2017 р. Звід пам’яток України

Павло Сохань, Віктор Вечерський

Білопільський район розташований у лісостеповій зоні, в центральній частині області. Межує з Буринським, Лебединським, Недригайлівським, Путивльським, Сумським районами Сумської області та Глушковським районами Курської області (Російська Федерація). Відстань до обласного центру – 49 км залізницею та 45 км автошляхом. Загальна площа району – 1,5 тис. кв. км. Населених пунктів – 128, з них селищ міського типу – 2, сільських населених пунктів – 124 (міські ради – 2, селищні – 2, сільські – 24; міста – 2, смт – 2, села – 115, селища – 7) . Кількість населення – 50,9 тис. осіб (станом на 2015). Районний центр – м. Білопілля з населенням 16,88 тис. осіб [553].

З початку свого існування Білопілля – сотенне містечко Сумського полку. З 1765 до 1780 у ньому введено комісарське управління. З 1780 Білопілля – центр Білопільського повіту Харківської губернії, а далі – повітове містечко Харківського намісництва. У 1796 Харківське намісництво було перетворене на Слобідсько-Українську губернію, яка у грудні 1835 перейменована в Харківську губернію. Білопілля з того часу стало містом Слобідсько-Української губернії Сумської провінції, а потім отримало статус заштатного міста Сумського повіту Харківської губернії. 25 лютого 1925 за новим адміністративним поділом постановою ВУЦВИКа УСРР Білопілля було зараховане до розряду міст. До 1923 місто залишилось заштатним. 27 лютого 1932 постановою ВУЦВК УСРР Білопілля було визначено як районний центр Харківської області. З 1939 – районний центр у складі Сумської області [Хто є хто на Сумщині. Видатні земляки. Вип.1. – К., 2005. – С. 10. Сумщина від давнини до сьогодення : науковий довідник. – Суми, 2000. – С. 33, 36, 37, 139, 158, 161, 164, 176, 178, 192, 196, 219, 230, 242, 263, 280.].

Заселення району почалося в епоху бронзи. На околиці с. Річки археологами досліджено курган цієї епохи. На території району знаходиться велика кількість курганів скіфського часу та епохи бронзи.

Матеріали 11 ст. свідчать, що значна маса населення північно-східного Лівобережжя осіла в місцях, що з’єднали в одну систему вже існуючі масиви роменських городищ.

Зокрема, такими районами була сформована у кін. 11 – поч. 12 ст. Вирська волость, нижня й середня течії р. Сули [Моця О. П. Населення південно-руських земель IX – XIII ст. (За даними некрополів) / О. П. Моця. – К., 1993. – С. 122 – 124.].

Історія існування м. Білопілля має три етапи. Перший, давньоруський (літописне місто Вир) – добре відомий за матеріалами писемних джерел і розкопками В.Богусевича та В.Приймака. Другий період, найменш відомий (козацьке містечко Крига), згадується у літописі Самовидця, де йде мова про кримський похід князя Василя Голіцина 1687. Третій етап, кін. 17 – 18 ст., відомий за описом, який опубліковано Д.Гумілевським (Філаретом) та планами кін. 17 ст.

Появу літописного міста Вир (сучасне Білопілля) слід віднести до кін. 11 ст. Не зважаючи на його загубленість на далекій і не досить багатій околиці спершу Переяславського, а потім Новгород-Сіверського князівств, перша згадка про давньоруське місто Вир у літописі відноситься до 1096, але, як зазначалось багатьма фахівцями, події, про котрі говориться у «Повчанні» Володимира Мономаха, стосуються не 1096, а 1113.

Потім Вир фігурує в літописі під 1127, 1147, 1159 – 61 рр. у вигляді стислих згадок чи дещо більш широких повідомлень у зв’язку з подіями, в основному, сер. 12 ст. [Зайцев А. К. Черниговское княжество / А. К. Зайцев // Древнерусские княжества Х – ХШ вв. – М., 1975; Моргунов Ю. Ю. «Полю ворота» по археологическим данным / Ю. Ю. Моргунов // «Слово о полку Игореве» и Путивльщина : тезисы докладов и сообщений областной историко-краеведческой научной конференции, посвященной 800-летию «Слова о полку Игореве». – Путивль, 1987. – С. 23 – 24; Корінний М. М. Переяславська земля в Х – першій третині ХШ ст. / М. М. Корінний // УІЖ. – 1981. – № 7. – С. 72 – 82.]

Давньоруський Вир локалізовано В. Богусевичем на лівому березі р. Криги неподалік її впадіння у р. Вир, ліву притоку Сейма. У північно-західній частині дитинця розташовувався князівський двір Ізяслава Давидовича.

Про наявність укріпленої частини посаду, острога, свідчить літописне повідомлення 1160: Іван Ростиславович із княгинею знаходились у дитинці, а острог було спалено силами чернігівського князя Святослава Ольговича [Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. – К., 1989. – С. 277.].

Місто Вир заснували в центрі степового коридору, що тягнеться вздовж лівого берега Сейму, зливаючись із півдня зі степовими ділянками між Сіверським Дінцем і Ворсклою, Ворсклою і Пслом, Пслом і Сулою, Сулою і Удаєм. До цього коридор відкривав доступ у внутрішні райони Чернігово-Сіверщини і Переяславщини для кочівників, насамперед, половців. Долина Сули була заболоченою, змикалася з лісовими масивами вздовж її правого берега, тому була найважчою для подолання кочівниками.

Тим більше, що її верхів’я повертає на схід, а права притока, р. Терн, перекривала частину степового коридору. Очевидно, ця обставина і послужила однією з причин для створення саме по Сулі стратегічної оборонної лінії, яка не втратила свого значення від початку створення у кін. 10 ст. до сер. 13 ст., хоча межі обох прикордонних земель і просунулися углиб степу за цей час.

При заснуванні Вира, майбутнього центру волості, на стику вододілів між Сулою, Пслом і Сеймом Мономах міг керуватися не лише інтересами боротьби Русі з половцями, але й бажанням встановити контроль за стосунками Олега Святославовича з його степовими союзниками. Із заходу Вирська волость межувала з Чернігівським Задесенням, зі сходу – південного сходу – зі здавна заселеними сіверянами басейном середнього Псла (Зелений Гай, Горналь з округами), з північного сходу Вирська волость змикалася з Курським Посейм’ям. Завершення формування волості відбувається уже в сер. – 2-й пол. 12 ст., коли виникають городища Кубракове, Бабакове, Боярське й Засулля – літописний Попаш. Близько кін. 11 ст. з’являється Кросна, що ешелонувала оборону між рубежем на р. Ромен і Виром. Слід, однак, зазначити, що межі Вирської волості частково залишаються не визначеними. Це пов’язано з приналежністю територій ЧерніговоСіверщині, а головним чином через прикордонне положення з половецьким степом.

Відділені значними незаселеними просторами зони помешкання сіверян були в центральній частині – межиріччі Псла, Сули і Сейму з’єднані воєдино Вирською волостю.

У 12 ст. розпочалася боротьба за Курське Посейм’я, Вир та території по Пслу і Ворсклі, яка у 50-ті рр. завершилася переходом цих територій до Чернігово-Сіверщини [Моргунов Ю. Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы / Ю. Ю. Моргунов. – Курск, 1996. – С. 28 – 30, 32 – 38.].

Нашестя орд Батия спричинило тривалий занепад Середнього Подніпров’я. Вир поступово перетворювався у населений пункт сільського типу, але повністю життя на ньому не припинялося, на що вказують окремі знахідки кераміки післямонгольських часів, а також згадки Вирського городища в пізніх актах [Приймак В. В. Давньоруське місто Вир / В. В. Приймак. – Білопілля, 1997. – С. 8 – 26, 38.].

Таким чином після монгольської навали городище залишалося малозаселеним, а путивльські прикордонні сторожі, скоріш за все, не будували укріплень, задовольняючись висотою напільного валу.

У 2-й пол. 13 – 1-й пол. 14 ст. землі Виру приєдналися до одного із князівств Сіверщини – Путивльського. Як свідчать документи того часу, ці землі знаходились в «угодиях Путивльцев». Доля стародавнього Виру, який занепав і став невеличким поселенням Крига, в подальшому тісно пов’язана з містом Путивлем.

Московські воєводи були вкрай зацікавлені в тому, щоб нові козацькі фортеці будувалися не стихійно, а саме на ділянках кордону, що потерпали від набігів татар. Тому у 2-й пол. 17 ст. на території городища виникло козацьке містечко, яке за назвою річки, що протікала поряд, назвали Крига.

Відтворити зовнішній вигляд першої козацької фортеці 2-ї пол. 17 ст. дало змогу дослідження дитинця. На жаль, дослідження укріплень того часу на території городища не проводилися, але за аналогіями з укріпленнями козацьких городків Межирича, Кургана та описом будівництва укріплень на валах міста Ярослава в Києві можна припустити, що на валу було побудовано частокіл або дерев’яну стіну з двох рядів вертикально поставлених колод між якими засипано глину. Був також вичищений рів. З південно-західного боку верхівка валу була зрівняна і укріплена дерев’яною стіною. Такий прийом зустрічається на багатьох городищах раннього залізного віку та давньоруського часу, які були заселені у сер. 17 ст. Це пов’язано з улаштуванням більш зручного підходу до стіни та переміщення легких гармат. У результаті з напільного боку вал зберігав свою висоту та крутизну, а з внутрішнього залишався на одному рівні з майданчиком фортеці.

Козацьке містечко Крига є одним з небагатьох вцілілих прикладів козацької військової архітектури часів заселення Слобожанщини. Тут вдало поєднується наявність старих давньоруських укріплень, стратегічний вибір місця поселення – майже посередині між великими містами-фортецями Путивлем та Сумами. Козаки, відірвані від традиційного місця помешкання, повинні були в короткий проміжок часу за наявності обмеженої кількості будівельних матеріалів (цвяхів, скоб) збудувати фортецю, яка могла б витримувати набіги татарської кінноти.

У такому вигляді козацьке містечко проіснувало кілька років. Після реконструкції давньоруське городище було перетворене на сучасну прикордонну фортецю, що мала артилерію та козацький гарнізон. З появою укріпленої фортеці навколо почали виникати козацькі хутори, населення яких у випадку небезпеки повинно було отримати там притулок. Вигідне економічне та військове розташування Криги змусило московських воєвод до розширення її території. У містечко прибули стрільці на чолі з воєводою та почалося будівництво нової фортеці. Воєвода не перебудовував старі укріплення, а взагалі відмовився від їх використання. Нова фортеця, побудована за західноєвропейськими стандартами (прямокутна в плані, з внутрішнім замком), отримала назву Білопілля.

Однак Білопілля швидко втратило функції прикордонної фортеці, і вже у 18 ст. укріплення її зруйновано, а територію першої фортеці стали використовувати для будівництва маєтку бригадира [Кравченко О. М. Фортеці XVII ст. на Московсько-Польському порубіжжі / О. М. Кравченко, Є. М. Осадчий // Середньовічні старожитності Південної Русі-України. – Чернігів, 2004; Харламов В. О. Невідомі сторінки виникнення українських міст у XVII ст. / В. О. Харламов // Історія Русі-України (історико-археологічний збірник). – К., 1998; Приймак В. В. Звіт про археологічні розвідки для «Зводу пам’яток історії та культури України» на території Сумської обл. у 2005 р. / В. В. Приймак, Є. М. Осадчий, О. В. Коротя // Архів ІА НАНУ. – ф. е 2005/153. – С. 8.].

У царській грамоті від 25 січня 1704 зазначено:

«В 180 (1672) г. по указу Царя и В.К. Алексея Михайловича боярин и воевода кн. Григорий Ромодановский в Путивльском уезде, в 30 вер. от Путивля на р. Виру да на устье р. Крыги в угодьях Путивльцев построил город Белополье на старом Вирском городище, а в том городе поселились из-за Днепра сотник с черкасы на Татарской сакме» [Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей / Под ред. В. П. Семенова. Т.7. Малороссия. – СПб, 1903. – С. 332 – 333.].

На час видання грамоти місто являло собою уже значну фортецю. До сотенного містечка Білопілля були приписані села Крига, Ворожба та Павлівка.

Протягом 17 ст. на теренах сучасної Білопільщини виникли Ворожба, Жовтневе (до 1959 – Миколаївка-Вирівська), Луциківка, Нові Вірки, Товста, Улянівка, Яструбине, Верхосулка, Воронівка.

З подій того часу у житті Білопілля повинно бути відзначено повстання у 1696 мешканців міста та околишніх селищ проти поміщиків Путивльського повіту, за що останні багатьох з числа козаків переписали до себе у селяни. Тільки через рік права козаків та поміщиків було переглянуто.

Козаки Сумського полку, подаючи 1705 прохання про підтвердження своїх привілеїв писали: «Ми збудували Суми, Суджу, Миропілля, Краснопілля, Білопілля та інші міста, а до них повіти, села…» [562]. В історичних документах 1702 вперше згадується Іскриківщина, а с. Рижівка – у 1719. У 2-й пол. 18 ст. виникли села Річки, Супрунівка, Ободи.

У 1708 – 09 Сумський полк разом з іншими російськими військами боронив Слобідську Україну від шведів. Війська генерал-фельдмаршала Б.Шереметьєва у кін. 1708 зосередились біля Сум. Дивізія цього складу військ зупинилась у Білопіллі та вздовж східного берега р. Вир. Через деякий час війська вийшли з Білопілля, але поблизу міста залишилось невеличке сільце Шереметівка. З часом воно злилось з містом і утворило найдовшу в ньому вулицю цієї ж назви, що починалась майже в центрі міста і сягала аж до хутора Коваленки.

У Білопіллі певний час перебував з військами князь Рєпнін, з яким цар листувався відносно забезпечення надійної оборони Сум, бо місто привертало до себе увагу шведського короля і Мазепи.

Воєнна обстановка лишалася дуже напруженою. Генерал Азарт, в ніч на 18 грудня, вийшовши із Білопілля, раптово підійшов до Ромен. 6 січня 1709 Петро I провів у Сумах воєнну раду. Рада ухвалила зміцнювати «слобідські городки» і зосередити в них достатню кількість військ. Безпосередньої участі в Полтавській битві Сумський полк не брав.

Після закінчення Північної війни (1701 – 21) білопільські козаки ходили на Персію (1724). У 1732 брали участь у війні з Туреччиною, у 1733 ходили на Польщу, у 1736 – на Крим, у 1739 – на Молдавію, у 1746 брали участь у війні за австрійську спадщину, а у 1756 – 62 – у Семилітній війні. Крім бойових походів будували укріплення над Дніпром, канали [Филарет (Д. Г. Гумилевский) Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отд. III. Уезды Ахтырский и Богодуховский, Сумский и Лебединский. – М., 1857. – С. 407 – 438.].

Сотенне містечко Білопілля мало свою давню символіку. У кін. 18 ст. Герольдія запропонувала такий герб Білопілля: на зеленому полі дрібні квіточки. Однак цей «називний» герб поступався місцем складнішому, який затвердили 21 вересня 1781, пов’язаному з суто місцевою прикметою: великим поширенням у повіті водяних млинів і вітряків. За складеним у той час описом Харківського намісництва на Білопільщині налічувалось 26 млинів і 46 вітряків. У верхній половині щита був герб намісництва.

Через сто років гербове відділення запропонувало спростити білопільський герб і замість млинів зобразити три срібних млинових колеса на синьому тлі [Гречило А. Герби міст України (XIV – I пол. ХХ ст.) / А. Гречило, Ю. Савчук, І. Сварник. – К., 2001. – С. 84.].

Сер. 18 ст. для Білопілля і для всієї Слобожанщини знаменувалась тим, що поряд з землеробством значного розвитку набувають ремісництво, промисли і торгівля. Уже в 1780 в місті налічувалось 7 цехів. Найбільшими з них були ткацький й чоботарський. Досить поширеними були млинарський та г уральний. За відомостями 1779 у Білопіллі було 2 ярмарки. Економічний розвиток міста зумовив зародження освіти. За переписом 1732 в Білопіллі значаться 4 парафіяльні школи.

На поч. 19 ст. зростання суспільного поділу праці призвело до збільшення міського населення за рахунок села. У Білопіллі у 1837 мешкало 10920 жителів (у 1790 їх кількість складала 5712). Головною прибутковою статтею міського бюджету був шинковий відкуп, що приносив більше 6 тис. крб.

У 1812 в Білопіллі було відкрито міське училище, що працювало з перервами до 1858. Лікарні та фельдшерські пункти були відсутні, що почасти призводило до епідемій.

Ще до проведення буржуазних реформ 60-х рр. 19 ст. у місті почали виникати дрібні підприємства. У 2-й пол. 19 ст. тут працювали 3 цегельних, 3 салотопних, 2 свічкосальних заводи і 5 круподерень. Але серед усіх видів діяльності пріоритет належав торгівлі. У місті проводилося 5 ярмарок: Феодосіївська, Воздвиженська, Іванівська, Мироносицька, Середпісна. Найважливіша серед них – Іванівська. У середньому обіг коштів всіх ярмарок складав біля 60 тис. карбованців. Торгували у місті солоною рибою, сіллю, дьогтем, рогатою худобою, кіньми та ін. За розміром хлібної торгівлі Білопіллю належало друге місце після Харкова.

До проведення Курсько-Київської залізниці (зараз Південно-Західна) Білопілля було місцем, куди звозили борошно, жито, овес. Житнє борошно розходилось частково в Сумський і Лебединський повіти на місцеві гуральні, частково відправлялось в м. Глухів. За ним приїздили із-за Десни і з Великоросії. Пшеничне борошно і овес відправлялись також на північний захід в Чернігівську, Могилівську, Мінську, Смоленську і Вітебську губернії. Частина вівса знаходила собі збут ще в Кременчуці, а жито – на Дону. Після проведення Курсько-Київської залізниці характер і об’єм торгівлі змінився, торгівля скоротилася. Хліб з Білопілля відправлявся по залізниці за кордон у Прусію [Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей / Под ред. В. П. Семенова. Т. 7. Малороссия. – СПб, 1903. – С. 332 – 333.].

У 1869 закінчилося будівництво Харківсько-Миколаївської залізниці (нині Південна), що сполучила Білопілля з промисловими центрами півдня. Місто розширювалося за рахунок будівництва залізничної станції. У 1898 до нього приєдналися села Шереметівка та Новоселівка, частина слободи Проруб. Інтенсивне будівництво залізних доріг торкнулося і Ворожби. У тому ж 1869 через село проліг шлях КурськоКиївської залізної дороги, а у 1877 покладено гілку до Люботина. У 1895 введено в експлуатацію узкоколійну залізну дорогу Ворожба – Середина-Буда, що у 1915 переведена на широкий шлях. Акціонерне товариство Московсько-Києво-Воронізької залізної дороги на поч. 90-х рр. 19 ст. будувало на Ворожбянському вузлі майстерні по ремонту потягів та вагонів.

Економічний розвиток держави в цілому та міста зокрема обумовив розвиток охорони здоров’я та народної освіти. На поч. 20 ст. у Білопіллі функціонували лікарня на 20 ліжок, амбулаторія. У місті діяли двокласне чоловіче та жіноче училища, 5 церковно-парафіяльних шкіл, Олександрівське ремісниче училище (засноване земством), чоловіча і жіноча гімназії, кілька приватних шкіл.

Збагатилося і літературне та мистецьке життя краю. Місто Білопілля – батьківщина відомого російського літературного критика, вітчизняного філософа, публіциста, природознавця Максима Олексійовича Антоновича (1835 – 1918).

Вихідцем міста є визначний український поет Олександр Олесь (справжнє прізвище – Олександр Іванович Кандиба, 1878 – 1944). Тут він закінчив спочатку початкову школу, потім двокласне училище. А у Верхосулці минали його дитячі роки. До наших днів достояв будинок у Білопіллі, у якому мешкала сім’я Кандиб. У 1988 на ньому встановлено пам’ятну меморіальну дошку, а у міському Будинку культури працює меморіальна кімната-музей видатного поета.

У селі Проруб, що нині стало передмістям Білопілля, народився український поет, прозаїк Андрій Степанович Панів (1899 – 1937). Згодом він із сім’єю мешкав у селі Ворожба (зараз місто), де минули його дитячі роки. Тут він деякий час навчався у земській школі.

Відомо також, що у жовтні 1884 з Ясної Поляни приїздив до Бахмача Конотопського повіту Московсько-Курською залізницею великий російський письменник Л.Толстой. Тоді ж він мав нагоду зупинитися на станції Ворожба.

Влітку 1888 у Ворожбі двічі побував відомий російський поет, друг Т.Шевченка, – О.Плєщєєв.

У 1888, 1889, 1894 на станції Ворожба зупинявся А.Чехов, коли їхав із Москви. Звідси у червні 1888 він надіслав телеграму О.Плєщєєву. Про своє перебування у Ворожбі майстер слова згадує у листах того періоду.

У селищі Улянівці народився і навчався у сільській школі російський письменник Ф.Тищенко (1858 – ?).

У 90-х рр. 19 ст. с. Павлівку відвідав відомий російський письменник І.Бунін (1870 – 1953). Про свої сумні враження від цього села він через багато років розповів у нарисі «Толстой» [Скакун В. Літературна Сумщина / В. Скакун. – К., 1993. – С. 37 – 53.].

Поч. 20 ст. відзначений пожвавленням у суспільно-політичному житті краю. Під час буржуазно-демократичної революції 1905 – 07 першими виступили залізничники у м. Білопілля та с. Ворожба. Виступи страйкарів тривали з 10 до 22 жовтня. Вдруге страйкували з 11 по 22 грудня. У грудні ж 1907 на станції Білопілля було створено робітничий гурток, члени якого розповсюджувати листівки. Підтримали страйкарів мешканці сіл. У с. Веселе селяни випасали власну худобу на землях поміщика Мошкицького [1905 г. на Украине : Хроника и материалы / Под ред. М. И. Мебеля. – Х., 1926. – С. 228; Местная хроника // Сумской голос. – 1905. – № 2 (26 нояб.). – С.4; № 4 (1 декаб.). – С. 4.].

У листопаді – грудні 1905 в Куянівській економії місцевими селянами були висунуті вимоги широкої роздачі їм землі під ярові, а мешканці Луциківки вчинили погром маєтку Булатовича [Державний архів Сумської обл., ф. 498, оп. 1, спр. 1 – 3; ф. 573, оп. 1., спр. 1.].

Учасником визвольного руху в Росії кін. 19 – поч. 20 ст. є уроженець Павлівок князь Хілков Дмитро Олександрович (1857 – 1914). Захопившись ідеями Л.Толстого, відмовившись від права володіти землею, він особисто вніс певну суму у селянський банк, за що павлівці викупили князівські землі. Займався він також справами духоборів у Канаді, був автором багатьох праць з громадсько-політичної тематики. Похований на околиці села Павлівка.

Перша світова війна завдала великих втрат економіці держави. У селянських господарствах не вистачало робочих рук. З приходом до влади Тимчасового уряду у місті знов активізувався соціальний рух населення. 8 грудня 1917 білопільські залізничники виразили протест проти вимог членів уряду Центральної Ради припинити доставляти хліб у Росію. Учасники мітингу постановили без затримки відправляти ешелони з хлібом та провіантом у Москву та Петроград.

У кін. 1917 на станцію Ворожба прибув 1-й Московський червоногвардійський загін особливого призначення під командуванням О. Знаменського. 31 грудня 1917 у місті було встановлено радянську владу [История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. – К., 1980. – С. 159.].

Із наближенням австро-німецьких військ на Україну у травні 1918 у Білопіллі спалахнув білогвардійський заколот. На його придушення було послано війська 5-ї Радянської армії під командуванням Р. Сіверса. Штаб армії розміщувався у Ворожбі [Гражданская война на Украине 1918 – 1920 : сборник документов и материалов. В 3 т. 4 кн. Т. 1 Кн. 1. – К., 1967. – С. 46, 80, 82, 475, 510 – 512, 538, 581, 597.].

На початку квітня 1918 Білопілля окупували австро-німецькі війська. Після краху австронімецької окупації місто захопили війська армії УНР. 2 січня 1919 радянські війська визволили місто. 22 січня 1919 було створено новий ревком.

Рерша світова та громадянські війни привели до розладу господарство міста. У Білопіллі поширились голод, висипний тиф, процвітала спекуляція.

У серпні – вересні 1919 в районі Білопілля розгорнулися бої з військами Добровольчої армії генерала Денікіна. З добровольців і мобілізованих був сформований батальйон Червоної Армії. Він увійшов до складу Сумської бригади і відбув на фронт.

Згідно наказу по арміям фронту було сформовано 4-у Сумську бригаду, що входила до складу 41-ї дивізії, 14-ї армії Південного фронту.

Жорстокі бої точились в Білопільському краї в Посейм’ї, особливо запеклий бій був з Білою армією генерала Денікіна за село Улянівку. 17 серпня 1919 Білопілля було залишене частинами Червоної Армії. Залишки червоноармійських загонів білопільчан влились в 12-й Кубанський полк, що тримав оборону між Глушково і Коренево по р. Сейм. 11 вересня 1919 частини Червоної Армії вибили військові формування Денікіна із Ворожби і Білопілля. У боях місто двічі переходило з рук в руки. За рішенням більшовицької партії Г.Русак, М. Скоробагатько, Ф.Пугач, В.Гевлич були залишені для підпільної роботи. Вони створили бойовий загін, що діяв у районі Вирів – Коршачини. Бійці загону М. Скоробагатько і Ф.Пугач загинули боях.

27 листопада 1919 Біла армія генерала Денікіна залишила Білопілля, до міста ввійшов 368-й полк 3-ї бригади, 41-ї дивізії 14-ї армії. У місті було остаточно встановлено радянську владу. Почався відбудовчий період.

Населення Білопільщини по-різному ставилося до радянської влади. У 20-ті рр. 20 ст. на території району діяли нечисельні угрупування, що чинили опір більшовицькому режиму. Найбільш відоме серед них – угрупування В.Рогова.

Начальник гарнізону м. Путивль 30 січня 1921 доповідав у рапорті про те, що на північ та півень від Ворожби залізну дорогу перетнули два невідомих угрупування, а від Ворожби до Путивля курсують 3 бронепотяги, що не допускають третє антирадянське угрупування, що базувалося у лісі поблизу Ворожби, до залізничних колій [Іванущенко. Г. Залізом і кров’ю. Сумщина у національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст. : Історико-документальні нариси / Г. Іванущенко. – Суми, 2001. – С. 62, 78.].

Серед пам’яток цього періоду – братська могила С.Катькали та радянських воїнів у центрі села Товста.

Громадянська війна привела до занепаду господарства міста. Тільки починаючи з 1924 у місті почали працювати звичайні млини, дві круподерні, хлібопекарня, чотири майстерні по виробництву дубильного і шкіряного товару, 19 чоботарських та 7 кравецьких майстерень, майстерні по ремонту сільськогосподарських машин, вальців.

Протягом 1920 – 30-х рр. йшов процес відокремлення виробника від засобів виробництва. Якщо у 1928 в місті було лише дві промислові артілі, створені з кустаріводинаків, в яких працювало 58 чоловік, то у 1931 їх налічувалось 10 з 443 робітниками.

Відбувалась суцільна колективізація сільського господарств. У 1933 почав працювати ливарно-механічний завод Сумського спирттресту. Були побудовані і реконструйовані комбікормовий і крупорушний заводи, що набули згодом республіканського значення.

Поширювався стаханівський рух. Першими стаханівцями ливарно-механічного заводу стали робітники Чухліб, Філоненко, Овчаренко, Жовтобрюх. У Білопільському паровозному депо була створена стаханівська колона паровозників-п’ятидесятитисячників ім. VIII з’їзду Рад.

Відбулися зміни в галузях охорони здоров’я та культури. Саме на цей період припадає активна діяльність педагога-новатора і письменника, уродженця м. Білопілля А. Макаренка (1888 – 1939). У центрі міста на постаменті нині височить бюст земляка.

У 20-их рр. 20 ст. у Білопіллі працювало 7 шкіл соціального виховання, 4 школи 1- го концентру і 3 школи другого. До послуг населення міста було 3 бібліотеки, 2 клуби, будинок культури, дві хати-читальні, самодіяльний театр і дві кіноустановки.

Однією з важливих умов становлення і функціонування радянського тоталітарного режиму у 20 – 30-ті рр. 20 ст. мало місце застосування насильства як засобу політичної боротьби з противниками влади Рад і опозиційно налаштованими громадянами. Розправи з непокірними почалися ще у 1918. У Білопіллі їх здійснювали Рославльський (тепер Смоленська область) та кінний партизанський загони 5-ї радянської армії. Аграрний характер регіону обумовив спрямування вістря «караючого меча революції» насамперед проти селянства, яке висловлювало незадоволення політикою на селі. Об’єктом постійних переслідувань стали діячі політичної опозиції. Під ідеологічним та адміністративним пресом опинились самодіяльні національно-культурні осередки «Просвіти». Органами ГПУ здійснювалися масштабні кампанії проти «соціально небезпечних осіб» в освітянській сфері.

Військовою колегією Верховного суду СРСР 28 березня 1935 за ст. 54-8, 54-11 КК УРСР викладач Харківського інституту народної освіти, український радянський поет і прозаїк, уродженець с. Проруб (тепер у межах міста Білопілля) Панів (Панов) Андрій Степанович (1899 – 1937) був позбавлений волі на 10 років. Покарання відбував у Бєлтаборі НКВС, потім – у Соловецькій тюрмі. 9 жовтня 1937 трійка при управлінні НКВС по Ленінградській області (нині С-Петербург, Російська Федерація) переглянула справу письменника і застосувала ВМП. Реабілітований 4 серпня 1956.

Упродовж 1920-х рр. комплекс насильницьких заходів був вжитий також проти віруючих, духовенства та релігійних об’єднань. Однією з перших жертв репресій, спрямованих проти Російської православної церкви на Сумщині, став настоятель Покровської церкви у Білопіллі отець Григорій (Ружицький). За короткий період часу Г. Ружицького представники НКВС – ДПУ заарештовували 5 разів (із них двічі – протягом 1923) за поширеним тоді набором звинувачень – «зв’язок з контрреволюціонерами» та «контрреволюційна агітація». В останнє його було піддано арешту у 1937 за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної шпигунської організації. І хоча його участь у злочині не була доведена, трійкою при Харківському облуправлінні НКВС отця Григорія було засуджено до розстрілу.

Репресії посилились після лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП (б) 1937. Тоді «зачистка куркульського елементу» поєднувалась з пошуками шкідників у сільському господарстві. Наприкінці 1937 було «викрито» контрреволюційну шкідницьку організацію у Білопільському р-ні. У ході слідства за г’ратами опинилися голова райвиконкому Ю.Карпуша, начальник райземвідділу Ф.Дубинін, старший зоотехнік цього ж відділу М.Семенко, завідуючий райветлікарнею Я.Страшко (засуджено до вищої міри покарання), ветлікар В.Двойкін (позбавлення волі на 15 років). Їх було звинувачено у шкідництві в сфері ветеринарного обслуговування [Реабілітовані історією. Сумська область. У 3 кн. Кн. 1. – Суми, 2005. – С. 18, 29, 257 – 263.].

Завищені плани хлібозаготівель призвели до голодомору 1931 – 33. За невиконання завдань хлібозаготівель було покарано уповноваженого РПК Червоно-Веселянської сільради Шинкаренка, секретаря цієї ж сільради Коваленка, уповноваженого РПК с. Миколаївка-Вирівська Куца, секретаря партосередку Цирулька, голову сільради Павленка, секретаря Голубівського партосередка Жеребного.

У 1932 був висланий у Північний край на 3 роки уродженець с. Вири, хліборободноосібник О.Островерх (1903 – 37), звинувачений в антирадянській агітації та 231пропаганді, в організації контрреволюційної групи селян. До вищої міри покарання засуджений 9 грудня 1937. Реабілітований 30 вересня 1989.

8 червня 1933 секретар Улянівського РПК повідомляв, що в районі почастішали випадки смерті від недоїдання (по 10 – 15 чоловік на день у деяких селах). Траплялись навіть окремі випадки людоїдства (у с. Марківка). У селах Верхосулка, Марківка, Улянівка бюро райкому КП(б)У постановою від 27 березня 1933 затвердило надавати продовольчу допомогу вкрай потребуючим окремим колгоспним сім’ям, трудящимодноосібникам, дітям і сім’ям червоноармійців [Покидченко Л. А. Голодомор 1932 – 1933 років на Сумщині / Л. А. Покидченко; Державний архів Сумської області. – Суми, 2006. – С. 124 – 125, 142 – 143, 153.]. Скільки людей загинуло тоді – ніхто не знає. У Державному архіві Сумської області зберігся документ від 24 липня 1933, який свідчить про те, що знищувалися усілякі писемні докази про жахливі події того часу в районі [Державний архів Сумської обл., ф. П-23, оп. 1, спр. 7, арк. 138.].

Проте, завдяки самовідданій праці білопільчан до кін. 1930-х – поч. 40-х рр. деякі зміни на краще у районі відбулися. У Білопіллі працювали машзавод, крупорушний і комбікормовий заводи, засолзавод, промартілі. Поліпшився добробут населення, зросла кількість освітніх закладів, розвивалась соціальна сфера.

Напад нацистської Німеччини на СРСР перервав мирну працю радянських людей.

Коли виникла загроза окупації району, підприємства та установи почали евакуацію обладнання та мешканців у глибокий тил. Бойові дії на території району проходили з 20 вересня по 8 жовтня 1941 та з 1 по 5 вересня 1943.

В оборонних боях 1941 брали участь 227-а, 293-я стрілецькі та 1-а гвардійська Московська мотострілецька дивізії, 3-й повітряно-десантний корпус та загін особливого призначення Харківського військового округу, що входили до складу 40-ї армії ПівденноЗахідного фронту.

У перші дні війни виявили високу стійкість і героїзм залізничники ст. Білопілля, зокрема під час нальоту ворожих літаків на ст. Торохтяне 11 вересня 1941. А навідник мол. сержант О.Цибульов 20 вересня 1941 у районі с. Крижик, незважаючи на поранення, підбив три танки, примусивши решту шукати обхідні шляхи. За цей подвиг йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На місці подвигу О. Цибульова встановлено пам’ятний знак.

Не схилило голови перед ворогом населення району і в тяжкий час німецько-нацистської окупації. Ще до приходу німецько-нацистських загарбників було сформовано чотири партизанські загони та бази для їх постачання. Кілька таких баз містилися у Катеринівському лісі в районі с. Річки. Після окупації району підпільники втратили зв’язок з центром. У результаті зради продовольчі бази партизанських загонів потрапили до рук ворога. Але, не зважаючи на це, патріоти вели боротьбу з ворогом.

У центрі села Річки, біля Будинку культури, поховані розстріляні нацистами у період окупації 1941 – 43 члени підпільної групи, що діяла на території сіл Гуринівка, Василівщина, Річки з вересня 1941 по вересень 1943.

На кладовищі с. Річки похована підпільниця Ф.Лисенко (1907 – 43), – закатована німцями у 1943.

У місті Білопіллі діяв підпільний райком ЛКСМУ, очолюваний Л. Сердюк. Восени 1941 в селищі Великожовтневого цукрокомбінату (тепер с-ще Жовтневе) почала діяти підпільна партійна організація, яку очолив Т. Кошовий. На початку 1942 підпільники Д.Дяченко, В.Кисленко, М.Котов, Т.Стеценко, Г.Яценко були схоплені нацистами і страчені. У братській могилі у центрі селища Улянівка поховані останки страчених 9 партизанів.

На кладовищі м. Білопілля поховані п’ять комсомольців-підпільників, учнів залізничної школи № 66 (нині сш. № 4): Ф.Гуленко, Б.Кисіль, В.Наливайко, А.Пономаренко, М.Рожко з групи секретаря підпільного райкому ЛКСМУ Л. Сердюк, яких за зрадою місцевого жителя було схоплено та розстріляно нацистами 4 квітня 1942.

У с. Валіївці діяла підпільна група на чолі з М.Колосом, яка була створена у жовтні 1941. У 1943 М.Колос, виданий зрадником, загинув у перестрілці з нацистами. Похований у братській могилі с.Валіївка разом з воїнами-визволителями. Діяли підпільні групи в селах Іскриківщина, Шкуратівка. У боротьбі з окупантами загинув учень семирічної школи с. Проруб Вітя Дудка. За період окупації району були спалені села Рудка, Товста, Комарницьке, Піщане, Руда, Рудівка, Старозінів.

Незважаючи на звірства нацистів, частина жителів краю стала на бік ворога. У жовтні 1942 сформовані вермахтом частини «Української Національної Армії» нараховували 15 тис. воїнів у Білопіллі і 9,5 тис. у Ромнах [Іванущенко. Г. Залізом і кров’ю. Сумщина у національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст. : Історико-документальні нариси / Г. Іванущенко. – Суми, 2001. – С.103.].

У визволенні району від окупантів брали участь 141-а стрілецька дивізія 60-ї армії Центрального фронту та 240-а, 180-а, 167-а, 340-а стрілецькі дивізії 38-ї армії Воронезького фронту.

Розвиваючи наступ, 240-а стрілецька дивізія 1 вересня 1943 визволила села Новоіванівку і Ободи, а 2 вересня – Павлівку і Рудку. 3 вересня 141-а стрілецька дивізія форсувала р. Сейм і зайняла м. Білопілля. Того ж дня 240-а, 180-а, 167-а, 340-а стрілецькі дивізії визволили села Річки, Горобівку, Жовтневе, Улянівку, Луциківку, Марківку, 5 вересня – Сергіївку, Бобрик, Товсту.

За подвиги, звершені на території району, сотні радянських воїнів були нагороджені орденами і медалями. Звання Героя Радянського Союзу отримали уродженці району М.Борисенко, В.Гурин, Ф.Дудник, І.Касьян, П.Логвин, Д.Ракус, І.Тимченко. Двічі Героєм Радянського Союзу став С.Супрун. Кавалерами ордена Слави трьох ступенів стали П.Авраменко, П.Бабченко, М.Винниченко, Г.Кулак, А.Тисячник, М.Шатрюк.

На кладовищі с. Москаленки похований Герой Радянського Союзу Кайдаш Володимир Федорович (1914 – 72), а на кладовищі смт. Улянівка – Герой Радянського Союзу Касьян Іван Якович (1920 – 54).

На території району у братських та одиночних могилах поховано більш ніж 650 радянських воїнів, які загинули під час бойових дій та померли у шпиталях. Для увічнення пам’яті загиблих воїнів на могилах споруджено скульптури, стели та обеліски. Пам’ять загиблих воїнів-земляків увічнена 28 пам’ятниками. Один з них увічнює пам’ять двічі Героя Радянського Союзу С.Супруна (с. Річки). Його ім’ям названа одна з вулиць села.

Ім’я Героя Радянського Союзу І.Касьяна носить вулиця в с. Улянівка, Героя Радянського Союзу В.Гурина – восьмирічна школа в с. Терещенки. У музеї села Ганнівка-Вирівська широка експозиція присвячена Герою Радянського Союзу М.Борисенку. У центрі села Ободи встановлено Пам’ятний знак Герою Радянського Союзу Д.Ракусі (1919 – 40). У с. Улянівка на будинку селищної ради встановлено пам’ятну дошку на честь земляка, генерал-майора танкових військ 24-й гвардійської танкової бригади В.Ситника (1908 – 43) [Книга Пам’яті України. Сумська область. У 14 т. – Суми, 1994. – Т. 2. – С. 33 – 38.].

У перші післявоєнні роки становище господарства району було вкрай важке. До руїн, заподіяних війною, додались труднощі, викликані стихійним лихом – посухою 1946. Настав голод. З великою напругою колективи промислових підприємств у 1948 досягли довоєнного рівня.

У 50-70-ті рр. 20 ст. визначився головний напрям промислового розвитку Білопілля – харчова та машинобудівна промисловість. Почали працювати меблева фабрика (1959), сироробний (1964) та цегельний (1971) заводи. Головним підприємством став машинобудівний завод.

У січні 1966 побудовано Білопільський телевізійний ретранслятор. Працює місцеве радіомовлення та редакція районної газети.

Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєні уродженці району П.Комісар, І.Черненко, В.Івануна, П.Гладенко, Г.Пармузіна, Є.Богодушко, В.Колесник, І.Остапенко, С.Скринник, М.Жеребило. У смт Жовтневе похований уродженець с. Терешківка Сумського р-ну Герой Соціалістичної Праці І.Мусієнко, а у с. Куянівка – уродженка Буринського р-ну Герой Соціалістичної Праці П.Чевгуз-Ковпак.

Місто Білопілля – батьківщина відомого російського літературного критика, вітчизняного філософа, публіциста, природознавця М.Антоновича. У місті також народився російський і український поет Ю.Назаренко. Тут він закінчив середню школу, залізничне училище № 2. Виходець селища Улянівка – поет В.Василець. У с. Верхосулці народився український поет-гуморист, член Спілки письменників України Є.Васильченко.

Селище Жовтневе – батьківщина відомого українського поета-сатирика І.Манжури, членів Спілки письменників України В.Кулика, О.Вертіля. Виходець хутора Подобріївка, що неподалік с. Іскриківщини – український літератор Б.Павловський. У селі Штанівці Воронівської сільради народився письменник Г. Білоцерківець (літ. псевдонім Гамалій).

Виходцем села Череватівки є український письменник-гуморист А. Воропай. У селі Річках народився поет П.Пугач. Уродженець села Смоляниківка – український композитор, поетпісняр М.Полоз. Самобутній і оригінальний поет І.Низовий – уроженець с. Марківка, а український письменник, критик, лауреат премії ім. М.Горького та ім. П.Усенка В.Положій – виходець із с. Старо-Зінів Бобрицької сільради. У Куянівці народилася українська поетеса, критик, лауреат літературної премії ім. В.Маяковського (Грузія) Н.Білоцерківець.

Серед видатних постатей району – дослідник Ефіопії О.Булатович, вчений-хімік Ф.Овчаренко, легенда вітчизняної авіації І.Кошель, народний артист СРСР Д.Бутько, композитор А.Муха, художник В.Зарецький.

Нині промисловість району представлена 6 підприємствами машинобудівної та переробної галузей, 27 сільськогосподарськими підприємствами, 51 фермерським господарством.

Працюють 21 загальноосвітня школи, 12 дошкільних навчальних закладів, дитячоюнацька спортивна школа, будинок дітей та юнацтва, професійно-технічний ліцей залізничного транспорту, професійно-технічний навчальний заклад.

У районі діють Центральна районна лікарня, Улянівська номерна лікарня, Жовтнева селищна лікарня, 3 сільських дільничних лікарні, 3 сільські лікарняні амбулаторії, 10 ФАПів, 31 ФП, 2 фельдшерські здоровпункти.

Населення району обслуговують 47 закладів культури клубного типу, 39 бібліотек, 5 музеїв на громадських засадах, дитяча музична школа із 5 філіями, кінотеатр «Україна».

Не просто складалася архітектурна та містобудівна ситуація на землях Білопільщини. На формування містобудівної композиції вплинули просторово-візуальні якості ландшафту. У межах міжрічкового плато виділяється мисоподібний останець, від якого головний вододіл іде на схід. Це – вузловий пункт усього ландшафту. Тут лінія пругу рельєфу змінює напрямок. На цей останець зорієнтована вісь долини р. Вир. Це зона найвищої композиційної активності. Завдяки добрим інженерно-геологічним умовам, вигідній військово-топографічній позиції та наявності джерел води цей мисоподібний останець виявився за княжої доби найсприятливішим для розміщення укріпленого ядра – дитинця міста Вир. Зазначені особливості ландшафту зумовили велике композиційне значення пругу плато, зверненого в бік р. Криги, а також трасування головної композиційної вісі містобудівного утворення, що проходить зі сходу на захід. Потенційно велике композиційне значення мають також локальні пагорби в заплаві, особливо ті, що потрапляють у фокус амфітеатру лівого високого берега р. Криги (район Старосілля) в зоні оптимальної видимості з плато. Це – друга зона високої композиційної активності.

За таких природних умов укріплення пристосовувалися до мисоподібного останця високого міжрічкового плато, розпланування визначалося лініями рельєфу та конфігурацією водойм; як і в інших містах цього регіону (Суми, Путивль, Глухів, Ромни) в об’ємно-просторовій композиції провідної ролі набував річковий фасад міста, його силует і панорами, що можуть оглядатися з річкових заплав. Зони високої композиційної активності на плато і в заплаві були місцями постановки архітектурних домінант.

Ландшафт і система укріплень 17 – 18 ст. визначили формування розпланувальної мережі міста. На відміну від Сум, Лебедина чи Охтирки, розпланування Білопілля в цілому близьке до порядкового, проте воно нерегулярне навіть у фортеці. Понад те, розпланування в межах фортеці визначається як радіально-центричне з елементами порядкового. Квартали забудови групувалися довкола майдану з міським собором.

Розпланування численних слобод, що оточували передмістя, близьке до гіллястого, з елементами перехресно-рядового або порядкового. Трасування основних вулиць розпланувального каркасу – Покровської, Кулішовки, Савчуківки, Старопутивльської, Шереметовки, Старосілля – пов’язане з формами рельєфу. Ці вулиці проходять або вододілами, або пругами рельєфу. Розпланування ж у заплаві р. Криги є настільки довільним, що його навіть складно віднести до певної системи.

У 1784 у Білопіллі з населенням понад 9 тисяч чоловік було 755 «партикулярних будинків» та кілька казенних будівель. Усі вони були дерев’яними. 20 квітня 1786 Катерина II затвердила «План Харківського намесничества городу Белополью» [Хроленко В. Г. Вир-Крига-Білопілля : Історико-краєзнавчий нарис. До 900-річчя від часу заснування / В. Г. Хроленко. – Суми, 1997. – С. 46 – 47.].

Проектна концепція передбачала створення регулярного міста з ортогональною мережею вулиць й квадратною площею в центрі. Усе місто вирішувалося одним розпланувальним прийомом. У межі проектування потрапила лише частина сельбища на міжрічковому плато. Усі довколишні слободи просто ігнорувалися. Цей проект перепланування був реалізований частково, з помітним відхиленням. Порівняння цього плану з фіксаційним планом 1907 показує, що найбільшого регулювання зазнало розпланування західної частини міста, у той час як східна частина зберегла старе трасування вулиць. У цілому, за рахунок розпланування нових вулиць і підключення до них трас вулиць, що збереглися з 17 – 18 ст., у передмісті склалася регулярна перехресно-рядова система розпланування, але не абстрактно-жорстка, а з елементами деякої мальовничості. Усі лінії укріплень на поч. 19 ст. були знесені.

Важливу роль в об’ємно-просторовій композиції відігравали й численні і значні за площею ставки на перегачених річках, що забезпечували відкриті видові басейни. Під кін. 18 ст. їхня композиційна роль і кількість зменшилася внаслідок обміління річок, зате зросла композиційна роль вітряків, число яких у 1780-х рр. сягало 46. Їх ставили на високих місцях, тож вони домінували в панорамах периферійних районів.

Для Білопілля 19 ст. не були характерні класицистичні вістові перспективи на архітектурні домінанти: переважали бічні точки зору на храми чи круговий огляд церкви, поставленої посеред майдану. Аж до поч. 20 ст. принципи побудови об’ємно-просторової композиції міста лишалися незмінними, заснованими не на лінійно-вісьовому принципі орієнтації, а на системі реперних точок, тобто на об’ємних орієнтирах.

Найголовнішою міською домінантою був мурований собор Різдва Богородиці з дзвіницею. Будівництво першої дерев’яної соборної церкви Різдва Богородиці припадає ще на часи побудови фортеці Крига у 1672. Спорудження ж кам’яного соборного храму тривало десять років – з 1817 по 1827. Зведений на центральній площі міста Собор височив над усіма храмами м. Білопілля. Циліндричні світлові підбанники несли сферичні бані з маківками. З заходу містилася чотириярусна дзвіниця. Нижній її ярус – тридільний приділ, два верхні – четверики з арковими отворами дзвонів у кожній грані. Верхній ярус – восьмерик, увінчаний восьмигранною сферичною банею. У цьому ярусі містився головний міський годинник. Собор підірвали вибухівкою у 1939. Дзвіницю зруйнували після Другої світової війни у кін. 40-х рр. 20 ст.

У 19 ст. окрасою міста були 8 церков, що гармонійно вписувались у панораму міста. Мурована Покровська церква м. Білопілля з дзвіницею була збудована 1827 на однойменній вулиці взамін дерев’яної. За характером архітектурних форм дуже близька до собору Різдва Богородиці, але значно вишуканіша. Хрещата, на п’ятидільній основі, однобанна. З заходу впритул до неї стояла триярусна дзвіниця. Церкву підірвали вибухівкою у 1939 одночасно з собором Різдва Богородиці.

Храм архангела Михаїла на Старосіллі у свій час був дерев’яним. Побудований у 1779 і розібраний у 1914. Двоверхий тридільний храм з досить архаїчною структурою. Усі зруби прямокутні в плані. Її вінчав чотирьохгранний намет з глухим ліхтарем і маківкою.

Таким самим був верх ліхтаря. Північний і південний притвори та дзвіниця з заходу прибудовані у 19 ст., унаслідок чого церква набула хрещатої структури. При цьому було розібрано верх бабинця і влаштовано над ним двосхилий дах. Двоярусну дзвіницю вінчала плеската баня зі шпилем. Перед входом був масивний чотириколонний портик з 235трикутним фронтоном, у чому проявився стиль класицистичної стилістики. Церква була розібрана після того, як у 1907 – 12 за проектом архітектора В.Покровського поряд збудували однойменний мурований храм, що зберігся донині і є пам’яткою архітектури [Вечерський В. В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України / В. В. Вечерський. – К., 2002. – С. 264 – 266.].

Спасо-Преображенський храм на посаді м. Білопілля існував ще до 1746. Первісно був дерев’яним. Кам’яний спорудили у 1868. Цю споруду міста спіткала така ж доля, як і кафедральний собор Різдва Богородиці. Зруйнований у 30-ті рр. 20 ст. Храм розміщувався на перехресті вулиць 9 Січня і Калініна.

Іллінську церкву на посаді збудували у 1767 в неросійському стилі старанням Білопільського сотника Куколь-Яснопольського. У 1818 турботами та матеріальною підтримкою церковного старости Жовтобрюха її було поставлено на кам’яний фундамент і покрито залізом. Кам’яний храм побудовано у 1876, зруйновано у 30-ті рр. 20 ст. Зараз на його місці спортивний майданчик Білопільської школи № 2.

Зруйновано влітку 1984 і Троїцьку церкву на околиці м. Білопілля, в колишній козацькій слободі Проруб.

«Наймолодший» храм у Білопіллі на ім’я Св. Олександра Невського. Його спорудили у 1873, коли закінчилося будівництво залізничної колії ХарківськоМиколаївської залізниці, що з’єднала станцію Ворожба зі станцією Люботин. У ті роки парафіянами церкви були мешканці робітничого селища Новоселівка біля станції Білопілля. Храм був дерев’яним. При ньому працювало двокласне сільське залізничне училище з п’ятирічним терміном навчання. Усі інші училища при храмах м. Білопілля були церковно-парафіяльними із трирічним терміном навчання. Подальша доля храму склалася трагічно. Після революції 1917 його перетворили у залізничний клуб ст. Білопілля. У 60-х рр. приміщення від часу дійшло до аварійного стану. 2 липня 1966 храм св. Олександра Невського згорів ущент.

Покровський храм м. Білопілля був показаний у ревізькому перепису 1732. Перший дерев’яний храм звели при заснуванні міста. Але внаслідок пожежі 1819 він згорів. Новий кам’яний був освячений у 1827. Зруйнований у 30-х рр. 20 ст. У той же час зруйновано храми у селах Річки, Рижівка, Кальченки, Горобівка та інші.

1929 С.Таранушенко дослідив, обміряв і зафотографував Миколаївський храм у с. Будки. Дерев’яну, тридільну, одноверху церкву, збудовану ще у 1773 на дубових підвалинах, було розібрано разом з дзвіницею того ж 1929.

До нашого часу достояла мурована церква св. Петра і Павла, побудована у 2-й пол. 19 ст. Будівля вирішена у формах неоруського стилю зі строгою, але виразною системою декору. Пам’ятка використовується за первісним призначенням і є одним з яскравих архітектурних витворів неоруського стильового напрямку в річищі історизму 2-ї пол. 19 ст.

До нашого часу зберігся і садибний будинок Прянишникових у с. Куянівка, що є композиційним центром палацо-паркового ансамблю, від якого залишились садибний дім, церква та залишки парку. Дім двоповерховий, цегляний, у стилі класицизму. Дата побудови приблизно 40-і рр. 19 ст.

Садиба належала старовинному козацькому роду Кукіль-Яснопільських, останнім часом О.Кукіль-Яснопільській, яка була одружена з сином відомого художника І.Прянишникова (1831 – 1909).

У зв’язку з прокладанням 1869 поблизу міста Білопілля Курсько-Київської залізниці з 1870-х рр. намітилося спрямоване зростання сельбища на захід, у бік залізничної станції. Там у 1870 – 80 сформувався невеликий район з порядковим, не зовсім регулярним розплануванням. У цю добу посилилися функціональні й розпланувальні зв’язки між різними частинами сельбища, внаслідок чого у 1880-х рр. з містом остаточно злилися Крачківка, Шереметовка, Крига, Климівна, Проруб та інші колишні передмістя. При цьому функціональне зонування було, порівняно з Охтиркою чи 236Тростянцем, більш логічним, оскільки виробничі об’єкти та промислові підприємства містилися на периферії.

Перші муровані житлові будинки з’явилися в Білопіллі у 1830-х рр.: у 1839 їх було 2 (дерев’яних – 1211), у 1863 – 28 (дерев’яних – 1548). У 1912 з 2349 міських будинків 46 були двоповерховими. Поява у центрі двоповерхових мурованих будинків поклала початок збільшенню масштабу міської забудови: у 1880-х рр. на вул. Сумській збудовано двоповерховий будинок міського громадського банку, у 1911 – двоповерховий корпус чоловічої гімназії, 1912 – будинок земської школи, 1913 – корпус жіночої гімназії. Ці будинки ставилися вздовж червоних ліній не утворюючи, проте, суцільного фронту забудови. Вони лишалися окремими вкрапленнями в масиві дискретної одноповерхової садибної забудови.

Найвиразнішим прикладом цивільної архітектури доби історизму був двоповерховий будинок ремісничого училища кін. 19 ст. у м. Білопілля, вирішений у неороманській стилістиці. До раціоналістичного напрямку пізнього історизму належали будівлі навчальних та лікувальних закладів. Корпус земської лікарні (1915) – характерний зразок українського архітектурного модерну. Існували і будівлі, які складно віднести до якогось стилістичного напрямку: чоловіча гімназія (1911), будинок міського громадського банку.

У цілому для забудови Білопілля 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. характерні змішування різнорідних елементів, відсутність яскравих проявів певних стилів; чимало стилістичних ознак позбавлені чіткості й визначеності.

Рядова цегляна забудова кін. 19 – поч. 20 ст. вельми своєрідна. Її можна зарахувати до фольклорного напрямку в архітектурі «цегляного стилю» доби пізнього історизму. У фасадному декорі будівель наявний відхід від норм професійної архітектури, зорієнтованої на певні стилі.

За радянської доби, попри розвитку містоутворюючої бази (поява Білопільського машинобудівного заводу, інших промислових підприємств), функціональна і розпланувальна структура міста не зазнала радикальних змін. Проте, цього не можна сказати про об’ємно-просторову композицію, що зазнала значних руйнувань унаслідок знищення основних архітектурних домінант у нагірній частині міста. У 30 – 40-і рр. 20 ст. у місті не з’явилося жодної повноцінної архітектурної домінанти. На цій підставі можна зробити висновок про деградацію композиційної структури міста за радянської доби.

У 1961 харківський філіал інституту Дніпромісто опрацював генеральний план двох парних міст – Білопілля й Ворожби, плануючи об’єднати їх в одне місто з чисельністю населення до 60 тис. чоловік. Цей прогноз розвитку виявився завищеним. З огляду на це більшість заходів, передбачених генпланом, лишилися не реалізованими.

Новий генплан розробив у 1979 інститут Харківпроект. Але задумки не здійснилися. Протягом 1978 – 79 років КиївНДІПмістобудування розробив проект детального планування центру міста. Він передбачав забудову кварталів історичного передмістя п’ятиповерховими житловими будинками зі створенням напівзамкнутих груп і організацією житлових дворів. Автори ПДП сподівалися отримати на цій основі різноманітні в пластичному відношенні архітектурно-просторові побудови. Проте, реалізована п’ятиповерхова забудова не дозволяє говорити про якусь різноманітність: це середовище явно не масштабне й чуже традиційному архітектурно-містобудівному устроєві даного міста.

Спільним для всіх цих містобудівних розробок радянської доби було цілковите ігнорування околиць й нерухомої культурної і природної спадщини Білопілля, що збереглася, попри всі руйнування. Тож, коли у 1990 Харківський інститут Укрміськбудпроект почав розробляти новий генеральний план Білопілля – Ворожби, архітектор В.Вечерський виконав в інституті КиївВНДІТІАМ історико-архітектурний опорний план і проект зони охорони пам’яток м. Білопілля. За результатами дослідження зроблено висновки про неоднорідність архітектурного середовища міста в якісному, хронологічному і стильовому відношеннях, а також про те, що до 90-х рр. 20 ст. не збереглося якихось значних цілісних фрагментів історичного архітектурного середовища.

Єдиний збережений фрагмент щільної і масштабної забудови прилягає до центрального майдану міста. Цей фрагмент є своєрідним середовищним «камертоном», на який слід орієнтуватися в подальших пошуках масштабних параметрів нової забудови. Для решти території міста характерні наявність і взаємопроникнення трьох принципово різних типів архітектурного середовища: садибної периметральної одноповерхової забудови: п’ятиповерхової забудови 1960 – 80: двоповерхової забудови центральних кварталів кін. 19 ст. – 50-х рр. 20 ст. Останній тип середовища становить найбільшу цінність.

У ході досліджень у місті виявлено 5 пам’яток архітектури, 5 історикомеморіальних будівель, які слід внести до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, 15 будівель, що мають певну історико-архітектурну цінність і тому повинні зберігатися при реконструкції міста. Складено перелік будівель, що мають певну історико-архітектурну цінність і тому повинні зберігатися при реконструкції міста; складено перелік будівель традиційної міської забудови. Усі пам’ятки розташовані в структурі міста розосереджено. Загалом з’ясовано, що між історичною забудовою та забудовою останніх 25 років відсутні зв’язки за модулем, масштабом, пластикою, кольором тощо. Для забудови міста характерна деяка монотонність ритмічних членувань, відсутність архітектурних домінант і акцентів (окрім двох церковних домінант у заплаві р. Криги), а також значна роль традиційної рядової забудови у формуванні своєрідності архітектурного середовища.

На державний облік як пам’ятки архітектури й містобудування місцевого значення поставлені наступні пам’ятки: комплекс церкви Покрова Богородиці, дзвіниці й волосного правління у м. Ворожба, комплекс Виринського цукрового заводу Харитоненків у смт. Жовтневе, церква св. Іоанна Воїна у с. Куянівка (Москаленки), будинок Ольгинської лікарні у с. Павлівка [Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський. – К., 2005. – С. 280 – 292.].

Нині у Білопіллі відновлено храм Різдва Богородиці, проходять служби у Петропавлівському, Михайлівському храмах і молільному будинку Різдва Богородиці. Відкрито Богоявленський монастир. Діють церкви і в ряді сіл району.

Для збереження пам’яток м. Білопілля та традиційного характеру середовища розроблена система охоронного зонування, що включає чотири комплексні охоронні зони та кілька дискретно розташованих охоронних зон окремих пам’яток; чотири ділянки зони регулювання забудови; зону охоронюваного ландшафту в річковій заплаві; зону охорони археологічного культурного шару в межах посаду давньоруського міста Вир. За результатами цих досліджень Білопілля включено до Списку історичних населених місць України [Там само.].

На території району взято під охорону держави 7 пам’яток архітектури і 92 пам’ятки історії та культури. Загалом по району нараховується 81 пам’ятка воєнної історії, 2 національно-визвольних рухів, 6 виробництва і техніки, 3 – культури. Найбільшу кількість складають поховання часів Другої світової війни. Прізвища загиблих земляків гідно увічнені на Меморіальних комплексах та обелісках. На жаль, не увічнені прізвища деяких діячів культури і мистецтва Білопільщини.

Культові споруди передані релігійним громадам. На жаль, втрачено багато архітектурних пам’яток 17 – 19 ст. Сьогодні поряд з неповторними перлинами минулого у м. Білопілля гармонійно постають сучасні багатоповерхівки, комплекси будівель промислових підприємств, будинки шкіл, стадіони і т. і.

До 60-річчя Перемоги проведено реконструкцію Меморіального комплексу у центрі міста. Пам’ять про полеглих у Афганістані воїнів-земляків увічнена пам’ятним знаком, на якому викарбовано прізвища загиблих.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 225 – 238.