який малював побут гуцулів, був переселений до Кракова. В 1949 р. отримав диплом Краківської Академії мистецтв), виставка розпису по склу Романа та Галини Якубишиних, скульптура Г. Пецуха, львівської кераміки Ганни Липи та Ганни Друль та багато іншого. Деякі з експонованих митців вже мали самостійні виставки в Кракові. Так наприклад виставка українського художника Анатолія Мариняка відбулася в жовтні 1994 р. в Кракові в галерії «ТАВ», наразі галерея Керстен, вул. Славковська (Slawkowska), 5/7.

Будинок «Гранд Готелю», де розташовується галерея, в якій виставлялися українські художники

Перша виставка розпису по склу Романа та Галини Якубишиних в Кракові відбулася в Клубі журналістів «Під Грушкою» вул. Щепянська (Szczepanska), 1 в 1994 р.

Будинок по вул. Щепянській, 1, де розташовувався Клуб журналістів «Під Грушкою»

Фундація посідає багату бібліотеку, в яку передано видавництво з установ української діаспори в США, Канаді, Німеччині та інших країн.

При фундації працювала також єдина в Кракові українська книгарня «Нестор», в якій можна убло українською мовою, самовчителі для поляків з навчання українській мові, а також оригінальні видання Фундації. Тут також розташовувався ресторан «Український смак».

Ресторан «Український смак» знаходився в приміщенні тієї ж садиби по вул. Канонічній (Kanoniczna), 15

Цінною пам`яткою була каплиця св. Бориса і Гліба виконана за творчим задумом Є. Новосельського і прикрашена подарованими ним іконами. В цій каплиці зокрема молився св. Іоанн Павло ІІ.

Інтер’єр каплиці св. Бориса та Гліба

Наразі (в 2015 р.) український осередок в Кракові на вул. Канонічній перестав існувати. Це пов’язано з тим, що закінчився термін безкоштовної оренди садиби на Канонічній і римсько-католицька краківська архідицезія, якій належіть будинок, поставила вибір або звільнити садибу, або платити чинш. При цьому найгостріше постало питання збереження каплиці св. Бориса і Гліба з іконами подарованими Є. Новосельського. На захист каплиці стали польські митці. Було прийнято рішення зберегти каплицю, проте вона мала перейти у відання краківської архідицезії. З цим не погодилася фундація св. Володимира (якій належали розміщені в каплиці ікони) у результаті ікони з каплиці було забрано. Вже не існує і книгарня «Нестор», а місцевий дворик закрито на замок. Ресторан «Український смак» перебрався на вул. Гродську, 21.

Ресторан «Український смак» переїхав на Гродську 21

Єдиним нагадуванням про минулу площадку українсько-польського діалогу, яка перейшла колись у безкоштовну оренду українцям за допомоги св. Іоанна Павла ІІ, лишилася лише емблема фундації св. Володимира– хрестителя Русі на стіні будинку на Канонічній. За свідченням місцевих українців – усе майно звідси перевезли, а краківська україністика ніби переїхала на вул. Венеція.

Сучасний вигляд садиби на вул. Канонічній, 15

Наявні в Кракові й інші організації українців, наприклад тут діють краківське коло Об’єднання українців в Польщі ( та клуб юристів по вул. Желековського (Zelechowskiego), 4/130.

Приміщення в якому міститься клуб українських юристів по вул. Желековського (Zelechowskiego), 4/130 та його розміщення

Останнім часом в Польщі все більш популярними стають українські ресторани. Станом на 2017 р. в Кракові окрім вищезгадуваного ресторану «Український смак» функціонує також Українська кав’ярня по вул. Каноничній 15.

Українські назви в Кракові

Серед слідів офіційного тоді польсько-радянського братерства, варто згадати рух побратимських міст, в якому фігурувало і столичне українське (тоді республіканське) місто – Київ. Наша столиця приєдналася до руху міст побратимів в 1951 р. І першим містом-побратимом став польський Краків.

Завдяки цьому побратимству отримав свою назву кінотеатр «Київ» у Кракові, який ми оглянемо недалеко від центру міста на Звіринці по алеї З. Красницького (Aleja Zygmunta Krasiskiego), 34.

Краківський кінотеатр «Kijow.Centrum» по алеї З. Красницького (Aleja Zygmunta Krasniskiego), 34, та місце його розташування

Будівництво кінотеатру розпочалося 1962 р. Будинок проектував архітектор Вітольд Ценкевич, інтер’єри – Кристина Згуд-Страхоцька. На той час то був найбільший в Кракові (з залою на 960 глядачів) і найсучасніший в Польщі кінотеатр. Тут вперше показували сферичноконформаційне кіно, що могло демонструватися зі стрічки форматів 16,35 та 70 мм, в стереофонічній якості звуку. «Київ» мав ввігнутий екран розміром 18,7 x 8,6 м.

«Київ» розпочав діяльність 6 листопада 1967 р. прем’єрою радянського фільму режисера Сергія Бондарчука «Війна і мир». З цього часу кінотеатр став місцем фестивалів та світових прем’єр. Зараз тут відбувається Краківський кінофестиваль. Поява домашніх кінотеатрів, викликала потребу в оновленні «Києва». В результаті такого оновлення в 2005-2008 рр. кінотеатр отримав вже дві зали, кіно-кав`ярню i музикальний клуб. Також тут було встановлено перший цифровий проектор. В цей час назву кінотеатру змінено на «Kijow.Centrum», що підкреслювало його зміну в мультимедійний центр відпочинку. Цікаво. що екологічна програма цього кінотеатру по утилізації афіш та енергозбереженню називається «Зелений Київ».

«Зелений Київ» – екологічна програма краківського кінотеатру «Kijow.Centrum», а сам Київ наразі ще зелений?

Що ж архітектура «Києва», як і загалом часів ПНР, не дуже надихає. Проте мало кому відомо, що подібний за архітектурою кінотеатр було збудовано у побратимі Кракова – Києві – це колишній кінотеатр «Краків» на Русанівській набережній.

Колишній кінотеатр «Краків» сучасний вигляд

та фото 1968 р.

Ще одним свідченням побратимства Кракова зі столицею тодішньої УРСР стало надання одній з краківських вулиць на передодні 1500-річчя Києва у 1980 р. назви – Київська алея (Aleja Kijowska).

Київська Алея (Aleja Kijowska), вид з перехрестя з вул. Чорновейською (Czarnowiejska)

Пам’ятна дошка на честь побратимства Києва та Кракова, встановлена 23 травня (день Києва) 1980 р. на стіні будинку по Київській Алеї, 10. На дошці розміщено написи польською та російською мовою та герб Києва радянського періоду, що провокує проти неї акції вандалізму.

Дошка на честь Києва в Кракові на Київській алеї, 10

Зауважимо, що у Кракові є ще одна «українська» вулиця – Львівська. Втім свою назву вона носить ще з того часу, як Львів входив до складу Речи-Посполитої.

Вул. Львівська – розташована на Краківському Підгір`ї

З інших пов’заних з Україною вулиць Кракова варто згадати також наступні: вул. Барська (на честь міста Бар на Поділлі), Червенський бульвар (на честь давньоруського міста Червеня), Волинський бульвар (на честь Волині), вул. Трускавецька, вул. Галицька, вул. Вернигори (на честь козацького провидця), вул. Ярослава Івашкевича (польський письменник тісно пов’язаний з Києвом), вул. Юзефа Ігнатія Крашевського (письменника тісно пов’язаного з Україною), вул. Никифора (лемківського художника-самоука Никифора Дровняка), вул. Бенедикта Дибовського (натураліста зі Львова).

Музейні скарби Кракова

Д-р. Іван Зілинський в нарисі «Дещо про Краків, про його старинні пам’ятки та про наукову працю української молоді на Ягайлонському університеті» писав: «Тут згадаю тільки коротко, що в самім музею ім. Чарторийських зберігається кількадесять незвичайно цінних українських грамот з ХІV і XV в., написаних кирилицею, починаючи від фундаційної грамоти короля Казимира з 1349 р., з яких важніші я сфотографував для видання Київської Академії Наук; – дальше т. зв. Лавришівська євангелія з початку XIV в., дуже важка для історії білоруської та української мови; а крім того велика скількість пізніших рукописів, співаників і рідких стародруків находиться в бібліотеці Польської Академії Наук, у музею ім. Чапських, у Ягайлонській бібліотеці. У цій останній бібліотеці знайшов я оригінали двох листів Шевченка до свого приятеля Бронислава Залєського, а саме: 1) з дня 9.Х.1854 р. з Новопетровського форту; 2) з дня 10.VIII.1859 р. з Астрахані; дальше лист Миколи Гоголя до Богдана Залєського, писаний в українській мові та листи П. Куліша до Крашевського.

Лист М. Гоголя до Б. Залєського українською мовою

Крім цього зберігаються в Ягеллонській бібліотеці посмертні папери Жеготи Павлі, Зоряна Ходаковського та багатьох інших ріжних рукописних збірників, що містять у собі чимало цінних матеріялів для українознавства».

Бібліотека Чарторийських міститься по вул. Св. Марка (sw. Marka), 17

З 1971 р. Бібліотека Чарторийських – філія національного музею в Кракові стає гуманітарною науковою інституцією. В 1998 р. вона була вписана в список бібліотек національного значення. На сьогоднішній час бібліотеку створюють дав відділи: XVI. Книгозбірня Чарторийських та XVII. Архів i збір рукописів Чарторийський. Тимчасово зберігаються тут також рукописи з Відділу VIII. В будинку бібліотеки знаходиться також читальна зала. Саме тут зберігається рукопис Лавришівського Євангелія та грамоти XIV-XV ст.

Українські пам’ятки знайдемо також в музеї Чапського (Muzeum im. Emeryka Hutten-Czapskiego) вул. Пілсудського (Pilsudskiego) 12.

Чигирин. Кругла вежа в Нижньому місті. Гравюра на міді, XVII ст. Збори національного музею в Кракові

Численні матеріали щодо історії України також посідає Ягеллонська бібліотека та історичний музей м. Кракова. Філіали розкидані по всьому місту, проте головна садиба міститься в Палацу Кшиштофори (w Palacu pod Krzysztofory) на Головному Ринку (Rynku Gwnym), 35 (

Ягеллонська бібліотека – новий корпус зведений перед другою світовою війною функціонує і дотепер

Головна садиба історичного музею м. Кракова міститься в Палацу Кшиштофори (w Palacu pod Krzysztofory) на Головному Ринку (Rynku Gwnym), 35

В бібліотеці ПАН, вул. Славковська (Slawkowska), 17 зберігається лист Іпатія Потія, до литовського канцлера Льва Сапєги від 12 грудня 1605 р. з описом перебування ієрарха в Кракові.

В 2017 р. в Національному архіві в Кракові виявлено скриню з українськими грошами, печатками та документами УНР. Ця скриня потрапила сюди за німецької окупації. Німці перевезли до Кракова матеріали з Українського музею та архіву в Тарнові.

Колекцію гуцульських пам’яток: традиційний одяг та предмети побуту можна також оглянути в етнографічному музеї в ратуші Казиміра за адресою площа Вольниця (Plac Wolnica), 1

Етнографічний музей розташований в ратуші Казиміра за адресою площа Вольниця (Plac Wolnica), 1

Відвідувачам Кракова не відомо, що була спроба створити в Кракові український музей. Наступний об’єкт, який ми відвідаємо – це сірий непримітний будинок по вул. Пауліньскій (Paulinska), 28. Саме тут в 1994 р. містився колись невеличкий музей в якому були експозиції «Образи та ікони в церкві св. Норберта в Кракові», «Сучасне малярство», та «Пам’ятки по Богдану Лєпкому».

Музей Б. Лєпкого розташовувався в цьому будинку по вул. Паулінській (Paulinska), 28

Окрім ікон і образів, а також пам’ятних речей по Б. Лєпкого, тут також були моделі українських церков. Даний музей був організований Фундацією Святого Володимира Хрестителя Київської Русі, втім українська держава так і не підтримала його матеріально. Краківські ж українці не можуть утримувати його за свій рахунок, тож музей невдовзі припинив своє існування.

Листівка випущена до 100 річниці з дня народження Б. Лепкого

Важливим завданням є пошук українських поховань у Кракові. Зокрема, на Раковицькому цвинтарі необхідно відшукати поховання наступних військовиків УНР: Білевич Йосип (09.10.1866 – 16.10.1942) – генерал-хорунжий Армії УНР; Корогода Юрій (1900 – 1992) – хорунжий Армії УНР; Марущенко (Марущенко-Богдановський) Андріан Федорович (17.08.1897 – 1940) – підполковник Армії УНР; Переверзів Дмитро (31.01.1868 – 27.10.1928) – полковник, начальник постачання 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР; Чалий Олекса (1896 – 1929) – козак Армії УНР.

Українське консульство та Майдан 2014

На завершення нашої мандрівки відвідаємо важливе для кожного українця, що приїжджає з Великої України місце, а саме генеральне консульство України в Кракові, що знаходиться на ал. ген. Беліни-Пражмовського (al. Bieliny-Prazmowskiego), 4 у невеликій садибі з українським гербом на фасаді.

Генеральне консульство України в Кракові на ал. ген. Беліни-Пражмовського (al. Bieliny-Prazmowskiego), 4

У листопаді 2013 р. багатолюдна хода українців від меморіального знаку Голодомору на Вісляній пройшла сюди – до українського консульства в Кракові з вимогою підписати асоціацію з Євросоюзом. В колонні було видно головним-чином молоді обличчя українських студентів.

Реакцією на Український Майдан 2014 р. стала виставка «Крапля в морі – мистецтво Української революції» в Краківському музеї сучасного мистецтва МОСАК, що знаходиться на Заболотті по вул. Липовій (Lipowa), 4.

Фрагмент вистави «Крапля в морі – мистецтво Української революції», 2014

В липні 2019 р. в консульстві України відкрилася вистава «Блок-пост пам’яті», що розповідає про війну на сході України.

Становлення нової української діаспори?

Історія має тенденцію повторюватися. Коли я починав писати цей цикл українці в Кракові були радше одною з не багаточисельних меншин. Проте останніми роками вона починає знову нагадувати ту з кінця ХІХ-поч. ХХ ст. Як вказує часопис ОУП «Наше слово» останніми роками в Кракові значно зросла кількість студентів з України. Саме їх ми можна було спостерігати на площах Кракова під час подій Майдану. Саме від них можна почути наразі українську мову на краківських вуличках. Наприклад, в Економічному університеті в Кракові 2013/2014 академічного року розпочало навчання 329 молодих людей з України, а загалом на бакалавраті, маґістерських студіях та аспірантурі – усіх їх 560. У Яґеллонському університеті на даний момент навчається близько 300 громадян України. Проте найбільше охочих з української держави здобувати знання в цьому місті приймає Краківська академія ім. Фрича Моджевського, до якої цього року вступило приблизно 680 нових студентів, а всіх приїжджих з України – тут майже 1300. Деякі українці також перебувають у Кракові в рамках різних програм обміну, наприклад: «ERASMUS Mundus», «Стипендіальна програма ім. Л. Kiрклaнда» або «Європейське волонтерство», які надають можливість здобуття міжнародного професійного та освітнього досвіду.

До Кракова приїжджають не лише студенти. Кожного року тут улаштовується на роботу щораз більше громадян України, які працюють у різних галузях культури, науки, техніки чи у великому корпоративному бізнесі, де навіть існують окремі українські «team’и» (команди — ред.). Своє місце в городі Крака віднайшли зокрема бізнесмени, про що засвідчують, наприклад, такі інвестиції, як новий ресторан, паб, туристичне бюро, косметичний салон з українськими власниками.

«Хотілося б якось краще згуртувати українців, які проживають в нашому місті, – зазначала голова краківської ланки ОУП, д-р Оксана Баранівська. – Поки що збираємося при греко-католицькій церкві, але є українці різних віросповідань, є і такі, які, можливо, не сповідують жодної релігії. хочемо всіх об’єднати. Але постає одна проблема: в нас немає домівки. Над вирішенням цієї справи якраз працюємо тепер»

Станом на 2017 р. згідно підрахункам консульства України в Кракові мешкає 60-70 тис. українців. Ці люди головним чином, приїхали сюди найчастіше до праці. Вони платять податки, відраховують соціальні відрахування, знімають чи купують помешкання. Часто хочуть залишитися на стале.

Ріст кількості українців, зокрема студентів, зумовлює необхідність створення домівки нашої громади, аналогічної до «Просвіти» попередніх століть історії української громади в місті Крака. Поява такої домівки безумовно сприяла б суспільно-культурній активізації українців в місті. Головною проблемою в пошуках власного кутка є брак коштів. Поки що віртуальною світлицею громади є група «Українці в Кракові» у мережі Facebook, яка стала простором комунікації для вже понад 600 осіб. Але краківські українці сподіваються надіємося, що найближчим часом місце під домівку таки знайдеться.

Другою проблемою є навчання українських дітей рідній мові. В сумі біля 1,6 тис. українських учнів наразі вчиться в Кракові. Українські діти дуже швидко адаптуються і за кілька місяців нормально розмовляють польською. Від начальної школи до ліцею мають безкоштовне навчання. За навчання в університеті мусять заплатити. На думку консула настав момент для відкриття в Кракові школи з українською мовою навчання. Школи з польською мовою навчання є у Львові. І вони працюють як звичайні державні установи. В той же час в Кракові нема жодного класу де українські діти могли вчитися власній мові.

Краків місце нового порозуміння?

В 27-30 березня 2017 р. в краківському готелю «Легенд» вул. Гертруди (Gertrudy), 12 в Кракові відбулася чергова IV зустріч Польсько-українського форуму істориків. Головним питанням цієї зустрічі був обмін думками щодо найбільш болючої для сучасних польсько-українських стосунків проблеми Волині в 1943 р. Як відомо за поточного правління націоналістичної польської партії «Право і справедливість» це питання було використано для стимуляції свого електорату та отримання додаткової підтримки серед виборців, завдяки чому Польщею в 2016-17 рр. прокотилася низка антиукраїнських заходів: зривання українських урочистостей, руйнування нагробних пам’ятників на території Підкарпатського та Люблінського воєводства. Кульмінацією стала відмова польського уряду від субсидування урочистостей присвячених 70-тій річниці геноциду Українців проведеному польським комуністичним урядом – т.з. акції «Вісла» та відкриті заяви в пресі, про те що ця акція була необхідна.

Готель «Легенд» в Кракові, вул. Гертруди (Gertrudy), 12, в якому відбулася чергова IV зустріч Польсько-українського форуму істориків

Дана зустріч є спробою запобігти брутальному використанню політиками історії шляхом наукового підходу до встановлення правди не тільки про дії УПА проти польського цивільного населення, які польська сторона на законодавчому рівні признала геноцидом, але й дії польських партизан проти цивільного українського населення, які в свою чергу польська сторона приховує від широких верств польської громадськості. Як свідчать інтерв’ю учасників польсько-української зустрічі до порозуміння поки що ще далеко, але не заполітизований діалог це звичайно величезний крок вперед в поточних не простих умовах. Будемо сподіватися, що Краків виступить місцем нового порзуміння, а не нового конфлікту поляків та українців.

***

Ну от і закінчилася наша подорож Краковом для українця. Сподіваємося, що вона була (чи може тільки буде) «Погулянкою для задоволення і не без моралі», як писав Великий Кобзар і вулиці міста наді Віслою стали для вас вже не чужими, як не були вони чужими для поколінь українців. Але нам вже час! Тож, кидаємо останній погляд на розквітлі магнолії на вавельському дворі, та срібну смугу в Вісли і гайда до дому! Дорогу додому нам підкаже вказівник у основи вавельського пагорба: «Київ – 750 км».

До Києва 750 км

В роботі використано фото автора, М. Жарких та матеріали наступних джерел:

Prоblemy Ukraincow w Polsce po wysedlenczej akcii “Wisla” 1947 roku. Pod redakcja Wlodzimerza Mokrego. –Wydawnictwo „Szwajpolt Fiol” Krakow, 1997. – 465 s.

Skazani na kare smierci przez Wojskowy Sad Rejonowy w Krakowie (1946–1955), Filip Musia, Krakow 2005, s. 474, do nabycia w Wydawnictwie Barbara, Krakow, ul. Trabacza 33/2.

Тельвак В. Листи Михайла Грушевського у краківських архівах // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. VIII. – Дрогобич: Коло, 2004. –С. 511–514;

Філяр Т. Україніка у Кракові // Між сусідами. – Краків, 1993. –Вип. 3. – С. 12–16

Sorokowski A. Ukrainscy katolicy i prawoslawni w Polsce po roku 1945 // Suczasnist. — 1989. – N 3-4. – S. 14.

Pisulinski J. Akcija specialna “Wisla”. Rzeszow: Libra- 2017 – 457 s.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», к.б.н.

Парнікоза І. Ю.