Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

^Печери

2009 р. Легенди Антонієвих печер

Дата: 24.04.2009

У ранкову пору в храмах, лабіринтах та галереях Антонієвих печер безлюдно. Це час тих, хто хоче побути наодинці із собою. Прохолодно. Кажуть, що тут цілорічно, незалежно від погоди на горі, плюс п’ять градусів. Відлуння кроків розсипається, торкнувшись давніх стін, які ставали довічним прихистком для багатьох поколінь ченців-анахоретів, котрі молилися за спасіння душі своєї і всіх православних християн. У маленьких нішах біліють кістки добровільних затворників.

Можливо, саме їхні молитви зробили це місце таким світлим і умиротвореним. Напевне, саме тому й не моторошно блукати самотою заплутаними, як на погляд сторонньої людини, лабіринтами: навіть на нижньому ярусі не відчувається тяжіння всіх отих тонн землі над головою. Натомість думається про вічне. Про Бога. Про людей. Про історію Чернігово-Сіверської землі.

Володимир Руденок зауважує

За рогом почувся ледь вловимий шелест: мо’ з’явиться привид ченця у чорній сутані, якого неодноразово бачили в печерах навіть скептично налаштовані до різних потойбічних феноменів люди. Втім, зі слів завідувача відділу наукових досліджень печер і пам’ятників археології національного заповідника “Чернігів стародавній” Володимира Руденка знаю, що хоча такі явища в печерах існують, їм є цілком раціональне пояснення: та сама могутня тутешня енергетика впливає на кору головного мозку деяких людей і викликає ефемерні образи. Невже й мені пощастило?

– А я вас шукаю! – іде назустріч Володимир Руденок.

Доки піднімаємося сходами, подумки зазначаю, як багато хотілося б запитати. Про спорідненість цього архітектурно-печерного комплексу з Київською лаврою. Про непересічну постать батька руського чернецтва Антонія Печерського. Про Іллінську церкву. Про легенди, яких так багато складено навколо цих місць. А насамперед про величезну наукову роботу місцевих ентузіастів, завдяки якій Антонієві печери стали однією з найбільш вивчених пам’яток печеробудівництва на території України.

Дуже цікаво почути все це саме від Володимира Яковича – історика, спелеоархеолога, науковця, котрий прикипів до цих місць з 13 років. Спочатку була археологічна секція, до складу якої входили дорослі і школярі, які в уже далекому 1967 році починали приводити печери до ладу. Тоді вони були в дуже занедбаному стані – з облупленою штукатуркою, із суцільним лісом при вході. Все це розгрібалося, розчищалося і паралельно досліджувалось. Можна тільки уявити, якої титанічної праці потребувала та наука: всю землю з розкопаних келій і галерей відрами й корзинами виносили нагору, часом на значні відстані.

… Ми виходимо назустріч сонцю й щебетанню птахів, з давнини – у сучасне життя. Втім, через хвилину-другу повертаємось до витоків цього святого місця, оскільки мій співрозмовник розповідає про результати досліджень:

– З Іпатіївського літопису було відомо, що прийшов святий старець, засновник Києво-Печерського монастиря Антоній у Чернігів, полюбив Болдині гори з розкішним дубовим гаєм, викопав там печеру і заселився в неї. З часом, за прикладом скельних православних монастирів, тут було споруджено келії для ченців, некрополі, підземні храми. Нам вдалося довести, що монастир Богородиці, як він звався в давнину, мав зовсім іншу структуру, ніж сьогодні.

У давньоруські часи це було ціле печерне містечко, в якому жили ченці-анахорети. Були тут і наземні будівлі, зокрема для обслуги монастиря. У ХІІ сторіччі на сусідньому пагорбі, біля одного із входів у Антонієві печери, споруджено Іллінську церкву. У мене немає сумнівів, що її попередниця була дерев’яною, як і в Лаврі.

Після монголо-татарського нашестя підземний монастир запустів – як і місто, і вся південна Русь. Це тривало досить довго: практично до ХVІІ століття в літописах – жодної згадки. Лише в 1649 році розпочинається друге життя монастиря – він відновлюється на кошти чернігівського полковника Степана Подобайла.

Скільки води спливло в Десні від тих часів до сьогодення! І ось у нинішньому році Антонієвим печерам 940 років. Втім, Володимир Руденок зауважує:

– Правильніше буде сказати: це ювілей усього монастирського комплексу – і підземних споруд, і наземних. Його не можна розглядати у вузькорелігійному плані, оскільки він упродовж усього свого існування має неабиякий вплив на історію Чернігово-Сіверського краю.

Лавра та її лаври

Антоній за підтримки Чернігівського князя Святослава Ярославовича, котрий прагнув повної незалежності від Києва, створює монастир, подібний до Києво-Печерського, що на той час почав відходити від анахоретських – затворницьких – традицій. Це була визначна подія для всього краю.

Ще один визначальний етап – епоха гетьманщини, пов’язана з Лазарем Барановичем, котрий тривалий час, бувши Чернігівським архієпископом, фактично був і главою всієї православної церкви в Україні. Історичні події в той час розвивалися так, що Київ правобережний міг відійти до Польщі. Тож природно, що через побоювання окатоличування цієї території виникла ідея перенесення метрополії з Києва в інше місце.

Лазар Баранович наполягав, щоб її перенесли до Чернігова. Саме для цього він обирає під майбутню метропольну кафедру Іллінський монастир. Чому? Насамперед тому, що він, як і Лавра, пов’язаний з Антонієм і присвячений Богородиці. Важливим було й те, що він знаходиться на підвищеннях, котрі оглядаються з великої території.

Лазар Баранович починає відроджувати печерний монастир і будувати новий комплекс з Троїцьким собором, який після освячення одержав назву Троїцько-Іллінського. Величезний храм зводиться за межами маленького, не зовсім затишного міста, яким на той час був Чернігів. Монастирський комплекс на підвищеному корінному правому березі Десни справді набуває форми Лаври.

Втім, історія, як це часто бувало, повернула події по-своєму: метрополія таки залишилась у Києві, Лазар Баранович помер. Однак історико-архітектурний комплекс і нині лишається одним з найвідоміших в Україні, домінантою чернігівської історичної панорами.

– До того ж це величезний меморіальний некрополь, де поховані не лише місцеві ієрархи, а й велика кількість політичних та культурних діячів, – продовжує Володимир Якович. – Тут Шевченко робив зарисовки, про що згадує у своєму “Щоденнику”, Рєпін писав ескізи для свого знаменитого “Хрестового ходу”, творив художник Жемчужников. У складі хору співали Тичина, Подвойський, Верьовка.

Це величезний культурний пласт, не кажучи вже про археологічне значення цієї території: найстародавніший міський курганний могильник на території південної Русі. Сучасний комплекс – Антонієві печери та інші споруди колишнього Троїцько-Іллінського монастиря – входить до складу архітектурно-історичного заповідника. На сьогодні це найпопулярніший музей Чернігова, який посів гідне місце у двадцятці “Чудес України”.

Перекази старі й нові

…Ми розмовляємо в колишній ризниці. Тут не просторо: стіл, лава, комп’ютер, фотографії на стінах, черепки, стародавнього глиняного посуду, склеєні місцями з прогалинами. Отак й історія, ніби черепок до черепка: факти, літописні згадки, легенди – і вимальовується щось цільне. Тому й виникло логічне, як на мій погляд, запитання: легенди допомагають чи заважають науковцям? Адже довкола монастирського комплексу їх безліч.

Володимир Якович усміхається, і я намагаюся вгадати, скільки десятків, а може й сотень журналістів запитували про це до мене. Однак історики беруть до уваги всю інформацію, навіть якщо вона звучить як красива казка.

– Поза сумнівом, легенди прикрашають історію, – впевнено каже співрозмовник. – На жаль, літературних, письмових, поетичних джерел, особливо з часів Київської Русі, до нас надійшло дуже небагато. Тож усна народна творчість, передаючись із покоління в покоління, переносить певну історичну пам’ять, створює психологічний антураж.

Ось, приміром, ми, археологи, знайшли курган, розкопали його: лежить воїн з конем і мечем. Ми опишемо знахідку науковими термінами. Але саме з билин, таких як про Іллю Муромця, ми можемо уявити все це у деталях. Поєднання чистої науки – сухої певною мірою, і цієї легенди – саме так народжується історія.

Якщо говорити про найпритягальніші для відвідувачів Антонієвих печер легенди, то це, звісно, привид ченця. Дехто, розповідають, навіть ночувати у підземний монастир ходив, щоб зустрітися з ним. Втім, це більше схоже на пошук адреналіну.

– Сьогодні народжуються нові легенди, і це одна з них, – коментує Володимир Якович. – Років з двадцять тому я намагався дати наукове пояснення явищам, які спостерігаються в печерах. Але хтось недочув, хтось не розібрався, хтось домислив по-своєму – і з’явилася легенда про ченця. Хоча матеріальна основа під цими розмовами є. Однак це суто природне явище, одягнене в чорну сутану вигадниками й фантазерами.

Багато хто вірить у цілющу енергетику печер. Мій співрозмовник цього не заперечує, пояснюючи, що багато культових пам’яток, храмів, монастирів у давнину споруджувалися в найбільш енергетично насичених місцях:

– Ми підсвідомо відчуваємо енергетику землі, повітря, пейзажу, архітектури. Все це тут гармонійно поєднано, тому й має досить позитивний вплив.

Перебираємо найпопулярніші місцеві легенди. Про підземний хід з Чернігова до Києва, в який багато чернігівців увірували з дитинства: “Моя бабуся розповідала, що ходила ним до Лаври!”. Уявляєте мандрівку: 200 кілометрів під землею! Про Іллінську церкву, котра при підході ворогів опускалася під землю, а потім піднімалася. Про Маліїв рів на схилі Болдиних гір, де розбійник Малій наводив страх на місцевих жителів, доки Антоній Печерський не перевиховав його, обернувши у християнство.

Про дуб, посаджений Антонієм, і викопану ним криницю. Про чудотворну ікону Іллінської Божої Матері, яка заплакала і попередила місто про біду, в інших варіантах – не допустила “невірних” до неї доторкнутися, а також у монастир. Про те, що в кургані поховано Іллю Муромця.

– Це також одна із сучасних легенд, яка пішла в люди з моєї легкої руки! – коментує Володимир Руденок. – Хоча не про це я говорив! Я мав на увазі, враховуючи зріст воїна і час його захоронення, що він міг бути прообразом для появи такого билинного героя. Міг, але чи став – хтозна. Однак у нас тепер з гордістю кажуть, що саме тут поховано Іллю Муромця.

Святі місця приваблюють туристів

І все-таки саме легенди – і старі, й нові – роблять ці місця такими привабливими. Напевне, їх буде ще більше, оскільки на території монастиря тривають нові дослідження і, поза сумнівом, будуть розкриті нові таємниці.

Ми піднімаємось на Болдині гори. Внизу – Антонієві печери, на сусідньому пагорбі – Троїцько-Іллінський монастир.

– До речі, “болд” – це старослов’янською “дуб”, – каже Володимир Якович. – Колись тут шумів дубовий гай. Тепер, як бачите, заросло самосівами – акації, клени, осики. Закрило всю панораму. А мали б з цього місця чітко проглядатися споруди стародавнього Троїцько-Іллінського монастиря.

Ми попрощалися. Іду й думаю, що історію не повинні псувати самосіви. Треба всією громадою обов’язково повернути Болдиним горам їх споконвічні дуби. Стежкою назустріч рухається гурт дітей, напевне, на екскурсію до Антонієвих печер. Зараз вони не усвідомлюють того, що зрозуміють, доживши до 1000-річного ювілею архітектурно-печерного комплексу: всю велич його історії.

Зміняться часи і люди, будуть нові відкриття, з’являться нові легенди. А вони, нинішні 10-12-річні, вестимуть до Антонієвих печер своїх онуків і, можливо, згадуватимуть сьогоднішній день, який завтра вже стане історією.

Євдокія Тютюнник

Джерело: «Урядовий кур’єр»

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 22

Модифіковано : 28.05.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.