2017 р. Звід пам’яток України

Юрій Лопатін

Розташований в центральній частині області у лісостеповій зоні. З півночі Буринський р-н межує з Путивльським р-ном, на півдні – з Недригайлівським і Роменським, на сході – з Білопільським, на заході – з Конотопським р-нами Сумської обл.

Його площа становить 4,6 тис. кв. км. До району входить місто Буринь та 60 сіл, що об’єднані в одну міську, одну районну та 22 сільські Ради. Населення району (станом на 01.10. 2015) становило 25,195 тис. осіб, з них 9,134 тис. проживає у місті Буринь [Хто є хто на Сумщині. Видатні земляки : довідково-біографічне видання. – К., 2005. – С. 11.]. З 1964 центр району – місто Буринь. Розташоване за 100 км від обласного центру залізницею і 88 км – автошляхами. Через Буринь проходить залізнична колія Конотоп – Ворожба (станція Путивль) та автошлях Суми – Конотоп.

У 12 ст. землі Буринщини належали Путивльському удільному князівству. У 1503 в результаті перемир’я укладеного між Великим Князівством Литовським та Росією територія Чернігово-Сіверщини, до якої входили землі майбутньої Буринщини, відійшла до Росії. З 1782 Буринь входила до Путивльського повіту Курського намісництва, з 1796 – Курської губернії. З 1924 Буринь увійшла до Рильського повіту Курської губернії. З 1926 Буринь стала районним центром Конотопського округу. З 1930 Буринь є центром району, що підпорядковувався центральним органам УРСР, з липня 1932 – Харківської, з жовтня – Чернігівської, з 1939 – Сумської обл.

Заселення краю почалося в епоху неоліту. Невеликі поселення виявлені поблизу сіл Піски та Черепівка [Милованова Н. А. Отчёт о полевых исследованиях на территории Сумской области в 1991 г. / Н. А. Милованова // Архів ІА НАНУ.]. Це були невеликі за площею тимчасові стоянки. В епоху бронзи край заселяли племена скотарів та землеробів, які залишили пам’ятки середньодніпровської, багатоваликової та мар’янівсько-бондарихинської культур.

Поселення епохи бронзи виявлені поблизу сіл Гвинтове, Дич, Піски, Шевченкове, Червона Слобода. У цей час населення краю збільшилося, заселялися переважно невеликі миси та підвищення в заплаві р. Сейм [Обломский А. М. Отчёт о работах на территории Сумской области в 1990 г. / A. М. Обломский, Р. В. Терпиловский // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1990/77. – № 24097.].

В епоху раннього залізного віку територія Буринського р-ну була північною межею розселення скіфів. Тут скіфські поселення нечисленні, переважна більшість їх виявлена поблизу села Піски. Єдине скіфське городище розташоване поблизу с. Кубракове. Про перебування тут північних скіфів-землеробів можуть свідчити нечисленні кургани, що розташовані на території району.

[Моргунов Ю. Ю. Летописный город Попаш / Ю. Ю. Моргунов // СА. – 1985. – № 3. – С. 247.]

На поч. 1 тис. н. е. на територію району прийшли перші слов’янські племена. Поселення перших слов’ян – носіїв зарубинецької культури – виявлені поблизу с. Шевченкове. У 2 ст. почався процес активного освоєння берегів р. Сейм. Тут розташовані відкриті поселення слов’ян київської культури та поліетнічної черняхівської, що активно контактувала з римським світом. Слов’янські поселення невеликі, розташовані на мисах першої надзаплавної тераси р. Сейм та піщаних дюнах. Найбільша концентрація слов’янських поселень київської культури виявлена поблизу с. Піски. Пам’ятки Черняхівської культури виявлені в с.Успенка, на околиці Бурині (х. Голодний, Шилівка, Городок), городище Кубракове.. Як правило дані Черняхівські поселення розташовувались на родючих чорноземах вздовж невеликих річок та струмків.

Найяскравішою памяткою даної культури є грунтовий могильник на території с.Успенки. Тут виявлені поховання з бронзовими ювелірними прикрасами, гончарними виробами, предметами побуту та залізними знаряддями праці, що свідчить про високий рівень розвитку суспільства пізньоримського часу [Махно Е. В. Раскопки Успенского могильника / Е. В. Махно // АО 1968 г. – К., 1971. – Вып. III. – С. 214 – 218; Махно Є. В. Нові розкопки Успенського могильника / Є. B. Махно // АО 1969 г. – К., 1972. – Вып. IV. – С. 214 – 220.].

Після занепаду поселень черняхівської культури почалося поступове заселення долини р. Сейм слов’янськими племенами колочинської культури. У цей час збільшилась кількість поселень. Вони виявлені поблизу сіл Дич, Піски, Шевченкове. Слов’янські поселення продовжували існувати тут у 6 – 7 ст. Поселень більш пізнього періоду на території району не виявлено [Обломский А. М. Отчёт о работах на территории Сумской области в 1990 г. / А. М. Обломский, Р. В. Терпиловский //Архів ІА НАНУ.].

У 9 – 11 ст. на територію сучасної Буринщини прийшли племена сіверян. Центром їх племінного союзу стало городище на території м. Путивль. Городище роменської культури досліджене на території села Дич. З 11 ст. почалося освоєння території району давньоруським населенням. Відкриті поселення виявлені поблизу сіл Гвинтове, Шевченкове, Чумакове, Миколаївка. Вони розташовані переважно поруч з городищами.

Будівництво городищ по Сейму та Терну почалося з 11 ст., коли Київська влада почала будувати Посульську оборонну лінію. Саме з цим можна пов’язувати виникнення літописного міста Зартий (городище поблизу с. Миколаївка).

У 12 ст. виникло Путивльське князівство. Зміцнення князівської влади в Путивлі привело до початку розбудови кількох городищ на території князівства. У 11 – 12 ст. виникли городища Ігорівка, Дич. Існуюча серед місцевого населення версія пов’язує городище Ігорівка з ім’ям Ігоря Святославича. Це підтверджується і переліком населених пунктів Сіверщини у документах 15 – 17 ст. Розташування городища за половину денного переходу, а також отриманий при розкопках матеріал, в основному датований 12 ст., не протирічать ототожненню пам’ятки з заміською резиденцією путивльських удільних князів [Сухобоков О. В. Отчёт о работе Левобережной славяно-русской экспедиции ИА АН УССР в 1979 – 1981 гг. / О. В. Сухобоков // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1981/2, №№ 9906 – 9909. – С. 59 – 60. Сухобоков О. В. Отчёт о работе Левобережной славяно-русской экспедиции ИА АН УССР в 1982 – 1983 гг. / О. В. Сухобоков // Архів ІА НАНУ. – ф. е. 1983/38. – І.20903 – 20906. – С. 16 – 26. Охрименко П. П. Сущность и значение народних преданий и легенд, бытующих в наше время, о событиях и героях «Слова о полку Игореве» / П. П. Охрименко, О. Г. Охрименко // «Слово о полку Игереве» и наша современность. – Сумы, 1985. – С. 18 – 21. Сухобоков О. В. Древнерусский Путивль и его округа (по материалам археологических исследований) / О. В. Сухобоков. – Путивль, 1990. – С. 94 – 101.].

У сер. 13 ст. кількість населення значно зменшилася, давньоруські городища перестали існувати. Однак, не можна стверджувати те, що край повністю обезлюднів. По території району у 14 – 16 ст. проходили шляхи прикордонних застав Путивльського воєводи, але стаціонарних поселень з матеріалами цього періоду поки що не виявлено [Исторические записки Института истории АН СССР. – М., 1952. – Т. 40. – С.223 – 232.].

Перша письмова згадка про Буринь належить до 1688 і пов’язана з тяжбою поміщиків за навколишні землі [Державний архів Курської області, Ф-1317, оп. 2, спр.5319, арк.3 – 6.]. Масове заселення краю припало на сер. 17 ст. Так, села Черепівка, Червона Слобода, Гвинтове, Клепали, Піски (Глушець),Чернеча Слобода відомі з сер. та 2-ї пол.. 17 ст., а Михайлівка, Миколаївка, Бурики, Воскресенка, Дмитрівка,Жуківка, Сніжки, Степанівка, Суховерхівка, Хустянка- з 1-ї пол. 18 ст. [Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. – К., 1973. – С. 198 – 203.]

У 80-х рр. 17 ст. землі Буринщини знаходилась у володінні церкви, їй належало 315 дворів і 1001 мешканець [Центральний державний військово-історичний архів Російської Федерації, Ф ВУР, спр. 18800, ч. 2, арк. 161.]. Населення займалося, в основному, скотарством і землеробством: вирощувало пшеницю, жито, ячмінь, овес тощо. У 1709 за рішенням вотчинної колегії село віддали поміщикам [Державний архів Курської області (Російська Федерація), Ф. 1317, оп. 2, спр. 5319, арк. 3 – 6.].

У 18 – 1-й пол. 19 ст. у Бурині паралельно з землеробством розвивалося ремесло, промисли, торгівля. З ремесел особливе місце належало гончарству, з промислів – млинарство, виробництво цегли та ін. У 1847 почав діяти винокурний завод. Значне місце в економіці займала торгівля. На ярмарках Бурині продавали хліб, худобу, горілку, гончарні вироби, бакалійні і промислові товари.

У сер. 19 ст. у Буринській волості 18 тис. десятин землі та 3630 кріпаками володів поміщик Черепов, 7 тис. десятин землі і 1800 кріпаками – поміщик Головін. Сама Буринь входила до маєтку графа Апраксіна, якому належали 1591 десятин землі і 783 кріпаків [Збірник статистичних відомостей по Курській губернії. Вип. 4. – Курськ, 1884. – С 67 – 69.].

Селянські заворушення сер. 19 ст. стали масовим явищем на території Буринщини. 1849 у повстаннях брали участь більше ніж 10 тис. кріпаків Апраксіна, Головіна, Павлова, Черепова та інших поміщиків Путивльського повіту. Влада заявила про військове положення в повіті і для придушення селянського заворушення ввела сюди 4 кавалерійських ескадрони. Активні учасники заворушення були заарештовані [Селянський рух в Росії в 1826 – 1849 рр. : збірник документів. – М., 1961. – С. 637, 815; Збірник статистичних відомостей по Курській губернії. Вип.4. – Курськ, 1884. – С. 67 – 69.].

У 1860 в селі налічувалося 360 дворів та 2893 мешканців [Списки населених місць Російської імперії. Курська губернія. – СПб., 1868. – Т. 20. – С. 95.].

Після реформи 1861 наділи селян у Бурині складали від 1800 кв. сажнів до 2 десятин землі, при цьому вони були розкидані в різних місцях (до 25 ділянок). Усього селяни Бурині за уставними грамотами 1862 – 63 рр. отримали 1706 десятин землі, за які їм було нараховані 90 тис. карбованців викупних платежів [Центральний державний історичний архів Російської Федерації, Ф. 577, оп. 17, спр. 1158, арк. 3 – 8; спр.1214, арк. 1 – 21.].

Поштовхом до розвитку промисловості в Бурині стало будівництво залізниці. У 60 – 70 рр. 19 ст. були споруджені колії на перегонах Конотоп – Ворожба, Мерефа – Білопілля – Ворожба. У 1871 в селі збудована станція Путивль (раніше мала назву «Красное»).

На поч. 90-х рр. 19 ст. у Бурині працювали дубильний та цегельний заводи, 49 вітряних млинів. З 1895 почав давати продукцію цукровий завод, збудований цукрозаводчиком Ширманом. Буринський цукровий завод № 17 Товариства Курських бурякоцукрових і рафінадних заводів був обладнаний паровими машинами. 1904 організовано виробництво цукру-рафінаду за методом Ю.Олтажевського – вперше в Російській імперії. У 1912 Н.Лейбергом проведено реконструкцію заводу і споруджено нові корпуси. На той час виробництво цукру сягнуло близько 13 тис. т., а чисельність робітників – 1205 чоловік. Для них завод утримував училище і лікарню. При заводі були ремонтні майстерні [Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури і містобудування Лівобережної України: виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський. – К., 2005. – С. 292 – 295.].

У 1911 підприємець І.Курдюмов переніс свій цукровий завод, що у кін. 19 ст. був споруджений у с. Вовчик Козацької сільради Конотопського р-ну (за нинішнім адміністративним поділом), у с. Попова Слобода, Під час Жовтневого політичного страйку 1905 почався страйк на цукровому заводі у Бурині, на кілька днів (починаючи з 12 жовтня 1905) припинився рух потягів через станцію Путивль [1905 г. в Курской губернии : сборник статей. – Курск, 1925. – С. 9, 56.].

Напередодні першої світової війни в теперішньому районному центрі налічувалося 5911 мешканців, працювали цукровий та рафінадний заводи з річним виробництвом цукру-піску та рафінаду близько 800 тис. пудів. На цукрових заводах і в майстернях при них було зайнято більше 1,3 тис. робітників. Збільшилося виробництво цегли, зросли потужності дубильного заводу. Отримало подальший розвиток виробництво муки та круп, діяло 60 вітряків. У 1889 в Бурині відкрилася лікарня, з 1862 – діяла початкова школа, у якій навчалося 116 дітей. Проте освіченість населення лишалася низькою. Майже на 6 тис. населення таких було лише 365 осіб.

Радянська влада в повітах Бурині була встановлена наприкінці грудня 1917 повітовим військово-революційним комітетом, створеним за ініціативою більшовиків Путивльської ради робітничих і солдатських депутатів [Грачев П. І. Червона гвардія на Сумщині / П. І. Грачев. – Суми, 1957. – С. 11 – 12.]. Та невдовзі село захопили війська Центральної ради. 12 січня 1918 в Бурині було відновлено радянську владу.

Поновився в своїй діяльності волосний революційний комітет. Тоді ж відбувся перший повітовий з’їзд робочих, селянських та солдатських депутатів.

29 березня 1918 Буринь зайняли австро-німецькі війська. У листопаді 1918 місто опинилося під владою військ УНР. 16 січня 1919 путивльські партизани визволили повіт.

У кінці лютого 1919 відбувся з’їзд представників підприємств та сіл волості, на якому обрали волосну раду робітничих та селянських депутатів. Протягом березня 1919 націоналізовано цукровий завод, налагоджувалося медичне обслуговування, відкрилася школа. Проте, політика більшовиків не завжди знаходила підтримку у місцевого населення. У 1920 – 21 в Буринській волості в селі Чернеча Слобода діяли селянські повстанські загони, якими керували П.Мондрик, З.Буйний, а також колишній військовий комісар Роменського повіту, ім’я якого не встановлено [Державний архів Сумської обл., ф. Р-1241, оп. 2, спр. 11, арк. 16; ф. Р-3098 ,оп. 1, спр. 7, арк. 75.].

На початку вересня 1919 Буринь була захоплена військами А.Денікіна. У кінці листопада 1919 вони відступили, і було відновлено ревком. 17 грудня 1919 відбувся волосний з’їзд Рад, що обрав волвиконком у складі 15 чоловік.

У 1925 у селі існувало декілька дрібних підприємств (шкіряний завод, маслобійня, млин та інші). Широко розвивались кустарні промисли, особливо шевський та ткацький. У 1925 на цукровому заводі збудували електростанцію.

Значні зрушення відбулися у галузі охорони здоров’я, освіти та культури. У 1925 в лікарні налічувалося 30 ліжок. Медичну допомогу надавало 5 лікарів та 12 спеціалістів з середньою медичною освітою. У 1922 школа стала семирічною. У 1925 в ній навчалося близько 300 учнів і працювало 9 вчителів. Було створено 8 груп лікнепів. Мешканці відвідували клуб Буринського цукрозаводу, хати-читальні, червоні куточки. Була також бібліотека з книжковим фондом 2,5 тис. примірників.

У 1928 завершено реконструкцію цукрового заводу: замість 18 старих котлів встановили 9 нових. Напередодні Великої Вітчизняної війни завод перероблював за добу 11 тис. центнерів цукрових буряків.

Суцільна колективізація в Бурині розпочалась в кінці 1929. І вже до весни 1930 було створено 6 артілей (ТОЗів), на базі яких у лютому організовано товариство ім. Паризької комуни. Цей ТОЗ об’єднав 300 господарств і мав 820 га землі та 111 робочих коней. У грудні 1929 в Бурині відкрилися курси трактористів. Укріпленню колгоспів сприяла Буринська МТС. Створена в 1932 році, МТС мала 31 трактор та обслуговувала 60 господарств району [Колективіст Буринщини. – 1931. – 24 жовтня.]. Згодом на основі ТОЗів було створено 6 колгоспів, а також радгосп, що спеціалізувався на вирощенні насіння цукрового буряка.

Проте процес колективізації на Буринщині проходив складно. Часто виникали селянські бунти. Так в с.Жуківка відбулося стихійне повстання жінок проти землемірів під назвою «повстання кочережників» у якому брали участь жінки с.Дмитрівка. У селянському виступі с.Олександрівка 4 квітня 1930 року брало участь 800 жінок і підлітків. Плани хлібозаготівель не виконувалися. Місцева влада це оцінювала як саботаж. За невиконання плану хлібозаготівель ряд господарств були занесені на так звану «чорну дошку»: Миколаївської, Червонослобідської, Михайлівської, Головінської сільрад. Починаючи з осені 1930 р. почалося масове розкуркулювання селян. Із села Попова Слобода, сіл Миколаївської, Михайлівської, Буринської сільрад було вислано за межі області 19 заможних селян, як осіб, котрі «злісно не виконують хлібозаготівлі та агітують проти виконання плану хлібозаготівель» [Державний архів Сумської обл., ф. Р-2303, оп. 1, спр. 23, арк. 5, 7 – 9.].

Розкуркулювання та розпродаж майна призвели до масового знищення худоби, зерна, фуражу. Від нестачі кормів у новостворених колгоспах гинула худоба, значна її кількість йшла під ніж. Нестача посівного матеріалу призвела до того, що багато землі лишилось незасіяною. Це стало однією з причин голоду 1933, що увійшов трагічною сторінкою в історію Буринщини. У пам’ять про цю страшну трагедію голодомору у с. Піски встановлено меморіал.

Попри все, за довоєнні роки Буринь перетворилася у великий населений пункт, де проживало біля 10 тис. осіб.

Напередодні війни в Бурині діяла лікарня на 82 ліжка, поліклініка, пологовий будинок, 2 медпункти і аптека, де працювало 9 лікарів та 56 робітників середнього медичного персоналу. Розширилась мережа навчальних закладів. У 1939 – 40 навчальному роках в Бурині діяло 5 шкіл, у тому числі 10- та 7-літні, 3 початкових школи, у яких навчалося 1336 учнів та працювало 62 вчителя. Заразом із заводським клубом, спорудженим в 1928, культмасову роботу проводив районний Будинок культури. У 1934 був створений самодіяльний театр, колектив якого в 1941 налічував 40 осіб. Театр виступав у селах району та багатьох містах області. Діяло 3 бібліотеки з книжковим фондом 35 тис. примірників.

24 серпня 1941 Буринь почала бомбардувати ворожа авіація. 28 серпня 1941 влада офіційно оголосила про евакуацію державних підприємств, а 30 серпня – про евакуацію худоби в тил за лінію фронту. Евакуювали також обладнання цукрового заводу в бік Харкова [Лопатін Ю. А. Вистояти і перемогти. Документальна оповідь (до 60-річчя визволення Буринщини від нацистських загарбників) / Ю. А. Лопатін. – Буринь, 2003. – С. 12 – 13.]. Бойові дії на території Буринщини велися з 11 по 21 вересня 1941 частинами 293-ї та 227-ї стрілецьких дивізій, 3-го повітряно-десантного корпусу та загону особливого призначення Харківського військового округу, що входив до складу 40-ї армії Південно-Західного фронту [Книга Пам’яті України. Сумська область: У 14 т. – Суми, 1995. – Т.3. – С. 13, 27.]. 15 вересня 1941 німецько-нацистські війська захопили Буринь.

Напередодні річниці жовтневої революції, в листопаді 1942, в Бурині стався перший масовий розстріл мирних жителів. Відбувався він на території Буринського цукрового заводу. Розстріляно було кілька сотень осіб. Другий масовий розстріл відбувся 23 лютого 1943 на тому ж самому місці. Людей звозили з сіл району і розстрілювали без допитів майже цілий день. У наш час на місцях масових розстрілів і братських могилах жертв нацизму встановлено пам’ятні знаки [Лопатін Ю. А. Вистояти і перемогти. Документальна оповідь (до 60-річчя визволення Буринщини від нацистських загарбників) / Ю. А. Лопатін. – Буринь, 2003. – С. 16.].

Під час окупації боротьба з ворогом на території району не припинялась. Та жорстокий терор не дав змоги розгорнути організовану підпільну і партизанську боротьбу. З вересня 1941 по лютий 1943 у Бурині діяла підпільна комсомольсько-молодіжна група на чолі з І.Притико. Під час однієї з бойових операцій керівник та інші члени групи були заарештовані і страчені. З грудня 1941 діяла підпільна група в с. Сніжки. До її складу входили О.Сніжко, І.Мартиненко, Є.Мельник. Протягом трьох місяців група вела серед односельців агітаційну роботу, спрямовану на боротьбу проти окупантів. У лютому 1942 І.Мартиненко був заарештований і розстріляний.

Багато буринців стали бійцями партизанських загонів, що діяли за межами району. Серед залучених до боротьби в тилу був начальник штабу з’єднання С.Ковпака Г.Базима, уродженець села Дич. Загін С.Ковпака в травні 1942 захопив Путивль і мав намір вирушити на Буринь. Німецькі війська змусили партизан відступити в Брянські ліси. Усього у русі опору брало участь понад 300 буринців.

З 3 по 8 вересня 1943 точилися бої за визволення району. У них брали участь 112-а, 141-а стрілецькі дивізії, 248-а окрема курсантська стрілецька та 150-а танкова бригади 60-ї армії, а також 121-а Рильсько-Київська стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора І.Лодигіна. Буринь була визволена 6 вересня 1943. За подвиги, звершені на території району під час оборонних та визвольних боїв, сотні радянських воїнів удостоєні високих нагород [Книга Пам’яті України. Сумська область: У 14 т. – Суми, 1995. – Т. 3. – С. 35, 38 – 39.].

31 жовтня 1943 почалися заняття в школах району [Лопатін Ю. А. Вистояти і перемогти. Документальна оповідь (до 60-річчя визволення Буринщини від нацистських загарбників) / Ю. А. Лопатін. – Буринь, 2003. – С. 67.]. За час війни Буринщина зазнала великих людських втрат. З 14 тис. воїнів на фронтах загинуло 7239 чоловік, 1557 мирних жителів було розстріляно нацистами, 3890 жителів було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Збитки, заподіяні району, становили 242,2 млн. крб. Були спалені села Єрчиха, Ігорівка, Клепали, Миколаївка, Орлівка, Черепівка. Розграбовані промислові підприємства, колгоспи, радгоспи, МТС, спалено 2140 житлових будинків, 93 будівлі шкіл та лікарень. Про ці жахливі події нагадують 44 братські могили, у яких поховано 1274 загиблих воїни. Для увічнення пам’яті загиблих воїнів-земляків збудовано 24 пам’ятники та обеліски.

За подвиги, звершені в боях з ворогом, майже 4000 воїнів-буринців нагороджені орденами і медалями. Уродженці району А.Гетьман, Г.Головенський, О.Осадчий, П.Романенко, Ф.Фак удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Раніше, під час подій на Халхін Голі, звання Героя Радянського Союзу був удостоєний І.Просолов.

Два пам’ятники увічнюють пам’ять земляків – Героїв Радянського Союзу. Увічненню пам’яті про події війни присвячені 3 музеї і 14 кімнат бойової слави [Книга Пам’яті України. Сумська область: У 14 т. – Суми, 1995. – Т. 3. – С. 41.].

Одразу ж після визволення Бурині почалося відродження народного господарства. У 1946 вступили до ладу МТС, електростанції, маслозавод, у 1948 почав діяти цукровий завод. Він уже в першому сезоні переробив близько 40 тис. центнерів цукру-піску. У 1949 колгоспи повністю освоїли довоєнні посівні площі. Буринська МТС до цього часу мала 89 тракторів, 38 зернових та 25 бурякозбиральних комбайнів, 50 сінокосарок. У 1950 відбулося об’єднання колгоспів, що злилися в два – імені Паризької Комуни та імені маршала Тимошенка. Одразу ж після визволення поновили діяльність заклади охорони здоров’я, освіти та культури. До кінця 50-х рр. в Бурині працювала лікарня на 75 ліжок, поліклініка, дитяча консультація та пологовий будинок. Тут працювало 13 лікарів та 52 працівники середнього медичного персоналу. У 1949 – 50 навчальному роках у середній, двох семирічних та початковій школі працювало 87 вчителів, які навчали 1276 учнів. Читачів обслуговувала районна бібліотека, книжковий фонд якої зріс у 1950 до 10 тис. примірників.

У 1951 – 79 були досягнуті нові успіхи у розвитку економіки Бурині. Головним підприємством залишався, як і раніше, цукровий завод. У 1958 він почав працювати на рідкому паливі, завдяки чому зросли темпи росту виробництва і склали 2 тис. тон переробки цукрового буряка за добу. Розширювався маслозавод. Крім того, працювали завод будівельних матеріалів (спруджений в 1961), овочесушильний (1961), по переробці бурякового насіння (1964), хлібокомбінат (1965). У 70-х рр. вступив до ладу асфальтобетонний завод, спеціалізована майстерня райсільгосптехніки по ремонту тракторів «Бєларусь», потужний елеватор. У Бурині також почали функціювати кілька будівельних установ та організацій.

У 1951 – 58 проходило подальше організаційно-економічне укріплення колгоспів Бурині, збільшувалося виробництво сільськогосподарської продукції. У 1959 на базі місцевого колгоспу було створено відділок радгоспу Буринського цукрового комбінату. За господарствами було закріплено 3600 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 3250 га орної землі.

У 1964 Бурині було надано статус міста. Велика увага приділялася будівництву. У 1965 – 79 рр. тут був споруджений адміністративний будинок та будинок «Союздруку», середня школа, аптека. У 1970 вступила до ладу нова районна лікарня на 200 ліжок. Їй присвоєно ім’я знаменитого українського ортопеда М.Новаченка, члена АМН СРСР, заслуженого діяча науки УРСР (1898 – 1966), котрий народився і почав свій життєвий шлях у Бурині. Тут же народився і жив поет-патріот П.Рудь, який героїчно загинув у роки Великої Вітчизняної війни. Уродженцями Буринщини є російський історик мистецтвознавства, член-кореспондент АН СРСР, заслужений діяч мистецтв РРФСР, професор О.Сидоров; український літературознавець, доктор філологічних наук, членкореспондент АН України, професор П.Попов; народний артист України В.Білоножко; заслужена артистка України Р.Колесник, народний артист України, кандидат мистецтвознавства, член Національної спілки письменників України В.Ковтуненко.

Містобудівна ситуація міста Буринь має свої особливості. З моменту заснування Буринь поділялася на Стару (вул. Свердлова) і Нову (вул. Першотравнева) [Новаченко О. С. Місто Буринь: сторінки історії / О. С. Новаченко. – Суми, 1992.]. На території Старої Бурині знаходилося переважно житлові будівлі. Біля ставка у 19 ст. мешкав поміщик Вечорка, якому належали будівлі сучасних ветбаклабораторії, ветлікарні та старого молокозаводу, у давнину названого сироварнею. Там же раніше стояла дерев’яна церква, а нині знаходиться Буринський монумент Слави.

Нова Буринь відрізнялася від Старої тим, що в ній розміщувалися, крім будинків, різні установи: сільська управа, «вольная» аптека, церкви, крамниці, шинки. З православних церков на території Бурині було дві – дерев’яна Вознесенська (згадана вище) та кам’яна (на території другої школи). А також на території базару була зведена синагога, що належала єврейській общині (зруйнована під час громадянської війни) [Там само. – С. 8 – 10.].

Приблизно у 1911 у с. Слобода відкрився Миколаївський цукровий завод, основною пам’яткою якого, що збереглася до наших часів, став садибний будинок власника А.Курдюмова, одноповерховий Н-подібний у плані, з кімнатами власника в середній частині, з приміщенням для обслуги у південному крилі і з кімнатами для гостей – у північному. Він був збудований з червоної і жовтої цегли і став витвором неоготичного напрямку стилістики історизму поч. 20 ст. [Вечерський В. В. Пам’ятники архітектури і містобудування Лівобережної України: виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський. – К., 2005. – С. 295 – 296.]

У розбудові Бурині значне місце займав маєток поміщика-дворянина В.Павлова, що знаходився у центрі Бурині. З будівель, що збереглися до наших часів, слід зазначити будівлю теперішнього фінвідділу – це була головна будівля помешкання Павлових; будівля краєзнавчого музею – гостинна, яка пізніше була передана у власність дочці поміщика Єлизаветі Володимирівні; будинок челяді, де зараз знаходиться приміщення санепідемстанції, стайню, у якій зараз розміщено початкові класи Буринської ЗОШ № 1 [Новаченко О. С. Місто Буринь: сторінки історії / О. С. Новаченко. – Суми, 1992. – С. 42 – 43.].

Станом на 01.01.2006 у районі нараховується 41 пам’ятка археології; 1 пам’ятка архітектури; 66 пам’яток історії, з них 53 – це пам’ятки воєнної історії, 5 пам’яток монументального мистецтва.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 284 – 289.